Анастасія Кривенко,
кандидатка історичних наук, наукова співробітниця відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України
З кожним роком традиції відзначення Великодня змінюються: деякі звичаї незворотно відходять в минуле, деякі ж з’являються. Очевидним це стало цьогоріч, коли під тиском обставин доводиться творити нові ритуали у форматі онлайн. На наших очах змінюються великодні урочистості (і не тільки), але навіть у цих умовах важливо пам’ятати, якими були повір'я наших предків про це свято.
Великдень – одна з визначальних дат року, коли християни всього світу святкують Воскресіння Ісуса Христа. У великодніх традиціях українців проявляється синкретизм релігійних переконань і давніших міфологічних уявлень – про пробудження землі, відродження життя, початок господарського року та весняне рівнодення.
Великодні свята в традиційній свідомості вважалися періодом присутності душ померлих серед живих. Вірили, що від Страсного Четверга до Провідної неділі (наступної після Паски) вони гостюють у родичів, частуються освяченими продуктами, правлять церковні служби, дають настанови близьким. В цей час, кажуть народні повір'я, деяким особам вдавалося побачити померлих. На початку минулого століття на Жовківщині один з місцевих мешканців прийшов до церкви ввечері Чистого Четверга, щоб поговорити зі своїми покійними родичами. Переляк після зустрічі з небіжчиками змусив його пошкодувати про свій вчинок.
За іншими повір'ями, небіжчики правлять службу в інші дні великоднього періоду – в Страсну П'ятницю чи Суботу, але найчастіше – в четвер на великодньому тижні. На Волині, Середньому Подніпров'ї та в деяких інших районах України цей день називали Навським Великднем («нав» – з давньословянської «мрець»), що вже свідчить про архаїчність цієї традиції. І досі старші люди вважають, що саме тоді померлі правлять великодню літургію в церкві. Тож у четвер після Великодня до церкви не ходили – аби не зустрітися з потойбічною процесію. Водночас не бракувало відчайдухів, які користали з нагоди побачитися з нещодавно померлими близькими.
Цього дня існувала заборона виконувати господарські роботи, особливо ті, що пов'язані з обробітком ґрунту. Такими діями, мовляв, можна потривожити покійників і накликати їхній гнів. У порушників цієї заборони на тілі виростала ґуля – так звана навська кістка, якої можна було позбутися лише магічним способом.
На Львівщині терміну Навський Великдень не вживали, однак і тут побутують заборона на рільництво впродовж усього тижня по Великодню та згадки про навську кістку.
Вірили, що, крім душ померлих, у великодній період можна побачити чортів, виявити відьом, здобути заклятий скарб та навіть виростити домовика. Великодня літургія була тим сакральним моментом, з яким пов'язано чимало повір'їв про різні способи розпізнавання відьом. Окрім незвичної поведінки під час богослужіння, яким виявляли себе чарівниці (смикали священика за ризи чи хапали за руку, метушилася, намагалася взяти що-небудь з церкви, залишитися в храмі під час обходу, першими освятити кошик або ж взагалі ігнорували церковні урочистості), існували магічні способи виявлення відьом. У віруваннях, відомих ще з ХІХ століття, для цього необхідно було напередодні Великого посту спати зі шматком сиру в роті, наступного дня зашити його в сорочку чи пояс, носити так аж до Паски і піти з ним на великодню літургію. Особа, яка так зробить, побачить на головах відьом дійниці (відра, в які доять молоко).
В селах Галичини вірили, що чарівниць бачить сам священик. Це начебто стається тоді, коли він виносить монстрацію (вид дароносиці), крізь яку видно, що в них на головах є “скіпці” (дійниці). Оповідають також, що в цей момент відьми обертаються до нього спиною або тікають з церкви.
На відьомство вказував і вміст великоднього кошика, де крім звичних продуктів деякі особи освячували ніж. Вірили, що він потрібен відьмі для зловорожої ворожби. Однак часто ножа, а також прядиво льону освячували народні цілителі, які потім використовували ці предмети для лікування недуг.
Нерідко й нині люди освячують ножа, бо вважають, що освячені продукти годиться різати таким же ножом. Дехто освячує гроші, щоб був достаток цілий рік. В селах Галичини освячували також мак, яким потім обсипали оселю, щоб не зайшов покійник чи інша нечиста сила. З такою ж обереговою метою використовували освячену сіль.
Після великодньої трапези рештки освячених продуктів закопували на городі чи в полі. Вірили, що вони оберігатимуть посіви від стихійних лих і з них виросте марена – рослина, котра оберігає від переслідувань чорта.
Поширеним у Карпатах було повір'я, що можна завести чорта – домашнього слугу. Для цього під пахвою дев'ять днів перед Великоднем носили зносок – нерозвинене яйце без жовтка від чорної курки. Впродовж цього часу не милися та не молилися. На Паску з цього яйця мав вилупитися домовик – годованець, який допомагав в господарстві та примножував багатство. Мешкав він на горищі за комином, припічком чи сволоком, а господарі годували його несоленою їжею. Якщо ж з якихось причин його не погодувати чи посолити страву, він мстив – душив під час сну, скидав речі з горища та навіть міг спалити хату. Як і вся нечисть в народних переконаннях, за свої послуги домовик відбирав душу людини. Нерідко їхніх власників чекала трагічна доля – раптова смерть, самогубство чи навіть вбивство.
Також на Великдень нібито можна було здобути закляті скарби, які стереже чорт. В народних оповідках такі спроби переважно закінчуються поразкою чи трагедією сміливця, який зазіхає на “чортівське” золото. Він залишається ні з чим або ж пропадає навіки разом зі скарбом. Взамін на золото дідько вимагає неможливого, наприклад, принести відтяту людську голову, відправити на “заклятому місці” богослужіння, яке, однак, виявляється “недійсним” через відсутність якогось церковного атрибуту.
Народна традиція великоднього періоду зберегла цікаві неординарні повір'я, звичаї та обряди. Багато з них досі відомі, та низка вже відійшла в минуле, ставши легендами чи сюжетами художньої літератури. Та в своїй основі вони мають давні уявлення про чудо воскресіння та відродження, про перемогу добра над злом, про можливість людини змінити майбутнє та залучити на свій бік надприродні сили, про шану та страх перед померлими. Яким би не було обрядове відзначення великодніх свят, їхня давня світоглядна основа безумовно залишиться.
