Взявся я укладати нове видання – антологію розстріляних, замордованих, змушених до самогубства, замучених в таборах українських письменників. У виданні «Розіп'ята Муза» їх було 322. Зараз уже 500. І це не межа, бо про безліч з них нам нічого не відомо. А ще більше неможливо ідентифікувати, бо нема повного імені, нема місця проживання, а списки репресованих далеко не повні.
І ось, блукаючи в таких інфоджунглях, я все ж виловлюю нікому не відомих поетів і прозаїків, і тішуся, коли вдалося ідентифікувати, а завдяки цьому потраплять до антології.
Але! Фактично тішуся з чиєїсь смерті. І з розчаруванням викреслюю, коли з'ясовую, що той чи інший письменник вижив після таборів, хоч і покинув писати. Фактично – це такі ж жертви. Бо письменник помирає двічі: коли перестає писати і коли помирає фізично.
А ким могли б стати усі ті автори буквально кількох, або часом і одного вірша, якби емігрували, як Іван Багряний, Василь Барка, Докія Гуменна, – нам ніколи не довідатися. Більшість із тих, що втекли на Захід, нічим особливим себе за совєтського періоду не виявили. Барка писав пролетарські вірші, Гуменна публікувала подорожні нариси, за які її критикували. Якби їх репресували, вони б опинилися серед сотень нікому не відомих літераторів.
Днями мені вдалося з'ясувати долю ще одного невідомого письменника Леопольда або Лева Будая. А невідомого тому, що за словником псевдонімів О. Дея (який, до речі, був лише упорядником, а не автором словника) вважалося, що Л. Будай – це псевдонім Сергія Буди (1869–1942), репресованого історика і перекладача, який переклав твори Бальзака, Меріме, Дюма («Королева Марґо» і «Графиня де Монсоро», остання зосталася в рукописах).
Я давно мав тиху підозру, що тут щось не те, бо Буда походив з Миргорода, а Будай був у 1920-х членом письменницької організації «Західня Україна». Ба більше – він фігурує на збірних світлинах організації. Отже, то був не фантом. Та все ж бракувало конкретних даних.
Члени Спілки революційних письменників „Західня Україна" – учасники з'їзду, що відбувся в Харкові 5–7 січня 1930 р.
Зліва направо – 1-й ряд: Загул Д., Степанюк І., Турчинська А., Гаско М., Гжицький В., Ткачук І.; 2-й ряд: Шмигельський А., Будай Л., Атаманюк В., Гірняк П., Рудик Д., Марфієвич М., Ірчан М.; 3-й ряд: Никифорук Ю., Козоріс М., Осіюк О., Зазуляк Й., Кічура М., Ґадзінський В., Качанюк М., Дмитерко Л.
Однак більшість авторитетних довідників наполягали все ж на тому, що Буда і Будай – одна особа. Зокрема й Валерій Шевчук, а Богдан Ясинський, упорядкувавши «Покажчик ЛНВ», всі твори Будая приписав Буді (хоча у "Франковій енциклопедії" ці дві особи розрізняють).
Але не пофортунило Будаю ще раз, з листами Юрія Тищенка, який керував київською редакцією «Літературно-наукового вістника» (1907–1913), до Михайла Грушевського. Значна частина цих листів супроводжувалася підписами «М. Котик» та «Михайло Лукич», що їх сприймали як двох співробітників редакції. «Проте графологічні та стилістичні особливості письма в тій частині листів, що підписані співавторами Ю.Тищенка, дозволяють стверджувати, що вони написані однією рукою», – зробила висновок дослідниця Ольга Мельник.
А з цього вийшло, що Тищенко не був єдиним керівником київської редакції. А був біля нього ще хтось, хто прибрав собі прізвище Котик. Одну з листівок на ім'я Грушевського 1908 року підписало троє співробітників ЛНВ: «Михайло Лукич Котик, Павло Лавров, Іван Джиджора». З цих трьох лише останній підписався справжнім прізвищем. Леопольд Будай виробив собі паспорт на прізвище Котика, а Юрій Тищенко – на прізвище Лаврова, хоча друкувався під псевдонімом Ю. Сірий.
Але в 1910 році дія паспорта Будая з прізвищем Котик закінчилася, і він знову Леопольд Лукич Будай.
