Російська гібридна війна — не винахід Путіна. Схожими методами російські більшовики діяли сто років тому, називаючи свою агресію проти української держави «громадянською війною». Це спрацювало — до 1921 року більша частина території сучасної України була окупована більшовицькою Росією. Ці самі методи Москва використала у 1939-44 роках проти Польщі, Фінляндії та країн Балтії. Порівнюючи гібридну агресію Радянського Союзу проти сусідніх держав з окупацією Криму й війною на Донеччині й Луганщині, що триває з 2014 року, бачимо збіги навіть у дрібницях.
Сергій Рябенко, юрист Українського інституту національної пам’яті, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху
Польща: «…уряд розпався та не подає ознак життя»
Офіційною датою початку Другої світової війни є 1 вересня 1939 року. А її головним винуватцем у Радянському Союзі вважалась (а в путінській Росії й далі вважається) нацистська Німеччина. Втім, війна не була б можливою без радянсько-німецького договору про ненапад — «Пакту Молотова-Ріббентропа». У секретному протоколі до нього Москва та Берлін закріпили розподіл сфер впливу у Східній Європі – Фінляндії, Литві, Латвії, Естонії та Польщі.
«У випадку територіальних та політичних перетворень в областях, що належать до Польської держави, — йшлося у документі, — сфери впливу Німеччини та СРСР розмежовуватимуться приблизно по лінії річок Нарев, Вісла та Сян».
Мапа поділу Польщі між Німеччиною та Радянським Союзом згідно з секретними протоколами до Пакту Молотова-Ріббентропа. Джерело: Газета «Известия», 18.09.1939.
Заручившись підтримкою Радянського Союзу, Німеччина 1 вересня 1939 року напала на Польщу. А от СРСР вступати у війну не поспішав. Задум був простий та цинічний: формально залишатися осторонь конфлікту, чекаючи, поки Німеччина зробить більшість брудної роботи.
«Війна, — як казав у розмові з очільником Комінтерну Георгієм Димитровим Йосип Сталін, — йде між двома групами капіталістичних держав […] за переділ світу, за панування над світом! Однак ми не проти, аби вони побилися добряче та послабили одні одних. […] Що поганого було б, якби внаслідок розгрому Польщі ми поширили соціалістич(ну) систему на нові території та населення?»
Третього вересня у відповідь на агресію проти Польщі гаранти її безпеки — Велика Британія та Франція — оголосили війну Німеччині. За два дні німецький посол Вернер фон Шуленбург зустрівся у Москві з радянським наркомом закордонних справ В’ячеславом Молотовим. Шуленбург мав обговорити виступ Червоної армії проти Польщі та окупацію її території, віднесеної секретним протоколом до зони впливу СРСР. Посол передав у Берлін відповідь Молотова: «…у підходящий час нам [Радянському Союзу – С. Р.] буде цілковито необхідно почати здійснювати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час іще не настав. Можливо, ми помиляємось, але нам здається, що поспіх може завдати нам шкоди та сприяти об’єднанню наших ворогів».
Німецький посол у Москві Вернер фон Шуленбург та радянський нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов.
Відповідь Москви не задовольнила Райх. За кілька днів Шуленбург знов зустрівся з Молотовим. Радянський нарком запевнив: бойові дії СРСР почне найближчими днями. Та вже назавтра заявив, нібито «радянський уряд був цілковито захоплений зненацька неочікувано швидкими німецькими військовими успіхами. […] Радянські військові власті опинилися через це у складному становищі, оскільки, беручи до уваги місцеві обставини, вони потребували, за можливості, ще два-три тижні для своїх приготувань». Молотов озвучив завідомо неприйнятний для Райху привід для інтервенції: мовляв, Польща розвалюється на шматки і Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям та білорусам, яким загрожує німецький наступ. Однак нещодавня заява командувача сухопутних військ Браухіча дала підстави припустити, що Німеччина хоче укласти з Польщею перемир’я, а у такому разі «Радянський Союз не може починати "нової війни"».
Москва свідомо тягнула час. На пошук прийнятних формулювань для політичного прикриття агресії пішло кілька днів. У Кремлі сподівалися, що за цей час німецькі війська візьмуть Варшаву, що дасть СРСР змогу «підібрати» нічийні території, залишивши відповідальною за агресію Німеччину.
І лише висловлена Шуленбургом на зустрічі з Молотовим увечері 16 вересня погроза, що зволікання з інтервенцією може спричинити на сході Польщі «політичний вакуум» та створити «умови для формування нових держав» (читай — української, яку хотіла створити ОУН), змусила Москву діяти.
Наступного ранку до наркомату закордонних справ викликали польського посла Вацлава Ґжибовського. Нацисти ще не взяли Варшаву, польська армія та уряд чинили опір, а між Польщею та СРСР діяв договір про ненапад. Але радянський уряд оголосив, що «Варшава, як столиця Польщі, більше не існує. Польський уряд розпався та не подає ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично припинили існування. Тим самим втратили свою чинність угоди, укладені між СРСР та Польщею. […] Радянський уряд не може також байдуже поставитися до того, аби єдинокровні українці та білоруси, що мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. З огляду на такі обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії наказати військам перейти кордон та взяти під свій захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії».
Ці самі тези Молотов повторив у радіозверненні до радянських громадян. А за 75 років Владімір Путін схожим чином «виправдовуватиме» напад на Україну та анексію Москвою Криму всупереч положенням будапештського меморандуму.
