Вражіня з угорскої Руси.

Під сим заголовком помістив в часописи "Народ" один з видатнїших молодих писателїв галицко-руских п. Володимир Охримович статью о угорскій Руси, котра звернула на себе увагу і під вражінєм котрої о. Н. Дмитрів з Америки написав уміщене в фейлєтонї в вчерашнім нумері "Дѣла". В интересї загальної справи, т. є. взаїмних відносин між Русію галицкою і угорскою — годить ся нам познакомити читателїв "Дѣла" з статєю п. Вол. Охримовича, а думаємо, що анї автор, анї Хв. редакція "Народа" не будуть мати нїчо против того, коли ми сю статью передамо в повній основі.

Автор — навязавши річ до щирих слів проф. М. Драгоманова [з нагоди обходу єго писательского ювілею у Львові], котрими той учений візвав почтившу єго громаду звернути увагу на Русь угорску, — так списує свої вражіня з угорскої Руси:

Моє знакомство з угорскими Русинами почало ся ранше, анїж я вступив першій раз на угорску територію. Бо моє рідне село лежить під самим Бескидом, на самій галицко-угорскій граници — і я таки в своїм селї часто мав нагоду бачити забескидских, угорско-руских мужиків. Часто розмовляв я з ними, часто випитував ся их про тамошні відносини. Також і угорско-руских священиків пізнав я яко гостей скорше, анїж сам у них був гостем. Близьке сусїдство з угорскою Русью заохотило мене пізнати єї близше і я справдї зробив кілька недалеких екскурзій в різні околицї мараморошского комітату. Було се в роках 1889–1894. Вандрував я за кождим разом не сам, а в товаристві наших молодих, интеліґентних Русинів, як Галичан так і Українцїв. Правда, я сходив тілько невеличкій закуток угорскої Руси, та й того не пізнав як слїд, бо драпав ся найбільше по високих горах та шукав гарних краєвидів, і через те менше зносив ся з людьми. Та все-таки і ті небогаті мої вражіня з угорскої Руси та викликані ними думки повинен я надрукувати, бо в сей спосіб можу причинити ся до того, щоб наша освічена громада трошка більше заинтересувала ся призабутою, нещастною частиною нашої відчини.

На галицко-угорскій граници нема нїяких стовпів граничних і ти навіть не спостережеш ся, коли переступив з землї Данила на землю Стефана. Так само колише ся полониньска трава, так само шумять смереки по високих верхах, так само журчить вода в глубоких зворах. Доперва коли зійдеш з високого Бескида в найблизше село угорско-руске, то мадярска напись на сїльскій таблици при дорозї нагадає тобі, що се вже не наша Golicya і Głodomerya, а Кіraly Magyar-Orszag. і доперва тогдї нагадаєш собі, що тут вода плине вже до Дунаю, що тут иншій край і инші люде і иншій вітер віє. Правда, і ту гори, тілько висші, як по нашім боцї; і ту звори, тілько глубші; і ту вода пливе в долину, тілько швидше; і тут сонце гріє, тілько теплїйше... І ту Русини, тілько их менше; і ту давить их темнота і нужда, тілько тяжша; і ту Русини рабами, тілько инших мають деспотів...

А хоч на Бескидї нема стовпів граничних, хоч границї не видно, то про те границя ту найлїпша, найміцнїйша. Ту сам Бескид високій, зелений творить природну, відвічну, незмінну границю. Він ту не від сто лїт стоїть, як кордон над Збручем, а від первовіку; кордон мож пересунути, кордон мож зруйнувати, але Бескида из місця не рушиш. Се та китайска стїна, що дїлить Русь галицку від угорскої. Через ту стїну "угорска Русь відрізана духово навіть від Галичини більше, як Австралія від Европи". А хоч в стїнї тій зроблені пробої, хоч зелїзницї і гостинцї, тунелї і телєґрафи перерізують вже в многих місцях природну галицко-угорску границю, се поки-що не має більшого значіня. Те, що було через много віків природою розлучене, те не дасть ся так легко і так швидко штукою злучити. Знаменитий доказ того бачимо в наших руских кольоніях в Америцї. Там зійшли ся рускі переселенцї з Галичини і з Угорщини. Здавало б ся, що там на чужинї, на вільній земли повинні угорскі і галицкі Русини з собою зближатись, злучитись, зіллятись. Там прецї живуть они побіч себе і однака одних і других доля; там анї Бескид их високій не дїлить, анї мадярскій анї польскій гнет. А мимо того і в новім світї, так само як в старім угорскі і галицкі Русини не тілько собі чужі, але навіть не люблять одні других. Видко, що і в новім світї не швидко забувають ся традиції принесені з старого світа; видко, аж до Америки сягає могучій вплив природної границї на Бескидї. Бо се границя не тілько політична, як над Збручем, але також господарска, етноґрафічна і культурна.

