На перший погляд здається, що на великій східньо-европейській низині мало є межових ліній для переведення політичного й господарського поділу. А проте дійсно є такі лінії, а саме: дві із них перерізують схід Европи в західньо-східньому напрямку та одна в північно-полудневому. Найважливішою з обох західньо-східних межових ліній є лінія, що відділює простір чорнозему на півдні від гляціяльного подзолу — далі на північ. Чорнозем складається у своїй головній основі з лєссу, надзвичайно плодовитого рода землі, який повстав із степової куряви, що її нанесли туди вітри. Лєсс — це рід глинки. Його горішня верства, завтовшки від 20 cm до більше, ніж один метр, містить у собі дуже багацько гумусу і тому має темну, а тоді, коли є вохкою — майже цілком чорну барву. Із цього й повстала назва "чорнозем". Тим чорноземом є лєссовий простір ще більше плодовитим, ніж був би без нього. Лєссовий простір починається вже в колишньому Королівстві Польському (Конґресівці), тягнеться, як цілість, у східньому напрямку аж до південної частини середущого Уралу і продовжується на тому боці гір у західньому Сибірі, як що-раз — то вужча смужка аж до Єнісею. Підґрунтом чорнозему є на захід від Дніпра Українська ґранітова плита, а на схід від Дніпра є нею осадкові скали російської плити. Оці ріжнородні скельні підложа усюди є рівномірно покриті лєссом.
На півночі з країною чорнозему межує країна "ґляціяльного сипу", який походить з часів ледової доби. Ледова крівня Східньої Европи в доісторичних часах сягала приблизно так далеко на південь, як сьогодні чорнозем простирається на північ. Можливо, що де-не-де лєссова цілина лежить ще під покладами ледової доби. Ці останні складаються по-трохи із грубших, по-трохи з тончих, декільки разів передавлених та разом складених оточнів пісковатої а місцями й глинястої натури, з перемінною домішкою чорної землі. Природна плодовитість цього старого ґляціяльного простору є далеко менша від урожайности країни чорнозему. Без гноєння є цілком неможливо добути на отій гляціяльній цілині сякі-такі жнива. Чим далі на північ, тим гіршими стають відносини. Гранична смуга хліборобства на півночі є зазначена межею звязкого лісового простору півночі, і ота межа, що лежить поміж більше чи менче неторканою країною лісів та орною землею, яку на протязі століть викорчувано є другою важною господарською східньо-західньою межовою лінією у Східній Европі. Так отже, що торкається орної землі, то господарська вартість східньо-европейської низини тратить на вартости в міру, як посуваємося з півдня на північ. Найцінніша частина лежить в полудневій країні, а найбідніша в північній.
Оця ріжниця що-до вартости ріллі відбивається, наче в дзеркалі, в історії Східньої Европи. Найвчасніша велика державна формація на східньо-европейському ґрунті повстала в західній частині чорноземного пояса. Там, у країні Дніпрових Славян, через завоювчу кольонізацію скандинавських Норманів, орґанізувалася в 9. і 10. ст. після Хр. стара Київська Держава. Правдоподібно Київські Славяне мали вже до приходу Норманів відносно високу культуру. В наслідок уконституованої Норманами державности вони дістали велику ударну силу так у південному напрямку до Чорного моря і проти Константинополя, куди вони раз-у-раз ішли воєнними походами, як також проти північного сходу, куди в другій половині европейського середньовічча роспочався сильний славянсько-кольонізаційний рух. Ціле сточище горішньої й середущої Волги й Оки було первісно лісовим краєм, заселеним фінськими племенами. Його маловажна врожайність, яка відповідала бідним прикметам землі, спричинила те, що славянські народи, які жили більше на захід, здобули його й кольонізували щойно тоді, коли далеко краща країна чорнозему була вже занятою. Поширенню староруської Київської Держави далі на південь аж до Чорного моря перешкодили сильні войовничі народи номадів, які бродили по безлісних степах. Позаяк туди дорога була зачинена, то кольонізація перла в північний лісовий край. Молодші сини норманських князів збірали собі дружинників, гуртували біля себе поселенців, здобували один клаптик фінської землі за другим, стягали податки, заселяли Норманами й Славянами, які йшли з ними, новодобуті землі та будували собі міста. На цьому руському кольоніяльному ґрунті княжа влада виросла сильнішою та менш