Спільний німецько-радянський парад у «визволеному» Бресті. 22 вересня 1939 року. На трибуні німецький генерал Гайнц Гудеріан та комбриг Червоної армії Семен Кривошеїн.
17 вересня 1939 року частини Червоної армії перейшли польський кордон. До початку жовтня організований опір польського війська придушили. 28 вересня у Москві уклали радянсько-німецький договір про дружбу і кордон, за яким Західна Україна та Західна Білорусь визнавалися частиною СРСР. Втім угоді двох тоталітарних держав судилося проіснувати менше двох років. Напад Німеччини у червні 1941 року змусив СРСР терміново шукати союзників на заході. Наприкінці липня радянський посол у Лондоні підписує з керівником польського еміграційного уряду Владиславом Сікорським договір, за яким уряд СРСР визнав «радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили чинність». Та відмовлятися від набутих територій у Москві не збиралися.
Після Тегеранської конференції радянське керівництво почало тиснути на польський еміграційний уряд, аби змусити його визнати Західну Україну та Західну Білорусь частинами СРСР. Невдовзі у Москві зрозуміли марність своїх спроб і знайшли простіший розв’язок: якщо чинний уряд не хоче поступитись, то потрібно створити для Польщі новий уряд.
У такий спосіб більшовики легалізували свої агресивні наміри під час двох «гібридних» війн проти України у 1917-1921 роках. Новостворений Польський комітет національного визволення (ПКНВ) мав багато спільного з Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Обидва формально складалися з представників «національних» комуністичних та інших організацій. Обидва були створені в Москві та спершу діяли на території Росії. Нарешті, обидва «уряди» насправді не мали реальної влади.
Щоб легалізувати «уряд» в очах поляків, радянська пропаганда оголосила, що його було створено 22 липня у польському місті Холм. Це неправда — члени ПКНВ уперше з’явилися у Холмі тиждень по тому, коли Червона армія вибила звідти нацистів.
Напередодні оголошення про створення «паралельного уряду» Польщі Сталін повідомив про намір створити у районах на захід від Бугу Холмську область з наступним її приєднанням до СРСР. Втім насправді про возз’єднання українських етнічних земель не йшлося. Це був не більш ніж тактичний хід, аби змусити поляків відмовитись від претензій на Галичину і Волинь. За подібною схемою зараз Росія намагається примусити Україну відмовитись від анексованого Криму в обмін на повернення окупованого Донбасу на умовах Кремля.
Маніфест Польського комітету національного визволення від 22 липня 1944 року. Питанню майбутніх кордонів Польщі присвячено окремий абзац.
У 1944 році Радянський Союз своєї мети досяг. Одним з своїх перших рішень новий польський «уряд» оприлюднив маніфест, за яким «врегулювання польсько-радянського кордону мало бути здійснено шляхом порозуміння. Східний кордон повинен стати лінією добросусідства, а не перепоною між нами та нашими сусідами, і повинен бути врегульований на засадах: польські землі — Польщі, землі українські, білоруські та литовські — Радянській Україні, Білорусі та Литві». Це було саме те, чого потребувала Москва. За кілька днів Раднарком уклав із ПКНВ домовленість, за якою кордон між Радянським Союзом та Польщею мав пройти за так званою лінією Керзона. А за рік, коли Москва ввела до Польщі війська, кордон закріпили спеціальною двосторонньою угодою.
Фінляндія: «Радянський уряд визнає тільки народний уряд Фінляндської демократичної республіки…»
Після спільного з нацистами поділу Польщі Москва не зупинилась. Успішний «гібридний» вступ у Другу світову війну заохотив її до подальших дій. Тож наступна агресія не забарилася.
За секретним протоколом до Пакту Молотова-Ріббентропа до радянської сфери впливу потрапила Фінляндія. До 1932 року діяла угода про ненапад, якою СРСР та Фінляндія гарантували повагу до взаємних кордонів. Однак у жовтні 1939 року в Москви «раптово» виникли територіальні претензії. Сталін казав: «Ми нічого не можемо зробити з географією, так само, як і ви… Оскільки Ленінград пересунути неможливо, доведеться відсунути від нього подалі кордон».
Ділянка радянсько-фінського кордону неподалік Ленінграда. Серпень 1939 року.
Радянський Союз хотів отримати Карельський перешийок та кілька островів у Балтійському морі в обмін на частину Карелії. Фінляндія також мала розмістити на своїй території радянську військово-морську базу та дозволити радянському флоту користуватись кількома портами.
Ці пропозиції нагадували ультиматум. Як згадував пізніше Микита Хрущов, метою Москви було висунути Фінляндії територіальні претензії, а отримавши відмову — оголосити війну. «Така думка була у Сталіна, — згадував Хрущов. — Я, звичайно, тоді не заперечував Сталіну. Я теж вважав, що це правильно, що достатньо просто голосно сказати, а якщо не повірять на слово, то вистрілити з гармати, і фіни піднімуть руки».
Пропозиції були для Фінляндії неприйнятними. Відмова від Карельського перешийку та розташованих на ньому укріплень – лінії Маннергейма – позбавила б країну захисту від нападу з боку СРСР. Радянські військові бази створили б загрозу для Гельсінкі. Території на Карельському перешийку, які вимагав СРСР, були однією з найбільш розвинених областей Фінляндії. Навзамін Радянський Союз пропонував частину Карелії, хоч більшу, але малолюдну й майже не розвинену. Тож фінська сторона після кількох раундів переговорів радянські вимоги відкинула.
