На 63-му році життя помер український поет, перекладач, культуролог, колишній директор Українського центру культурних досліджень Олександр Гриценко.
Пан Олександр відійшов у п'ятницю вранці. Як повідомили колеги, причиною смерті став інсульт.
Олександр Андрійович Гриценко народився 29 серпня 1957 року у місті Ватутіне на Черкащині.
Здобував освіту на факультеті кібернетики Київського університету ім. Шевченка.
Отримав ступінь кандидата економічних наук (дисертація – "Розробка інформаційного й програмного забезпечення задачі планування постачання місцевих будматеріалів"). У рік захисту кандидатської, в 1987-му, видав і першу збірку поезій – "Карта будня".
Як згадує товариш Гриценка Максим Стріха, Олександр приїхав до Києва із шахтарського Ватутіного вступати на кібфак, "але коли за спиною була вже захищена кандидатська з економічної кібернетики, він, на той час автор єдиної тонюсінької (але помітної своїми виразно індивідуальними інтонаціями, дуже «міської» і дуже «культурологічної») книжки віршів «Карта будня», зробив свій вибір на користь літератури".
"Його виступи з оглядами літературних подій на знаменитих тодішніх «спілчанських» вечорах були завжди цікаві й несподівані. Олександр, який неймовірно багато читав різними мовами, примудрявся знати той світовий контекст, про який більшість фахових гуманітаріїв тоді ще просто не здогадувалася. Здається, він перший наприкінці 1980-х вжив в україномовному тексті, надрукованому в УРСР, слово «постмодернізм»", – згадує Стріха.
Із 1990 року і до 1993-го Олександр Гриценко працював редактором у журналі "Всесвіт".
У 1993 році відгукнувся на запрошення міністра культури Івана Дзюби й прийняв посаду радника міністра. У Міністерстві культури підготував Концепцію державної культурної політики. "На жаль, цей документ спіткала доля багатьох інших: після примусового вигнання Дзюби з посади міністра (і поступового повернення Мінкультури до звичного статусу центрального розпорядника масових заходів і концертів) його прогресивні положення вже ніхто й не думав виконувати", – констатує Максим Стріха.
Із 1994 року працював в Українському центрі культурних досліджень; фактично і створив УЦКД. Згодом очолив центр і керував ним майже п'ятнадцять років. "Там він став ініціатором підготовки класичних уже сьогодні (а тоді абсолютно піонерських) «Нарисів української популярної культури» (1998) і багатьох інших книжок. І водночас – там він був автором багатьох по-справжньому розумних текстів, які озвучували з трибуни Дмитро Остапенко, Богдан Ступка, Василь Вовкун та інші міністри того часу", – згадує Стріха.
"Олександра Гриценка як дослідника завжди цікавила не так елітистська (хоч в особистих мистецьких уподобаннях він незрідка бував елітистом, що любив добрі записи музики, добрі книжки, добрий живопис і архітектуру), як масова культура, що справляє особливо глибокий вплив на суспільні процеси".
Максим Стріха
В останні роки – старший науковий працівник Інституту культурології НАМ України.
Автор культурологічних праць, літературно-критичних статей, упорядник наукових збірок з культуролічних проблем.
Вірші Олександра Гриценка друкувалися у періодиці, антологіях "Вісімдесятники" (Едмонтон, 1990), "Молоді поети України" (Москва, 1991), Rybo-Wino-Kur (Варшава, 1994) та ін.
Переклав з англійської і польської мов поетичні твори Емілі Дікінсон, Вітольда Ґомбровича, Томаса Стернза Еліота, Едварда Каммінґса; переклав роман Ґомбровича "Порнографія" ("Всесвіт", 1992, №10), книжку "Українці: Несподівана нація" Ендрю Вілсона.
У 2017 році видав іронічну книжку про літературу кінця 1980-х років "Пегаси перебудови", котра зібрала написані наприкінці вірші, пародії і статті. На презентацію запросив уже постарілих "вісімдесятників" – і всі вони, згідно зі спогадами Максима Стріхи, "несподівано влаштували веселий перформанс, раптом повернувшись у свою молодість на три десятиліття назад".
Стипендіат програми Фулбрайта (університет штату Пенсильванія, 1997), Центральноєвропейського університету (Будапешт, 2000), Міжнародної програми досліджень політики (Будапешт, 2002).
Надія Овчаренко, Максим Стріха, Олександр Гриценко
– Олександр не був простою людиною, – згадує Максим Стріха. – Його замкненість останніх років була зумовлена, зокрема, впертою і виснажливою боротьбою за порятунок трагічно короткозорих очей, сітківка яких невблаганно відшаровувалася, і втрата яких означала б для нього фактичну смерть як дослідника (отже і як людини – бо Олександр фактично жив наукою). І величезна заслуга в тому, що його найважливіші книжки останніх років відбулися, належить його дружині й помічниці Надійці Гончаренко, яка часто відсувала власні дослідницькі задуми задля того, щоб допогти реалізувати їх чоловікові.
