Я впізнала тебе по очах

Лондон, 1964 рік. На стільчику біля калорифера сидить сорокадворічна Юлія і пригортає до себе свого чотирирічного синочка. У кухонній запасці, що захищає спідницю, і в хустці на голові, зав’язаній відповідно до моди п’ятдесятих років, вона не виглядає на свій вік. Хтось чужий, дивлячись на цю фотографію, міг би подумати, що це бабця притуляє свого внука. У Юлії хворі нирки і вона знає, що помирає, але це не та мить, аби думати про смерть. На її обличчі мимоволі з’являється усмішка, коли вона обіймає свій маленький скарб. 

 

 

Якоїсь миті син запитує: «Мамо, а де ти мене знайшла?», на що вона відповідає: «У магазині». Але малому виявляється замало такої відповіді, тож він напосідає далі: «Але звідки ти знала, що то я?». Юлія, неабияк потішена цим питанням, дивиться на сина й, прибираючи для наступної відповіді більш серйозний тон, каже: «Я впізнала тебе по твоїх дуже чорних очах».

 

Фотографія чорно-біла, але ці два пари очей, маленькі вуглинки, виразно контрастують з фоном, нівелюючи його до сірості, приковуючи увагу до себе.

 

Верхнє Висоцьке, 1942 рік. Війна дійшла і до цього, немов із казки, карпатського села. Махина Гітлера потребувала щоразу більшої кількості рабів для своїх фабрик. Того року Юлію, разом з іншими придатними до праці, забрали, запхали у вагон для худоби і повезли в напрямку Третього Райху.

 

У моєму житті Юлія з’явилася десь двадцять три роки тому. На жаль, у мене не було нагоди поглянути в її живі чорні очі. Юлія померла в 1967 році у шпиталі Гамерсміт у Лондоні, де їй – другій людині в Англії – зробили операцію з трансплантації нирки. Під час війни в німецькому концтаборі її так катували, що відбили обидві нирки. Трансплантація завершилася успішно і продовжила пацієнтці життя на два роки. Другу нирку одного ірландця, який невдало впав з даху, отримала п’ятирічна дівчинка, але їй, однак, пощастило менше, ніж Юлії, і вона померла вже за кілька тижнів.

 

Юлія ввійшла в моє життя трьома збереженими фотографіями і старим радіоприймачем Blaupunkt Granada (працює дотепер), який стояв на кухні дому на Кінґс Крос. Оскільки ми зиркали одна на одну щодня, мені довелося познайомитися з нею ближче. Спогади, якими міг поділитися син, що втратив маму у семирічному віці, були дуже куцими і стосувалися радше настанов на життя, які вона намагалася йому передати, фрагментів розмов, забав. З інформації про неї я мала тільки ім’я, дівоче прізвище і факт народження сина в таборі у 1946 році.

 

У 2009 році я натрапила на сайт німецького сервісу ITS (International Tracing Service) і надіслала до них запитання, не надто сподіваючись на відповідь. Але через кілька місяців прийшов товстий конверт, Святий Грааль з копіями численних документів, виданих UNRRA, IRO та інших організацій. З кожного найменшого листочка ми вичитували все, що там було і не було написано. Кожна печатка, дата чи назва табору, найменша деталь відкривала перед нами нові епізоди трагічного життя Юлії. Найціннішим джерелом інформації була анкета TUSA Form No. DP/G-1 (1 June 46), складена в HEADQUARTERS THIRD UNITED STATES ARMY й заповнена Юлією власноруч. Нарешті ми дізналися точну дату й місце народження, імена батьків і дівоче прізвище матері. Крім цього, ми знайшли інформацію, що вагон для худоби, в якому її вивезли з дому, доїхав аж до Людвіґсгафена. Тут була розташована фабрика I.G.Farben (про яку ми знали з інших джерел), де Юлія пропрацювала до 1944 року. В анкеті вона зазначила, що в 1945 році працювала вже в Гайдельберзі.

 

Кінець війни для багатьох мільйонів т. зв. остарбайтерів, що перебували в таборах примусової праці в тому числі на теренах гітлерівської Німеччини, аж ніяк не означав закінчення репресій і не приносив відчуття свободи. Юлія, як і чимало інших, мусила вибирати: чи повернутися в місце, яке колись було її домом, але де, однак, на неї чекала вірогідна депортація в Сибір чи навіть смерть, де – будучи українкою і греко-католичкою – вона завжди належала до гіршої категорії, або ж знайти для себе й свого першого сина, народженого в таборі у Мангаймі, безпечніший дім. З хворими нирками й малюком на руках, її дорога до місця, в якому вона могла б почати відбудову свого життя, була справжнім поневірянням. 