Делегація Фінляндії перед від’їздом до Москви на перемовини. Другий ліворуч – голова делегації Юго Паасіківі, після Другої світової війни – президент Фінляндії.
Реакція Москви нагадувала ультиматум, який більшовицький Раднарком висунув Центральній Раді перед початком «гібридної» агресії проти України у грудні 1917 року. Публічно Молотов заявляв, нібито «ми вважаємо Фінляндію, який би режим там не існував, незалежною та суверенною державою в усій її внутрішній та зовнішній політиці. Ми стоїмо твердо за те, аби свої внутрішні та зовнішні справи вирішував сам фінляндський народ, як він це вважає за потрібне». Натомість у перемовинах із фінляндською делегацією вдавався до погроз: мовляв, своєю непоступливістю вони хочуть спровокувати конфлікт. А на одній з останніх зустрічей заявив: «Ми, цивільні люди, не досягли жодного прогресу. Тепер слово буде надано солдатам».
У радянській пресі розгорнулася антифінська кампанія. «Ми відкинемо до дідька будь-яку гру політичних картярів та підемо своїм шляхом, — писала на початку листопада 1939 року газета «Правда», — попри все, ми забезпечимо безпеку СРСР, ламаючи все та всілякі перешкоди на шляху до мети». Наприкінці місяця з’явилися повідомлення про «провокації фінської воєнщини», написані у дусі сучасних соловйових і скабєєвих. До пропагандистських термінів на означення ворогів додався новий: «білофіни». Про боротьбу з ними терміново склали пісню «Приймай нас, Суомі-красуне», де були слова: «Відбирали не раз вашу батьківщину / Ми прийшли вам її повернуть».
Стаття «Блазень на посаді прем’єра» у радянській газеті «Правда» за 26 листопада 1939 року. Присвячена голові фінського уряду Аймо Каяндеру. Саме після її появи радянська пропаганда розпочинає справжню антифінську кампанію.
На кордон із Фінляндією почали прибувати радянські війська. Однак для початку вторгнення самого факту провалу переговорів було замало. Аби виправдати агресію, потрібен був вагоміший привід. І він напрочуд швидко з’явився. Адже тепер у більшовиків перед очима був не лише власний досвід «гібридних» війн проти України, але й свіжий приклад нових союзників — нацистів, які напередодні вторгнення у Польщу інсценували напад на свою радіостанцію у прикордонному містечку Гляйвіц.
І, власне, сам фінський прем’єр Аймо Каяндер. Відомий науковець та політичний діяч міжвоєнної Фінляндії.
Так вирішила діяти й Москва. Як пізніше згадував Хрущов: «Ми сиділи доволі довго, тому що було вже призначено годину. Після закінчення цього часу був відправлений Кулик — маршал артилерії — він повинен був практично організувати артилерійський обстріл кордону Фінляндії». Привід було створено: вже наступного дня радянський уряд звинуватив Фінляндію у обстрілі своєї території та зажадав негайного відведення військ від кордону.
Фінський уряд провів термінове розслідування інциденту. «Згадувані постріли, — йшлося у відповіді, — були здійснені 26 листопада між 15 годинами 45 хвилинами та 16 годинами 5 хвилинами за радянським часом з радянської прикордонної смуги поблизу згадуваного вами поселення Майніла».
Аби розставити всі крапки над «і», Фінляндія запропонувала СРСР провести спільне розслідування або залучити до цього третю сторону. Москва не зважала. Молотов звинуватив фінський уряд у бажанні «ввести в оману суспільну думку та познущатися над жертвами обстрілу» та оголосив про вихід СРСР із угоди про ненапад. Комуністична пропаганда повідомляла про напади фінських військових на радянські прикордонні патрулі та застави. Й уранці 30 листопада частини Червоної армії отримали наказ перейти кордон, а авіація розпочала бомбардування Гельсінкі та інших міст.
Втім війну Фінляндії СРСР так і не оголосив. Як і під час вторгнення в Україну, Москва намагалася видати агресію за «громадянську війну» всередині сусідньої держави. Тому до «трудового народу» Фінляндії звернувся центральний комітет фінської компартії. «Радянський Союз, — йшлося у відозві, — ніколи та ніде не буде вести загарбницьку війну. Це усвідомлює повністю й Червона армія. Вона приходить до Фінляндії як друг, а не як ворог нашого народу».
Фінські повсталі «шахтарі» й «трактористи». Щоправда, тоді радянська пропаганда ще не розповідала, що свою зброю вони знайшли у карельських болотах, а однострої «віджали» у «білофінів».
Для Фінляндії Москва також створила альтернативний «уряд» — Народний уряд Фінляндської демократичної республіки. Його військовою опорою мала стати так звана «Фінська народна армія», створення якої розпочалося на території СРСР із середини листопада 1939 року. Жодної реальної влади «уряд» та його «збройні сили» не отримали: їм відводилася роль ширми для планів Кремля. Роботу «уряду» забезпечував НКВД. Чекісти відповідали не лише за охорону та переїзд членів «уряду» з Ленінграду до Терійокі — першого зайнятого Червоною армією містечка на Карельському перешийку, — але й за «урядові» будівлі, зв’язок, обслугу, харчі.