Бескид творить дїл водний, що відокремлює басейн Днїстра від басейну Тиси і Дунаю. Річки і ріки, що мають свої жерела в угорско-рускій верховинї, пливуть у велику угорску низину, заселену чистими Мадярами. За бігом рік, сих природних доріг, идуть дороги сухопутні, гостинцї та зелїзницї, а по тих річних і сухих дорогах иде рух торговельний та особовий. Ріки і дороги звязують угорску Русь з корінною Мадярщиною безчисленними вузлами в одну нероздїльну господарску цїлість.

Навіть ті гостинцї та зелїзницї, що перетинають Бескид і лучать Галичину з Угорщиною, причиняють ся до того, що угорска Русь що-раз більше відчужує ся від галицкої Руси, а приближуєсь до Мадярщини. На око видає ся се парадоксом, а прецї так є справдї. Возьмім примір. Через зелїзницю Львів-Стрий-Мункач-Пешт улекшена вправдї комунікація між Мункачем а Стриєм і Львовом — але та сама зелїзниця влекшує також комунікацію між Мункачем і доохрестними селами а Пештом. І заким оден галицкій Русин зважить ся проїхати зелїзницею в мункачівску верховину, то за той час навідає ся там сто Мадярів; і насупротив: поки одному угорскому Русинови доведе ся поїхати в напрямі до Стрия і Львова, то за той час сто угорских Русинів поїде в напрямі до Пешту. Значить: зелїзницї і гостинцї, що ведуть з Галичини в Угорщину, не тілько не ослабляють мадяризації угорскої Руси, але противно, дуже єї підпомагають і причиняють ся сильно до того, що етноґрафічне і культурне відокремленє Руси угорскої від галицкої замість меншати — зростає. А вже і нинї той розрив дуже великій. Хоч угорскі Русини "одного з нами племени і одної віри", то прецї і мужики і пани инакші по тім, а инакші по сїм боцї Бескида і нелегко вгадати, що є важнїйше і міцнїйше: чи те, що лучить галицких і угорских Русинів, чи те, що их відрізняє?

Угорско-рускі мужики відрізняють ся від наших будовою тїла і виглядом лиця, одежію і мовою, темпераментом і звичаями. Бодай на тій просторони, котру я оглянув, то значить: вздовж границї долиньского і стрийского повіта з одної сторони а мараморошского комітату з другої сторони, творить Бескид дуже маркантну межу етноґрафічну.

У забескидских верховинцїв барва шкіри жовтїйша, а зарост на лици [у мущини] слабшій як у наших. Одїж і у мущин і у женщин в многім відмінна від одежі галицких верховинцїв. Мущини носять дуже широкі ногавицї і широчезний ремінь [черес]; рукави у сорочки також широкі, а сама сорочка така коротка, що закриває тілько горішну часть грудей, а долїшна часть грудей зовсїм гола, як в лїті так і в зимі. Забескидских жінок характеризує головно відмінний стрій голови. Верхня одїж у обох полів однака, а є нею гуня, т. є. широка а не довга загортка з білого, дуже волохатого сукна, котру свобідно накидують на плечі і зашпилюють на одну защіпку на грудех, а рукави не натягають на руки, так що вони звисають свобідно по боках. Наші [галицко-рускі] верховинцї, котрі за верхну одїж уживають сїраків з чорного сукна, називають забескидских Русинів — "гуняниками", то-б-то людьми, що одягають ся в гунї.

