Лист з Парижа.

Трошки танців. — Сумне та веселе.

 

Щоденні париські некрольоґи могли би зробити енцикльопедистом і базікою кожнього, хто хотів би присвячувати згадку менше-більше відомим іменам. Великій людині лекше вмерти на протязі одної ночі, ніж найбільшому критикови познайомитись так швидко з його діяльністю.

 

Тому з дуже легким серцем мусить щоденний критик приймати звістку про легку смерть легких жінок, — осьтаку як свіжа смерть світової "танцюючої звізди" Ґабі Деліс. Кожний хто раз бачив її, може написати в її честь некрольоґ.

 

Вмерла одна з найкращих сучасних жінок (по думці тих, що не вірять в красу жінок, яких не бачили), одна з найдорощих артисток і любок, одна з найпопулярнійших танечниць. Вона вміла цікавити світ не лишень скромними (і не скромними!) засобами свого хореоґрафічного мистецтва. Всі цікавились її перлами як трофеями переможця: її капелюхами, між якими були такі, що нагадували водопад Ніяґари, куди вона їздила окремим потягом; її незвичайними товаришами подорожі: слонами і шімпансами, яких вони возила з собою; і тими, що і її возили — князями і королями. Моє особисте вражіння таке, що перед нею краще танцювали глядачі, ніж вона перед глядачами. Вже те, що вона носила на руках було вдоволяючим доказом, як її носили на руках.

 

Ще в останніх місяцях Париж оповідав на ріжні лади останню її пригоду: втечу з одним молодим князем, якого вона мала пірвати з собою. І злобний юморист охрестив її з цьої нагоди новим прізвищем: іменням великого французького археольоґа і архітекта Vіоllеt Lе Dис (гра слів: "знасилувала князя"). Зрештою вона могла би з гордістю носити прізвище великого архітекта; була чудово збудована. Ґабі Деліс і так не носила свого справжнього прізвища. Щойно її несподівана смерть пригадала її справжне імення, бідної марсельської дівчини, яка 20 літ тому почала свою карієру на дошках т. зв. musіс-hаll-ів. Вона провела 20 літ бурхливого життя, кипучого вражіннями. Часописні посмертні згадки теплі, щирі, мрійливі, прокидають невеселі рефлєксії. Що за химерний подув — слава танечниці! Коли кінематоґраф не заховає ще на кілька років порухів її тіла, то само її імення за кілька місяців буде заглушене десятками нових, инших. Мимохіть вихоплюється такий буденний патос.

 

Чи може тому, що коли це пишу, кажуть мені, що домовина Ґабі Деліс находиться в тім самім домі, поверхом нище, в крамниці з квітами, де її прибирають. Ніколи квіти не є такі сумні, як на домовині жінки, яка сама нагадує квітку. Сама думка про те, як вони виглядатимуть за три дні, відбирає їм живучість. Деліс вибрала на своє прізвище лілею. Сміливий вибір для такої професії! Та щож? лілеї квітнуть на багні. Ґабі Деліс зродило місто, повне контрастів, ніжної і дикої краси. Коли вона дівчиною блукала в юрбі марсельського шумливого бульвару Саnnеbіеrе, не мріяла, що колись матиме тут віллю, в такій ріжній частині міста: на Рrоmеnаdе de lа Соrnichе, над аристократичним берегом моря. А від нині, там, згідно з останньою її волею, в тій самій віллі, де багаті вчились кохати, буде санаторій для бідних, які вчитисьмуть вмирати. Артистка, яка ціле життя йшла за настроєм хвилини, пішла за ним і в хвилину смерти, пишучи в шпиталі заповіт про шпиталь.

 

Оце місце її смерти навіває сумовиті тони на її нагробних апольоґістів. А проте досить малої рефлєксії, щоб виринув запит: невже треба вважати траґедією смерть ще молодої та вже 39-літної жінки, яка може за кілька років мусить зійти із сцени як танечниця, тому, що сходилаб поволі з ширшої життєвої сцени як жінка. Що докидає до своєї слави невтомно-діяльна старуня Сара Бернар?

