Мар’яна Гапоненко. Хто така Марта? / Переклад Нелі Ваховської. Чернівці: Книги – ХХІ, 2019. 208 с.
Роман «Хто така Марта?» (Wer ist Martha?, 2013) Мар’яни Гапоненко на початку 2010-х активно обговорювали в Німеччині, він зібрав схвальну критику, мав кілька важливих номінацій на книжкові премії, отримав літературну відзнаку Шаміссо. Це не була перша книжка авторки, яка до того оприлюднювала уже і вірші, і прозу, але саме «Марта» зробила її помітним німецькомовним письменником. Нині ця книжка вийшла українською мовою.
Гапоненко всмак наговорилася з мертвими: з творами своїх колег-попередників, бо її роман таки перенасичений культурними алюзіями; з історією імперій, що уже перестали існувати, бо її роман має цікавезний саме історичний вимір, і нарешті зі своїми героями, бо, хто там живий, ще треба ретельно пошукати. У Німеччині «Марту» прочитали як спробу людини зі Сходу інтегруватися в Західне життя (ой лишень, у Західну смерть – так точніше). Нам же, либонь, протиставлення Сходу і Заходу буде найменш цікавим у цьому творі, і привабить хіба несподівана зміна ролей. Зазвичай саме «таємничий Схід» постає у прозі втіленням смертельних небезпек і містичних одкровень, у Гапоненко цю функцію виконує Захід. Зазвичай Схід є гранично олітературеним, а Захід – буденним, у Гапоненко все навпаки: на Сході триває біографічний час, а на Заході починаються творитися дива і писатися міфи. Авторка намішала шаленої міцності коктейль, на ранок гарантоване похмілля: «Або ж “Летючий голландець” – вічний, просто вічний. Джин зі шматочком солодкого лайма змішати з льодом і викинути з вікна. Все». Яке там «все»? Історія з Летючим голландцем фіналу апріорі не має.
В назві роману Мар’яни Гапоненко є витончена підступність. «Хто така Марта?». Марта не є героїнею цього твору, Марта навіть людиною не є, в романі її ім’я вирине побіжно, і то в повідомленні про смерть Марти. Ця згадка була настільки невиразною і при цьому настільки важливою, що більшість читачів переконані: особи Марти авторка роману буцімто-про-Марту не відкрила. Це не так.
Марта – мандрівна голубка, остання зі свого виду. Марта померла в день народження Луки. То насправді було, мандрівні голуби назавжди зникли 1914 року (цих пташок банально поїли). 1 вересня 1914 року народився Лука Левадський, відомий орнітолог. Ця Марта-голубка – не добрий вісник з Біблії, у голуба в романі Гапоненко інша символіка, бо в цьому творів нема місця для тих, хто вижив після кінця світу. Марта Гапоненко родом з Ассирії. В Ассирії голуб прикрашав прапори, позначав велич царства, а слова «голуб» і «народитися» були співзвучні, майже ідентичні. А ще нам треба пам’ятати, що Ассирія – найперша імперія в історії людства. А одна з перших імператриць тамтешніх, якщо легендам вірити, вигодувана і вихована голубами. Марта ж значить «та, що панує». У романі Гапоненко одночасно зі смертю голубки народилася дитина, чиє життя пов’язане нерозривно з історією двох імперій – Австро-Угорської та Радянської. І ця постаріла дитина намагається опанувати нарешті сумнівний спадок імперій. Ну, поки ми не з’їли ще один одного.
От хто така Марта. І тепер питання важливіше: хто такий Лука?
Лука Левадський народився на Галичині від матері-австріячки і батька-українця, мати вивчала орнітологію, а батько був лісничим. (Батько називав матусю пестливо голубкою, от дивина.) Коли Лука був ще малим, тато покінчив із собою. Родина виїхала до Відня, але згодом повернулася в рідне село (то була уже Польща). Лука навчається у Лемберзі в університеті, коли матері отримає знак: пташки віщують біду, жінка наполягає: треба їхати в Чечню. На Кавказі родина перечікує Другу Світову. Повертається Лука уже до українського Львова. Нині Луці дев’яносто шість років, він самотній професор-зоолог на пенсії, живе в Одесі (схоже на те) і у нього смертельний діагноз. Наостанок Левадський вирішує поїхати до Відня і померти там, де був щасливим малою дитиною і де зазнав багато радості дорослим мужчиною.