Повідомлення у радянській пресі про «збори громадян» містечка Терійокі, які мали «легітимізувати» «народний уряд» Куусінена.
Легітимності новопризначеним керівникам «народної» Фінляндії мали надати так звані збори громадян, які мали провести у Терійокі. Навесні 2014 року за таким самим сценарієм Москва організувала в українському Севастополі, на Донеччині та Луганщині «народні сходи». Місцеве населення «обрало» «народних губернаторів» та «уряди», що мали зіграти роль ширми для гібридної агресії. На відміну від Путіна, в більшовиків виникла проблема: напередодні вторгнення Фінляндія евакуювала мешканців прикордоння. Тож Москві довелося подбати і про учасників зборів.
Проросійський мітинг в українському Севастополі 23 лютого 2014 року. На ньому було «обрано» «народного губернатора» міста Алєксєя Чалого, який легітимізував подальшу анексію Севастополя Росією.
Мета, однак, була досягнута. «Народний уряд» у своїй першій декларації оголосив, що очільники Фінляндії «втягнули нашу країну у горнило війни проти соціалістичного Радянського Союзу — великого друга фінляндського народу. […] У різних частинах країни народ уже повстав та проголосив створення демократичної республіки. Частина солдатів фінляндської армії вже перейшла на бік нового уряду, який підтримується народом». У 2014 році, намагаючись довести, що війна на сході України «є прямим наслідком безглуздої політики Києва», а не агресії Москви, схожі аргументи виголошуватимуть представники російського МЗС. А головне: декларація «уряду» Фінляндії містила прямий заклик до Радянського Союзу укласти пакт про взаємодопомогу та прохання «надавати Фінляндській Демократичній Республіці все необхідне сприяння силами Червоної Армії». Через 75 років подібне прохання президента-втікача Віктора Януковича стане для Росії підставою для рішення про введення своєї армії на територію України.
Підписання «Договору про дружбу» з «народним урядом» «Фінляндської Демократичної Республіки». На фото: перший секретар Ленінградського обкому Андрєй Жданов, нарком оборони Климент Ворошилов, радянський вождь Йосип Сталін, нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов та «прем’єр» та «міністр закордонних справ» «паралельного» фінського «уряду» та за сумісництвом один з керівників Комінтерну Отто Куусінен.
Москва негайно визнала «народний уряд», а наступного дня Молотов підписав із його головою Отто Куусіненом договір про дружбу. Тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянську війну фінських трудящих проти уряду «білофінів». Червона армія, мовляв, перебуває на території сусідньої держави на запрошення її «народного уряду». «Радянський Союз не вважає себе таким, що перебуває у стані війни з Фінляндією», — казав Молотов іноземним дипломатам. А на пропозицію переговорів із легітимним фінським урядом відповідав: «радянський уряд не визнає так званого фінляндського уряду, що перебував у Гельсінкі, а тепер звідти кудись вибув. Радянський уряд розірвав із цим "урядом" дипломатичні відносини та відкликав свого представника, який був при ньому акредитований». Ці заяви мало чим по суті відрізнялися від промов російського представника в ООН Віталія Чуркіна про невизнання легітимності української влади навесні 2014 року.
«Мы не признаем легитимности нынешней власти в Украине» – сказав російський представник в ООН Віталій Чуркін, 6 березня 2014 року.
Комуністична пропаганда теж не пасла задніх. Преса писала про «білофінську воєнщину» та «маннергеймівські банди», які нищать фінські міста й села, убивають мирних мешканців та навіть свійських тварин. А на противагу цьому – про радісні зустрічі, які нібито влаштовували Червоній армії прості селяни та рибалки. Самих же червоноармійців переконували, буцімто «ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як визволителі фінського народу від гніту капіталістів та поміщиків».
Ще за 75 років до початку російської агресії на сході України радянська пропаганда розповідала про «маннергеймівських бандитів», які «спалюють села й міста».
За кілька днів по тому, як радянські авіабомби впали на житлові квартали Гельсінкі, радянська преса опублікувала сповнений пафосу допис: «Жодної бомби в житлові будинки. Жодної бомби в цивільне населення. Хто порушить цей наказ — буде суворо покараний. Утім, це нагадування було зайвим. Радянські льотчики — справжні гуманісти нашого часу. Вони ніколи не воюватимуть із беззбройними…» На прохання американського президента Франкліна Рузвельта не допустити бомбування цивільних Молотов цинічно відповів: «Радянські літаки не обстрілювали міста та не мають наміру цього зробити, а обстрілювали аеродроми, бо наш уряд цінує інтереси фінського населення не менше, ніж будь-який інший уряд. Звісно, з Америки, за понад 8 тисяч кілометрів, цього можна й не побачити, але факт лишається фактом».
Гельсінкі після «роботи» радянських льотчиків-«гуманістів».
Як і в 2014 році, агресія Москви проти сусідньої держави стала предметом розгляду Ліги Націй – попередниці ООН. Після скарги представника Фінляндії генеральний секретар Ліги зажадав від СРСР пояснень. Відповідь — щось на зразок заяв про «повсталих шахтарів і трактористів Донбасу».