Дїялєкт угорских Русинів подібний взагалї до бесїди галицко-руских верховинцїв, однак має много характеристичних, окремішних признак. Звук "л" вимавляють мягко, на лад сербскій або ческій на примір: сольодка ма [солодка моя]. Звуки "с", "ц" і "з" перед мягкими не мягчать ся, приміром: присйагаті, танцйуваті. Самозвук "и" відповідаючій старо-слав. "и" вимовляють мягко і тонко, майже так як "і", а натомість самозвук "и" відповідаючій старослав. "ы" звучить у них твердо і грубо, особливо по гортанних [к, г, х], приміром: "правотіті, зіма, пісаті" — "быкы, хыжа, ногы, кыснуті". Замість: "вийти, вибрати, висипати..." говорять: вуйті, вубраті, вусипаті... Звук "о" в замкнених силябах, котрий у галицких Русинів переголошує ся на "i", переходить в угорско-рускім діялектї в звук "у", приміром: кунь [кінь], ґазда пушов ід робутникум [ґазда пішов до робітників], пуд столом [під столом]; пуп [піп]. друб [дріб] і т. и. В околицях Мункача звук "т" в окінченю 3 лиця числа одинного і многого виговорюють мягко, як на Українї, н. пр.: хотять, говорять, роблять, суть; ходить, сидить. Звуки "ч" і "ш" виговорюють дуже мягко. Замість "хто" кажуть тко, замість "що" — што, замість "коли" — кедь, замість "ходи" — подь, замість "відки" — откуль, замість "нема" — неє. Не кажуть "рік", але год, не кажуть "година" ино час, горівку зовуть палинка. Коли витають ся, не кажуть, так як наші "Слава Йсусу Христу — Слава на віки" — а тілько "Дай Боже! — Дай Боже!" Коли припрошують ся до їди то кажуть: Няй сйа любить!

Мова угорских Русинів єсть зовсїм чиста від польских примішок і тим дуже користно відрізняє ся від инших малоруских діялєктів. Таких слів як "єґомосць, імосць1), сендзя, ґміна, дзїнькую, же [замість: що], принаймі, праві, власнї, вєнц, далїбук, альбо, дайми на то" — таких слів на угорскій Руси нїгде не почуєш, коли між тим у галицких руских мужиків — се хлїб насущний. За те мадярскої примішки в угорско-рускім діялєктї дуже богато, много більше нїж у нас польскої. Навіть в найглухших закутках угорскої Руси, найбільше віддалених від мадярскої країни а сумежних з Галичиною, уживає простий нарід в щоденній бесїдї велику силу мадярских слів, і то навіть без свідомости, що се чужі мадярскі слова. Ось найзвичайнїйші: биров — війт; катуни — жовнїри, войско; вариш — місто; ореаґ — край, гостинець; кромплї — бульби; дуган — тютюн; фатьов — хлопець; киссасоня — панна; аршов — рискаль; фіскариш — адвокат; фірез — тартак, ваґаш — зруб в лїсї; вадас — стрілець; леґінь — молодець; сеґінь — бідолаха; серенча — щастє; бирувати — мочи; фулелювати — ручити; ипен — акурат, як-раз, саме; ипен так — саме так; вадь-вадь — або-або; шуга — нїколи; не валовчно — не вільно і т. д. Чим більше віддаляємо ся від границї і йдемо в долину, в нутро краю, тим сильнїйша примішка мадярских слів а вже на самих долах, де починає ся великій угорскій низ, де вже вино росте, там многі рускі села вже зовсїм змадяризовані; мешканцї тих сїл суть руского обряду і зовуть себе Русинами (Orosz), але говорять вже чистою мадярскою бесїдою. Сі помадярщені Русини суть вже властиво Мадярами руского обряду і становлять перехід до чистих корінних Мадярів.

Кромі сильного і загального впливу мадярщини, також сусїдство двох инших племен, а именно Румунів (Волохів) і Словаків не осталось без наслїдків. А именно у Марамороша, особливе у всхіднім, замітна в мові угорских Русинів незначна примішка слів волоских, а знов на запад від мараморошского комітату стрічають ся форми і фрази словацкі тим частїйше, чим дальше посуваємо ся на запад, аж наконець в комітатї земплиньскім а ще більше у спижкім можна уважати Русинів за Словаків руского обряду.

Я чув народні співанки угорских Русинів: анї мельодією анї змістом не нагадували менї галицких і україньских пісень. Одна з тих пісень звенить менї і доси в ухах:

Гей на горі застава, гей на горі застава:

Мілья волькі, мільа волькі заспальа.

Збудїв бих йі, збудїв бих йі — не чює;

Няй здорова, няй здорова ночює!

Співанку сю співала менї і моїм товаришам одна селянка з під Мункача.

*) За Бескидом кажуть замість того: превелебний пан і панїйка або княгиня.

(Дальше буде.)

[Дѣло, 30.05.1895]

(Дальше.)

