Професія, що стала інвалідом

Вахтанг КІПІАНІ

"Професія журналіста вийшла з періоду випробувань правління Кучми, вбивства Ґонґадзе та з обмежень прав свободи інвалідом. А неповносправна людина після травми не зможе жити таким повноцінним життям, яким жила до. Тому я думаю, що професія так і не одужала", - резюме ретроспективи Вахтанга Кіпіані про наступ на свободу слова в Україні. Наступ, який вдався.

Про знайомство з Георгієм Ґонґадзе

Я познайомився із Георгієм Ґонґадзе за цікавих обставин. Був серпень 1991 року, у Запоріжжі відбувалась друга “Червона рута” -- найпопулярніший тоді фестиваль української естрадної музики. Якщо на першій “Руті” 1989 року, в Чернівцях, піднімали синьо-жовтий прапор, то друга збіглась у часі з путчем. Невдовзі Україна проголосила свою незалежність.

А за кілька днів до цього по центральному проспекту імені Леніна у Запоріжжі йшла багатотисячна юрба молодих людей. Багато-хто був вбраний у вишиванки, несли з собою синьо-жовті прапори. Я також йшов у цьому натовпі та мав із собою грузинський прапор. До мене підійшов високий хлопець у шароварах та вишиванці і запитав грузинською мовою, як мене звати і хто я такий. Як виявилося згодом, це і був Георгій Ґонґадзе. Так відбулося наше знайомство.

Ми пройшли разом кількасот метрів, але потім натовп нас розділив. А за кілька років ми знову зустрілися, коли вже обоє були журналістами.

Це зараз час тотального інтернету, коли всю інформацію можна отримати, сидячи вдома. А тоді, щоб знайти якусь інформацію або взяти коментар, ти мусив прийти в Кабмін, до президента чи на з’їзди політичних партій. Тож ми з ним часто зустрічалися і заприятелювали. Хоча кожен з нас мав свою професійну дорогу.

Про створення “Української правди”

Інтернет з’явився в Україні наприкінці 1990-х -- на початку 2000-х, але був зовсім іншим, як тепер. А читачів сайту можна було перелічити на пальцях двох рук. І от одного разу в Раді Ґонґадзе підійшов до мене і сказав: «Я створив сайт!». Що це таке я вже знав, бо бачив на чужих комп’ютерах. Гія написав на клаптику паперу усім відоме нині посилання – pravda.com.ua. Я прийшов в інтернет-клуб – сайт дуже довго вантажився, з’єднання увесь час переривалося. Але коли нарешті зміг переглянути кілька статей, особливо враженим не був.

Через кілька днів він у Раді з таким ентузіазмом запитав, як мені його робота. Я відповів: “Ну, так, нічого”. Зрозуміло, що він хотів якоїсь емоційнішої реакції, проте там справді ще не було чого читати.

Зрештою, трагедія Георгія і розвиток “Української правди” виявились тісно пов’язані між собою. Прихід українського читача в інтернет також пов'язаний зі смертю Ґонґадзе.

Про вбивство Ґонґадзе

Гія зник з суботи на неділю. Коли про це стало відомо, журналісти почали обдзвонювати одне одного й питали: “Коли ти востаннє його бачив?” Тоді я зрозумів, що його треба шукати, і пішов у міліцію -- у те відділення, де було порушено кримінальну справу, щоб розповісти усе, що знаю про Ґонґадзе.

Я сподівався, що зможу довідатися щось від міліціонерів, якщо вони щось знають. Але виявилось, що прийшов до слідчого, який нічого не знав і не розумівся навіть на тому, що таке інтернет. Я мусив пояснювати йому ази, а також я розповідав усе, що знав: які прикмети мав Гія, куди він ходив та як говорив. Під час цієї розмови до кімнати зайшов старший офіцер, послухав мою розповідь, а, виходячи, кинув такі слова: “Не переживайте, найдеться ваш Ґонґадзе – забухал”.

Як виявилось, це був начальник київської міліції Опанасенко. З цього я зробив висновок, що вони не знали, що з ним сталося, і абсолютно безвідповідально поставилися до його зникнення. Через кілька років Опанасенка буде знайдено із кульовим пораненням – проте невідомо, чи його було вбито, чи він застрелився сам.

