В дитинстві для мене було завше складно, але водночас цікаво збагнути, як старі можуть годинами так нудьгувато сидіти і дивитись у вікно. З іншого боку, коли я малою захлиналась від сліз, спричинених хвилинними малечими кривдами, моя бабця Акуліна тихо брала мене за руку і вела до вікна. Вона не втішала мене словами чи якимись пестливими обіймами. Вона сиділа зі мною, і ми разом дивились на вулицю через шибку. Це була певна медитація, про яку я тоді зовсім не думала. Єдина втіха того моменту, часу і простору. Виняткова нагода забути про усі дитячі зранення. Ми сиділи разом і мовчки дивились на світ, що проминав за нашим вікном. В тому заціпенінні нашого споглядання я мимоволі забувала про ще щойно розлиті сльози і схлипування. Про усі тодішні нуди і зажури.
«Осьо, бачиш, там далі заводи яскраво світяться. А ото літак, кажись, гуде в небі» – говорила бабця, неспішно одчиняючи для мене вікно, з якого прослизав вітер і блякле світло вечірніх світильників спадало на наші очі. Я тоді вірила, що великі світу цього можуть все. Все – це заспокоїти мої внутрішні дитячі страхи та рани. Треба було лише посидіти зі мною і дивитись у вікно. Не повчати і не підбадьорювати словами. Спільне споглядання удвох набувало якогось сакрального і невимовного змісту. Ми були, у певному сенсі, такі рівні одна одній: стара жінка, що заново дивується та простежує світ. І дитина, котра допіру починає його пізнавати.
З того часу, де б я не була, я завжди намагаюсь вибрати собі місце біля вікна. У потязі, автобусі, в кнайпі, вдома. Це наче якось метафізично повертає мене у той минулий час. До того підвіконника, який уже давно пожовтів та потріскав від натомлених від сонця років. До бабці Акуліни, котрої теж уже немає. Відвертаючи погляд у вікно, ми наче на певний час абстрагуємось від того, що нас досі засмучувало. Від людей. Від смутних днів. Від перебіжних неспокоїв. Чи довгих клопотів буденності. Водночас, тепер дорослою, я все частіше застигаю у вікні, шукаючи по той бік старі поморщені обличчя. Бо вони нагадують мої забуті дитинні дні. Завмерлу втіху перебутого. Або коли ходжу вулицями, намагаюсь частіш дивитись у чиїсь вікна, щоб побачити там певне відображення тогочасності. Уже в іншій формі, проте з однаковим змістом. Для старих людей схоже споглядання – єдина і остання нагода відвернутись від смерті, яка чекає їх на порозі власного дому. Забути про всі старечі турботи і смутки. Про ваготу власного дихання. Для мене – знову пригадати когось, хто сидів колись поруч.
Ці старі споглядальники – наче герої з роману «Занадто гучна самотність» Богуміла Грабала. Сентиментальні, залишені, одинокі. На тлі сьогоднішньої стрімкої доби вони невидимо застигли та залишились у «своєму» непримітному часі. Для них позирати з вікна – як для нас гортати стрічку facebook та instargam. Зрідка відрефлексовувати на певні події, явища, що відбуваються навколо. На звуки, котрі докочуються від ближніх доріг чи далеких шляхів. Тож я міркую собі, хтось з нас самотніший: ми чи вони? Боюсь, що у нашому ефемерному поблимуванні віртуальних процесів значно більше одинокості та нудьги, аніж у їхньому пасивному стеженні за все ще реальним та живим світом, що поволі втікає від них самих.
В такі моменти понадміру хочеться знову повернути чар дитячого просиджування біля вікна нашої кімнати. Зачинити усі вікна віртуальних світів. Зануритись у дійсність, яка віддаляється.
Бо що тій людині треба для тихої радості? Аби був хтось, хто сяде поруч. Хто заспокоїть твої вчорашні болі. Одночасно розділить тишу і цілковиту безмовність. Неспішно послухає з тобою шум старої автівки, що несеться дорогою. Гул літаків, що пролітають десь у невідомому просторі нашої думки. Як кільканадцять років тому.
Щоб в якийсь раз тобі так само сказали: «Посидь тут. А я зараз повернусь». Знаючи, що оте повернення є головним чином неминучим зникненням. Розчиненням у власній формі.
Такими незримими та невловимими вміють бути старі люди. Тому в дитинстві з ним так добре сиділось. І тому так суттєво їх бракує зараз.
12.04.2020