Священик Петро вертав з присілка від хорого. Ішов пішки, бо не було коней. Ніс дари божі, а хлопець дзвонив дзвінком перед ним.
Був ранок, повен сонця, роси і мягкого холоду, який буває літом в перших годинах дня. На полях денеде маячіли робітники і робітниці, жайворонки щебетали у повітрю, зрештою було тихо і сонливо.
На дорозі перед собою, досить далеко, о. Петро побачив селянку, що в лівій руці тримала кошик, а в правій палицю, котрою підпиралася. Вона була зігнена, як каблук, наперед і йшла дуже помалу, нога за ногою. Почула дзвінок, оглянулася, не добачила, хто це йде, хвилинку стояла, але потім очевидно по дзвінку здогадалася, що це священик іде від хорого, впала на коліна, поставила кошик і палицю на землю і піднесла тремтячі руки до неба. О. Петро перейшов помалу коло неї, одним поглядом обняв її згорблену, маленьку стать, поморщене лице, як засушене яблоко, тремтячі руки, когута в кошику, палицю, — пізнав бабусю і мовчки пішов далі просто до церкви.
Вернувши з церкви до дому о. Петро почув у себе ту саму неміч душі, яку відчував що дня. Колиб у хаті був хтось, що мав би право приказувати йому, він був би працював без відпочинку цілий день, а так сам не мав сили послухати навіть найрозумнійшої своєї думки. Війна знівечила його.
Був у Талєргофі. Жінка лишилася дома. Померла від тифу. Двоє менших дітий забрали до себе Сестри Служебниці, старший син, що не мав де докінчити ґімназію, жив у свояків. Коли о. Петро вернув до дому, застав майже порожну хату. Від людий дізнався, що найбільше покрали таки свої чесні парохіяне. На одній славній ґаздині навіть пізнав спідницю своєї покійної жінки; носила її, як свою, при людях, не соромилася. О. Петро не сказав їй ні слова.
Наняв собі господиню, довів трохи хату до ладу, забрав діти від Служебниць, написав до старшого сина, щоби вертався до дому. Син приїхав, потішив троха батька, а потім як пішов, уже не вернеться ніколи. Погиб у боях під Львовом.
З того часу всі в селі говорили, що їх священик "не при собі". Тихий, спокійний, але не хоче говорити. Він і справді мало говорив. Ходив, думки думав, сидів у садку годинами, пробував дещо читати і кидав, бо, читаючи, думав про що инше, робив свою священичу службу по привичці, почуваючи в душі давній, сильний приказ, котрого не міг не послухати, — і так проводив час...
Господиня увійшла в комнату.
— Прошу піти і скартати Влодзя, бо набив Галю і вона плаче.
— А дайте-ж мені спокій! — відповів о. Петро твердо. — Карайте самі!
— Не буду карати, бо то не мої діти. Отець повинні ними занятися, бо зовсім змарнуються. Вже великі, а ще читати і писати не вміють.
— Щож я тому винен? — боронився о. Петро, як дитина. — Школи нема.
— Тої великої мудрости могли би і самі отець навчити дітий. Я не маю часу.
— А я не маю сили.
— Ту не треба великої сили ні богато часу.
— Добре, добре! Ідіть собі!
— Оттак все! — закінчила господиня розмову і вийшла невдоволена.
По обіді повідомила господиня о. Петра, що прийшла якась старенька бабуся, принесла когута і хоче поговорити з отцем духовним. О. Петро казав прислати її до канцелярії. Увійшла бабуся, та сама, котру рано стрітив на дорозі, оперлася на палиці, котра під рукою тремтіла, як жива, а другу руку простягла до панотця, — думала, що він простягне свою руку до поцілунку. Панотець не простягнув руки, тільки присунув крісло і просив її сідати.
— За далека дорога для вас — почав розмову.
— Ой, далека, далека — відповіла бабуся. — Я ще досвіта вийшла з дому та ледви дійшла.
— Якеж маєте діло до мене, що самі трудилися?
— Та нічого такого важного. Принесла вам когута, замість гроший, тай прошу вас, щоби ви завтра відправили службу божу за моє здоровлє, ачей Господонько святий позволить ще хоч трохи прожити на світі.
О. Петро глянув на бабусю, щоби відгадати, кілько їй літ. Могла мати 70, 80 або й більше.
— Кілько вам літ, бабусю?
— Не знаю, отче духовний. Як була війна з Прусом, то я слюб брала. Мені було тоді 25 чи 26 літ.
— Отже служба божа за здоровлє?
— За здоровлє, за здоровлє, отче духовний. Хотіла би ще прожити на світі біленькім, подивитися, що з того буде. Нема й нема війні кінця, а ту вже смерть за плечима.
О. Петро дивився пильно на бабусю, але притім мав хмарне, суворе лице.
— Чи ви кого втратили на війні?
— Ой, втратила, втратила: наймолодший син загиб, зять, два внуки; про инших не знаю, чи живі чи ні, бо завойовані.
— Чогож би ви ще хотіли дожити?
— Ріжного. І своїх хотіла би бачити і хотіла би дочекатися, що з нами всіми буде. А чей так до віку загибати не будемо.
— Добре! — відповів отець Петро твердо. — Служба божа завтра. Будете на ній?
— Буду. Я тут заночую у невістки. Нині не зайшла би до дому.
О. Петро казав господині накормити бабусю, а сам виняв старі метрики і почав шукати, коли вона родилася. Родилася 1840. р., отже мала 79 років.
— Цікаво! — шепнув о. Петро сам до себе.
Встав, вийшов у садок і почав ходити по стежці.
— Мені сорок сім років — думав він собі — і я вже не маю охоти до життя, а бабусі 79 — і вона ще хоче бачити, що з нами всіми буде...
Він ходив довго то сюди то туди, а коли вернув у комнату, здивував господиню питаннєм: "Де діти? Закличте мені їх!"
Діти прийшли. Вони не знали, що їх жде, і дивилися великими очима на батька. Але батько не був гнівний, погладив їх по волосю, сів собі на крісло, пригорнув їх до себе і заповів несподівану річ, що від завтра буде їх сам учити, бо в селі школи нема.
Забажав жити...
[Громадська думка, 02.05.1920]
02.05.1920