Про переломний для журналістики 2000-й рік

Смерть Ґонґадзе стала своєрідним рубіконом, коли з достатньо вільної, хоч подекуди розхристаної і бідної української журналістики ми перейшли до тотального “удержавлення” медіа через чужі руки.

Першим дзвіночком приходу олігархів у політику був 1998 рік, коли після парламентських виборів у Раді вперше з’явилися партії, які ми сьогодні називаємо олігархічними. 1999 рік став роком своєрідного консенсусу -- роком згоди олігархів на переобрання Кучми. А 2000-й -- рік вбивства Ґонґадзе, а відтак і подальша монополізація ефіру.

Через кілька тижнів після зникнення Георгія з’явилася ініціатива “Знайдіть журналіста”. В куточку екрана показували профіль Ґонґадзе – тоді ще ніхто не знав, що його голову вже відрізано і заховано десь окремо від тіла. Всі ключові, зокрема й олігархічні, канали не змогли опиратися тиску громадськості та журналістів, тому дали цю плашку в свої в ефіри. Уявити собі, що за рік, у 2001-у, “Інтер” чи “1+1” поставили б таку плашку, закликаючи до пошуків вбитого журналіста, вже неможливо.

Смерть Ґонґадзе налякала політичний клас та власників медіа, яким цей політичний клас дав керування цими величезними каналами комунікації – справжню зброю масового ураження. Їм надали цю можливість, але зрештою і почали вимагати від них більшого.

І тоді, на наших очах, почався процес тотального знищення української журналістики. Це була навмисна хірургічна операція із брудними руками, здійснена владою Кучми під очевидним для нас сьогодні російським контролем.

Про появу “темників”

Я був учасником і свідком процесу зсередини. Вперше зіткнувся з цим, працюючи в газеті “Киевские ведомости”. Тоді по понеділках відбувалась погоджувальна комісія Верховної Ради, після кожної був брифінг. Віцеспікером був Віктор Медведчук. І ось, прийшовши на один з таких брифінгів, я отримав від дівчини на реєстрації згорнутий папірець. Це було дуже дивно, я з таким не стикався раніше.

У записці я побачив: «земельний кодекс, кадровий резерв». Ці теми були ключовими у політиці Медведчука, але не входили у коло моїх тодішніх зацікавлень, тому я вирішив не зважати на цей папірець.

І ось після початку брифінгу -- ліс рук. Першим же лунає питання: “Що скажете про роль земельного кодексу?” І Медведчук випалює завчену відповідь. Друге запитання: “Що скажете про потребу оновлення кадрового резерву?” І знову те саме: ідеально завчена відповідь. Після цього 90% піднятих на початку рук більше не піднімалися.

Через кілька днів трапився інший випадок. На факс ньюзруму “Нового каналу” замість звичайних прес-релізів прийшов дуже дивний текст. Як згодом виявилось, на цей факс помилково надіслали таємний із планом, як канал має висвітлити події дня. Поняття “темник” ще не існувало. І оскільки раніше самі журналісти визначали порядок денний на летучках, то тут стало зрозуміло, що існує хтось, хто пропонує каналу свою програму.

Через деякий час були слухання щодо свободи слова, і Андрій Шевченко, який тоді ще був журналістом, розповів про цей випадок із трибуни у Верховній Раді. А тоді ще не депутат, політолог Микола Томенко повідомив про чутки, ніби якась група людей намагається впливати на медіапростір.

Коли я закінчував роботу в “Киевских ведомостях”, стався один показовий момент. Головний редактор запросив мене до себе і дав мені папірець, подібний до того, який я отримав від дівчини перед брифінгом. На ньому був порядковий номер 7 і тема: «Серія матеріалів про українських правих». Редактор і питає: «Ти ж цікавишся цими правими партіями. Можеш написати?». Я відповів, що зможу, але уточнив, про кого. Той перелічив мені кілька імен, серед яких було також прізвище Тягнибока. Про нього писати відмовився, бо на початку 1990-х років ми були в одній студентській організації. Але про решту міг без проблем. І як я написав цей матеріал, так він і вийшов.

