Коронавірусна політика мавпування закінчується

Іван Крастев

Коли країни почнуть розглядати питання як і коли зняти карантинні обмеження, вони демонструватимуть різну політику охорони здоров'я.

Роблячи так, як інші, ви можете врятувати своє життя. У 2015 році бойовики з угруповання "Аш-Шабааб" штурмували коледж в Кенії. Вони взяли в заручники студентів, проявляючи милосердя тільки до тих, хто міг довести, що є мусульманином, декламуючи ключовий фраґмент з Корану. Тих, хто не потрафив зацитувати, розстрілювали.

Одна студентка-християнка, спостерігаючи, що відбувалося з її однокурсниками, швидко запам'ятала фраґмент. Як стверджує Мішель Беддлі в книзі "Copycats and Contrarians" ["За течією і проти: чому ми наслідуємо інших і коли не робимо цього"], дівчина "врятувала власне життя через соціальне навчання, збираючи інформацію про вибір інших та його наслідки".

Ця логіка мавпування пояснює головний парадокс європейської реакції на спалах коронавірусу. Криза змусила суспільства цофнутись до націоналізму, а не до кооперації одне з одним. Але, в той же час, уряди проявляють безмежний ентузіазм в копіюванні згрубша одного і того ж пакету заходів політики стосовно зупинки розповсюдження хвороби — незважаючи на те, що соціальні традиції і стан систем охорони здоров'я в кожній державі ЄС є дуже різними.

Чому уряди, які не бажали кооперуватися на початкових етапах кризи, так завзято тепер стосують однакові політичні підходи?

Відповідь може полягати в кардинальній різниці, яку в 1921 році сформулював американський економіст Френк Найт в роботі "Risk, Uncertainty and Profit" ["Ризик, невизначеність і прибуток"], між політикою в момент невизначеності та політикою ризику. Найт стверджував, що, хоча майбутнє в принципі непізнаване, ризик все ж можна виміряти. Його можна оцінити за допомогою даних, якщо подібні ситуації вже траплялися раніше. З іншого боку, невизначеність стосується наслідків, які ми не можемо передбачити або яких жодним чином не сподівалися.

Пандемія Covid-19 була таким моментом невимірної невизначеності. На ранніх стадіях кризи, коли масове тестування було неможливим, уряди не могли зважити плюси і мінуси таких політик, як соціальне дистанціювання або економічний спад. У цьому сценарії найвідповідальніший курс діяльності – це прийняти найгіршу опцію і зайняти позицію запобігання ризику. Управління ризиками – це звичайна робота демократичних урядів. Робота з невизначеністю – це гра зовсім інша.

В умовах такої невизначеності уряди повинні демонструвати готовність вживати надзвичайних заходів, навіть якщо вони не впевнені в їхній ефективності. У той же час вони хочуть уникнути такого курсу діяльності, який в ретроспективі міг би бути підважений громадянами, добре обізнаними про те, що робиться в інших країнах. Робити те, що роблять інші, стає критично важливим, щоб переконати громадськість в тому, що ситуація під контролем, — і переконати цю громадськість у необхідності залишатися вдома, носити маски, закривати підприємства і терпляче виконувати всі інші наявні директиви.

Уявіть собі на мить, що половина країн Європи вирішила піти на карантинні заходи, а інші вирішили, що краще уникнути суворих заходів. Політичний тиск на уряди обох сторін з метою зміни курсу був би майже нестерпним. Уявіть собі тоді, що деякі демократичні уряди ввели надзвичайний стан, а інші – ні, оприлюднивши при цьому співмірні з першими цифри кількості заражень вірусом і летальних випадків. Різні відповіді в цьому випадку можуть призвести до колапсу довіри. Тому легко зрозуміти, чому уряди в Європі мали сильний стимул копіювати політику, прийняту країнами, які перші постраждали від пандемії, навіть якщо не були переконані в тому, що вона є найкращою з можливих підходів.

На цей момент єдиним урядом ЄС, який вирішив відмовитися від політики "соціального дистанціювання" та економічної ізоляції, є шведський. Таким чином, це найкраща демонстрацією ризиків того, хто робить інакше. "Люди починають запитувати: «Невже інші дурні та параноїки? Чи Швеція робить неправильно?»" — розповідає в "The Guardian" Орла Віґсо, професор кризових комунікацій з Гетеборзького університету.

Якщо шведські лікарні тепер будуть перевантажені і число смертей почне зростати, уряд в Стокгольмі заплатить вищу політичну ціну, ніж його колеги в ЄС, бо він пішов проти загальноприйнятої точки зору.

Проте, хоча логіка мавпування, коли уряди не мають достовірної інформації про коронавірусну кризу та її наслідки для економіки, працює відносно добре, ситуація може незабаром змінитися. В час, коли політики починають накопичувати більше інформації про поширення Covid-19 у своїх країнах (іншими словами, в ситуації, коли невимірна невизначеність замінюється звичайним ризиком), продовжувати йти за натовпом буде помилкою.

Коли настане час увалювати рішення стосовно того, коли і як країни повинні почати послаблювати суворі обмеження і як вони будуть компенсувати підприємствам і працівникам, – а Франція, Іспанія та Італія вже починають розглядати різні варіанти цього, бо їхні інфекційні криві вийшли на плато, – тоді різні часові терміни і підходи будуть сигналізувати про різну політику охорони здоров'я окремих країн.

Автор є керівником Центру ліберальних стратегій в Софії та науковим співробітником Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) у Відні.