«Радянський Союз не перебуває у стані війни з Фінляндією та не загрожує війною фінському народові, — писав Молотов. — Уряд Демократичної Фінляндської Республіки у своїй декларації від 1 грудня цього року звернувся до Уряду СРСР з проханням надавати Фінляндській Демократичній Республіці сприяння своїми збройними силами, аби спільними зусиллями якомога скоріше ліквідувати небезпечний осередок війни, створений у Фінляндії її колишніми правителями».
Відповідь мало чим відрізнялася від ноти більшовицького урядовця Георгія Чичеріна, який на початку січня 1919 року намагався переконати керівництво України, що російська агресія — це лишень громадянська війна та «результат внутрішньої боротьби».
«Ніяких військ РСФРР в Україні немає. Воєнні дії на українській території нині відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним» – відповів на ноту протесту МЗС Української Народної Республіки нарком закордонних справ радянської Росії Георгій Чичерін, 4 січня 1919 року.
На відміну від ООН, Ліга спромоглася на те, аби у відповідь на акт агресії вилучити Москву зі своїх лав. Реакція не забарилась. «Правлячі кола Англії та Франції, під диктовку яких ухвалена резолюція Ради Ліги Націй, не мають ні морального, ні формального права говорити про "агресію" СРСР та про засудження цієї "агресії", — йшлося у повідомленні, яке опублікувала радянська преса. — Не може бути сумнівів, що теперішні Англія та Франція вчинили б у цьому випадку по-іншому, тобто вони просто узяли б та захопили територію Фінляндії…». Далі СРСР звинувачував «збанкрутілих фінських правителів із кліки Маннергейма», які, мовляв, під диктовку третіх країн нав’язують Фінляндії війну всупереч волі власного народу.
Тим часом опір радянській агресії у Фінляндії тривав. Аби розвінчати радянські фейки про уряд, який «втік у невідомому напрямку», у Гельсінкі відсвяткували День незалежності за участі урядовців. У зверненні до нації прем’єр Рісто Рюті пообіцяв, що держава чинитиме опір агресії всіма силами. І навіть у разі окупації громадяни виходитимуть на вулиці з протестами. Гельсінкі вдалося отримати військову та фінансову допомогу з-за кордону. До Фінляндії прибували добровольці з інших країн, аби воювати проти СРСР. Червона армія зазнавала втрат. Однак для того, аби звільнити окуповані території та відкинути агресора, цього виявилося замало. Сили сторін були нерівні.
Мапа Фінляндії кінця 1939 року, створена радянськими військовими. Фіолетовим кольором нанесено «кордон» між СРСР та «Фінляндською Демократичною Республікою» згідно з вимогами Москви.
Тому наприкінці лютого 1940 року, коли радянські війська прорвали лінію Маннергейма, фінський уряд за посередництва нейтральної Швеції запропонував мир. За припинення агресії Радянський Союз зажадав 10% території Фінляндії та розміщення на її території своєї військово-морської бази. Фінляндія прийняла ці умови, й СРСР уклав із урядом, із яким сам нещодавно розірвав дипломатичні відносини, мирний договір. Чергова «гібридна» агресія Москви завершилася.
Показовим було підбиття підсумків, яке за результатами вторгнення зробило радянське керівництво. Виступаючи наприкінці березня 1940 року у Верховній раді, Молотов подавав війну проти Фінляндії як протистояння світовому імперіалізму. «Тут [у Фінляндії – С. Р.] відбулося зіткнення наших військ, — стверджував радянський нарком, — не просто з фінськими військами, а з об’єднаними силами імперіалістів низки країн, включаючи англійських, французьких та інших…»
Наступного місяця у тому ж ключі висловився й Сталін. «Чи можна було обійтися без війни?» – риторично запитував він у присутніх на зустрічі радянських командирів. І сам же ствердно відповідав: «Мені здається, неможливо було. Неможливо було обійтися без війни. […] Було б великою дурістю, політичною короткозорістю згаяти момент та не спробувати якнайшвидше, поки йде війна там на Заході, поставити та розв’язати питання про безпеку Ленінграда». «Ми розбили не лишень фінів, — підсумовував Сталін, — це задача не така велика. Головне у нашій перемозі полягає в тому, що ми розбили техніку, тактику та стратегію передових держав Європи, представники яких були вчителями фінів». Через 75 років подібним чином сучасні російські посадовці переконуватимуть, ніби вторгнення в Україну було спровоковано країнами НАТО, а на Донбасі Москва протистоїть не українській армії, а США.
«Кризис в Украине, который и был, собственно говоря, спровоцирован и создан некоторыми нашими западными партнерами, сейчас используется для реанимации этого военного блока» – заявив президент РФ Владімір Путін восени 2014 року.
У Фінляндії закінчення війни на умовах СРСР підтримали далеко не всі. Міністр закордонних справ Вяйньо Таннер згадував повідомлення місцевих громад. Текст однієї з телеграм, «найбільш гіркої», яку серед іншого підписала дружина заслуженого генерала, він навів у своїй книзі: «суть її яскраво виразилася у словах "Цього свинського, ганебного миру ми ніколи не визнаємо"».
Радянська агресія підштовхнула нейтральну Фінляндію до тіснішої співпраці з Райхом. Тож у червні 1941 року після нападу Німеччини на СРСР, коли радянські літаки знов атакували фінські міста та комунікації, Фінляндія розпочала «відплатну війну» за повернення анексованих територій. На деякий час це вдалося, та після перелому на східному фронті Другої світової війни Фінляндія змушена була піти на переговори з Радянським Союзом. За результатами мирної угоди СРСР не лише остаточно «повернув» собі раніше окуповані ним території, але й домігся від Фінляндії нових територіальних поступок, виплати репарацій та засудження власних урядовців за «розпалювання війни».