За листами до Грушевського у справі редагування часопису можна довідатися чимало про особу Будая. Листи ці були писані ледь не щодня, головного редактора інформували про хід редагування, про нові матеріали, які надійшли в редакції, висилали ці матеріали, а також коректу і т. д.
Але феноменально: лист, висланий з Києва увечері, вранці був уже у Львові. Але ні, заслуги пошти тут не було. Листи передавали потягом.
І ось у цих листах Будай подає про себе приватні відомості, що свідчить уже про товариські взаємини між ним і Грушевським. З цих листів довідуємося, що Будай дезертував з австрійського війська, а в Києві опинився на початку 1907 року вже з документом на ім'я Михайла Котика.
Ще перебуваючи в Галичині, Будай звернувся по допомогу до Грушевського, просячи роботи. І той запропонував йому вести справи ЛНВ в Києві, хоча Будай не мав зеленої уяви, як це робити. Майбутній видавець і письменник Юрій Тищенко розповідає у спогадах про те, як приїхавши до Києва восени 1907 р., зайшов до редакції на Прорізній, де його зустріли Іван Джиджора і пан Котик.
Джиджора Тищенкові не сподобався, бо не лише мав таку ж довгу бороду, як Грушевський, а ще й погладжував її цілком так само та приказував щоразу «Аякже, аякже!». «Коли це вживає у своїй розмові професор Грушевський, то ті слова виходять органічними і без них його жива мова не мала б того колориту, як із ними. Коли їх чути від пана Джиджори, то вони здаються штучними і, щонайменше, не потрібними».
Джиджора сповістив Тищенка, що Грушевський розпорядився, що він разом з паном Котиком має «переводити в редакції всю працю. З огляду на те, що ви відразу не зможете обстарати собі відповідне помешкання, ви підночовуватимете в редакції. Хоч тут і тіснувато для трьох, але якось буде».
Потім Джиджора ознайомив Тищенка з приміщенням та розкладом праці в редакції. «Виявилось, що під цією кімнатою містився доволі великий, напівтемний, але сухий склеп. Коли ми зійшли туди, я побачив там стоси "Вісника". То були рештки друків, що лишились після експедиції, про запас. Досі вийшло вісім чисел. За стосом журналу стояв біля вікна стіл, і за ним якийсь хлопець закінчував готувати до розсилу чергову книжку часопису.
– Це наш експедитор і слуга, – мовив Джиджора, а звернувшись до нього сказав: – Прошу, пане Дмитре, "настановити нам самовар".
Такий вислів із вуст абсольвента Львівського університету мене трохи здивував. Справді, винахід самовара належав росіянам, бо в Європі його ніде не побачите, отже, аматорам чаювання була притаманна й певна термінологія, але не та, яку вжив пан Джиджора, а згодом я її завжди чув і від пана Котика».
Джиджора повідомив, що збирається вертатися до Львова, бо має готуватися до докторату, і залишає редакцію на Котика й Тищенка.
І тут нарешті Тищенко довідався, що Котик – «справжній австрійський громадянин, але з деяких причин мусив перейти кордон й оселитися в Києві під чужим прізвищем. Правду кажучи, я вже подумував, чи не почую слідом за Котиком і від пана Джиджори того признання, що він зовсім не Джиджора, а якийсь Чінгіс Ханенко (адже далекий предок пана Джиджори явно походив із монголів)».
Тищенка і Будая єднало дві речі: обоє перебували на нелегальному становищі і обоє не мали жодного досвіду в редагуванні. «Зрання до вечора доводилось сидіти над коректурою, – згадував Тищенко. – Для мене ця справа була надзвичайно тяжка. По-перше, я не міг ще похвалитися досконалим знанням граматики, а особливо правопису, виробленого в Галичині, а по-друге, я просто-таки не виявляв здібності до такої праці. Читаючи коректуру, я захоплювався змістом написаного й на кожному кроці пропускав друкарські помилки. Не можна сказати, щоб і пан Котик відзначався пильністю, але він добре знав правопис і з нього вийшов справжній коректор.
Поза поточною денною роботою – біганиною до друкарні, впорядковуванням канцелярії, веденням передплатної книги та бухгалтерії – щодня ввечері ми мусили писати професорові та подавати справоздання. У відповідь ми діставали щодня листи та вказівки, що і як треба робити. Як не старались ми випустити чергове число "ЛНВ" вчасно і без помилок, але того не досягли. Книжка журналу вийшла із запізненням та з великою силою коректурних огріхів. Зрозуміло, від професора була заслужена догана, і, крім того, я дістав ще й українську граматику з правописом та з наказом використати "подарунок" якнайповніше.