обмеженою, як у руській славянській країні, а тому й можно було сконцентрувати під одним пануванням більші простори; воно подібне до того, як це було теж на кольоніяльних землях Східньої Німеччини. Ще й сьогодні на півночі та сході російської центральної країни істнують досить замітні останки того колишнього, самовладного фінського населення. Підчас коли обі західньо-східні господарсько-ґеоґрафічні межові лінії ділять Східню Европу на три приблизно рівно великі полоси, то північно-південна лінія на східньо-европейській низині є значно висунена на захід. Вона має ще більше ґеоґрафічно-політичне, ніж ґеоґрафічно-господарське значіння. На захід від переходової полоси, яка простирається приблизно від Білого моря аж до Дніпрового гирла, східньо-европейська низина має де-не-де більше середньоевропейський характер; на схід звідтіль лежить вже чисто контінентальна Східня Европа. Фінляндія ґеоґрафічно ріжниться від північної Росії так різко, що вона вже від тисячі років має свою власну історію, цілком окремішну від другої східньо-европейськоі історії. Вже не так гостро, а проте досить виразно й впливово на історію, є ґеоґрафічна межова лінія поміж Балтикою (колишніми російськими балтійськими провінціями) і Литвою з одного боку, та середущою Росією з другого боку. Її творить ланцюг озер та багновищ, які тягнуться з півночі до полудня; поміж ними є тільки широкі переходи. Дальше йде область великих волинських чи пак припетських мочарів, які ділять Польщу від Росії.
Те, що Фінляндія, Балтійське побережжя, Литва та Польща мали иншу історію, ніж Росія, є обосновано цією природньою межевою лінією. Як що її не було би, то російська народність і російска влада могла зі самого початку без усяких перепон простягтись на захід аж до Балтійського моря. Те, що воно не так сталося, вирятувало захід; бо инакше його залила би та проковтнула російська маса, перемагаюча своєю численністю. У цьому відношенню треба високо, ба — рішаюче оцінити значіння фінської й балтійсько-литовської бар'єри. Також ледве — чи Польща змогла би розвинутися незалежно від політично-етноґрафичного істнування російщини, як що її з півночі не боронила би балтійсько-литовська охороння гребля, а зі сходу волинські багна.
Дуже цікаво, що південь східньо-европейської низини відзначається перед її серединою та північчу не тільки що до всіх можливостей хліборобства, але й що торкається мінеральних скарбів. На полудні лежить великий Донецький вугляний басейн, на полудні над долішнім Дніпром лежать надзвичайно цінні поклади залізної руди. На півдні стрічається руда манґану й поклади фосфотів. На полудні лежать нафтові простори, які находяться перед північним склоном кавказських гір; вони продовжуються у великих нафтових покладах в Баку над Каспійським морем. Сюди приходять ще дуже далекосяглі кліматичні прикмети полудня. Період ростинности є далеко довший; окрім пшениці дозрівають тут теж усі середньо-европейські та деякі полудневі овочі; також тютюн і вино. Для культури цукрових буряків є тут поле — мабуть найкраще в світі. Південь є вбогий тільки на природні лісові багацтва. Питомий степ є по природі безлісний; у північній половині чорноземної области певне були колись ліси, але їх викорчували вже давно для хліборобства. Ліс затримався у більшому об'ємі недалеко припетських мочарів та узбіччах Карпат. Середня полоса маловарта вже з огляду на невеличку врожайність своєї землі, — взагалі не має відомих вартісних покладів вугля. Коли й трапляється вугілля, то воно є у малій кількости та поганого сорта. Багатим на руду є тільки Урал, але не можно сказати, щоби ми вже мали ясний погляд про розмір та вартість усіх тамошніх мінералів. Добуванню уральського заліза шкодить те, що вугляні копальні лежать дуже далеко; залізо мусять витоплювати дров'яним вугіллям. Кладні золота в Уралі є майже на вичерпанню. Уральська плятина має під техничним оглядом величезну вагу, але під господарським її продуктивна вартість не грає ніякої рішаючої ролі. Часто згадувані півдорогоцінні камені Уралу — взагалі нічого не значать. Поклади міді є, здається, значні; але їх далеко ще не просліджено як слід. Те саме торкається нахідок залізної руди в південному Уралі, в т. зв. Маґнетній горі, про яку російські оповідання кажуть, як про високо вартісну, а яку проте поки що ще не оцінили.
