Саяка Мурата. Дівчина з крамнички / Переклад Дарини Павлової. Харків: Віват, 2020. 144 с.
У «Метрополісі» Ланґа є сцена: робітники буквально перетворюються на додатки до заводських машин; герой змушений руками переводити гігантські стрілки на величезному циферблаті, людина виконує роботу коліщатка, ним і стає. Канонічна, іконічна навіть сцена, яка зробила концептуальною метафору «людина – коліщатко системи» й добряче налякала тим.
Героїня цього сучасного роману не раз скаже, що почувається «цінною деталлю в механізмі крамниці», що «кожна моя клітина існує заради комбіні», що воліє бути не людиною, а функцією – просто працівником цілодобової крамниці, прямо назве себе «коліщатком суспільства». Вона спілкується тільки з такими ж працівниками, імітуючи їхніх одяг (поза роботою), інтонації, жести. Вона носить переважно уніформу, навіть дома не має іншого одягу, а віддає перевагу списаним уніформам комбіні. Вона харчується тими товарами, які продають в її магазинчику, і розказує, що тіло її стало частиною корпорації. Вона чує «голос комбіні» й уміє виконувати його накази.
Ланґ зробив страшнючу антиутопію, його попередження і мають лякати. Героїня сучасного роману просто констатує факт, який її радше тішить, ніж бентежить, вона ділиться із нами рецептом ідеально-унормованого життя, а ми, дурненькі, чомусь продовжуємо боятися.
Такі сцени, як у Ланґа, що повторювалися в мистецтві, привчили нас: людина, включена в систему, дегуманізується, відносини людини і системи можливі тільки в двох плідних аспектах – бунтуй / самоліквідуйся. Ми маємо цей сформований культурний стереотип, йому і доведеться нелегко під час читання цього роману. Нереально потужного прекрасного роману.
«Дівчина з крамнички» японки Саяки Мурати розказує історію жінки, що працює в цілодобовому універсальному магазинчику в одному з офісних районів Токіо. Подібних крамничок по вcій Японії, кажуть, назбирається близько шістдесяти тисяч. Робота в комбіні непрестижна, тимчасова, зазвичай там працюють студенти, підробляють домогосподарки і пенсіонери. Кейко зараз тридцять шість, а в крамниці вона працює з вісімнадцяти, акурат половину життя. Вона справжнісінька трудоголічка. Ця прикра залежність останні років тридцять стрімко робиться чеснотою і в літературі зокрема, а в японській і поготів, але тільки в тому випадку, коли ми міркуємо про креативний клас, а не про марудну щоденну працю. Трудоголіки-касирки – істоти наразі літературі чужорідні. Кейко бере додаткові зміни, працює у вихідні, піклується про тіло тільки тому, що має бути здоровою і вийти вчасно на роботу, вона перед сном заколихує себе, уявляючи какофонію крамнички. У неї є заміжня-з-дітьми подруга, така ж молодша сестра, нині молода мама, є батьки, але живе Кейко винятково роботою.
Ув одній із літературній рецензії на романи Мурати є сильна фраза, що ідеально відображає підхід авторки і зближає його з європейським екзистенціалізмом: «Найризикованішим видом роману є той, який намагається врятувати нас від пересічного буття через уважний погляд на пересічне буття». Мурата – ясно що не Камю.
Її героям пересічне життя в радість, їх влаштовує нудота і сізіфове каміння, та їхня ця вдоволеність чомусь не дає спокою оточенню…
В одній із новел Мурати в недалекому майбутньому придумали ідеальний розклад: якщо ти виносив і родив десять дітей, а виношувати тут можуть і чоловіки, то маєш право замовити убивство однієї людини. 10:1 – справедливий розклад, Мерсо і не мріяв би про такий.