Вечорами я сидів і прів над граматикою, але наслідки були сумні. Граматику я ще сяк-так знав, знав теоретично і правопис, але від того не оволодів краще коректурою. Я просто переконавсь, що з мене не буде доброго фахівця. Щоб бути досвідченим коректором мало опанувати граматику і правопис. Коректором треба народитися. Ця праця, крім надзвичайної уважливості, вимагає ще й того, щоб під час праці людина ні про що не думала, крім тих слів і речень, які править. Таким я не міг стати, і під час читання в голову мені лізли різні думки, які нічого спільного з коректою не мали. Відповідальність же за справність коректи професор Грушевський поклав однаковою мірою на обох нас. Я не хотів, щоб за мої гріхи відповідав і Котик, і порозумівся з ним, розподіливши між нами працю. Отже, всю коректу мав вести Котик, а я взяв на себе канцелярську справу й нагляд за друкарнею. Мені дісталося переглядати тільки ті аркуші, що йдуть у друкарську машину. Такий поділ поліпшив загальну справу. Моя ж робота взагалі збільшилася».
Таке інтенсивне щоденне листування, яке зав’язалося між Грушевським та Будаєм, який писав листи від себе й Тищенка, поволі перейшло в теплі товариські стосунки, коли люди, що були малознайомі, почали перейматися не лише своїми проблемами.
В травні 1908-го Будай одружився, у нього народився син, який березні 1910-го помер. «Осе три дні, як помер мій хлопчик, – написав він Грушевському. – Майже не хворів, за один день і одну ніч вмер. Що було у мене найдорожчого, чим жив я, нема. Все перегоріло у мене. Де не стану, бачу біля себе мойого хлопчика. Хоча стараюсь забути про се, а мимоволі бачу його головку, очі і дитячий погляд». Цікаво, що ця трагедія зачепила і Грушевського, бо він занотував у щоденнику: «Бідному Котикові синок умер, от прикрість! Написав йому зараз».
Не забув про товариша й Тищенко, пишучи до Грушевського: «Останні дні Михайло Лукіч почуває себе у великому горі. Йому умер син, що мав вже 1,5 роки. Се втрата для його важка з боку морального і матеріального. Видав йому авансом на похорони 20 рублів. Чи не можна, Михайло Сергієвич, порахувати йому сей аванс яко разову підмогу?».
З часом шляхи Тищенка і Будая розійшлися. Перший заопікувався газетою «Село» з вересня 1909 р. і сам більше писав, а другий усі функції з провадження ЛНВ перебрав на себе. Як і видання «Записок НТШ».
Працювати в редакції часопису і не спробувати й самому щось сотворити – явище рідкісне. Ось і Будай, вслід за Тищенком, окрім перекладів та рецензій надрукував у ЛНВ оповідання «Примхи» та «В осінніх обіймах», а в «Українській Хаті» – «Фрагменти життя». Усі ці твори написані цілком вправно, в них також відбилися його особисті переживання, зокрема й смерть сина.
Можливо, власне особисті проблеми, до яких додалися і незгоди з дружиною, почали впливати на продуктивність праці Будая як коректора. В середині 1912 р. під час підготовки до друку першої частини VIII тому «Історії Україні-Руси» Тищенко писав Грушевському «Про "Історію" нагадував Леопольду Лукічу, але що від нього можна добитися? Поки "Історія" буде на його руках, я не можу нічого зробити, бо перше, що мої слова навряд чи підженуть його, а друге, що кожне моє слово відомо Вам як він приймає. Сьогодня ще скажу, щоб поспішив, але не знаю чи поможе».
Врешті Грушевський роздратувався і коректу «Історії» передав письменниці Наталі Романович-Ткаченко. А з початку 1913 року Будай змушений був покинути співпрацю з проєктами Грушевського і переходить до редакції «Української Хати».
Але в ті часи провадити коректу було справді непросто. Київська друкарня містилася на Хрещатику, 40 і до тих пір нічого українського не друкувала. Працівники українською не володіли і складали дуже поволі, роблячи безліч помилок.