Впевняють, що в найдальшій північній околиці, там, де хліборобство можливе тільки смужками на особливо корисних місцях, теж є цінні мінеральні поклади, пр. нафта в Печорській країні, на самому краї північого сходу; одначе й про тії мінерали немає ніяких певних відомостей. На півночі має одиноко реальне господарське значіння великої ваги — дерево. Багацтво дерева є тут без сумніву велике, але знавці навіть і в цьому випадку остерігають перед пересадними сподіваннями. Ці останні вироблюються легко тому, що подорожні гадають, що північні ліси мають всюди такі самі гарні прикмети, як узлісся на берігах великих рік, по котрих літом іде комунікаційний рух. Але-ж бо вдираючися туди глибше показується, що пр. лісова область Печори, здалеку від берегів ріки, здебільша складається з маловартісних болотних лісів, у котрих дерево є маленьке та ледве — чи може бути використаним. Те саме торкається широких просторів у сточища Двини.
Коли примінемо оці господарсько-ґеоґрафичні дійсности до осуду великого політичного питання, яке тепер торкається Сходу Европи, то з'ясовується, як мало природа вивінувала саме Великоросію, московсько-руське племя, на місцях її осілости. Первісним руським народом є не Великороси, тільки Українці. На просторах сьогодняшньої України, на долішньому Дніпрі та на Підкарпаттю, повстала стара руська держава, якій спершу приналежала назва Русь. Досліди славетнього шведського історика Hjärve кажуть, що правдоподібно "руська" назва походить від шведського слова "Ruodsen". Ним називали на Сході "веслярів", цебто норманських вікінґів, які переїхали на своїх човнах Балтійське море. Досягли гирла Неви і потім, підчас припливів, по струях Ладожського озера, Двини й Дніпра, на своїх чайках проникли далеко на південь, аж до Чорного моря. Оці північні вояки виринають коротко перед тим, як вони заклали руську Київську Державу, у Царгороді і там Византійці називають їх "Росами". Це, мабуть, і є первісним походженням "руської" назви. Ще до 18. століття назва Русь відносилась в політичній свідомости Европи до стародавньої української країни. Коли Петро Великий приняв титул "Руського Царя", то французький уряд запротестував проти того, мотивуючи, що монарх не сміє називати себе по країні, яка до його не належить та ніколи не належала. Східно-руського простору, над яким панували московські царі, ніхто в Европі не знав тоді инакше, як під назвою "Московщини".
Перехід політичної точки тяжости від первісної — української до другої — московської Руси готувався вже тоді, коли відносини на кольоніяльних просторах дозволяли сильніше сконсолідувати та поширити тамошню княжу владу, в противенстві до давньої Руси, де князівства були незвичайно роздріблені а княжа влада споконвіку обмежена. Отой розвій закінчився підчас періоду монгольської кормиги, яка тяжіла на більшій частині Руси, а саме на сході, від 13. аж до половини 15. століття. Після монгольських наїздів стародавні західні простори, нинішня Україна дісталися Литві а разом з Литвою — Польщі. Через заволодіння ними польсько-литовська держава придбала собі велику силу. Бій під Танненберґом у 1410 р., у котрім Польща й Литва перемогли німецький орден, рішили руські народи великого князівства Литви з просторів нинішньої України.
Підчас коли таким робом Україна-Русь втратила свою державну самостійність, то володарям кріпшаючого московського князівства вдалось дістати на східніх кольоніяльних землях титул великих князів та велику арендну данину від татарських вожаків. Це дало їм можливість вибороти собі перемогу над рештою руських дрібних князівств на просторах, які тепер називаємо Великоросією, та тії князівства обєднати з Москвою. Але підстави до московської переваги на Сході Европи сотворів щойно факт, коли за Москов. царя Алексія Михайловича батька Петра Великого, в 2-ий половині 17. ст. прийшло поміж Москвою і Польщею до поділу України, цебто, чорноземних просторів. В 17. ст. український, цебто, первісний руський, нарід схопився знову добувати політичної самостійности під гетьманами, цебто, виборними полководцями войовничої орґанізації вольних козаків, котра заклалась на порогах на долішньому Дніпрі. Гетьмани підняли прапор повстання проти Польщі й нераз воювали щасливо. Але трівко встоятися Україна не змогла. Західна частина, край на правому березі Дніпра, дістався знову Польщі, підчас коли лівобережна Україна, краща тоді й багатіша частина, вступила під проводом гетьманства під протекторат Москви. Спершу чималі були права гетьманів. Вони мали свою дипльоматію, своє управління і свою армію, — козацьке військо. Але царі стреміли до покорення їх. Український гетьман Мазепа, щоби знову відзискати самостійність, заключив зі шведським Карлом XIІ. союз проти Петра Великого, але разом з Карлом зазнав під Полтавою поразку. З того часу Україна ставала що-раз-то більше московським підданчим краєм. Катерина II. скасувала останні рештки її самостійности, при поділі Польші добула для Росії й цілу західню Україну.