Саяка Мурата – зірка, кожна її книжка, та кожен текст навіть, включно з короткими оповіданнями – подія. Чотири премії Місіми (нею відзначають найкраще оповідання), відзнака за найкращий дебют, премія Акутагави (японська нобелівка, якраз за «Дівчину з крамнички»), престижна премія в галузі досліджень гендеру, «Жінка року», «Письменник року». Зараз їй сорок років й офіційна її професія: продавчиня на пів ставки в маленькому універсальному магазинчику в Токіо. Мурата пише дещо специфічно: спочатку вона свої твори малює, їй треба бачити своїх героїв, а потім за тим манга пише прозу – в дуже гамірному місці, під час перерв на роботі чи в залюднених кафе, галас цю самітницю надихає. 2018 року «Дівчину з крамнички», уже визнану в Японії, переклали англійською, і вона стала хітом в англомовному світі. Щоби перекладна книжка стала популярною у англомовного читача, ця книжка має бути просто-в-обличчя-вибухом. (З якої мови виконаний український переклад, хтозна, за джерело у вихідних даних книжки вказаний японський оригінал). «Дівчина з крамнички» ж не вибухова, вона дивна, вона настільки дивакувата, що сама авторка в інтерв’ю охоче кокетує: «Мої романи занадто для мене екстремальні», а читач їй охоче вірить, або робить вигляд, що вірить.
Імітувати віру і довіру – в цьому люди досягли успіху, про це власне Мурата і пише.
Кейко Фурукура, головна героїня, – людина в аутичному спектрі, її історія, розказана від першої особи, постає точним описом алекситимії. Кейко не відчуває прийнятних емоцій, які були б адекватні ситуації. Знайшла малою мертву пташину – інші малята в крик, а ця пропонує матері зробити на вечерю якіторі, а якщо однієї пташки для шашлика не вистачить, то вона готова повбивати ще кількох. Раціональна реакція, цілком. Через тридцять років, коли молода мама буде розповідати їй, як втомилася від плачу дитини, Кейко подумає, що тут би дав ради оцей гострий ніж, але вона уже навчилася не озвучувати свої раціональні поради. Психотерапевт, до якого дитину відправляють, робить припущення, що в родині проблеми, на які дівчина реагує неадекватною поведінкою (а ми уже готові читати якусь маніпулятивну чорнуху типу Янаґігари, але, на щастя, такого не буде), Кейко просто перестає відвідувати лікаря. Розумно, цілком. На кожен закид: «Спробуй бути нормальною», вона просить: «Дай мені чіткі інструкції». Корпоративна культура приваблює Кейко саме тим, що це – однозначний протокол, їй тут комфортно.
У творах про особливих людей завжди буде момент, коли «нормальні» ставляться до героя зверхньо чи насмішкувато, а той цього не розуміє. Шаблонів Мурата уникає свідомо, більше того: її Фурукура сама любить моменти, коли люди поводяться зверхньо, вона навчилася ідеально розпізнавати різні нюанси такої поведінки, різні мімічні прояви поблажливості – щоб і собі уміти при нагоді проявляти погорду. І часто це робить, між іншим.
До Кейко тут ніхто не ставиться зверхньо, її радше бояться, а реалізують свій страх у гіперпіклуванні. За неї насправді переживають, її насправді люблять.
Ця книжка не про особливих людей.
У комбіні стоїть страшений галас, оригінальні читачі відзначили: атмосфера тих крамничок передана дуже точно. Сестра дорікне Кейко, що та почала над-голосно говорити у приватному житті, певно, втрачає слух. Це єдиний раз, коли в романі будуть говорити про якусь втрату, – а ця тема важить безкінечно. Все міняється – нічого не міняється: між цими двома твердження і відбувається дія роману. Кейко бачить, як за час, коли вона працює в магазині, повністю змінився його асортимент. Ніхто більше цього не бачить. А сестра волає: зміни своє життя, бо ти його штучно зупинила. Це не так, просто зміни тут ніхто, окрім Кейко, не бачить. Слух у неї, може і падає, але зір загострився – як компенсація.
