ЧОМУ СТАРІ АНАЛОГИ НЕ ПОЯСНЮЮТЬ УКРАЇНСЬКИЙ ПРЕЦЕДЕНТ
Олександр Фільц
Університет «Unbroken» («Незламних»), м. Львів.
Сучасна геополітична думка, намагаючись осягнути доцільність нового світопорядку, дедалі частіше нагадує людину, яка шукає потрібну адресу в незнайомому мегаполісі за допомогою середньовічної мапи.
Не тому, що мапа зовсім хибна – а тому, що місто вже інше: інші архітектурні рішення, інша структура вулиць, інша логіка житлових кварталів.
Мапа підказує: колись все так і було, але з цього виросло нове урбаністичне середовище. Колишнє місто, що на мапі, не раз було руйноване – пожежами, варварськими бомбардуваннями і плюндруваннями, а теперішній мегаполіс повинен би про все це пам'ятати, аби уникнути повторних катастроф, бо лихі часи мають здатність відновлюватись. Але повторення не буде, бо місто вже не те і часи зовсім інакші. А з ними – інакші і загрози, і перспективи.
От мапа і каже: перед тобою – минуле, яке існує лише у трагічній пам’яті виживання міста, і тому за цією мапою ти колишньої адреси можеш і не знайти. Тому – не шукай в минулому.
Доводиться констатувати: експертне середовище переживає глибоку методологічну кризу в пошуках цивілізаційних перспектив. Попри множинність прогнозів, значна частина оцінок і досі тримається на інерційному історичному аналогізмі. Аналітики завзято шукають релевантні шаблони у минулому, намагаючись накласти матрицю подій минулих епох, століть, трагедій ХХ століття на принципово нову – непередбачувано-нелінійну – архітектуру століття ХХІ.
Пастка вчорашніх перемог
Найбільш уживаними моделями для інтерпретації поточних конфліктів залишаються ретроспективні сценарії: від переддня світових воєн і війни «заради майбутнього миру», від умиротворення агресора (Судетський мотив) до реінкарнації Холодної війни і навіть колишньої національно-фрагментованої Європи. Травма розпаду СРСР і досі змушує багатьох бачити в сучасних подіях лише «незавершений цикл» тридцятирічної давнини, так би мовити, «незавершений гештальт», який неодмінно має мати своє «успадковане» завершення. Цей незавершений гештальт дає себе чути щораз голосніше у численних перехресних – «історично виправдовуваних» – територіальних претензіях та зазіханнях.
Звісно, ніхто сьогодні не наважиться повністю ігнорувати те, що нинішня ситуація несе у своїх надрах беззаперечні ознаки «світової екзистенційної кризи» або «ерозії глобалізму». Проте головний тренд останніх геополітичних пертурбацій стає щораз очевиднішим: відбувається помітне зміщення акцентів – від системи демократичних цінностей до жорсткої системи локальних і глобальних фінансово-економічних інтересів, помножених на збройні конфлікти.
Простіше кажучи, технології та їхня фінансова «подушка» прагматично і з постмодерною зверхністю перемагають філософію буття та його ціннісно-ідейний каркас. Але неухильний парадокс сучасності полягає у тому, що часто робиться це все інструментами, які застарівають ще до того, як ними встигають скористатися. Світ намагається розв'язувати проблеми «нової швидкості» старими адміністративними способами керування: довгими погодженнями «педалей управління», балансами, процедурними замінниками необхідних «хіба що на вчора» конкретних рішень. Або ж навпаки – надмірно швидкими та необдумано-емоційними рішеннями, заснованими на промовистому досвіді минулого, без тверезого погляду в майбутнє (як позбавлена планування війна в Ірані).
Поразка глобалізму сьогодні парадоксально поєднується з нечуваним досі панцивілізаційним наступом всепроникних комунікативних технологій. Світ у найдальших своїх закутках сприймає і переживає себе глобально, а думає і діє щораз локальніше. Враження таке, що світ втрачає орієнтири часу і починає губитися у власній перспективі.