 

З копій підготованих UNRRA і IRO особистих документів Юлії я довідалася, що вона перебувала в таборах DP (переміщених осіб) у Німеччині: 17 жовтня 1945 – DP Camp Mannheim, 11 січня 1946 – госпіталь у Мангаймі, 16 травня 1946 – DP Camp Aschaffenburg, 21 травня 1946 – DP госпіталь Гайльброн, 9 липня 1946 – DP Camp Mannheim, 30 липня 1946 – DP Camp Wildflecken, 2 січня 1947 – DP Camp Aschaffenburg, 10 лютого 1948 – DP Camp Würzburg, 27 липня 1950 – DP Camp Frankfurt. Насамкінець 5 вересня 1950 року трохи з відчуття обов’язку, потреби врешті розв’язати проблему бездомних і бездержавних жертв війни… Юлію прийняла Англія.

 

Офіційні документи, бюрократичні таблиці й статистичні дані допомагають нам знайти місця, часові відрізки, якісь дороговкази у мандрівці чиєюсь дорогою, але в них немає жодних емоцій. Хоча від відбитка пальця матері й дитини навіть на копії кидає в дрож. Це вже майже дотик.

 

Завдяки тим людям, що змогли поділитися пережитим, розказати, записати, я маю можливість створити в своїй голові образ Юлії в табірних бараках, уявити її побут і повсякдення, майже почути розмови, просякнуті страхом і невпевненістю, але також і надією. Те, про що вона сама не змогла  розказати, зробили за неї інші.

 

Одним із таких джерел є видана в 1953 р. у Бостоні книжка «The Wild Place», яку кілька років тому я знайшла в одній з американських букіністичних крамниць; її авторка Кетрін Гальм – американка, яка в 1945-1951 рр. була директоркою табору Wildflecken під егідою UNRRA та IRO. Кетрін долучилася до місії UNRRA вже як відома романістка й мемуаристка, її талант і вміння спостерігати за людьми, а також описувати те, шо вона бачить і відчуває, здаються безцінними. На цьому місці я б воліла процитувати всю книжку, але обмежуся тільки початком: «Носили ідентифікаційні картки, які інформували, що (вони) не належать до жодної відомої країни чи континенту, а просто вказували на місце, визначене компасом. OST…».

 

Щоб ближче познайомитися з табірним життям DP, варто прочитати книжку «Borders, Bombs, and… Two Right Shoes» Лариси Залеської Онишкевич. Авторка ще дитиною прожила кілька років у таборах, оскільки в 1944 році її родина наважилася втекти від приходу совєтів, і єдиним напрямком, який у майбутньому потенційно міг дарувати свободу, був захід. Третьою книжкою, яка допомогла мені пірнути в світ Юлії, була «Tarnished» Лесі Анастасії Хитрої. Як зазначає сама авторка, книжка є переважно художньою, але героїні та їхні історії, місця подій ґрунтуються на спогадах її бабці, яка так само, як і моя героїня, була вивезена й пройшла через низку таборів DP, перш ніж знайшла свій дім у Канаді.

 

Перебуваючи у 1946-1948 рр. у таборах, Юлія, як і тисячі інших, писала заяви на виїзд у Канаду чи США, однак з огляду на стан здоров’я і через те, шо вона була єдиною годувальницею своєї маленької родини, жінка не підходила на роль працівниці, яка в обмін за новий дім увесь свій час і енергію присвятить роботі на благо нової країни. Тому вона покинула німецький табір як одна з останніх європейських бездомних, отримавши від Англії статус European Volunteer Worker.

 

Черговий, цього разу англійський перехідний табір був місцем налагодження зв’язків зі створеною кілька років тому Association of Ukrainians in Great Britain, організацією людей, що мали схожу історію, і тому підтримували одне одного навзаєм, заповнювали пустку по зниклих чи залишених десь за залізною завісою родинах. Облаштування нарешті свого місця для життя, спільна праця на благо діаспори дарували відчуття приналежності, хоча нікого, навіть із найдальшої родини, Юлія в Англії не мала, а будь-яка спроба нав’язати контакт чи знайти когось із родичів могла закінчитися трагічно, особливо для тих, що вижили й залишилися в совєтській Україні.

 

Щоб зберегти і передати дітям бодай фрагмент своєї культури, діаспора віддавала частину своїх заробітків, і вже невдовзі їм вдалося купити будинок, нині це т. зв. Holland Club у Лондоні. Ця громада створила суботню школу, до якої віддавали дітей на уроки української. Це місце стало їхнім другим домом.

 

Я запитую себе: скільки років потребувала Юлія, щоб кошмар таборів перестав бути найчастішим спогадом, який вперто виринає з пам’яті? Чи вдалося їй бодай кілька років просто тішитися життю, без внутрішнього відчуття безсилля, що розривало зсередини, адже вона знала, що хвороба прогресує?

 

Останні два роки свого короткого життя вона провела в лікарні, з самого ранку виглядаючи з вікна синів, що відвідували її після дитячого садка й школи. Хоча трансплантація пройшла успішно, щоденний діаліз не дозволив їй повернутися додому, тільки інколи – за перепусткою на короткі відвідини.