До приїзду Луки у Відень триває типовий біографічний роман, який і закінчується по Другій Світовій, а фактично – разом із смертю матері Левадського. Роман достатньо екзотичний, щоб авторка отримала відзнаку для добрих німецьких романів, написаних не німцями. (Гапоненко іммігрувала в 2000-х, до того жила в Одесі; на її українському походженні зараз активно наголошують, але варто звернути увагу: в «Марті» є персонаж – письменниця, яка пише роман про старого, що приїхав помирати у Відень; ця письменниця називається росіянкою і міркує про «нашого Гагаріна», тобто росіянкою за радянською версією; але чим добра «Марта», так тим, що людські біографії її не дуже-то й цікавлять, а біографія авторки і поготів).
Мар’яна Гапоненко, авторка роману «Хто така Марта?» (Wer ist Martha?, 2013).
У шикарному готелі «Імперіал» (саме так!) у Відні, де поселився Лука, починається щось насправді цікаве. Від заявленого сюжету навряд варто очікувати буфонаду. Але її і отримаємо. Героїв залишається троє. Власне, Лука. Хабіб – молодий емігрант-пакистанець, готельний служка, котрий допомагає Луці. Пан Віцтурн, який теж живе в готелі (вщент забитому саме літніми мешканцями), складає Луці компанію на сніданках і нічних пиятиках. Буде купа абсурдних, дико абсурдних розмов про їжу, алкоголь, музику, хвороби. Притомна нумерація глав, яка була до того – римськими, по-порядку, – у Відні закінчиться, і почнеться повний хаос з арабських, римських цифр і просто нісенітниць типу розділ О між розділом ІХ і розділом М.
А що залишається, якщо головна героїня зі сцени уже зійшла. Ні, це не Марта, себто, не та Марта.
«Хто така Марта?» написаний про матір Луки. Навіть ширше: про материнство, про суто біологічне відтворення виду. В одній із останній розмов із сином мама розказує, що закохалася в тата, коли той під час сексу зупинився і застиг в ній, бо почув спів пташки і вшанував його. Очевидно, вона нам щойно розказала сцену зачаття Луки (Благовіщення таке собі). А ще є фото батьків, на якому татів підпис: «Пейзаж із зозулею, нічого особливого, але від щирого серця моїй Голубці. Завжди твій Голуб». Імені матері ми не почуємо, тільки це – Голубка. Допустімо, що матір Луки зветься Мартою. Хто така Марта?! Але тут важить зозуля більше за голубку. Та пташка, яка відтворюється, не маючи дітей – не виховуючи їх, ясно. Лука каже, що смерть приходить, якщо зазирнути в порожнє гніздо, так помер батько. Лука кілька разів скаже, що природа виконала свою роботу, якщо генерація дітей перевищує генерацію батьків за показниками виживання. Ніякого іншого сенсу у життя немає. Лука самотній. Він ніколи не мав жінки, він ніколи не мав дітей. Судячи зі сцен, коли голому Луці Хабіб допомагає вибратися з ванни, а Лука бачить свою старечу наготу як еротичну, ба сексуалізовану, можна подумати, що Левадський – гей. Але я роблю ставку на те, що він просто не встиг народити дитину. Бо Хабіб тієї миті згадає не тіло якогось умовного коханця, а тіло свого батько, давно померлого, це ясно.
Питання: в який момент роману Лука помер? Від відповіді на це питання залежить, яку саме книжку ми прочитаємо.
Припустімо: Лука помер в першому розділі, коли отримав дзвінок від лікаря про підтвердження фатального діагнозу. Значить, всі дії наступні – це передсмертні марення чи репортаж із Чистилища, якщо завгодно. На підтвердження цієї версії ми знайдемо в романі Гапоненко непристойну кількість омажів «Москва-Пєтушкі» Єрофеєва.
Припустімо: Лука помер в епілозі, точно реалізувавши свій план, себто, проживши два останні тижні життя в люксовому готелі, згадуючи своє минуле, а плутаність подій пов’язана з тим, що Лука поступово втрачає зв'язок із реальністю. На користь цієї інтерпретації свідчитимуть алюзії на «Де ти був, Адаме» Белля і «Смерть Івана Ілліча» Толстого.