Пізніше мені, як журналісту, дуже пощастило. До мене подзвонив Пьотр Мілосєрдов – росіянин, якого я знав з виборів 1999 року. І він запропонував мені підробіток. Я погодився. Він назвав мені адресу в Києві, куди я мав приїхати. Це виявився звичайний офіс у центрі міста. Далі він дав мені аркуш паперу, формату А4, на якому був перелік тем. І тоді я зрозумів, що той листок, з якого мій редактор вирізав для мене та для інших журналістів редакції усі теми, зараз переді мною. У правому верхньому кутку було написано: “темы недели” (від цього пізніше утворився термін “темник”). Але там не було якихось жорстких заборон.

Мілосєрдов сказав мені переглянути цей список та обрати будь-яку на свій смак. За матеріал пообіцяв мені гонорар у 50$. Я зрозумів, що це не “разовий ексцес”, а повноцінна система. Згодом він виплатив мені обіцяні гроші, проте навідріз відмовився казати, на кого працює.

Коли я мав зустрітися із цим Мілосєрдовим вдруге, знову пішов до того офісу. Там сиділа секретарка, яка сказала мені присісти й зачекати. І в цей момент, за щасливим збігом обставин, я почув, як вона замовляла авіаквитки для кількох осіб, серед яких був Гліб Павловський – відомий російський політтехнолог. Тодішня пропаганда заперечувала його присутність у Києві. І тут я чую, що він є в країні, і цей офіс, який, як виявилося згодом, працює на СДПУ(о), пов'язаний із ним.

Після цього “щасливого” випадку я більше не ходив до того офісу. Я отримав необхідну інформацію, а продовжувати було небезпечно. Тому я почав шукати: я обійшов усіх головних редакторів різник каналів, газет та ставив їх до відома, що незабаром і до них це дійде. Спершу вони це заперечували. Але згодом, один за одним, усі почали отримувати ці темники та виконувати їх.

Мені пощастило ще раз, коли одна людина дала таємний доступ до скриньки, де ці темники лежали. Так я почав збирати матеріал для статті, аби показати, що відбувається у професії. Стаття вийшла на “Українській правді”, вона є там і дотепер. Її назва – “Князь тьми і темників”. Цим князем був Медведчук. Цією статтею я показав: те, що показують тодішні медіа, – це не продукт вільного вибору. Це матеріал, чітко продиктований згори, загнаний у конкретні рамки. У цьому тексті я навів кілька десятків прикладів цих темників та того, як вони безпосередньо реалізуються у медіа.

Ще багато років я займався темою темників і зрештою видав про це книжку, яка містить 300 темників, які мені вдалося зібрати, та кілька статей, які пояснювали, як ці темники працювали. Там також є інтерв’ю іншого російського політтехнолога Марата Гельмана, який працював на Кремль і на Кучму і який підтвердив, що це була російська технологія, відпрацьована на нашій країні.

Як редакції позбавили вибору

На той момент українська журналістика була, фактично, повністю знищена. Усі ключові телеканали транслювали одне і те ж, попередньо чітко прописане. Звісно, без згоди на те журналістів. Нам ніхто ніколи не казав, що сьогодні ми працюємо за темником. Це завжди імітувалося як “вільний вибір редакції”.

Наприклад, відбувається планірка. У цей час починається передвиборча кампанія Ющенка. Відповідно, ми пропонуємо написати про це матеріал і чуємо відповідь: “Це нецікаво”. Журналістів це обурює, адже ми вже висвітлювали балотування то одного, то другого, то третього кандидата, а от Ющенка чомусь – у жодному разі. А після події приходить головний редактор і каже: “У мене є касета із балотуванням Ющенка, даємо в ефір”. Що ми бачимо? Замість помаранчевого моря, де було 30-40 тисяч людей, нам показують групу з п’яти алкоголіків, одягнених у помаранчеві футболки. Вони п’ють горілку і кричать: “Ющенко – наш президент!” І от “1+1” замість того, щоб показати реальну картинку, пускає цю фальшивку у випуск новин. Те саме повторюється і на інших каналах.

Через деякий час я знайшов темник на цей день, де було написано, що канали мінімізують показ широких планів цієї події. Тобто в жодному разі не можна показувати справжню кількість людей. Натомість треба продемонструвати виключно асоціальних елементів, щоб показати, що у підтримку Ющенка виступають лише психи, алкоголіки та міські божевільні.