«Найтяжче виходило з працями самого професора Грушевського, – нарікав Тищенко. – Він писав так нерозбірливо, що треба було великого навику, щоб читати його письмо. Часто доводилось бігти на виклик до друкарні лише для того, щоб прочитати складачеві незрозумілі слова. Особливо багато часу забирала друкарня перед передачею аркуша для друку в машину. Текст потрібно було уважно переглянути й перевірити, чи всі помилки, зазначені коректором, виправлено. Попутно ми вичищали й шрифт. Він був дуже засмічений літерами різних накреслень. Складач часто всовував між літерами одного шрифту зовсім інші. В таких працях, як "Історія України-Руси" Грушевського, це вважалося просто недопустимим. Багато часу і праці ми поклали, доки, нарешті, шрифти привели до порядку».
На ту пору вже тотальної цензури не було, відійшли ті часи, коли цензори відверто знущалися над творами письменників, доходячи до безглуздя. Вони викреслювали, наприклад, такі вирази, як «гола правда», із зауваженням, що правда жіночого роду й голою вона не може бути. Натомість усі книжки, що приходили з закордону і призначалися для продажу, переходили через цензуру. Але при цьому дозволялося замовляти будь-яке видання в одному примірнику для особистого користування. Нічого подібного за совєтської влади не могло бути.
Тищенко зайнявся упорядкуванням передплатників. «Як виявилося, їх було дуже мало: на всю Наддніпрянщину налічувалося до 500 душ. Із жахом доводилося визнати, що на тридцять мільйонів українців таким солідним виданням, як "ЛНВ", цікавиться жменька людей. А російські журнали "Нива" або "Родина" мали стотисячні наклади, з яких добра третина припадала на українців. Щоденну українську газету "Рада" в той час передплачувала до смішного мала кількість читачів. Коли ж її наклад перевищував дві тисячі, то серця видавця й редактора наповнювала надійна радість. Забувалося навіть, що газети "Киевская мысль" або "Южный край", які виходили на Україні, добивалися багатотисячних тиражів, і ніхто не задумувався над тим, що їх передплатниками були переважно українці, зокрема українська інтелігенція, яка щедро підтримувала ворожі видання та спричинювала до русифікації нашого народу».
Дилетант Тищенко, взявшись розв’язати і цю проблему, звернувся до працівників «Ради», щоб довідатися, яким чином вони працюють з передплатниками, як агітують і т. д. Та виявилося, що ніхто йому нічого не міг зрадити, все це називалося «редакційною таємницею», а точніше «українською жабою». Допомогли ж йому лише брати Нікітіни, що працювали в «Киевской мысли».
«Єдиною українською книгарнею керував Василь Степаненко, якого в 1930-тих теж репресували. Це був великий патріот і віддана справі людина, але зі своїми мухами.
Щодо спровадження сюди книжок зі Львова, то Василь Пилипович висловив великі сумніви, що їх тут купуватимуть, бо наші, мовляв, люди не звикли до галицької мови. Коли я зауважив, що літературна мова у нас виробляється спільна та що, принаймні у Видавничій спілці, переважна більшість видань належить наддніпрянським письменникам, то він почав ганити галицький правопис, а особливо відокремлення у дієсловах "ся" та непотрібне вживання букви "ї".
Видно було, що ця людина погано розуміється на граматиці й філології, а твердить те, що від когось чула. Та про все, чого б тільки торкалася розмова, говорив він із великим авторитетом. Я все ж таки заявив йому, що до поширення львівських видань ми докладемо якнайбільше енергії й будемо спроваджувати сюди книжки якомога більшими партіями. Виходячи з книгарні "Киевской старины", я засумнівався, що з Василем Пилиповичем навряд чи пощастить якось розповсюджувати галицькі видання. Відчувалося, що до галичан і галицького письменства він ставиться вороже. Правда, коли я сказав, що й редакція "ЛНВ" буде старатися ширити книжки, він насторожився й почав доводити, які труднощі можуть спіткати нас, якщо ми візьмемося за це діло. З його слів виходило, що тільки досвідчений, вишколений книгар може працювати.
Безперечно, себе він вважав єдиним книгарем на всю Україну, без якого не може ніде існувати книгарська справа. Коли я згадав про те, як іде справа у львівських книгарнях взагалі, а зокрема у книгарні НТШ, де тоді вже стояв на чолі досвідчений книгар-фахівець Бернард, та особливо, коли я став хвалити тамтешні справи, то Василь Пилипович, регочучись, аж замахав руками.