Кейко – втілена невідповідність: вона не потребує того, чого мусить потребувати, вона воліє підкоритися системі і розчинитися в ній. Парадоксальним чином, це робить її тією, що іде проти системи. Унормованність комбіні – штучна, саме це бачить уважна Кейко, сама це її приваблює. Суспільство ж воліє упокорювати тих, хто вважає, що соціальний і символічний порядок є природним. А нічого уже природного в цьому світі нема, навіть відбору.
Ця книжка не про нонконформізм.
Кейко любить самотність, вона не сприймає відсутність партнера як соціальну стигму. А одиначки – не привілейований соціальний статус, аж ніяк, і в культурі він стає не-негативним дуже поволі, хоча одна з героїнь роману поблажливо зауважить, що чула щось про асексуалів і схвалює їхню поведінку. Скаже і повернеться до розмов про дитину і чоловіка. Тут треба знати дві речі: по-перше, в Японії все помітнішим стає рух асексуалів і практика шлюбів, що не передбачають секс між партнерами; по-друге, 2000-і там пройшли під гаслами демографічної кризи, що загострюється. У тому фантастичномутворі Мурати, який я уже згадала, зачаття десятьох дітей є суто штучним, а секс давно перетворився на табу, що нагадує табу на інцест (відмова від сексу – це теж тема в зоні уваги Мурати). Кейко під тиском колег і сестри знаходить собі чоловіка, який відмовляється з нею спати, бо вона неприваблива. Її відмова не бентежить, вона не розуміє, що її образили, і не розуміє, чому має бути ображеною.
Кейко наголосить не раз: ми уподібнюємося до тих, із ким взаємодіємо. Але секс як взаємодію не розглядає. Сексуальність не можна імітувати, їй не можна навчитися чи у когось мавпувати, це не фактор ідентичності, а багаторівневий фактор особистості – «нульової» сексуальності це теж стосується. Занадто приватне, занадто оригінальне. Цьому місця у «Дівчині з крамнички» бути не може.
Ця книжка не про секс.
«Люди мають служити суспільству через родину чи працю». Загалом, нічого неправильного в цій максимі немає, правда ж? Кейко полічила, скільки разів їй порадили знайти нову роботу, скільки – вийти заміж, оскільки друга порада звучала частіше, жіночка знаходить собі чоловіка. Той скаржиться, що суспільство тисне на нього, бо суспільству належить його сперма: він мусить запліднити жінку і утримувати дитину. А він – не сорокарічний невдаха в боргах, бачте, він – революціонер. У чоловіка є план: оскільки жінки тільки і вміють, що паразитувати на чоловіках, то віднині він стає паразитом. Кейко утримує революціонера: годує, поселила у себе, повертає його борги і змушує митися.
Ображений чоловік зустрічає пригноблену жінку. Ресентимент гряде.
Вона описує дитячу гру каґе-окурі: довго вдивляєшся у власну тінь, потім різко-швидко зводиш очі на небо, бачиш там свою тінь, наче закинула її на небеса силою погляду. Нібито-шлюб Кейко – різновид цієї гри. Якщо ми слідом за Кейко і її горе-революціонером мислимо, що суспільство є результатом колективного договору, розділеною ілюзією, то це має бути таки колективне марення. А не працюю! У цю забавку жінці грати не можна. У спілці двох абсолютних маргіналів саме Кейко виявляється пригнобленою, вона аж до фіналу роману виконує накази і цільові уставки чоловіка, щоб потім знову виконувати накази «голосу комбіні».
У комбіні, – каже героїня Мурати, – її навчили бути нормальною. Ні, її навчили бути зручною.
Бути зручною – велика чеснота для жінки всіх часів і всіх народів: ввічлива продавчиня, мила подруга, віддана сестра, послужлива жінка… Малою її попросили закінчити сварку хлопців-однокласників, вона перешила одного з них лопатою. Сварка закінчилася, що ще треба? І тут же пояснили, що ми, чемні дівчатка, мусимо поводитися так, щоби з нами було зручно і безпечно іншим людям. Іншим. Людям.
Ця книжка не про гендерну політику.
