Розлука.

Козак відїзджає, дівчинонька плаче:

"Куди їдеш, козаче?

Козаче-соболю, возьми мене із собою

на Вкраїну далеку!"

Щодня, коли возьму часопис в руки і погляну на останню сторону, дзвенить мені в ухах отся давня сентиментальна пісня. Завелася в часописах предивна коротенька переписка між розлученими дітьми одного народу. Одні пішли на схід за Збруч і там мов у морі потонули, другі лишилися в Галичині без листів, без вістки від рідних, — і в розлучених серцях виросла непевність, страх, безмежна туга, любов, що не находить способу, як себе заспокоїти. Так мало треба, тільки вістки невеличкої, що все добре, — і саме тої вістки нема місяць, два, три, пів року. А там війна і вороги, а там тиф, а там голод, нечувана доріжня, студінь, — всяке горе яке тільки може впасти на чоловіка, що вилетів з родинного гнізда.

Давнє, знане горе опущених дівчат і материй, оспіване в чулих, сердешних піснях, давні походи козаків, що гинули по степах і перед смертю мали тільки одно бажання, дати вістку до родини і мати від неї вісти хоч по смерти, — все те нагадується знову, мов би на світі не стало залізниць, почт, телєґрафів і телєфонів.

Казав собі висипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину.

Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,

Будуть мені приносити від родини вісти.

А коли не пташки, то вороний коник, буйний вітер і бистра річка мали занести або принести вісти, — давня, безнадійна, поетична почта наших розлучених предків на Вкраїні далекій.

Тепер післанці певнійші — це часописи, — і вістки певнійші, вони печатані. Та чи доходять вони до тих, до кого висилаються?

Юрку на Вкраїні! Де Ти і що з Тобою? Чому не пишеш? Я дуже стрівожена. — Зоня.

Хто знає, де живе (імя і прізвище), нехай дасть знати зажуреній матери (там і там).

Богданови К. Твоя жінка померла, дитина здорова. Не тужи! Дай знак життя! Сестра Дозя.

Петрусь у Камянці. Сиди там, не вертай покищо, хоч страшно тужимо за Тобою. — "Зозулька".

І так далі, день в день, цілі місяці! Самі коротенькі вісточки від людей, котрі, як би могли, писали би довгі-довгі листи, щоби тільки висказати свою тугу, свій жаль, свою любов. Читаєш ті телєґрами невідомих тобі людей і находиш у словах цілі траґедії: розлуку закоханих молодят, журбу материй о синів, смерть у родині, страх перед переслідуваннями, — одним словом муку людий, котрі не знають, як собі у тяжкім горю порадити. І на землю, зрошену кровю, паде ще, як осінна тяжка мрака, велитенський смуток тисячів живих сердець. Почерез Збруч на Вкраїну далеку перелітають невидимі сльози, нечутні зітхання і плачі, летить любов, що лучить розлучених, без уваги на всі воєнні кордони.

Щезають кріси і гармати, ворожа політика і самолюбні рахунки сильних — над великим простором землі зпоза хмар визирає тепле і ясне сонце — невидима сила теплого, доброго людського чуття, що єднає і тих, що осталися у близькій Україні; на захід від Збруча, тих, котрим несподівано прийшлося жити, воювати або і вмирати на Вкраїні далекій...

Громадська думка