– Поставити того вашого Бернарда сюди, то він знав би, де раки зимують. Тут треба вміти вести справу.
Слухаючи його, я хотів вірити, що справді людина ця має досвід і веде книгарню зразково…Придивляючись до ведення книгарні, я невдовзі переконався, що там нічогісінько не роблять для її розвитку. Саме ставлення Василя Пилиповича до справи мене просто приголомшувало. Він, кажуть, любив книжку, але любив у той спосіб, що не бажав, аби вона потрапляла до рук читача. Здебільшого видавець чи автор приносив до книгарні свої видання і передавав їх на комісійний продаж із тим, що за розкуплені примірники розраховувалися двічі на рік. Книжки надходили до книгарні, і їх продавали тільки на вимогу покупця. Та й то не завжди для нього могли дістати те, що лежало на складах. Часто йому відповідали, що зараз книжки немає та щоб він зайшов іншим разом. Про рекламу та пропаганду і в голову не приходило. Покупець вважався не паном, якого треба було обслужити якнайкраще, а якимось прохачем. Василь Пилипович давав свої "авторитетні" зауваження щодо бажаного видання й доводив йому необхідність прочитати таку-то книгу, при чому називав цілком протилежне тому, що хотів купець. У стосунках із відвідувачами книгарні Василь Пилипович не додержувався тої шляхетності, яка водиться у культурному купецькому світі. Любив, як і сам казав, "вицупити" якогось "задаваку" із приміщення».
Так, зокрема, він «вицупив» і Володимира Винниченка, сказавши, що йому краще вчитися, а не писати. Але це вже інша історія...
З початком Першої світової всіх галичан московська влада арештовує і висилає на Сибір. В березні 1917 р. Грушевський пише до Керенського: «До сих пор нет распоряжения об освобождении и возвращении лиц, арестованных из Галиции, нет вообще распоряжения о лицах, высланных военными властями по политическим мотивам, не уличенных в изменнических действиях. До сих пор остаются в ссылке в Сибири арестованный вместе со мною секретар "ЛНВ" студент Львовского университета Иван Лизановский, австрийский подданный украинец, редактор "Украинской Хаты" Богацкий, сотрудник М. Будай и др.)». М. Будай – це чергова спроба Будая замаскуватися під прибраним іменем.
Публікатори листів Л. Будая не знайшли відомостей про нього за совєтського часу, невідомим для них були рік і місце його народження. Проглядаючи списки репресованих колишньої Дніпропетровської області, я натрапив на ці дані.
Лев Будай народився 1883 року в селі Жупани Сколівського повіту. Мав незакінчену вищу освіту. Останнє місце роботи – секретар соцекономфакультету Інституту профнавчання.
Заарештували його 16.05.1938 р., звинувативши у контрреволюційній діяльності, і засудили на 5 років ув'язнення у виправно-трудових лаґерях. Звідти він уже й не вийшов.
З творів, опублікованих в совєтську епоху, виявити вдалося лише оповідання «За людське право» в альманаху «Західня Україна» (1927).
Та арешт 1938 року не був першим. В лютому 1933 було арештовано члена «Західньої України» поета Любомира Дмитерка, який згодом відзначився як завзятий борець із різними «ізмами». У його справі вигулькує і наш Будай, який знову працював коректором і був членом ревізійної комісії «ЗУ». На допиті в НКВД 16.03.1933 Лев Будай давав свідчення про Антоненка-Давидовича, повідомляючи, що члени організації зустрічалися в Ірпені на дачі Василя Атаманюка (1897–1937, Сандармох).
Мелетій Кічура (1881–1938) – ще один знищений галичанин – залишив нам і згадку про Будая у своїй пародії, навівши цікаві уточнення до його біографії:
ЛЕВ БУДАЙ
Посеред гір Карпат, проміж смерек, сосон.
Колись він там гуляв — фантаст і вітрогон,
Відтак служив австрійському цареві,
Аж доки не утік весною до Женеви.
Там похлебтав з підпольного горшка
І в Київ поманджав, здається, босака.
У Київі страждав, як той горох при шляху,
Не раз, не два наївся добре страху,
До ґрунту зґрунтував всю пустку Торічелі,
Служив Україні, себто писав новелі,
Ловив блудні вогні, що звуться «рідний край»,
І зрідка випивав не згірше, як Мамай.
10.06.2020