Перший раз, коли ще 18-річна Кейко потрапила в крамницю описаний в романі так (роман написаний густо і в дуже низькому емоційному регістрі, тут значить кожне слово): «Досі пам’ятаю, як пройшла повз іще не відкриту крамницю. Я поверталася з вистави театру Но, на яку ходила, щоб зібрати інформацію для курсової роботи». Уявляєте, щоб цей персонаж таки працював театрознавкою, на яку вона чомусь вирішила вчитися? І довчилася, до речі, вона закінчила університет. Кейко полишає креативну сферу і обирає сферу обслуговування, це раз. Друге: ходила на виставу – пройшла повз крамницю. Гра двома формами одного дієслова тут свідчить про причетність: вистава уже закінчилася, крамничка ще не настала.
І нарешті – театр Но. Оскільки в книжці конкретно згадані хіба вистави (і ота дитяча гра), така чітка вказівка на Но невипадкова, то є один із ключів до роману. Мурата має почуття гумору, схиблене, дивне почуття гумору, але при цьому потужне.
Отож театр Но: грають суто в масках, але всі маски при цьому – індивідуальні; виконання ролі базується на активній жестикуляції, де кожен жест має свій особливий зміст, знаєш жести – зрозумієш виставу; драматизм ситуації в Но проявляється, коли актор повністю застигає на сцені – без емоцій, без рухів; вистави Но є двоскладовими, один актор грає двох персонажів, живу людину і примару, у такому порядку чи навпаки, але завжди є людина і є «імітація людини»; актори не міняють амплуа ніколи. Купа збігів зі змістами «Дівчини з крамнички», зауважили? І повертаємося до історії Кейко та її Но-комбіні.
Життя Кейко розпадається на дві дії – у крамниці і поза неї: людина і примара. Конфлікт у тому, що та роль, яку інші приймають за імітацію життя (будні в крамниці), для неї самої є життям. Вона має бути примарною саме в крамниці, ми так очікуємо, але лише там вона є людиною. У п’єсах Но примара розповідає, як страждає душа, що потрапила в пекло; людина там розказує, якою щасливою була за життя. Кейко щаслива! Це найбільший шок від роману Мурати: її героїня за всіма законами психологічної прози має бути глибоко нещасливою людиною і через страждання пізнати себе і світ. Кейко, поки її не зачіпляють, абсолютно задоволена. А от коли їй нав’язують думку, що вона так жити не може, що мусить різко змінити своє життя, покинути непрестижну роботу, здобути професію, вийти заміж, от тоді починається другий акт Но – пекло.
Кейко мусить відлякувати? Кейко хоче подобатися? Кейко неможливо вхопити на емоційному рівні: як виявилося, прочитати цілком задоволеним своїм життям людину нереально складно, мистецтво читати людей-без-травм майже втрачене (тому Мурата – автор гідний всієї тієї уваги, що отримує).
Дискомфортна проза Мурати написана про примус до щастя. Ретельно збалансований гротеск (і таке буває) «Дівчини з крамнички» кричить про цю нову хворобу. Будь креативним або помри, зароби своє щастя, не скигли – працюй над собою, дозволь собі бути щасливим… чуємо це знову і знову, уже на правах нового культу. Кейко не знає, що щось з нею не так, поки її не починають «лагодити». Щоб в примусовому порядку когось ощасливити, спочатку людині треба добре втовкмачити думку: «Ти – ненормальний, ти сам не знаєш, наскільки тобі погано». У романі є момент, коли новий працівник потрапляє вперше на перезміну в магазині і бачить ритуал: всі хором повторюють обов’язкові поклони і фрази типу «Раді вітати! Дякуємо за покупку!». «Ух, майже як релігія!», – дратується чоловік. «Так воно і є», – погоджується Кейко і якби вона була здатна на сарказм, це був би він. На сарказм натомість здатна Саяка Мурата і пише вона роман про тоталітарну секту, і за секту править, ясно, не універсальний цілодобовий магазинчик, точно не він.
02.06.2020