Угорскі Русини дуже забобонні: мають богато всїляких повірок, пересудів і звичаїв, і то таких, які у нас, на галицкім боцї, нарід не знає. Они дуже реліґійні, особливо-ж люблять ходити великими гуртами на відпусти і храми. Є у них щось якби реліґійно-моральні секти і щось як-би простонародні апостоли тверезости і реліґійности. Такі хлопскі, самосївні апостоли навчають нарід, що не годить ся пити палинку і курити дуган, що не годить ся в недїлю і свято варити анї в печи топити і т. и. — і многі прості люде слухають тої науки і фанатично придержують ся тих заповідей. Церкви на угорскій Руси будовані подібно як у нас, а тілько дяки в церкві співають зовсїм инакше. В декотрих селах на цвинтари, на гробах не видко хрестів, бо люде мають звичай, що в кілька день по похоронї виймають хрест з свіжої могили і пригвожджують до надвірної стїни церковної, так що цїла церков обвішана з-верха хрестами. За Бескидом святкує нарід декотрі свята, котрі у нас, в Галичинї, суть тілько церковними святами, як приміром св. Юрія і св. Илії.

Коли я питав угорско-руских мужиків: що се за край, в котрім они живуть то они менї відповідали: тото мадярський орсаґ [край]; ми жиєме пуд мадярським царьом. А коли я спитав: що они за люде, то они відповідали: ми є Руснаки, ми є руської віри, а справедливі Мадяре тоти вадь папезкої, вадь кальвінської віри. Галичину не називаюсь инакше, тілько Польшою, а галицких Русинів називають Поляками. На мій заміт, що прецї і по тамтім боцї Бескида жиють такі сами Руснаки як і они, одвітили менї: тото сйа знає, што і у вас люде руської віри, а про тото ви рувно Поляки, бо тото вже за Бескидом Польша чинит сйа.*)

Наші знов, галицко-рускі верховинцї називають угорских Русинів Гаріґами, Гуняниками, Бляхами [то-б-то Бляхами, Волохами — від того, що волоскій стрій носять] або попросту Забескидскими людьми — і уважають их за людей инчої породи і инчої натури. Закидають им, що они неспокійні і похопні до бійки. Люблять також насміхати ся з их бесїди, одежі і звичаїв.

Єсли помимо тисячлїтного сусїдства і панованя Мадярів прецї пів міліона угорских Русинів оперло ся змадярщеню і задержало руску мову, рускій обряд і руске имя, то головна (хотяй не одинока) причина того лежить в тім, що угорскі Русини замешкують майже самі гірскі і підгірскі околицї, бо відома річ, що гори суть знаменитим захистом для прадїдної мови і предківских звичаїв перед посторонними, чужими впливами. То гори заслонили наших забескидских братів перед повною мадяризацією, бо на долах, на низинї Русинів вже так як-би не було. Але ті самі гори заслоняють угорску Русь перед благодатним промінєм сонця і подувом теплого вітру та й перед рівно благодатним сяєвом просвіти і подувом західно-европейских идей. Гористий терен є головною причиною, що угорскі Русини є темні, бідні і визискувані. Рясні дощі і бистрі води сполікують з гірских спадистих грунтів плодородні частинки землї а мадярскій скарб державний і жиди забирають львину пайку людскої працї. Жидів на самій Мадярщинї дуже маленько, але на угорскій Руси велика сила і по містах і по селах. Суть се в значній части зайди з Галичини. Хотяй угорскі жиди дечим відрізняють ся від галицких (говорять чистїйше і лїпше по руски, не суть такі нехлюйні), то однак на лихві і всяких грошевих ґешефтах розуміють ся так само добре, як і галицкі их одновірцї і так само визискують мужиків та руйнують мужицкі господарства. В многих селах богато мужицких грунтів попереходило в жидівскі руки; громадскі лїси і полонини давно вже належать до маґнатів та жидів.

Про угорских судьїв і судових урядників оповідали менї і Русини і жиди забескидскі такі непохвальні річи, що менї годї их ту повторити, з огляду иа конфіскату.

Також і угорско-рускі священики не конче благодатно впливають на добробит своїх парохіян. Крім того, що беруть платню за треби, мусить ще кождий ґазда давати им що року немалу данину в натураліях (сїно, дрова, збіже, капусту, повісмо, яйця і т. и.) Тота данина зове ся "коблина". Лучають ся священики, котрі арендують коблину жидови. Взагалї економічне положенє угорско-руских мужиків дуже лихе. "Недостатки гонять з хатки" — каже народна пословиця і справдї забескидскі верховинцї громадно покидають рідні села, або на якійсь час або на все. Спролєтаризовані мужики з мараморошского комітету ходять на зарібки: деякі на угорскі доли на вижен, а деякі на галицкій бік, де наймають ся на службу у ґаздів, або шукають собі зарібку при вирубі лїсів. На роботу по лїсах наймають ся забескидскі люде звичайно не поодиноко, але гуртом: кільканацять або більше робітників злучить ся у одну ровту [гурт], виберуть собі одного керона [провідника] і той в их имени годить ся [заключає умову] з підприємцем та роздїлює між них роботу і платню. Дуже много угорских Русинів виеміґрувало і тепер ще еміґрує до Північної Америки і там их тепер значно більше як галицких Русинів. Особливо в західних комітатах еміґрація дуже розповсюднена.

