Європа вважає, що Путін планує щось гірше за війну

Іван Крастев

В останні тижні Першої світової війни один німецький генерал надіслав своїм австрійським союзникам телеграму, в якій підсумував ситуацію. Він написав: «Це серйозно, але не катастрофічно». У відповідь прийшла відповідь: «Тут ситуація катастрофічна, але несерйозна».

Це жарт, звичайно. Але коротко фіксує розбіжності між Америкою та Європою щодо ситуації в Україні. Для Сполучених Штатів і президента Байдена, які в середу офіційно схвалили введення американських військ у Східну Європу, російське вторгнення на чолі з президентом Владіміром Путіним є «реальною можливістю». Для Європи не дуже. Високопоставлений німецький дипломат підсумував розбіжності. «США думають, що Путін розпочне повномасштабну війну, – сказав він. – Європейці думають, що він блефує».

Можливо, цього слід було очікувати. Зрештою, повномасштабна війна для західноєвропейської громадськості взагалі така ж немислима, як і вторгнення інопланетян. Багато десятиліть миру в Західній Європі, у поєднанні з глибокою залежністю континенту від російської нафти і газу, схиляють урядовців вважати, що агресивні дії Росії мусять бути хитрістю.

Але європейська тенденція пристосовуватися до Росії не пояснює, чому українські урядовці після початкової тривоги тепер, здається, поділяють таку ж думку. Президент України Володимир Зеленський минулого тижня злегковажив безпосередню загрозу війни, припускаючи, що ситуація «небезпечна, але неоднозначна». Від країни, якій на кордоні загрожують 130 тисяч російських військових, така оцінка шокує. Що за цим криється?

Відповідь дивовижна, а навіть парадоксальна. Європейці й українці скептично налаштовані до великомасштабного російського вторгнення в Україну не тому, що вони ставляться до Путіна краще, ніж їхні американські колеги. Навпаки – це тому, що вони вважають його більш злісним. Війна, аргументують вони, не є грою Кремля. Нею натомість є широкий набір тактик, спрямованих на дестабілізацію Заходу. Для Європи загроза війни може виявитися більш руйнівною, ніж сама війна.

Америка та Європа не розділені стосовно того, чого хоче Путін. Незважаючи на всі спекуляції про мотиви, це очевидно: Кремль хоче символічно відірватися від 1990-х, похоронивши усталений після холодної війни порядок. Це би мало прийняти форму нової архітектури європейської безпеки, яка визнає сферу впливу Росії на пострадянському просторі та відкидає універсальність західних цінностей. Мета – радше не реставрація Радянського Союзу, а відновлення того, що Путін вважає історичною Росією.

У Вашингтоні та Брюсселі відчитали цей месидж. По обидва боки Атлантики, попри різні очікування наступних кроків Кремля, є загальна згода, що він не зупиниться. Росія просто так не відступить. Але в той час, як американці схильні вважати, що Путіну потрібна гаряча війна в Україні, щоб реалізувати свої грандіозні амбіції, європейці – і, мабуть, українці – вважають, що гібридна стратегія, яка передбачає військову присутність на кордоні, перетворення потоків енергії на зброю та кібератаки, послужить йому краще.

Це ґрунтується на певних поважних резонах. Російське вторгнення в Україну може перверзійним чином врятувати нинішній європейський порядок. У НАТО не залишиться іншого вибору, окрім як рішуче відповісти, запровадивши жорсткі санкції та діючи в рішучій єдності. Загостренням конфлікту Путін міг би злютувати своїх опонентів. І навпаки, утримання від цього може мати протилежний ефект: політика максимального тиску, але не вторгнення, може закінчитися розколом і паралізацією НАТО.

Щоб побачити, як це може статися, нам досить глянути на Німеччину. До кризи Німеччина була найближчим союзником Америки в Європі, мала особливі відносини з Москвою і залишалася найважливішим партнером для Східної та Центральної Європи. Нині ж у Вашингтоні дехто ставить під сумнів готовність країни протистояти Росії, відносини Берліна з Москвою швидко погіршуються, а багато східноєвропейців стурбовані очевидним небажанням Німеччини їх підтримати. Труднощі Німеччини – це натяк на те, що може статися, якщо Путін продовжить своє балансування на грані війни, не проявляючи ймовірності фактичного вторгнення.

І що важливо, Німеччина не змінилася, але змінився світ, у якому вона діє. (Країна «подібна на поїзд, що далі стоїть на вокзалі, який загорівся», – сказав мені Боян Панчевскі, кореспондент Wall Street Journal у Німеччині.) Сьогодні геополітична сила визначається не тим, яку економічну потугу ви можете мати, а тим, скільки болю ви можете витримати. Ваш ворог, на відміну від часів холодної війни, – не хтось там за залізною завісою, а той, з ким ви торгуєте, від кого отримуєте газ і кому ви експортуєте високотехнологічні товари. М’яка сила поступилася місцем стійкості.

Це проблема для Європи. Якщо успіх Путіна буде визначатися здатністю західних суспільств витримувати тиск високих цін на енергоносії, дезінформації та політичної нестабільності протягом тривалого періоду, то він має вагомі підстави сподіватися на нього. Станом на нині Європа явно не готова до таких викликів. Розв’язання цієї проблеми – шляхом інвестицій у військовий потенціал, диверсифікації енергетики та зміцнення соціальної згуртованості – має бути у центрі уваги континенту.

Європейці мають рацію, вважаючи, що вторгнення Росії в Україну не є неминучим – і, можливо, навіть мають рацію в тому, що це не є найбільш імовірним сценарієм. Але ми не маємо права себе дурити тим, що можемо проскочити цей тест на стійкість. «Якщо, – каже російське прислів’я, – запрошуєш ведмедя то танцю, знай, що не ти будеш вирішувати, коли танець закінчиться. Це вирішить ведмідь".

Іван Крастев – голова Центру ліберальних стратегій, постійний науковий співробітник Інституту гуманітарних наук у Відні; автор книги “Is It Tomorrow Yet? Paradoxes of the Pandemic.” [Вже настало завтра? Парадокси пандемії]