Країни Балтії: «Ми не будемо домагатися їхньої радянізації… Прийде час, коли вони самі це зроблять»
Російську окупацію українського Криму часто порівнюють із тим, як Гітлер анексував Судетську область Чехословаччини. Спільного багато. Навіть у дрібницях: майже ідентичні назви пропагандистських фільмів, у яких режими показують щасливе повернення «розділеного народу» на «Батьківщину», та відновлення «історичної справедливості». Та можна побачити у подіях у Криму навесні 2014 року виразні паралелі з радянською окупацією країн Балтії під час Другої світової війни.
Як і Фінляндія, Латвія та Естонія за секретним протоколом до Пакту Молотова-Ріббентропа потрапили до радянської сфери впливу. Після нападу Німеччини на Польщу держави Балтії оголосили про нейтралітет та через радянських дипломатів намагалися з’ясувати наміри Москви. Як згадував про одну з таких розмов радянський представник у Естонії Кузьма Нікітін: «Тут мені латиш та литовець наввипередки поставили питання: "Ну, а як щодо агресії?". Я їм відповів, що Радянський Союз ніколи агресором не був та ніколи ним не буде. Радянсько-німецький пакт також не дає їй послаблень. Ні в які авантюри нас не втягне ніхто».
Ані заяви радянських дипломатів, ні оголошення нейтралітету не врятували країн Балтії від зазіхань СРСР на їхній суверенітет. В усіх випадках застосовувалася приблизно однакова схема – Москва втягувала державу у перемовини про врегулювання торгівельних питань, під час яких починала вимагати угод про взаємодопомогу та розміщення на її території своїх військових баз та контингентів. Отримавши відмову, вдавалася до шантажу та погроз.
На переговорах з міністром закордонних справ Естонії Карлом Сельтером Молотов сказав: «нам потрібні виходи до Балтійського моря». І вже за тиждень в ультимативній формі запропонував укласти договір, який «разом із тим забезпечував би Радянському Союзу право мати на території Естонії опорні пункти або бази для авіації та флоту». На заперечення естонського міністра він відповів: «Це справа термінова. Раджу вам піти назустріч побажанням Радянського Союзу, аби уникнути гіршого. Не примушуйте Радянський Союз застосовувати силу, аби досягнути своїх цілей».
Коли зайшлося про кількість радянських військ в Естонії, до перемовин долучився Сталін. Він відстоював цифру 25 тисяч, мовляв, «не повинно бути надто мало військ – оточите, знищите». Ця заява обурила Сельтера: «Ми укладаємо союзний договір, а ви говорите так, ніби ми є найлютіші вороги, які весь час повинні боятися нападу один одного».
Врешті Сталін естонську делегацію дотиснув. А потім похвалив. «Уряд Естонії, — сказав він, — діяв мудро та на користь естонському народові, уклавши угоду з Радянським Союзом. З вами могло б статися, як з Польщею. Польща була великою державою. Де тепер Польща?»
Міністр закордонних справ Латвії Вільгельм Мунтерс. За його спогадами, перемовини із Молотовим та Сталіним з приводу укладення договору про взаємодопомогу нагадували «істинно азіатську торгівлю».
Після Естонії настала черга Латвії. Під час перемовин, які латвійський міністр закордонних справ охарактеризував як «істинно азійську торгівлю», Молотов вимагав для СРСР бази біля незамерзаючого моря, аргументуючи це тим, що «нейтральні прибалтійські держави — це надто ненадійно». У тому ж дусі висловлювався Сталін: «Ми вважаємо, що щодо вас у нас справжніх гарантій немає. Це й для вас небезпечно, але ми у першу чергу думаємо про себе. Те, що було вирішено у 1920 році, не може лишатися навічно». А далі, вимагаючи під радянські бази міста Лієпаю та Вентспілс, казав, що це, мовляв, буде вигідно й для Латвії: «для ваших безробітних буде робота». Потому мова знов зайшла про чисельність військового контингенту. Свою «пропозицію»-вимогу у 38 тисяч Сталін цього разу аргументував так: «якщо менше, то естонці сміятимуться». Сторгувалися, зрештою, також на 25 тисячах. Щоб зрозуміти, багато це чи мало, варто згадати, що влітку 1940 року в естонській армії було 20 тисяч вояків, у латвійській — 25 тисяч, у литовській — 28 тисяч. Тим часом на кордонах Естонії та Латвії розгорталось велике угрупування Червоної армії, підкріплюючи позицію Москви в переговорах.
Іншою була ситуація з Литвою. За секретним протоколом до Пакту Молотова-Ріббентропа, ця країна мала потрапити до сфери впливу Райху. Однак наприкінці вересня 1939 року Радянський Союз запропонував обміняти її на території у центральній Польщі. Пропозиція зацікавила нацистів. До Москви прибув німецький міністр закордонних справ Ріббентроп. Під час переговорів з Молотовим та Сталіним мова зайшлося про країни Балтії та вже досягнуті домовленості. На запитання, «чи має на увазі тим самим радянський уряд здійснити повільне проникнення до Естонії, а можливо, й до Латвії, пан Сталін відповів ствердно, додавши, що, тим не менше, в Естонії тимчасово буде залишена теперішня урядова система, міністерства й таке інше. Що ж до Латвії, Сталін заявив, що радянський уряд має намір зробити їй аналогічні пропозиції. Якщо Латвія буде протидіяти пропозиції пакту про взаємодопомогу на тих же умовах, що й Естонія, то радянська армія у найкоротший строк "упорається" з нею. Що ж до Литви, то Сталін заявив, що Радянський Союз включить до свого складу Литву в тому випадку, якщо буде досягнуто угоди з Німеччиною про "обмін" територією».