...Неймовірно гірко прощатися з людиною, яка ще могла б зробити надзвичайно багато. Неймовірно боляче прощатися з давнім товаришем дистанційно, коли Україну саме почала захльостувати хвиля світової пандемії. Невеличку розраду на рівні «раціо» дає хіба усвідомлення того, що всім зробленим Олександр Гриценко лишається з нами. І завжди буде присутній своїм доробком в українській культурі, заради якої жив і працював.
ПРАЦІ
Згідно з інформацією із Енциклопедії сучасної України:
Культурна політика: Концепції і досвід. 1994;
Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання культури в Україні. 1998 (співавт.);
Своя мудрість: Нац. міфологія та громадян. релігія в Україні. 1998;
Герої та знаменитості в українській культурі. 1999 (співавт.);
Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі. 2000;
Пророки, пірати, політики і публіка: Культурні індустрії й держ. політика в сучас. Україні. 2003 (співавт.).
Згідно з інформацією від Максима Стріхи:
Пам’ять місцевого виробництва. 2014;
Президенти і пам’ять. 2017;
Декомунізація в Україні як державна політика і соціокультурне явище. 2019;
Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення та пракичне формування. 2019.
Олександр Гриценко,
Міт про Авгієві стайні:
Узагальнено структуру міту про очищення стаєнь можна подати приблизно так.
1. Якась проблема довго накопичується, ніхто її не вирішує. Прикметно, що до накопичення й невирішення проблеми прямо причетна влада (стайні – царські), а сама проблема порівнюється з нечистотами чи, кажучи просто, з лайном. Коротко цю мітичну ситуацію можна сформулювати так:
проблема = лайно, винуватець = цар.
2. З’являється герой, який береться за справу й обіцяє вирішити проблему дуже швидко. З’являється, зауважмо, іззовні, ніби Клінт Іствуд до ковбойського селища – це, зокрема, усуває запитання: а що, власне, герой робив усі роки, поки лайно накопичувалося. Влада (тут – цар Авгій, який занедбав стайні, та цар Евристей, що посилав Геракла на нові й нові подвиги) не допомагає героєві, а тільки чинить усілякі підступи.
3. Всупереч їм, герой вигадує якийсь спосіб і напрочуд швидко (елемент чуда, на яке здатен лише герой) вирішує проблему, тобто позбувається лайна.
Звернімо увагу на такі моменти: поперше, вирішення проблеми подається як очищення, по-друге, воно – чудесне, хоча б тому, що дивовижно швидке – блискавичне. До речі, пам’ятаймо, що у фільмах з Іствудом роль лайна виконували Bad Guys, – це нам придасться.
4. Здійснивши подвиг блискавичного очищення, наш герой (у деяких варіянтах міту) ще й долає у двобої винуватця проблеми – царя, після чого відходить у синю далечінь.
А тепер дозволю собі сформулювати гіпотезу, що «ціннісне ядро» міту про Авгієві стайні – це саме ідея очищення, тобто позбуття якоїсь, умовно кажучи, нечистоти, нечисти або порчі, що набула надто великих масштабів, зачепивши всю громаду (місто, суспільство, країну). Реалізується ця ідея звичайним мітологічним способом – через бінарні опозиції між успішним героєм і безпорадною владою (яка є винуватцем порчі або нечистоти, але не хоче чи не вміє її позбутися), а також між героєм і тією нечистотою, нечистю, порчею, або ж лайном [...].
Виглядає на те, що найсприятливіші обставини для актуалізації міту про Авгієві стайні у певному суспільстві виникають саме в переламні, перехідні, трансформаційні часи, коли суспільство (принаймні його найпритомніша частина) усвідомлює неминучість очисних змін, але не хоче змиритися з тим, що ці зміни мають бути довгими й болісними. Іншими словами, якщо вже потрібна суспільна терапія, то хай вона буде «шоковою» – болісною, але блискавичною!
[...] На відміну від Польщі, де болісні трансформаційні процеси в політиці та економіці в основному вже позаду, в Україні вони не лише тривають, а, на погляд багатьох, тільки-но починають по-справжньому розгортатися. Тим-то й соціяльно-культурне підґрунтя для розквіту нових версій міту про Авгієві стайні у нас іще родючіше, ніж у західних сусідів. Хіба що основні складники цього міту набувають тут місцевої специфіки: і постмодерної, і посткомуністичної, й суто української.
"Критика", квітень 2007 року
03.04.2020