«Український парадокс» та інтелектуальний туман
Окреме – ба навіть виняткове – місце в цьому дискурсі посідає війна в Україні. Це саме той феномен, що вперто вислизає з рамок звичних аналогій. Навіть американська війна проти Ірану, здавалось би, зрежисерована за російським сценарієм «агресії заради безпеки», при всій її жорсткості та несправедливості щодо мирного населення так, як українська війна проти Мордороса, не сприймається. Чому так відбувається?
По-перше, тому що Україна стала і залишається основним ключем до розв’язання світової кризи: вже самим фактом свого незламного протистояння тиску трьох світових потуг Україна з необхідністю втягнула головні геополітичні блоки у гру з невизначеним фіналом.
По-друге, Україна стала наріжним каменем безпеки не лише в Європі, а й у самому прецеденті сучасної безпекової архітектури: старі інституції паралізовані, натомість Україна в режимі реального часу вибудовує нову логіку захисту суверенітету, де мережева взаємодія, адаптивність і гнучкість кооперації часто важать більше за формальні паритети озброєнь і «армійські потуги» минулих століть.
По-третє, Україна переконливо доводить світові, що війни минулого, війни усіх попередніх епох, коли «армія – на армію, військо – на військо, люди – на людей», у ХХІ столітті радикально змінилися, і що сучасна війна – це передусім протистояння «технологій озброєння зі зброєю інформацій».
І все ж шлях до розуміння цієї істини заступає інтелектуальний туман. І це не просто надлишок інформаційних видів зброї – це цілеспрямована атака на саму категорію очевидності. Ми маємо справу з тотальною втратою довіри до «твердих фактів». І ця зневіра, на жаль, частково обґрунтована: більшість аналітичних висновків сьогодні будується або на інтерпретаціях політичних наративів, або – що ще гірше – на інтерпретації чужих інтерпретацій чи на фейк-пропаганді, які імітують «аналітику», а насправді продукують лише марну видимість дійсності.
У результаті істинність фактичної дійсності часто перекривається видимою «правдоподібністю» маніпулятивного сюжету. Виробництво такого інфошуму стало невід’ємною частиною стратегії агресивних політичних систем, зацікавлених у формуванні «політики невизначеності».
Коли очевидність розмита, ухвалення стратегічних рішень стає або неможливим, або випадковим. А випадковість у геополітиці – це завжди чиясь вигода. Зокрема тих, хто цю випадковість продукує як контрольовану «непередбачуваність».
Вектори часу: хто куди прямує?
Моя аналітична позиція пропонує вийти за межі цього шуму, взявши за базовий орієнтир координату часу. Ми розглядаємо розвиток цивілізацій крізь призму принципу доцільності, який притаманний будь-якій живій системі: кожна система не просто існує – вона намагається зберегти себе, відтворити себе і виправдати себе у часі (сьогодні це вже не умоглядна гіпотеза: у сучасній науковій парадигмі доцільність існування будь-яких систем – від найпростіших до найскладніших, і в тому числі соціальних, – доведена як базова особливість життя і розвитку).
Якщо поглянути на геополітичну мапу вздовж часової лінії, світова система розщеплюється на чотири нерівні групи або підсистеми:
1. Консерватори (західні демократії): ті, хто – усвідомлено чи ні – прагне «пригальмувати час», консервуючи існуючі цінності та вкрай повільно адаптуючи воєнно-безпекові практики до нових умов. Це не завжди слабкість – інколи це форма обережності. Але проблема в іншому: світ прискорився, а надмірна та невиправдана обережність часто стає запізненням. І це – передусім Європа.
2. Регресивні тоталітарні режими та регресивні політичні проєкти: держави й течії, чия доцільність полягає у реставрації минулого. Це парадоксальна спроба побудувати майбутнє через повернення назад. Найяскравіший приклад – Росія з її ідеєю відновлення імперського формату (в різних версіях – від «СРСР-2» до ревізії кордонів і правил безпеки). У ширшому сенсі подібний імпульс читається і в риториці «again» у різних країнах: бажання «зробити знову великим» апелює до часу, якого вже немає. Обидва вектори спрямовані не вперед, а в минуле, виправдовуване ностальгією, але насправді засноване на страху перед недоступним та незрозумілим майбутнім. (Не випадково сучасна геополітика диктується лідерами «великих» країн, вік яких переходить межу 70 років і більше – США, Росія, Китай, Індія, Іран, Пакистан та ін.)