 

Дізнавшись, що кінець може настати будь-якої миті, вона попросила, щоб її відвідав священик з греко-католицької церкви, тієї самої, яку вони раніше спільно збудували за свої гроші. На жаль, священик за прихід до лікарні й останнє єлеопомазання захотів оплати наперед…

 

Юлія навчала своїх хлопців поваги до іншої людини, емпатії й милосердя, тобто того, чого багато років потребувала чи зазнала сама. Один із сімейних споминів її сина – літній пікнік на українській Тарасівці в Weston on Trent Derbyshire – дуже точно характеризує те, якою вона була людиною. «Літом ми їздили на Тарасівку. Мама, як і решта жінок, розстелила на траві коцик і розклала приготовану вдома їжу. Ми, діти, бігали собі по цілому табору, розшукуючи козака Тараса. Тарас також був одним із переселених в Англію після війни, трохи ексцентричним, трохи недоглянутим чоловіком, але малі хлопці з захватом дивилися на цього, вбраного, наче справжній козак із книжок, таємничого чоловіка. Якоїсь миті він з’явився біля нашого коца і без жодного вступу повідомив мамі, що він голодний. Мама запросила його до нас і почала накладати в тарілку їжу. Жінка з сусіднього коца прокоментувала це з погордою: «Юліє, як ти можеш його годувати, якщо він тобі навіть «дякую» не скаже!». На що мама роздратовано відказала: «А ви дякували кожному, хто рятував вас шматком хліба, коли ви були голодні?».

 

Маючи такий норов, Юлія, що можна було передбачити, вирішила, що таїнство останнього єлеопомазання прийме від першого священика, який з’явиться на лікарняному коридорі, і жодного похорону їй не потрібно. Наступного дня прийшов польський римо-католицький ксьондз, який приготував Юлію в останню дорогу.

 

Через кілька днів вітер розвіяв її прах по ранковому лондонському парку, що прокидався до життя. Разом із відходом Юлії хлопці втратили дім. Мамині друзі, намагаючись заспокоїти роздерте серце семирічного хлопчика, купили йому квиток у цирк, а батько сказав: «Сину, я даю тобі сьогодні шнурок, з ним ти можеш далеко зайти або ж на ньому повіситися». І потиснув малому руку… Але то вже інша історія.

 

Крутою, здається, асфальтованою дорогою ми заїхали в село. Принаймні так нам здавалося з більшої кількісті житлових будинків, хоча село почалося вже раніше. Це місце скидалося на скансен, якщо не враховувати кілька новіших будинків. Власне кажучи, враження було таке, ніби село складається переважно з гірок, пагорбів і долин, оздоблених лісом і маленькими обробленими нивками, ніж із домівок та осель. Ідилічний закуток, де хотілося прилягти на траву й замріятися.

 

Ми, втім, посеред цього краєвиду бачили ще й Юлію, яка гралася біля однієї з старих дерев’яних хаток, марширувала з цілою родиною або ровесниками до збереженої греко-католицької церковці, в якій її, либонь, і охрестили. Стару частину цвинтаря можна було розпізнати тільки за верхівками хрестів, що виринали над такими високими й густими хащами, що туди годі було дістатися. Ми спустилися до нижчої й новішої частини кладовища і там заніміли. З одного нагробка, з викарбуваного на камені силуету чоловіка на нас дивилися ті самі очі, чорні, глибокі, як очі його сестри Юлії і набряклі сльозами очі її сина – уже дорослого чоловіка, що стояв перед тією могилою.

 

Я сиджу за столом, на якому громадяться папери, записані в історію свідчення про надзвичайне життя звичайної, однієї з мільйонів, людини. Час від часу я поглядаю на Юлію, що всміхається з фотографії. З-за спини до мене долинає питання: «Що пишеш?». «Історію твоєї мами», — відповідаю я, обертаючись. Глибокі, чорні очі дивляться на мене, я бачу в них і сльози, і усміх, а стишений голос каже: «Якщо хтось і може це записати, то тільки ти».

 

Торонто, лютий 2020

 


Юлії 26 років... 

 


Вперше опубліковано в польському онлайн-журналі Kultura Enter
З польської переклав Андрій Любка

 

Юліта Гнатчак-Магунь народилася в 1975 році у Дебжні. Уже шістнадцять років вона працює менеджером в одній із канадських корпорацій. Закінчила навчальні заклади в Польщі й Канаді. Разом із групою друзів, шанувальників мистецтва й культури, створила ЛАТКУ – літературно-артистичне товариство (канадську філію). Захоплюється літературою, архівами й письмом. Деякі з її текстів публікувалися на шпальтах «Стику» й «Збруча», а також у «Галицькому кореспонденті». За покликанням – рефлекціоністка. Живе в Торонто.

 

 

23.04.2020