Також я пригадую один випадок, який стався у розпал підготовки основного випуску ТСН. Алла Мазур – абсолютно спокійна, неконфліктна людина. І тут я бачу, як вона зі Славою Піховшеком упродовж години про щось активно сперечається. І хоча вони робили це пошепки, щоб нам не заважати, але це все одно через певний час почало діяти на нерви. Тому я не витримав і запитав, що ж там такого трапилося, що вони ніяк не заспокояться.

Виявилося, що під час підготовки вечірнього випуску новин у Чернівцях впав балкон. Одна людина загинула. Сюжет змонтували та передали до редакції, щоб показати у вечірніх новинах. А тут Піховшек каже, що його категорично не можна давати в ефір.

У підсумку цей сюжет так і не потрапив до ефіру. Через певний час я знайшов темник за той день і побачив: тоді Кучма презентував якісь політичні ініціативи, тож всі канали мали “мінімізувати показ негативних подій”. В ефірі мав бути лише Леонід Данилович Кучма з його блискучими політичними ініціативами.

Фінальний доказ

Після виходу моєї статті з’явилося ще кілька на цю ж тематику. Наприклад, журналістка Юлія Мусієнко, яка тоді працювала на “Українській правді”, написала блискучий матеріал. Що вона зробила? Зібрала ці вордівські документи із темниками, вивчила технічні властивості кожного файла і побачила, що усі вони зроблені на двох типах комп’ютерів. Одні – в Адміністрації Президента, а інші – у Центрі ефективної політики.

При цьому Мусієнко зробила дуже розумно. Спершу оприлюднила лише частину свого дослідження, після чого Медведчук, Погребінський та інші кинулися це заперечувати. А тоді вона використала проти них як їхні слова, так і ту інформацію, яку накопичила раніше. Так що ні в кого не лишилося жодних сумнівів – ні в американського посольства, ні у Freedom House, ні у будь-якої іншої правозахисної організації, яка займалася свободою слова в Україні. Всі остаточно зрозуміли, хто стоїть за темниками.

Про щоденну боротьбу

Відстоюючи кожен синхрон, докладаючи чимало зусиль на суперечки у ньюзрумах, ми зберегти нашу професію. Звичайно, до фінішу дійшли не всі. Багато людей у цій боротьбі просто не вистояли та зламалися.

Приміром, в одному із темників міститься така інформація. Тема: Віталій Кличко виборов пояс чемпіона.

Коментар: тема важлива та актуальна. Що означало, що кожен канал обов’язково має про це сказати. І мені також прийшло завдання від головного редактора написати про це матеріал. Ну, я й питаю: “Тема важлива та актуальна?” А він: “А ти звідки знаєш?” Він говорив нам писати про це не тому, що був таким хорошим, зацікавленим редактором, який переймався за те, щоб ми раптом не пропустили такої новини. А тому, що завтра на стіл Кучмі ляже моніторинг, де буде вказано, що ТСН там виконали завдання, а там – ні.

Згодом нас почали відсувати від можливостей впливу в редакціях. І це дійшло до критичної точки, в один момент люди сказали: «Будемо робити страйк». Ну, страйк то страйк. Майже весь ТСН підписав заяву. Це означало, що головний редактор вже не мав впливу на ранковий, денний та вечірній випуски. Але потім Піховшек по одному виводив у коридор, після чого люди поверталися та просили викреслити їх з цього списку. Як виявилося згодом, хтось отримував закордонні відрядження, а хтось отримав підвищення зарплатні. І коли вже десята людина прийшла викреслюватися, я забрав цей список і сказав, що це більше не має сенсу.

Я тоді пішов з ТСН. Загалом нас пішло семеро. Потім, після Помаранчевої революції, деякі з них повернулися. Але дехто пішов з професії назавжди. Один з журналістів-міжнародників, який блискуче володів англійською мовою, почав перекладати голлівудські фільми і так цим і займається дотепер.

Про період після Помаранчевої революції

Професія журналіста вийшла з періоду випробувань правління Кучми, вбивства Ґонґадзе та з обмежень прав свободи інвалідом. А неповносправна людина після травми не зможе жити таким повноцінним життям, яким жила до. Тому я думаю, що професія так і не одужала.