Припустімо: Лука помирає на концерті в Музичному товаристві. І тут нам допоможуть ремінісценції з «Доктора Фаустуса» Манна, зокрема. Мізансцена така: Лука і його новий приятель ідуть слухати класичну музику, як колись Лука ходив із мамою і тітками. Потомлені старі беруть на себе забагато: приятель Луки засинає під час концерту і починає хропіти. На них шикають інші відвідувачі й просять вигнати хуліганів з ложі. Лука вирішує оберігати сон друга. Він вкладається перед дверима ложі – наче в шанцях, в яких йому побувати не довелося. На підлозі його і знайде Віцтурн. Коли друг піднімає Луку з підлоги, то відчуває на дотик кістяк Луки, кожне його ребро (вітання сцені з народженням Єви з ребра Адама). До того нам не повідомляли, що Лука худий – горбун із штучною шелепою, але ні слова про неприродну худобу. Віцтурн піднімає скелета. В цій сцені Лука помер.
Вінцтур кульгавий, до речі, і не раз скаже, що значно, значно старший за Луку. Чи не продав той бідака Лука, либонь, душу за шматок шоколадного торта? А в імені Вінцтура ще й «прописаний» Захід. Та й та постійна відсилка на легенду про Летючий Голландець.
Ті шанці підкажуть ще один варіант розвитку подій (саме він здається мені підставовим). Перед втечею на Кавказ Лука візитує мамусю. Та чомусь у білій газовій сукенці стоїть на табуретці, а хата прикрашена вишитими рушниками, що зберігалися у її скрині. Скільки в одній сцені може бути натяків на поховальний ритуал? Може, не було ніякої Чечні і родина не могла врятуватися на Кавказі, а загинула в Галичині? Я голосую за цю версію: Лука помер молодим чоловіком, який не встиг продовжити себе в дитині.
Припустімо: всі ці варіанти правильні. І герой Гапоненко помирає протягом роману разів зо десять. У Віцтура нема носа, каже, внаслідок раку. Він носить протез. Гоголівщина, так. Тут можливі десятки смертей за раз. Тут все можливо. Генерація дітей у світі Левадського чомусь вирішила напрацювати корисні для виживання навички уже після своєї смерті. Погляньте на птахів небесних – не сіють, не жнуть… План з погляду еволюції відверто невдалий. Зате роман склався добрий.
У «Хто така Марта?» є два епіграфи. В першому Волден з роману Генрі Торо спостерігає за яструбом у небі, і не пташка йому здається самотньою, а земля, яку бачить птах у небі, є покинутою. Волден, нагадаю, добровільно усамітнився у лісі, щоб пізнати первозданну реальність, не засмічену людським уявленням про реальність. Другий епіграф міркує про тиранію розуму і про те, що тиранічне пізнання дійсності коїть більше зла за будь-які стихійні природні лиха. Під лозунгом раціональних дій людство коїть ірраціональне зло. Це у нас Георг Форстер заговорив. Гапоненко – авторка чуйна щодо «чужого слова», у неї дуже мало відсилань і цитат є випадковими. Ці дві точно невипадкові. Ще до того, як слово візьме її науковець з ХХ століття, вона дасть промовити двом мислителям доби Просвітництва. Спадок імперій бере початок в Ассирії, щоб сягнути свого піку за доби Просвітництва, що й обґрунтувала ідею абсолютної раціоналізованої влади, торжество логосу. Безум, який продукує Гапоненко, фантасмагорія, у яку вона заселяє своїх героїв, – це репліка в дискусії з Просвітництвом (а значить, із самою концепцією раціонального Заходу і містичного Сходу).
Тому «Хто така Марта?» роман історичний, його мета полягає не в тому, щоб розказати біографію Левадського і двох його імперій, а щоб показати, як творить саму Історію зіткнення глобальних концептів. Лука не розрізняє «говоріння, думання і мовчання», принципово не розрізняє. І тільки шоколадний торт у віденській цукерні в дев’яносто шість років смакує так само, як в шість. Бо ідеї можна протиставити саме це – безпосереднє фізичне відчуття: смак, звук, дотик, фізичний біль. А біль помирання між тим все не приходить, Левадський навіть припускає, що неправильно зрозумів діагноз і доведеться жити вічно.
Левадський – горбун. У тілесно орієнтованих символах горб зазвичай означає вроджену хибу, знак первозданного гріха, помилку батьків, що відбилася на дітях. Горб у героя Гапоненко наріс під старість, це вікові зміни. Лука свою «хибу» не отримав автоматично, а заслужив. Ок, хоч в чомусь генерація дітей перевищила батьків: розвинула неабиякий талант ускладнювати собі життя. Вічна, вічна історія. Як з тим Летючим голландцем, який би уже й викинути в вікно. Тільки не відразу помітно один момент: в «Імперіалі» Гапоненко нема вікон, знаєте.
