Споко!

Головне, що нічого не змінилося у тому, що найсуттєвіше – євангельська історія, котра має таку силу, що триває незмінно тисячі років. Знову четвер, і події починають розгортатися нестримно, насичена кожна година, вечеря, сад, ніч, блискавичний початок і безконечне надвечір'я п'ятниці, аж до неділі. Заради зм'якшення почуттів вважаємо, що повторення відбувається кожного року, якраз тепер. Було би занадто усвідомлювати, що все це – і поруч, і над, і ув – стається завжди, бо воно попросту є постійно. Незалежно від обставин там, де воно віддзеркалюється. Відбувається поза межами можливостей контролю. Не потребуючи ніяких допоміжних заходів з боку свідків. Крім єдиного, того, що найважче дається – уважності відчуття.

Обставини є не для того, щоби правильніше чи неправильніше супроводжувати розгортання дії, немов у театрі, який запроваджує свої правила поведінки глядачів, а виключно для того, щоб змогти сконцентрувати увагу на тому, якою бездоганною у власній білості є чорність незмінної послідовності.

Незвичайні обставини приводять до інтенсивності переживань. До насиченості, яка вмикає співпереживання. Але чи можна позволити собі не тільки з вдячністю приймати ці обставини, але й прагнути, щоби прес і вогонь були незмінно виснажливими заради максимальної екстракції.

Мені дуже подобалися часи підпільної церкви. Можливо, тому, що мені подобається стриманість у виявленні киплячих почуттів. Можливо, ця симпатія пов'язана з дитячим досвідом. Коли обставини сприяли стриманості і лаконічності.

Великдень, однак, був особливим. Складнішим, ніж Різдво, яке потребує менше таїнства для радості, бо там все зрозуміло, все дуже по-людськи. Воскресіння натомість настільки складне, що ніякі декорації не допомагають його осягнути. Тому можна обійтися практично без ритуалів. Все відбувалося на рівні символів того, що уважні десь залишилися.

Було кілька домів і помешкань, де переслідувані священики таїнства здійснювали. І ми мали потім одне яйце, яке було при цьому присутнє. І ділили його по куснику на усіх, хто зібрався на годину, в якій стало зрозуміло, що Христос Воскрес. А тоді, обнявши і поцілувавши одне одного, уявляючи, як це роблять у той самий час такі самі, як ми, ішли на спортивні змагання на заводах і у школах.

Тим часом з відкритих вікон, де жили ті, котрим нічого було втрачати, лунала радійова Служба Божа крізь перешкоди. Ми знали голос Сліпого, чиє прізвище у дитинстві сприймалося як іронія світу дорослих.

Через день або через два нам приносили скибки паски з підпільних згромаджень у Франківську, у Дорі, у Моршині. З якогось часу ми їздили до Львова, щоби десь на Стрийській, де був і телевізор, і антена, послухати і подивитися папське послання. Великдень буяв, незважаючи на дружинників, комсоргів і війну в етері. Врешті, серед нас були такі, котрі мали кілька великодніх свят у таборах. Їм взагалі мало чого було потрібно для того, щоби не сумніватися у тому, що світло, яке походить від світла, неможливо затінити.

А одного разу, десь в останні сорокові минулого століття, у моїх дзядзя з бабцею і мамою на Великдень було тільки свячене яйце і зварена курка. Вони поснідали, і бабця поїхала до сестри у інше місто. Тим часом до дому зайшли енкаведисти, поглянути, що до чого. Дзядьо запропонував їм спробувати святочного. А ті сіли і з'їли цілу курку. Спирт мали із собою. Подорожнього прийняти…