В серцю угорско-руских мужиків, бідних і визискуваних, криє ся глуха ненависть до "панів і жидів". Менї розказувано за Бескидом слїдуючу пригоду. Прийшло кількох забескидских мужиків до "вараша" [до міста] і зайшли до склепу з зелїзними товарами. В склепі зажадали від купця, щоби продав им мотику. Купець подав мотику, але вони кажуть: ми такої не хочемо. Тогди став купець показувати им мотики инчого сорта, але нї одна мотика в склепі не припала до вподоби мужикам. "Якої-ж ви нарештї мотики хочете?!" — закричав розгнїваний купець. — "А ми такої мотики пожадаєме, што нев пани коплють!" — "Ай бо такої мотики нїгде на світї нема", — каже купець. — "Ай бо доки ми такої мотики не знайдеме, доти гаразду на світї не буде!"

До бідности та нужди забескидских Русинів причиняє ся немало також се, що вони темні, непросвічені і тому легко дають ся визискувати. На угорскій Руси дуже мало письменних людей, так само мало, як в гірских повітах всхідної Галичини. Ті з помежи мужиків, що суть письменні, знають звичайно читати тілько по руски і тілько кирилицею, а як котрий уміє писати, то звичайно також не пише скорописью, але кирилицею. З того знаня кирильскої азбуки не великій для них хосен, хиба лиш той, що церковні, богослужебні книги читають, бо популярних ґазет і книжок на угорскій Руси на лїк не знайдешь, а знов в судах і урядах, навіть в громадских, виключним урядовим язиком є мадярскій, так що всяке письмо внесене до суду або инчого публичного уряду по руски — a limine відкинуть. Також і написи рускої, не тілько на публичних будинках, але навіть на склепах нїгде не побачиш. [В цїлім Мункачи є тілько одна однїсїнька напись руска, а то на одноповерхій каменици парохіяльній прибита синьо помальована дошка а на нїй золотими буквами написано: "Гр. кат. Дом Приходскій". Мукачівскій парох звертав нам (т. є. менї і моїм товаришам) увагу на сю напись як на доказ свого превеликого патріотичного посвяченя, бо через тоту руску таблицю мусить терпіти від Мадярів всїлякі пакости.

В сучасних школах народних на угорскій Руси учать по троха рускому а найбільше мадярскому письму. Наука руского письма уважає ся тілько як средство для вивченя мадярского письма і язика. Народний учитель обовязаний виучувати дїти мадярских фраз і розмовляти з ними по мадярски. Що сей метод, особливо в початках науки, виглядає доволї кумедно, нїчого й говорити. Власти шкільні дуже дбають про те, щоб наука мадярского язика робила по можности як найбільші успіхи. І справдї серед молодого поколїня угорско-руских мужиків трафляє ся що раз більше одиниць, що знають мадярске письмо і розуміють мадярску бесїду. Через те однак, що наука мадярщини абсорбує всю енерґію учителїв і школярів і то по більшій части безуспішно, через те поступ шкільної просвіти взагалї дуже тупий і повільний. Интеліґенція угорско-руска не дбає зовсїм о простий нарід: про якісь демократичні идеї, про якійсь рух просвітний, економічний або політичний в користь угорско-руских мужиків нїкому навіть не снить ся, так що в тих справах угорско-рускій интеліґенції дуже далеко навіть до галицко-рускої, нема що навіть порівнувати. Угорско-руска интеліґенція цїлковито змадяризована і відчужена від простого народу, і то є також головною причиною, що між угорскою а галицкою Русью нема нїякої духової звязи та що угорско-руска интеліґенція дуже неподібна до нашої.