Якби в 2004-2006 роках, коли була велика надія, що ідеали Помаранчевої революції, важливих соціальних протестів будуть реалізовані, то були б хоча втілені спроби посадити Медведчука за цей тотальний вплив та усіх тих шісток, руками яких він це робив. Але нічого не було зроблено. А якщо ти тримаєш змію, а потім відпускаєш – вона неодмінно тебе вкусить. Так і почалося повернення спочатку Януковича як прем’єра, згодом – як президента. А потім повернення усіх російських кураторів на всю політичну сцену.

Відсутність змін і чистки політики від сумнівних елементів в апараті держави означали, що невдовзі професія журналіста перетвориться в обслугу. Зрештою, це ми можемо спостерігати і сьогодні. Вже немає темників, проте телеканали працюють на конкретний комерційний або політичний інтерес власника. Це дуже видно зараз по роботі “1+1”. Якщо пам’ятаєте, був такий період, коли вони “мочили” Саакашвілі. Потім “клац” – і Саакашвілі популярний коментатор на цьому каналі. Інший приклад: ситуація з Ляшком. Спочатку його “мочили”, а він у відповідь випускав листівки, де на вилах підіймав Коломойського. А потім знову різка зміна – і Ляшко бажаний гість “1+1”. Але до журналістики це не має ніякого відношення.

Усе це показує нам, що доля української журналістики дуже складна. Попри це, у нас є багато професіоналів, які все одно намагаються якось пробиватися та працювати у цих умовах. Хтось знаходить для себе нішу, у якій цей тиск менший. Або медіа – у якому ти маєш або меншу зарплатню, або скромніші можливості.

Коли я розповідаю про “Історичну правду”, яка донедавна виходила на телеканалі “Zik”, а тепер – на “Еспресо”, я недарма кажу, що у Львові ми знімаємо і Париж, і Мюнхен, і Москву. Це не тому, що ми такі креативні – у нас просто немає коштів на усі ці відрядження.

Про сучасний стан української журналістики

У ситуації, яку ми зараз маємо, є дуже багато журналістів, які насправді не знають, що таке справжня журналістика. Вони прийшли у професію у часи руїни, під час пізнього правління Кучми. У той час, коли бути представником інвестора було абсолютною нормою. Ці люди елементарно не знають, що можна працювати інакше. Вони не усвідомлюють, що журналіст працює не на керівництво каналу, а насамперед на глядача.

Сучасний олігархічний консенсус не дає можливості діяти інакше. Лише коли два олігархи входять у клінч з якогось питання, лише тоді ми побачимо правду чи то про одного, чи то про іншого.

Тому сьогоднішній стан української журналістики є близьким до катастрофічного. Зараз ця професія дуже знецінюється. Приміром, Портнов або будь-який інший політик, який веде програму, сьогодні може назвати себе журналістом. Але це так не працює. Світитися в телевізорі – це далеко не все. Мавпу також можна посадити вести програму – вона їстиме собі банани в ефірі, але від цього не стане журналістом.

Журналіст – це людина, яка живе цією професією та отримує з цього свій основний дохід. Також обов’язково вона працює згідно з основними правилами. Як у медиків є правило “Не нашкодь”, так і в журналістиці. Ти не маєш права нашкодити людині, яку ти знімаєш, а також країні, у якій живеш. Бо є дуже багато прикладів, коли діяльність моїх колег робила прямо протилежні речі.

Аудиторія менших каналів, які можуть дозволити собі говорити правду, є сукупно меншою за аудиторію одного олігархічного. Тому відбувається відтік мислячих людей з телевізора до різних соціальних мереж. Журналісти запускають свої індивідуальні проєкти, роблять інтерв’ю, сюжети або стріми. Цей тренд може повністю витіснити класичну журналістику. Як це сталося із газетним форматом. Так само, як померли багато жанрів, які були колись. Серед них – судовий репортаж, фейлетони і т.ін. Хоча, здавалося б, сьогодні в нас більше свободи, ніж було у радянський період. Відповідно, ми могли б дозволити собі добряче обстібати усе, що відбувається. Але цих жанрів вже немає.

Підсумовуючи, скажу: ми бачили період певного “скукожування” професії. Але, тим не менш, існують окремі медіа, люди, редакції, медіапроєкти – окремі спалахи, на які можна орієнтуватися, щоб не читати і не дивитися російське.