З ґеоґрафично-господарського значіння чорноземних просторів, що їх на трьох четвертинах замешкають Українці, а тільки на одній четвертині Великороси, виринає необхідність: тоді, коли старша українська і молодша московська Русь є обєднані в одній руці, твориться з них така велика політична сила та переноситься до неї точку тяжости; тоді без перешкоди мусить звідтіль поширюватися і панування над рештою Східньої Европи, над цілою низкою окраїнних країн від Фінляндії аж до Польщі та Бесарабії. Вже царь Алексій, спираючись на придбані через східню Україну сили, пробував прориву на захід. Оця справа вдалася його синові Петрові: він здобув С-т Петербурґ, Естонію і Ліфляндію. Усе инше в розвою могутности Росії, аж до часів Александра І., котрий додав до великанського російського тіла Фінляндію і Конґресову Польщу, було необхідним наслідком. Також сьогодні знову залежить доля Східньої Европи, а з нею очевидно й ціла низка впливів, що звідти мусять розійтись по середині цієї частини землі та на все европейське становище від питання, чи Росія і Україна знову об'єднаються. Можно сказати з великою певністю, що це не трапиться, бодай довший час не трапиться. До того по-перше національна українська воля до самостійности стала надто великою; по друге також господарський інтерес Українців є рішаючий, бо вони в майбутньому не захотять кинути свої природні багацтва у збанкротовану всеросійську масу, тільки використати їх самостійно. Коли б одначе ми подумали, що воно трапиться инакше, то слід би признати, що зі сполученого українсько-російського державного тіла раніше чи пізніше знову вийде начальне стремління розпростертись на захід аж до моря і аж до середущої Европи.
II.
Ціла середуща Европа, так Німеччина як і Австрія, та всі инші держави, котрі повстали після роспаду габсбурґської монархії, є надзвичайно зацікавленні в тому, щоби знову не повстала величезна єдина Росія, тільки сформований східно-европейський державний систем. Як що в славянському світі була-би втрималася безоглядна перевага Росії, то всі славянські народи не змогли-б ставити ніякого опору як довго істнувала-б їхня політична і культурна залежність від Росії. Усі славянські ріки зійшлися би врешті в російському морі, — так, як цього бажали собі панслявісти. Тепер уже не можливо, щоби великоруський пануючий панслявізм з'єдинив до купи Славян Сходу й Південного Сходу Европи та на-трівко з'орієнтував їх ворожо проти Німців (Deutschtum). Бо на ділі поганим боком оточення Німеччини перед світовою війною та підчас неї було те, що обом ворожим державам на заході, відповідав завеликий союзник на Сході. Тільки з його підмогою можна було атакувати Німеччину в спину, а в майбутньому не може бути про це й мови. Коли ми звернемо наші очі не тільки на сучасність, але й майбутність, то, із точки погляду всесвітньої історії, більшою та трівкою подією є власне не поразка Німеччини, тільки визволеня Сходу Европи від російської кормиги (Zwangsherrschaft).
По всій імовірності ми мусимо на майбутнє брати на увагу такі держави Східньої Европи: 1. Великоросія, або просто Росія, яка у Петербузі матиме вихід на Північе море та на північно-кавказькому побережжі, може у Ростова, на Чорне море, — з приблизно 80 міліонами мешканців; 2. Україна зі 40 міліонами; 3. Польща з 25 до 30 міліонами; 4. Фінляндія 3½ міліонами; 5. до 7. Естонія, Латвія і Литва по 1–½ міліона; 8.–10. закавказські республіки з 2–3 міліонами душ. Трудно сказати, чи Сибір приєднається до Великоросії, чи з господарських мотивів волітиме самостійність. Східня Сибір мабуть стане сферою японсько-американського впливу. Майбутня "Росія" буде найбільшою і найбіднішою зі східньоевропейських державних утворів, Україна матиме — як можна передбачити — економично, отже й політично, найкращу майбутність.