Правда, так само там, як і у нас, интеліґенція вийшла з хлопского коріня; так само там, як і у нас, священичі родини становлять головну масу интеліґенції, а світских освічених людей руского обряду є тілько невеличка горстка; наконець так само там, як і у нас, проявив ся деморалізуючій вплив москвофільства. Однак на тім схожість кінчить ся. Угорско-рускі священики і світскі интеліґенти говорять і в себе дома і в ширшім товаристві тілько по мадярски, читають майже виключно мадярскі ґазети і книжки, приватна а тим більше урядова переписка веде ся тілько по мадярски. В деяких домах угорско-руских не хотїли нам [менї і моїм товаришам] вірити, що ми не вміємо по мадярски, дивували ся, що в Галичинї не учать ся і не розуміють мадярскої бесїди. Монахи Василіяне з Чернечої гори коло Мункача, котрі запевнюють, що они "православного духа" і на знак того носять довжезні бороди та хвалять ся своїми симпатіями до Россії і нарікають на мадярскій гнет — ті монахи мимо того всего розмовляють між собою по мадярски. Парох Мункача, що з "патріотичним посвященєм" стереже рускої написи на своїм домі перед мадярскими "посягательствами", говорить проповіди в церкві по мадярски. Навіть рускій язик в низшій мункачівскій ґімназії подає ся по мадярски**), так що цїла наука руского язика обмежує ся на штуцї читаня і писаня.

*) Причина того, що угорскі Русини зовуть Галичину Польщею, лежить в тім, що перед розбором Польщі Бескид був через 400 років границею між польским а угорским королївством.

**) Цїкава річ, що в шкільних програмах рускій язик названий "Ruthen nуеlv", хотяй Мадяри називають Русинів "Orosz" (Орос).

(Конець буде.)

[Дѣло, 01.06.1895]

(Конець.)

Рускої мови уживає угорско-руска интеліґенція тілько тогди, коли говорить до мужика. Після пануючого там погляду — руска бесїда є некультурна і невідповідна для конверзації в интеліґентнім товаристві. Деякі попадянки не хотїли зі мною і моїми товаришами розмовляти, бо соромились промовити по руски, а ми знов по мадярски не вміли. Попадї і попадянки зовсїм не знають руского письма: анї писати анї навіть читати по руски не вміють, хиба лиш по мадярски.

Угорско-рускі священики розмовляли з нами макаронічною мішаниною угорско-руского діялекту і церковно-славяньскої мови. В такій мішанинї говорять також проповіди до сїльских парохіян.

Взагалї-ж говорять по руски дуже плохо і висловлюють ся з великим трудом, особливо ж коли розмова зійде на такі річи, котрі виходять по-за круг буденного житя, н. пр. на політику або літературу, тогди по-просту неможливо з ними добре порозуміти ся. Навіть патріоти і письменники угорско-рускі, такі як небіщик игумен Анатоль Кралицкій, не володїють рускою мовою. Трафляють ся, правда, одиницї між интеліґенцією, особливо серед женщин і світских людей, котрі говорять зовсїм поправно простонародним угорско-руским нарічієм, однак таких одиниць не богато. Руских книжок і ґазет не читають угорско-рускі священики майже зовсїм. Одинокій папір, задрукований рускими буквами, якій мож побачити в деякім угорско-рускім священичім домі — се нужденна, обскурна ґазетка церковна "Листок" видавана Е. Фенциком в Порошкові.

Мадяризація угорско-рускої интеліґенції нинї вже зовсїм довершена, почалась не дуже давно. Ще в початках сего столїтя угорско-рускі священики та их родини говорили у себе дома тілько по руски і мало хто з них знав мадярску мову. (Тогди ще урядовою мовою була латиньска а відтак нїмецка.) Одна забескидска попадя розказувала менї слїдуючу анекдотку на доказ того, що єї бабка не вміла по мадярски: Перед кількадесятьма лїтами переходив оден подорожний Мадяр через угорско-руске село і там тяжко занедужав. А то був твердий Мадяр, що не вмів по руски. Єго палила горячка і він кричав: візеть [wiz-et по мадярски значить: води!] Посходились люде, посходили ся знахорки давати Мадярови ради, але нїхто не знає, чого Мадяр домагаєсь, чого він кричить. Рада в раду, урадили люде повезти хорого Мадяра до "попової Анни", бо тота певно знає по мадярски і зрозуміє, чого Мадяр просить. [А тота "попова Анна" — то власне була бабка тої попадї, що менї розказувала.] Отже повезли Мадяра на возї перед попівску хижу. Вийшла попадянка з хижі і питає, чого люде хочуть. А люде кажуть: Захворів Мадяр і раз-у-раз кричить "візет", аж охрип, а ми не знаємо, чого він хоче. — Як не знаєте!? — відповіла "попова Анна" — хиба не чуєте, що Мадяр кричить "везіт" то й везїть єго дальше, бо пішки йти не годен! — Єсли-ж нинї внуки і внучки "попової Анни" говорять по мадярски не гірше від коренних Мадярів, а рускої мови встидають ся, то причиною того є з одного боку некультурність, малодушність самої ж угорско-рускої интеліґенції, а з другого боку нечуваний шовінізм і безпримірна нетерпимість Мадярів.

