Так сталося, що на початку липня я здійснив автомобільну подорож з Берліна до Краматорська.
У Берліні ми говорили про культуру, дискутували про війну, давали інтерв’ю, завдяки організації Kul'tura e.V. передавали українські книжки в бібліотеки, практикували, так би мовити, культурну дипломатію.
Звідти я повернувся в Ужгород, дорогою прикупивши авто для армії, а вдома перепакувався і майже одразу з колоною автомобілів вирушив на Запоріжжя й Донеччину. Крайньою точкою нашої мандрівки був Краматорськ.
З огляду на війну й актуальні обмеження щодо перетину кордонів це вийшла досить унікальна подорож – з німецької бібліотеки на український фронт. Бо багато хто їздить у Берлін і багато хто їздить у Краматорськ, але поєднати ці дві точки виходить далеко не у всіх.
Минуло два тижні, але мені досі складно сформулювати свої враження від цієї поїздки й різниці, яку відчуваєш дослівно шкірою.
Це якась гібридна реальність, викривлена й вигнута площина часопростору, коли Берлін і Краматорськ є частинами одного світу, але в той же момент на якихось абсолютно несподіваних рівнях перебувають у різних і недотичних галактиках.
Ніби Європа – це тісто, що міситься і ще не набуло остаточної форми. Десь уже склеєне, а десь розділене чи навіть розрізане. І ще незрозуміло: вийде з нього одна паляниця чи десять окремих пампухів.
У Берліні безліч українських прапорів, скрізь оголошення про прийом біженців, у різних точках міста відкрито волонтерські центри, на вулицях повно української мови. Тобто цілковита підтримка, емпатія, солідарність і гостинність.
Але водночас у Берліні далі п’ють пиво, а на Краматорськ далі падають бомби. Де перетин цих реальностей? Як на мене, він не географічний, тобто не обмежується кордонами Донбасу, сходу України чи колючого дроту на західному кордоні нашої держави й східних границях ЄС.
Кордон тепер передусім часовий. Бо щойно проходиш український пункт пропуску й ступаєш на мирну територію, складається враження, що тут панує життя «як до 24 лютого». Ніби перетинаючи кордон у Чопі, потрапляєш не тільки з однієї держави в іншу, а й із 146-го дня війни, тобто 169-го лютого, – у вічне 23 лютого.
Ми, українці, знаємо, що це враження оманливе, що життя змінилося і вже ніколи не стане таким, як було до повномасштабного вторгнення.
Тому справді і боляче, і дико дивитися на людей, які безтурботно попивають пиво, летять у відпустку на острови, планують собі якісь фестивалі на осінь. Так, вони прийняли біженців, вони погодилися на те, що ціни на пальне й продукти виросли на третину, вони мило усміхаються, коли бачать наших дітей на вулицях своїх міст. Ми вдячні їм за це.
Але все одно весь час хочеться підійти й струсонути за плечі: прокиньтеся! Від війни не можна відкупитися Кримом чи Донбасом, прийомом біженців чи соціальними виплатами, підняттям цін на солярку чи олію. Війна – це не про гроші, а про смерть і знищення, кров, бруд і сльози.
Сьогодні найбільша різниця між українцями та європейцями полягає в тому, що ми цю правду вже знаємо, а їх це пізнання (знання, одкровення?) ще чекає.
19.07.2022