З кінця вересня по жовтень 1939 року Вільнюс перебував під радянською окупацією. Для того, аби зробити литовський уряд поступливішим, Москва погрожувала передати Вільнюс до складу Білоруської РСР. А терміново випущені місцеві білоруськомовні газети повідомляли про «заповітну мрію» місцевих трудящих. Утім, щойно Литва погодилася на радянські умови, ця «заповітна мрія» раптово кудись зникла…
Домовившись із Райхом, Москва вирішила підсолодити для Литви «батіг» «пряником», повернувши їй Вільнюс. Давня литовська столиця разом із прилеглим районом 1922 року була анексована Польщею, а у вересні 1939 року потрапила до радянської зони окупації. Та до питання Вільнюса СРСР також вирішив підійти «гібридно». Напередодні переговорів із литовським міністром закордонних справ Молотов повідомив німецького посла, що «радянський уряд бажає передати місто Вільно [польська назва міста Вільнюс. – С. Р.] з околицями Литві, причому у той же самий час радянський уряд вкаже Литві, що вона має передати добре відому частину своєї території Німеччині. […] Його ідея полягає у одночасності підписання радянсько-литовського протоколу про Вільно та німецько-литовського протоколу про литовську територію, яка передається нам [Райху. – С. Р.]».
Цього разу гру Москви нацисти розкусили. Радянську пропозицію відкинули, адже зовсім небагато минуло від часу «гібридного» вступу СРСР у Другу світову війну, коли Москва отримала бажану частину території Польщі, а відповідальність за агресію лягла на Райх. Шуленбург охарактеризував пропозицію Молотова як згубну: «так як в очах усього світу ми постанемо "грабіжниками" литовської території, тоді як СРСР — жертводавцем».
Вільнюський «пряник», звісно ж, ішов у комплекті з уже традиційними радянськими вимогами про військову базу. Щоб уряд Литви був поступливішим, у Москві натякнули: у разі відмови Вільнюс можуть передати Білорусі. А литовська компартія тим часом звернулася до «трудящих» із закликом боротися, аби «у захисті своєї незалежності Литва спиралася лише на Радянський Союз — захисника та визволителя малих народів» перед загрозою «гітлерівського іга» та «загибелі нації».
Радянські війська вступають до Риги. 1940 рік.
Перемовини з державами Балтії закінчилися укладанням восени 1939 року угод про «взаємодопомогу», за якими СРСР отримав військові бази та ввів війська. Однак на цьому етапі радянське керівництво втрималось від дій, які могли б створити враження радянізації або ж втручання у внутрішні справи Литви, Латвії та Естонії. Причин такої нетипової для Москви поведінки було декілька. Досі незрозумілою лишалася позиція Великої Британії та Франції щодо держав Балтії. Тим часом Москва вела описані вище перемовини з Фінляндією, вимагаючи територію й військові бази. Надто швидке та агресивне втручання у внутрішні справи Естонії, Латвії та Литви могло посилити опір Гельсінкі та навіть підштовхнути балтійські країни до створення антирадянської коаліції. А після початку агресії проти Фінляндії СРСР було не до того, аби відкривати ще один фронт. Тож Москва обрала тактику повільної «гібридної» окупації.
«Ми думаємо, — пояснював Сталін очільнику Комінтерну Димитрову, — що в пактах взаємодопомоги (Естонія, Латвія, Литва) знайшли ту форму, яка дозволить нам поставити в орбіту впливу Радянського Союзу низку країн. Але для цього нам потрібно витримати — суворо дотримуватися їхнього внутрішнього режиму та самостійності. Ми не будемо домагатися їхньої радянізації. Прийде час, коли вони самі це зроблять!»
Не менш цікаву характеристику діям СРСР залишив один із викладачів військово-медичного училища у Ленінграді. «Уведення наших частин Червоної армії в Прибалтійські держави, — пояснював він на лекції студентам автодорожнього інституту, — це як впустити до своєї квартири приятеля, який, спочатку зайнявши одну кімнату, потім захопить всю квартиру та виживе з неї самого господаря».
У схожий спосіб Москва діяла й в українському Криму. Маючи домовленості з Києвом про розміщення на півострові військової бази та підрозділів, російське керівництво переконувало: Росія визнає кордони України, а Крим не є спірною територією. А між тим за лаштунками йшла підготовка до вторгнення, для якого Москва чекала слушної нагоди.
«Но это совсем не значит, что мы собираемся «махать шашкой» и вводить войска. Это полная ерунда. Ничего подобного нет и быть не может» – заявляв у грудні 2013 року російський президент Владімір Путін. До початку окупації Криму залишилося менше як 2 місяці.
Ситуація з державами Балтії змінилася навесні 1940 року. Закінчення війни з Фінляндією та активізація бойових дій Німеччини проти Франції та Великої Британії на заході розв’язало радянському керівництву руки. Москва перейшла до наступного етапу окупації країн Балтії.