Коли я закидував угорско-руским священикам их мадяронство, то они все оправдували ся тим, що на Угорщинї Русинів мало а Мадярів богато, та що уряд мадярскій дуже переслїдує найдрібнїйшій обяв руского духа. Єсли якійсь угорко-рускій священик здобуде ся на відвагу і говорить у себе дома по руски або пише листи по руски, то такого відважного називають Мадяри нігілістом або москалем і роблять єму всякі пакости. Оден забескидскій священик розповів менї знаменитий примір мадярского шовінізму. Той священик має малу дочку і, розумієсь, і мати і отець говорять з нею по мадярски. Але пістунка і слуги говорять з нею по руски, бо инакше не вміють, і мала "кессасонька" бесїдує раднїйше по руски як по мадярски. Отже до того села, де той священик є парохом, заїхав раз "школярскій иншпектор" на візитацію школи. Священик запросив инспектора до себе на обід. За обідом залепетїла щось мала попадяночка до свого батька по руски. Як тілько се Мадяр-инспектор почув, почервонїв по самі уха, встав від обіду і в приступі найвисшого обуреня промовив: "Я не можу їсти обіду разом з таким мадярским горожанином, котрий не навчив своєї дїтини по мадярски, котрого дїтина гавкає [vabrya] варварским жарґоном!" I по сїм "теремтете" вийшов Мадяр з хати, не попрощавши ся анї з гостинним господарем, анї з єго подругою. Що священик не відважив ся на нїяку відповідь загорілому Мадярови, не треба додавати.

Вплив мадярскої "культури" [sit venia уеrbо!] на угорско-руску интеліґенцію проявив ся не тілько в загальнім уживаню мадярского язика і письма, але також в формах і манерах товариского житя. Там і мужчини і женщини держать себе свобідно, щиро, фаміліярно; там не є в звичаю тота вимушена, етікетальна, облудна чемність, котру присвоїла собі галицко-руска интеліґенція під впливом шляхотско-польскої культури. Угорско-рускі священики, котрі мене першій або другій раз бачили, витали ся зі мною словами: "Як ся маєш, солодкій брате!" і цїлувались зі мною в уста. Там всї, що собі троха знакомі, говорять: ти; також дїти не викають своїм родичам, ино тикають. Своєю дорогою, тота мадярска свобода і фаміліярність в поведеню переходить часто в наявну рубашність, а часом в неможливу простакуватість. Ми ночували раз у одного забескидского священика. На другій день рано, при снїданю, питає ся нас попадя: "А што, ци гаразд сйа панум спальо?" Ми відповідаємо, що спали-сьмо знаменито. "А блощици вас не кусали?" Ми кажемо, що нї. "Але блихи бизівно [значить певно] вас їли, бо тоти, Бог би их побив, сього лїта по-під смерічки скачуть!" Зрештою угорско-рускі священики і их родини дуже гостинні, люблять товариство, вино і піснї. В однім попівскім домі цїла, досить численна сїмя утворила хор і співала менї і моїм товаришам, яко своїм гостям, богато всяких пісень, найбільше мадярских, але було також кілька руских, а именно: 1) "Я Русин бив, єсмь і буду", 2) "Мир вам братя", 3) "Не ходи Грицю на вечірницю" і 4) "За горою високою голуби лїтають".

