"Польські стежі обсадили Київ в пятницю 7-го вечером. В суботу 8-го ранком увійшла до Київа польська і українська піхота серед нечуваного ентузіязму цілого населення без ріжниці національности".
Тими словами розіслав польський ґенеральний штаб у весь світ відомість про сю замітну подію. Про її вагу, значіння, епохальність і можливі наслідки розписується тепер ціла польська преса від "Robotnik-a" до "Słow-a Polsc-oгo", від "Naprzod-y" до "Czas-y".
Мабуть нема другої, хоч би й провінціональної, столиці на світі, котра би в так короткім часі стільки разів міняла своїх окупантів і володарів, що золотоверха "мати руських городів" за останні три роки, починаючи від вибуху російської революції в марті 1917 р. Вже з початком минуло (1919) року в гумористичнім фейлєтоні одного українського часопису була змальована дужа характерна картина: Супокійний київський громадянин, пересічний пережовувач хліба, сидить у себе в кімнаті. Кругом порозкладав хоругви ріжних красок, з ріжними написами. Були там біло-сино-червоні, блакітно-жовті, ярко-червоні, були написи: "За думу и народъ" і "Долой буржуазію", "Ще не вмерла Україна" і "Да здравствуетъ єдиная, недѣлымая Россія", "Хай живе Петлюра" і "Гетьманови ура!" — і ще декілька инших, приладжених на всякий випадок. Порозкладав їх всі і важко задумався, яку хорогву прийдеться вивісити завтра і чи не замовити би ще деяких нових про запас. І справді інтересно би знати, чи супокійний київський громадянин здогадався ще в початку минувшого року, запастися і хоругвою, потрібною на сьогорічний май!
Сей анекдот мітко підхоплює траґедію Київа за останні часи, а заразом траґедію цілої України. Він є й причинком до ентузіязму "цілого населення без ріжниці національности" в дни 8-го мая.
А заразом насуваються рефлєксії. Се на протязі цілої майже 1000-літньої історичної минувшини польсько-українських взаємин третій раз побідна польська армія входить в мури Київа. Перший раз в 1018 р. під проводом Болеслава Хороброго, котрий провадив на київський престіл свого зятя, убійника трьох своїх рідних братів, Сьвятополка Окаянного, прогнаного Ярославом Мудрим. Другий раз 1069 р. під проводом Болеслава Сміливого, що силою хотів накинути Киянам свого шурина Ізяслава, прогнаного міщанами на нездарність в боях з Половцями. Оба ті походи, хоча хвилево побідоносні, покінчилися кінець-кінців безуспішно. Кияни не знесли непрошених гостий і чужого ярма. Повстаннями та тайними вбивствами примусили польські війська покинути вежі в Київі і чим швидше уступати з України. Накинені князі таж не загріли місця на престолі. Тільки Червенські городи були за обома разами жертвенним козлом, заплатою за польську підлоту і мусіли двома наворотами по кілька літ перебути під польським пануванням.
Від тих часів минуло майже 900 літ. Тисячі нових подій затерло спомини про давнійші. Про них супокійний київський громадянин певно нічого не тямив.
І от тепер по 900 літах прийшла ця подія в третє. І знову польська армія веде у Київ свого кандидата...
Чудні і дивні бувають часами анальоґії в історії.
Але на здобуттю Київа і на прощанню большевиків не кінчиться діло. Треба буде приступити до наладження державного апарату, до будови України.
"Се перевисшає ваші сили", гукала нам передше німецька, а тепер гукає польська преса, "вам треба посторонньої підмоги".
"Ми не доросли до сього", вторують їй наші песимісти і слабодухи; "нам треба Варягів"!
Особливо важко зажурився будованням України громадян п. д-р Юзеф Флях в есдецькім "Nаprzod-і" (з 5-го мая). І для нього також нема сумніву, що Українці не мають сил, потрібних до будови власної хати; кепкуючи злегка, він переповідав, як то українські діячі досі пробували хіснуватися підмогою з ріжних боків: австрійського, німецького, соціялістичного, то знову большевицького — і як з того всього нічого не вийшло.
Нашим слабодухам скажемо, що в нас, в нашої інтеліґенції справді чудна вдача. Після дрібного успіху, в хвилях дещо кориснійшого складу обставин, наша самопевність не знає меж, нам всім море по коліна. При найменшій невдачі падаємо духом, тонемо в баюрі і повторяємо то безтолкове і глупе: "Ми не доросли".
Так, не доросли, бо не то не мали цілі століття своєї державности, але й тіни якої-там самоуправи. Не доросли, бо ніхто не доріс до бігання по леду, поки не натягнув лижвів та не пішов на лід. Але й ніхто не родиться з вмінням цеї штуки, тільки мусить її навчитися, а заки навчиться, кілька разів впасти. І другі сильнійші та краще зорґанізовані народи мусіли вчитися, а заки навчилися, робити промахи...
Польській пресі, а з окрема "Naprzód-ови", скажемо, що кому як кому, то саме їм не ялося так говорити. Таж і не так то давно говорили теж саме Німці про польський нарід, видвигали той самий арґумент проти самостійної Польщі; спираючися на туж саму тезу, ґен. Безелєр розвів свою опіку над польською державою, помагав її будувати.
Се одно. А друге, чиж треба аж пригадувати ті обставини, серед яких досі будувалася Україна? Таж і Польщі будовання своєї хати не дуже то легко давалося і ця будова ще далеко не завершена. А серед куда легчих умов вона могла будуватися. Від розпаду осередних держав, від прочищення польських земель з німецької окупаційної армії ніхто посторонний не наставав на польську етноґрафічну територію, ніхто туди не заганявся. А на Україні Керенські, большевики, Денікіни, Корнілови, Поляки безнастанно чергувалися між собою, не даючи нам ні хвилини свобідного часу на передишку, не то вже на будовання держави. І коли серед таких умов будовання не йшло як слід, чиж се вже доказ неспосібности? Ні, будовання не йшло як слід не тому, добродію Флях, що ми не вміли найти помагачів, але головно тому, що нам надто багато непрошених бралося помагати. І тих помагачів й до нині ніяк збутися не можемо. Ось в чім велика пайка лиха!
Помагачів і дорадників! Бо й тих останніх доволі, а між ними є й д-р Флях. Бідькаючи над браком орґанізаційних спосібностей серед Українців, він всеж таки признає ті спосібности бодай одним галицьким Українцям. Але рівночасно перестерігає, щоби Українцям до підмоги в будівництві держави в ніякім разі "не позичати" їхніх земляків з Галичини. "Бо сі хоч й збудували би Україну, збудували би її, як ворога польсько-української згоди".
Мимоволі приходить на думку німецька пословиця: Der Schelm denkt, wie er ist... Бідна та згода, коли вони мусить аж ховатися перед найбільше творчою частиною української суспільности! Коли згода справді опирається на спільности інтересів обох народів, як каже п. Флях, то ця творча частина української суспільности перша піде їй на зустріч. А коли вже шукати за справжніми ворогами сеї згоди, ворогами, що на кожнім кроці кидають їй ціпок між ноги та дискредитують її безпощадно — нехай "Naprzód" розглянеться серед своєї власної суспільности, придивиться до діяльности бодай одного-одніського уряду на окупованій области, збере факти української мартирольоґії бодай з одного-одніського дня...
Громадська думка
14.05.1920