Цілий Схід Европи можна вважати вже сьогодні полем для німецької праці. Не можна заперечити фактові, що німецькі оселі сягають від серця Европи аж до природніх переходових місць світових взаємин поміж середущою Европою та Сходом. Це має особливу вагу для Німецької Австрії. Я казав про це приблизно рік тому, коли появилося на світ нове видання моєї невеличкої книжки німецьких думок (151. до 192. тисяч, у Karl Robert Langerxviesche в Лейпціґу):
"Хоч би Нім. Австрія мусила зазнати ще бо-зна яку долю, — як що вона тільки знову належатиме до одноцільного німецького тіла, то зараз же її власне терріторіяльно-політичне значіння причиниться на користь Німеччини. Хоч би й пробували зробити з Венґрії, Чехії та Півд. Славії ворожі супроти Німеччини Держави — то всетаки вони не можуть остатись такими — з огляду на їхнє ґеоґрафичне положення до Нім. Австрії і Німеччини... На всьому нашому суходолі немає другого такого місця, куди збігався би отакий великий рух, як у віденській кітловині. Тут перетинаються лінії, які йдуть за Дунаєм із Венґрії та Горішньої Німеччини, зі шляхом, що ходить сюди через моравську долину з Чехії, Шлезьку й Польщі, та з довгою лінією альпійських долин і переходів, що тягнуться чергою з Венеції аж до Семерінґу. Через Відень Дунай стелить шлях до Балканського півострова до Чорного й Еґейського моря. Такий водяний шлях, як Дунай, тим паче після проведення рейнсько-дунайського каналу, не може ділати инакше, як тільки об'єднуюче. Дунай є рам'ям Чорного моря, яке достає глибоко в Німеччину та в недалекому майбутньому простягнеться крізь всю Німеччину. Оба його гирла лежать при Ротердамі й Ґалацу: проти анґлійського, українського й кавказького побережжа, — а саме в його середині, в половині дороги між Чорним морем і анґлійським каналом, лежить Відень. Що торкається східніх комунікаційних відносин, то всі ґеоґрафичні звязки говорять в користь Німеччини, а Німецька-Австрія є рішаючим середущим членом.
Середуща Европа в розумінню німецько-австрійської геґемонії загинула; одначе як природну одноцільну господарську і культурну єдність — її не можна розбити. Упадок Росії поширює середньо-европейську думку (в цьому новому розумінню) особливо значно в бік Славян. Цього не можна задавити ніяким насильством Антанти. Як що Росія була би залишилася, то західні й південні Славяне могли би шукати приєднання до російської культури, або могли бути приневоленими до цього. Але Росія є зломана. На дальше славянство має спіратися на Німеччину, щоби знову розвинутися та втриматися на відповідній культурній висоті до того часу, поки не виростуть достаточно його власні сили. При цьому рішає по-перше те корисне становище, яке Німеччина (як мова) має у західньо- і південнословянських краях та у Східній Европі, а по друге Славянин, а тим паче славянська маса, завжди порозуміється швидше з німецькою істотою, чим з анґльосаксонською або романською. А врешті, по-третє, після роспаду Росії немає такого славянського народу, який був би достаточно сильний та численний, щоб покорити другі народи."
До цих слів, які я написав приблизно рік тому, не маю й сьогодні нічого додати, торкаючись ґеоґрафичних основних предпосилок до відносин поміж Середньою і Східньою Европою. Вони кажуть, чому таким природним робом має таке велике значіння переміна на Сході для нас Німців, — а до нас належать завше та й належали у цілком особливому значінню німецькі Австрійці. Але те, що сталося у Східній Европі з політичних випадків від часу упадку царизму, і те, що може трапиться ще в найближчих роках, залежить в усіх головних рисах від господарсько-ґеоґрафичних фактів, що їх я старався з'ясувати на оціх сторінках. Чим далі події розвиватимуться по їхньому природньому шляху, тим паче вони (тії господарсько-ґеоґрафичні факти), після роспаду єдиної габсбурґської держави, що-раз сильніше впливатимуть на користь німецької середини цієї частини землі — а теж і великі дні Відня повернуть, як що він, силою свого ґеоґрафичного положення, стане колись для одної суцільної Німеччини тим у відношенню до Східньої Европи, чим Гамбурґ став через своє відношення до Океану: ворітьми імпорту й експорту німецької торгівлі з рештою світу.
(Пер. І. Р.)
Стаття надр. в ч. 2 за січень "Oesterreichische Rundschau".
[Воля, 19.02.1921]
19.02.1921