Помимо того, що угорско-руска интеліґенція є на-скрізь змадяризована, то прецї є у неї якесь почутє рускости. Однак те почутє є таке слабе, невироблене, неясне, що нема надїї, аби з того щось путнього вийшло, аби з того, навіть при сприяючих услівях, розвинув ся якійсь рух національний. Рускій патріотизм у угорских Русинів полягає на привязаню до руского обряду, на утаєній симпатії до Россії і православія і на тихім, ледви чутнім наріканю на мадярскій гнет. Наші забескидскі співплеменники зросли ся з поглядом, що гр.-кат. обряд вичерпує вповнї зміст рускої народности: у них той добрий Русин, хто тілько держить ся твердо "рускої віри" А того, що интеліґентні Русини повинні говорити і писати по руски, що повинні працювати над просвітою і освідомленєм простого народу, що повинні розвинути у себе якійсь рух літературний і політичний — того угорска интеліґенція навіть зрозуміти не годна. Тим то пояснює ся, що там ті самі люде, котрі нарікають по-тиху на гнет мадярскій, голосно проповідують мадяризацію, а завзяті угорско-рускі москвофіли суть рівночасно знаменитими мадяронамн. Мункачівскій парох, котрий так дуже дорожить руским написом на своїм приходскім домі, їздив з депутацією Мадярів до Италії, до Турину, поклонити ся именем угорских Русинів старому Кошутови. Коли нам сей угорско-рускій патріот розказував про сей свій патріотичний подвиг, то ми зробили великі очи і замітили єму, що прецї Кошут був ворогом угорских Русинів і их національного відродженя та розвою. Однак "превелебний пан" не дав ся збити з пантелику, ино авторітетно запевнив нас, що Кошут зробив дуже много доброго для Русинів, бо—бо—бо він обставав за тим, щоби священикам [не тілько руским — а взагалї] дати конґруу! Так розуміють забескидскі патріоти руску справу!

Зрештою угорскі интеліґентні Русини, світскі й духовні, не відзначають ся великим засобом интеліґенції. Політикою, наукою, літературою интересують ся дуже мало, а натомість більше дбають про личні вигоди і користи. Навіть про угорскі політичні відносини і рухи знають небогато; не дивниця, що про галицкі справи не мають найменшого понятя. Про відношенє Поляків до Русинів і Москалїв до України, про галицку і україньску мало-руску літературу, про національно-політичний рух і про політичні партії у галицких Русинів — про все те не відомо нашим забескидским братам нїчогісїнько. Я не перебрешу ся, коли скажу, що Україна і галицка Русь суть духово сто рази до себе близші, які галицка і забескидска Русь. Коли передовому угорско-рускому освіченому чоловікови станете щось говорити про Хмельницкого або Шевченка, то переконаєте ся, що той чоловік першій раз в житю чув ті два имена. Коли у нас, на галицкій Руси розвинув ся формальний культ Шевченка, то там, на угорскій Руси имя Шевченка зовсїм незнане. Я давав одному угорско-рускому священикови читати Шевченка [пражске виданє] і просив єго, щоби читав на голос, при менї; показало ся, що навіть читанє йшло дуже тупо, а про розумінє не було і бесїди!

Коли би хтось з Галичан хотїв навязати зносини з угорскими освіченими Русинами, то мусїв би першим дїлом навчити ся по мадярски; а коли би хтось з Галичан хотїв видавати якісь книжки або якусь часопись для розбудженя національного руху серед угорских Русинів, то повинен би тії книжки чи тую часопись друкувати в мадярскій мові.

Я сказав перше, що на угорскій Руси про галицко-рускі справи нїхто нічогісїнько не знає. Оно по-правдї трохи не так. Є й на угорскій Руси одиницї, дуже добре познакомлені з нашими відносинами, а се — жандарми. Иду я з моїми товаришами головною улицею Мункача і розмовляємо як-раз про те, що угорско-рускі патріоти про рускі справи як табака в розї — нїчого не знають.

Аж тут заступає нам дорогу угорскій жандарм, дуже чемно кланяє ся нам і каже: "Дуже красно перепрошу, а откуль господинове?" Ми єму відказуємо, що ми з Галичини, "з Польщі". — "А што тутки дїєте?" — "Такой так позираєме, якій ту край та які люде" була наша відповідь. Він зажадав від нас якої лєґітімації і ми показали єму свої університетскі карточки лєґітімаційні. З тих карточок зміркував, що ми університетскі студенти. Тогди почав жандарм випитувати нас: чи ми Руснаки, чи може тако справедливі Поляки, а довідавши ся, що ми Русини, поставив нам дальше такі питаня: чи ми належимо до Академического Кружка чи до Академичного Братства, чи ми читаємо "Дѣло" чи "Червоную Русь", які наші літературні і політичні погляди? Ми тогдї з віжливости запитали єго, які єго літературні і політичні погляди, а на те дістали-сьмо відповідь, що нема нїяких. Ах, той мункачівскій жандарм — се одинокій чоловік на угорскій Руси, з котрим можна було на розум про рускі справи поговорити. Шкода тілько, що жандарм!

За кождим разом, як я вертав з угорскої Руси в Галичину, здавало ся менї, що забескидскі Русини природою і исторією засуджені на змадяризованє. За кождим разом, як я вертав, шуміли сумно під Бескидом смереки, неначе шептали: Lasciate ogni speranza!

[Дѣло, 04.06.1895]