 

Одним з найважливіших переживань привабливої артистки є мент, коли вона почуває, що перестає бути привабливою жінкою, — як одним з найважливіших переживань жінки є мент, коли вона почуває, що грати вже пізно. Смерть відхилила від Ґабі Деліс цю полинову чашу. Не бачу в ній нічого сумнійшого, як в смерти 80-літного вченого або факті, до якого мимохіть веде асоціяція: париській пропасниці танців.

 

Цікаво те, що всі пропасниці є чомусь мандруючими. Теперішня бушуюча в Парижі інфлюенца називається еспанською; походження нової модної хвороби енцефалітної лєтарґії находять в Італії, кількасот років тому; танґо, фокстрот і онстеп приїхали з за моря, і навіть салі, де їх танцюють, одержали від французьких танцюристів поетичнійшу назву, бо чужинну анґлійську dаnсіngs. Париж танцює так, немов би переходив справжню анґлійську хворобу. Шукати льоґічної причини в таких проявах не льоґічно. Психольоґи вказали би психольоґічну — повоєнну реакцію. Часи загального масового пригноблення родять нестримну потребу опяніння. Коли громадяне т. зв. останньої російської імперії шукали більш жагуче забуття в театрах, концертах і всіх формах спірту, як в часи найбільших воєнних і революційних катастроф? Це є старий досвід історії. В середніх віках шаліла масова недуга танців, і люде не могли навіть соромитись, що танцюють на вулиці до упаду, бо перевалювались в обіймах юрбою. В 1795 році було, пишуть, 600 публичних саль для танців і на жертвеннику цього бадьорого мистецтва жінки нерідко складали своє життя, падаючи по танцю мертвими. Нинішному Парижу ще далеко до цього. Мабуть тому, що Франція вийшла з війни переможницею. Психольоґи "танцеманії" розяснюють, що потреба радощів зміцнюється в часи великого нещастя і що надто довга присутність примари смерти каже шукати нестямного забуття.

 

І тому Франція може тішитись, що її сини тішаться стільки, що тішаться. Як танцювалиб вони, колиб були програли війну! На забуття в танцях на протязі війни не позваляла патріотична совість. Треба було давити оцю потребу дуже довго і вона тим сильнійше вибухла з миром, коли треба було давити лишень Німців.

 

Моралісти є залякані легкосердістю своїх земляків. Слухаючи їх, пригадуються ґімназійні виїмки з Корнелія Непоса — його суворе: nеmui sаltаt... Та кого в силі переконати нині арґумент, що танцюючий нагадує пяного або божевільного? Моралісти волілиб, щоб загал займався спортом. Одначе більше людей займається спортом тому, що є здорові, ніж тому є здорові, що займаються спортом. Танець є одним з виявів сексуальної потреби. Деякі фільософи підкреслювали звязки сексуального чуття з естетикою. Захоплення публики балєтом є одним з несвідомих голосів туги за красою тіла. Порухами тіла можна висловити сексуальну потребу сильнійше, ніж словами. А що важливійше: неособисто, не беручи за це ніякої відповідальности.

 

Там, де кінчиться слово, починаються голос тіла. Критики-естетики кружляють довкола цієї ідеї мов закохані танцюючі пари, шукаючи меж, де література зустрічається з різьбою. Перед ними вже Плятон розумів — як це почували його земляки — що естетика є звязана нерозривно з проблємами любови. Грецька мораль розуміла прегарно, яке місце займає танець між спортом, мистецтвом і коханням. Апольон був богом поезії, мистецтв,... медицини, і — череди.

 

Сучасний балєт є карикатурою грецької естетики, бо є безсилою спробою придати собі моральне значіння. Тіло має менше засобів як слово, для висказання почувань. Не дивниця, що сучасна хореоґрафія часто межує з акробатикою, так само, як циркова артистка з Мusіс-Наll-ів нерідко переходить як балєтова звізда на сцену державної опери. Ґабі Деліс викликує своїм таланом такі сумніви. Більше вірю тому, хто впевняє, що вона завдячує свою карієру своїй незвичайно добрій, згідливій вдачі ніж тому, хто добачує в її скоках красу нового мистецтва. Нема сумніву, що в ній було більше мистецтва любови, ніж любови мистецтва.