3. Традиціоналісти: країни, що розвиваються – хоча й поступово та повільно – на основі тривалих історичних традицій (Індія, Ізраїль, Японія, Австралія, Туреччина, частково Китай). Для них час – це еволюційна тяглість: вони змінюються, але намагаються робити це так, щоб зміна виглядала як продовження – нехай навіть якісне, але контрольовано-передбачуване.
4. Трансформатори (зокрема український шлях): нечисленна група держав і суспільств, що вбачають доцільність у майбутньому, намагаючись при цьому послабити – а інколи й розірвати – зв’язок із обтяжливим минулим. Сюди, мабуть, можна віднести сучасну Канаду та – частково – Німеччину. Саме до них належить Україна. Український досвід – це не «вічна жертва історії», а спроба переписати траєкторію: не перемальовувати старі карти, а змінювати сам спосіб руху. Досвід історії для України – не «травма аналогій» і не «замкнене коло помилок і поразок», а радше намагання цей досвід залишити в минулому – нехай трагічному чи нефортунному, але «віднесеному вітром». Ми не можемо собі навічно дозволити воювати з минулим, коли час і обставини вимагають знаходити способи для протистояння викликам теперішнього часу. І не можемо забороняти собі думати про майбутнє. Бо доцільність існування лише у перспективі часу.
Нова формула свободи
Можливо, зовсім не випадково Україна задекларувала доцільність свого існування через феномен двох Майданів. Особливо Революція Гідності показала: старе гасло демократичного світу – Liberté, Égalité, Fraternité (Свобода, Рівність, Братерство) – втрачає свій енергетичний та моральний сенс.
Сучасний світ стверджує: рівності нема і не повинно бути, адже у не-рівності – ресурс різномаїття можливостей. Братерство ж як ідея співіснування повністю скомпрометоване. Нинішні війни, а найбільше війна України проти агресії «братнього» кошмару, а недавно і «югославська» війна – цьому найбридкіше підтвердження. Отож, ані Рівність, ані Братерство не є опорою та гарантією Свободи – найвищої метафізичної цінності Людини і суспільної справедливості. У ХХІ столітті недостатньо проголосити свободу – потрібно створити нові умови та принципи її стійкості.
Український Майдан, а відтак і реальний досвід українського спротиву неголосно, але наполегливо висунув іншу формулу сучасності:
Libertas, Fides, Jus – Свобода, Довіра, Право.
Свобода без довіри стає безборонною і перетворюється на існування без опори й у постійній небезпеці бути обманутою та зневаженою.
Довіра без права приречена на клановість і свободу для обраних з поневоленням чужих.
Право без свободи перетворюється на диктат і «дисципліну» без гідності.
Український досвід болісно, але переконливо показує: ці три елементи працюють лише разом в узгодженості між собою, як три опори безпечного мосту.
Завершуючи, ще раз хочу підкреслити наш базовий аналітичний інструмент: розуміння того, якою доцільністю і з яким вектором часу сучасні держави формують свої стратегії на найближчу перспективу. З цих позицій Україна, на мою (суб'єктивну) думку, без перебільшень займає прецедентну позицію епіцентру і водночас – вузлового фокусу, в якому перехрещуються майже всі сучасні геополітичні тенденції.
Тому сучасний досвід боротьби України за свою незалежність від минулого та її спрямування до майбутнього – це досвід, який необхідно скрупульозно осмислювати і вивчати, а не лише коментувати та інтерпретувати. Бо саме тут, у зоні найбільшої напруги, сьогодні народжуються нові правила, які завтра можуть бути названі новим «міжнародним порядком».
19 березня, в день прильоту бузьків з вирію до Львова.
19.03.2026