У середині травня у Латвії з’являються антиурядові комуністичні листівки, автори яких переконували, що цей рік для латвійської влади останній. Адже уряд, мовляв, «допускає провокаційні, зухвалі дії щодо істинного та справжнього друга народу Латвії — Радянського Союзу, до країни, яка убезпечує латиський народ від жахів війни, гарантуючи нашу державну незалежність та самостійність».
Одночасно Москва починає тиснути на Литву. Навесні у цій країні трапилося кілька інцидентів із нібито зникненням радянських військових із їхніх баз. Литовський уряд провів розслідування, однак його результати очікувано не задовольнили радянську сторону.
«Нам достеменно відомо, — заявив Молотов литовському послу, — що зникнення цих військовослужбовців організується певними особами, які користуються заступництвом органів литовського уряду, які підпоюють червоноармійців, вплутують їх у злочини та влаштовують потім їхню втечу або знищують їх».
Як і Фінляндія пів року тому, Литва запропонувала СРСР провести спільне розслідування. Але у відповідь так само пролунало категоричне «ні» — мовляв, ваша територія, самі й розслідуйте. На початку червня Молотов знов порушив питання червоноармійців-утікачів перед керівником литовського уряду. «Ворожа поведінка литовського уряду щодо Радянського Союзу та Договору про взаємодопомогу наявна, — заявив радянський нарком. І погрожував: — А якщо так, то треба робити якісь серйозні висновки».
Висновки зробили за тиждень: СРСР оголосив Литві ультиматум. Негайно «віддати під суд» керівників МВС та поліції, сформувати новий, лояльний до Москви уряд, а також допустити на територію країни 9-12 дивізій Червоної армії. Втім, перший варіант радянських вимог виглядав іще радикальніше – Литва, зокрема, мала ввести до уряду та силових відомств радянських представників, погоджувати з Кремлем усі свої політичні та військові дії. Такі самі вимоги в наступні дні оголосили Латвії та Естонії.
Одночасно радянські війська заблокували країни Балтії з моря та повітря. А червоноармійців, як і на початку вторгнення до Фінляндії, переконували, що «ми виконаємо наші історичні задачі та заразом допоможемо трудовому народові цих країн звільнитися від експлуататорської банди капіталістів та поміщиків». Для населення Литви, Латвії та Естонії розробили спеціальні листівки з виправданням агресії, які, втім, так і не знадобилися.
Литовський президент Антанас Сметона запропонував чинити опір радянській агресії. Втім, як і український виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов у схожій ситуації на початку 2014 року, він опинився у меншості. Ніхто з урядовців, окрім військового міністра, його не підтримав. Сметона втік за кордон, і під час радянського вторгнення Литва залишилася без легітимної влади.
На засіданні Ради національної безпеки і оборони України 28 лютого 2014 року за введення воєнного стану у зв’язку з початком окупації Криму Росією проголосував лише спікер Верховної Ради та на той час виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов.
Уряди Латвії та Естонії радянський ультиматум прийняли. Москва відрядила до балтійських країн своїх емісарів – стежити за радянізацією. Були сформовані нові, лояльні до Радянського Союзу уряди. За місяць, ігноруючи конституції, за типово радянським сценарієм провели й «парламентські вибори», на яких громадяни могли голосувати лише за так званий «Блок трудового народу». Вибори були фікцією: напередодні оголошення їхніх результатів нарком оборони СРСР Семен Тимошенко наказав сформувати на території ще формально незалежних держав Балтії радянський військовий округ, до складу якого мали бути передані розташовані там частини, установи та заклади.
У своїй виборчій програмі «Блок трудового народу» не обіцяв включення країн Балтії до складу СРСР. Йшлося лише про «дружбу між народами» Литовської, Латвійської та Естонської республік та Радянського Союзу й «міцний, нерушимий союз» цих держав та СРСР. Але це не завадило новоспеченим парламентам трьох держав на першому ж засіданні однаковими деклараціями оголосити Литву, Латвію та Естонію «радянськими соціалістичними республіками» та звернутися до СРСР із проханням прийняти їх до свого складу. На початку серпня 1940 року прохання було задоволене.
Радянський мітинг у Таллінні, липень 1940 року. Вже невдовзі «народні» парламенти країн Балтії звернуться до Москви з проханням прийняти нові «республіки» до складу СРСР.
Навесні 2014 року під час окупації українського Криму Москва застосує той самий сценарій. На територію півострова під прикриттям російської військової бази будуть введені війська. Уряд автономії під тиском агресора, порушуючи українську конституцію, буде замінено на новий, лояльний Москві. У присутності російських військових та всупереч українському законодавству проведуть так званий референдум. Місцевий парламент «від імені народу Криму» звернеться до Росії з проханням про включення півострова до її складу, яке Москва негайно задовольнить. Так само, як армії країн Балтії, підрозділи української армії, спецпідрозділ «Беркут» та спецслужби, що залишилися на окупованій території, будуть здебільшого інкорпоровані до російських силових структур.
«И российские войска действительно помогли жителям Крыма провести референдум о своей независимости и желании присоединиться к Российской Федерации» – заявив 4 червня 2014 року президент РФ Владімір Путін.
Історія знов повториться, подеколи навіть у деталях…
08.05.2020