 

Маючи на увазі танець, як загальну суспільну потребу, треба завважити, що його звязок з музикою є дуже слабим доказом переходу буденної фізичної потреби у вищий, духовий світ мистецтва. Люде дуже музикальні танцюють нині в париських dаnсіngs при приголомшуючім реві неґрівської оркестри. Посеред найгармонійнійшої мельодії, знечевя, танцюючі пари починають пищати і свистати; инші шукають тону з якнайбільшим діссонансом; музикант робить те саме, також помагаючи собі ногами, і ціла саля розливається в екстазі діючої "котячої музики". Те саме діється з естетикою. Чим менша кімната для танців, тим краще. Ресторани, до яких сходяться звеличники Терпсихори, с здебільше вже самі собою тісні і невигідні. Та це збільшує чар забави. Нагадуються студентські часи: в одну мить столи і крісла притулюються під стінами разом з гістьми... ні! гостей нема, бо всі почувають себе господарями, і на невеличкому квадратику посередині починається щось в роді святого танцю людоїдів довкола ватри з тілом місіонера. (Невжеж не задля людського тіла всі тут зібралися?) Око не має змоги стежити за лініями тіла. Що цікавійше: в танцюючих і глядачах родиться безглузда потребо діссонансів, і тіла кружляють найдивогляднійшими вихилясами, свідомо чхаючи на всю естетику. А естетика таких світових балєтів, як париські fоltes-bergeres, вказує дуже часто, що те, що є найбільшою їх красою, це не краса жіночого тіла, хоча воно грає там головну ролю, а навпаки — костюми.

 

Париж, на щастя, заховав ще гарні тіла. Любов є тут не лишень законом природи, але й законом мистецтва. Навіть париські куртизани роблять поважні зусилля, щоб продовжувати традицію своїх грецьких сестер. Вони це проводять танцям. Тим самим стають небезпечнійшими для жіноцтва, ніж для мущин. Франція по війні рахує на міліони дівчат, яким статистика відбирає надію вийти замуж. Можна уявити собі, яка люта боротьба за непевне щастя йде між ними. Оцій проблємі посвятив Маurісе Dоnnау останню свою комедію п. з. "Лови на мущину": в ній бачимо, як інтеліґентна панночка находить пару лишень тому, що стала служанкою, так само як її наречений, молодий адвокат, найшов професію лишень тому, що став шофером.

 

В нинішній недужій любови танців, є безсумнівно притаєна инша недужа любов. Через посередництво танців дівчата бачуть найкращу змогу зробити "цікаву" знайомість, і мущини згоджуються з ними. Танці на їх думку, є найменше небезпечною нагодою, щоб нова знайомість стала подружжям.

 

Одначе війна захитала настільки сильно основами дотеперішньої моралі, що батьки не звертаються вже до своїх дітей з осудом: чому вони забувають про мораль? а осуджують правительство, чому воно не находить для поладнання виринулого конфлікту менше веселого способу, Як їх діти. Вони немов би починають розуміти молодь, коли вона танцює. Танець буває також формою жалоби.

 

Коли у свій час Ісидора Дункан мріяла про відродження справжнього змісту в слові "хореоґрафія", і коли нині такі її наслідники, як Далькрози силкуються надати танцю одноцільність композиції — новопрокинені несвідомі сили сміються з їх теорій. Ніхто не хоче, — як цього домагалась Дункан — виконувати в танцю якусь частину загальної цілости задля суцільної гармонії; кожний хоче творити сам, без ніякої композиції, по натхненню менту. Поводження танґо мало імовірно свою причину в свободі, в якою можна було висловлювати, згідно з субєктивним настроєм, його провідний мотив. Може ще й тому, що танґо було неначе спопуляризованою, наглядною, доступною ідеєю, яка скривалася в тайні танцю.

 

І не диво, що нові звізди виринають на обрію, такі як молода артистка з Буено-Айрес Етчеспарі, яка заповідає Парижові в тоні Магомета або інтерпретатора Геґля, що істнує лишень Єдине Мистецтво — Танець і єдина його жрекиня, яка зрозуміла його: — вона. А навіть дуже тверезі критики в роді офіціяльного театрального критика з Journаl dеs Dеbаts, роздумуючи про це нове мистецтво, стають мрійливо перед запитом, чи нема змоги, щоб музика записувала себе в просторі? Адже танцівник передає з музики лишень ритм і почування... Про це мав думати вже Паскаль.

 

А париські танцюристи задихавшись, зупиняються мрійливо, немов би бажали спитати: а чи нема змоги, щоб завдяки музиці час і втома не записувались в просторі?

 

Париж, 13. лютого 1920.

 

[Громадська думка, 06.03.1920]

 

Бруд і чистота Парижа.

 

Присвячено п. Марії А—ич.

 

Така була випадкова тема одної з товариських розмов між земляками. Я відбираю їй чимало глибини таким прозаїчним заголовком. Вона наближувалася до наскрізь метафізичної проблєми: про розчарування рідного серця на чужині. Найбільший рідний бруд не відбирає нічого чистоті серця, яке тужить за ним. Проблєматична розмова мусіла скінчитись суперечкою а суперечка, згідно з потребою славянської душі, не могла скінчитись і полишилась ділємою.

 

Питання про чистоту міста цікавить усіх з виїмком малярів і письменників. На питання чи Париж є брудний, чи чистий — найлекше дати жидівську відповідь, себто поставити нове питання: "скажіть, будь ласка, а де Ви мешкаєте?" Наша розмова велася в ХVІ-ій дільниці і тому не диво, що присутне жіноцтво з висоти аристократичного Олімпу кидало громи на неохайність преславної столиці. Можна було згодитись, що поняття чистоти є не менше умовне як поняття чесноти, одначе славянський мозок в протилежности до француського, визначується тим, що загальні висновки не вважає закінченням дискусії а почином суперечки. Я радо прийняв у ній участь в ролі члена париської міської думи. На кожне "згоджуюсь" я мав одно "одначе" і два "а проте".

 

Траґедія Парижа в тому, що мої земляки їдуть до нього крізь Швейцарію. Траґедія моїх земляків у тому, що поети і малярі вміють чудово змальовувати Париж і що мистецтво не є дійсністю. Дружина одного з моїх товаришів висівши на залізничому двірці в Парижі аж захлипала з розчаровання. Париські двірці навіть не прокидають проблєми чистоти, бо на них приголомшує нас инша: яким робом залізнича адміністрація дає собі раду в поетичному безладдю, яке нагадує кубістичну виставку? Коли таке питання є надто прикре то можете роздумувати про инше, більше віддалене від дійсности: яким робом оце поетичне безладдя, яке простягається на цілий Париж стає животворним середовищем для артистів славних своєю любовю до гармонії?

 

Швейцарські, німецькі або скандинавські міста є на прочуд чисті. Та такої гармонії, яка простягається перед очима від Лювру до площі Конкорд, від Конкорд до Етоаль і від Етоаль до бульонського лісу — найти не легко. Між аристократичними частинами міста і "маломіщанськими", між маломіщанськими і пролєтарськими що до зовнішнього вигляду скрізь ті самі пропорції непропорціональних умовин внутрішнього життя. Вже т. зв. Quаrtіеr Lаtіn полишає чимало бажань що до своєї чистоти, навіть коли забути, що це є центр педагоґії і медицини, які постійно повтаряють про вагу гіґієни. Деякі вулички Монмартра може навіть перевисшають бруд зазубнів на Київському Подолі або Львівському Замарстинові. Може тому, що Монмартр є париським Геліконом. Хто мусить бути дуже ощадним, цьому раджу піти досвіта в підземелля "галь" на цибулеву зупу, яку їдять там робітники; він мати ме нагоду побачити ілюстрацію до "Черева Парижа" Золі а подумавши про те, що ось тут є головне джерело щоденної париської кухні, може втратить на кілька днів апетит.

 

Та невжеж хтонебудь каже, що Париж є містом гіґієнічним? Досить пожити трохи в перворядних готелях, щоб переконатись, що служба не в силі дати собі ради з порохом, коли замітачі не дають собі ради з вулицями. Кожньої ночі великі машинові щітки зачісують розкуйовдану голову заспаного велитня, — кожнього ранку заспані сторожі підмітають перед домами сміття, а проте...

 

Є здається межі перед якими ми повинні зупинятись у своїх осудах і є межі перед якими ми повинні зупинятись у вибачности. Не знаю до якої катеґорії зачислити оце просте особисте вражіння, з яким зустрічаюсь нерідко. Мешкаю недалеко Міністерства Війни і доводиться мені вертатись до дому пішки преславним бульваром Сен-Жермен. Знаю вже на память в якому місці треба обережно глядіти під ноги, щоб не роздавити якого щура. Менш більше коло першої години в ночі ставлять перед воротами домів великі бляшані скринки з нечистю, яку вранці забирають міські вози. Коли лишень вулиці стихають, починається бенкет щурів. Кілька годин пізніше досвіта побачите бідняків, які займають їх місце і порпаються в скриньках шукаючи чого небудь вартісного для себе. Сучасна культура находиться може в на вечеріє безпосередних зносин з Марксом і Марсом, одначе не найшла ще кращого способу для вичищування великих домів як перед віками, коли великих домів ще не було.

 

Як довго суспільна свобода простягається і на чистоту, не можна домагатись, щоб у чистоті було менше свободи як у свободі чистоти. Сидячи недавно з товаришем в театрі Роrtе Sаіnt Маrtіn, ми подивляли шари пороху, який мусів зростати літами на різьбах і вирізках льож та бальконів. Досить було би одного подиху з ковальського міха, щоб перевернути цілий партер у Геркулянум і Помпеї.

 

Та досить було також глянути на партер, щоб побачити великий контраст між цьою зовнішньою обстановою і людською одіжю. Цей контраст зростає до діссонансу, коли бачите дівчину, якої вбрання аж кричить останньою модою, як вона виходить з воріт нагадуючих римські катакомби. На Монмартрі можете найти рестораники, де за пять франків пообідаєте як дома і де на шкіряних канапах ідучих здовж стіни будете сидіти так близько попліч з своїми сусідами, що можете їх оглянути до самої шкіри.

 

Там переконаєтесь яка ріжниця може істнувати між зовнішним виглядом сучасної людини і обстановою, в якій вона почуває себе прегарно. Такий рестораник не є нічим иншим як льохом без вікон а двері, через які входите, зустрічають вас такою симфонією пахощів, що поезія Бодлєра перестає видаватись вам неприродною.

 

Проблєма полишається відкритою: — що є вищою ознакою культури — чи дбайливість про власну особу чи про свою обстанову? Вона не є проста, коли зважити, що дбайливість про себе доходить до шпилів елєґанції і кінчається дандизмом, а легковаження зовнішнього вигляду доходить до нехтування основними домаганнями гіґієни. Численні релїґійні секти, які глядять на тіло як на грішний зайвий придаток дають прегарний приклад як ріжно можна розуміти духову чистоту. Коли я перший раз бачив православних російських попів, перший раз згадав з приємністю, що є записаний офіціяльно як католик.

 

Надто однобоким є осуд про чистоту якогось міста на підставі зовнішнього вигляду. Адже не люде є придатком до міста а навпаки. Таким арґументом гадав я спасти честь Парижа перед одною землячкою. Я звернув її увагу на те (і з тим погодились солідарно всі присутні мущини), що нпр. Француженки є незвичайно чисті, куди чистійші від Славянок. Вони дбають не лишень про зовнішний вигляд а навпаки: їх чистота зростає пропорціонально йдучи від зовнішноого вигляду до внутрішнього. Коли-ж судити про культуру народу на підставі чистоти його горожан, а чистоту горожан на підставі скількости вживаного ними мила то Франція славна своїми милами... Та я програв справу за тару, що хотів бути дотепним. Дотепно граючи словами дає недотепним людям право думати, що дискусія є лишень грою слів. Я зробив необережність, кажучи, що в той час, коли зовнішний огляд Парижа є найоруднійший, чужинці по цілоденній омані переконуються, що його мешканці є чистійші ніж можна би гадати. Тим самим я піддав свому противнику небезпечну асоціяцію.

 

Я одержав гостру відповідь, що моє узагальнення торкається лишень жіноцтва і то "легких" жінок — адже звідкіля я можу знати наскільки чистою є порядна жінка. Арґумент був рішаючий. Я даремно робив висновок, що коли чистими є жінки брудної професії то тим чистійші мусять бути всі иньші. Мені відповіли про істнування чистоти з конечности. Виходило:

 

— істнують бруди, які живуть з чистоти, так само як є чистота, яка живе з брудів, нпр. пральня;

 

— про бруд міста можна судити на підставі зовнішнього вигляду, одначе про чистоту людини не можна судити навіть на підставі внутрішних її оглядин;

 

— париська жінка є тим чйстійшою на тілі чим бруднійшою на душі;

 

— про чистоту чесної жінки може говорити лишень її чоловік або иньші жінки, себто кождий циган свої діти хвалить...

 

Це були ділєми. Порівняної статистики гіґієни европейських народів я не знав. Всі особисті докази є безсилі. Скільки разів треба бути одруженим в ріжних країнах щоб наш досвід мав виконуючу силу? А кожна чесна жінка, не ваша дружина, про чистоту якої можете говорити переконуюче, перестає в очах другої жінки бути чистою.

 

Що до загальної проблєми чистоти — ясно, що коли ведемо чисте життя то вражає нас бруд.

 

Що до Парижа (може це неясно): коли ведемо брудне життя вражає нас чистота.

 

[Громадська думка, 29.03.1920]

 

Так собі взагалі.

 

Найлекше списувати вражіння з нового міста тоді, коли воно є для нас новим. Листи по першім приїзді визначуються рішучістю осудів, супроти яких скептицизм Парижанина є німим немовлятем. Ніде лекше як в Парижі пересвідчитись, що наше середовище складається з суперечних поглядів, які згодом стають дійсними тому, що мусимо ними жити.

 

Ті, що знали Париж перед війною, або не знають його навіть тепер, можуть уявити собі зміну, яка зайшла в ньому, коли пригадають життя міст, над якими війна полишила тінь своєї коси. Париж як і перше: гомонить, кипить, кишить, а проте молодеча безжурність щезла з нього. Не диво, коли місце тисячів студентів і артистів зайняло тисячі дипльоматів. Ріжниця ясна. Студенти і артисти бажали перевернути верх ногами цілий світ, та вечером перевертали лишень одну частину Парижа; і від цього всім було весело; на другий день усе стояло на старому місці. Париські дипльомати бажали поставити весь світ на ноги, а на другий день лишень дипльомати були на старому місці; світ сам перевертався. Від цього не могло бути весело нікому.

 

Покіль мир не був ще підписаний, Париж мав ще трохи молодости: зеленів від анґлійських і американських мундірів. Анґлійські та американські жовнірі навіть не погано заступали чужинних студентів; вони були грошевиті, щедрі і шукали тут забуття. Француські дівчата, прощаючи їх, певно вилили за ними не менше сліз, ніж їх землячки. Завдяки анґльо-американському війську анґлійська мова здобула собі такі права громадянства, що говорити на ній секрети в присутности якої небудь Парижанки, нині зовсім небезпешно.

 

Ясно, шо анґльо-американська армія і армія дипльоматів причинилась у великій мірі до цього діссонансу, який зростав в кожному безжурному середовищі, коли воно починає роздумувати що раз частійше про одну неприємну проблєму: дорожнечу. Щож? — чужинці-гості, які жили на кошт своєї держави не потребували рахувати. Десятки делєґацій на Мирову Конференцію, шукаючи мешкань, не думали про їх крізу. До цих двох армій додайте ще третю: втікачів перед большевиками. Хто не знає "широкої російської натури"? Вона погорджує всілякими цінами так само, як любить на їх означення два зворушуючі оклики: "что-то невѣроятное" і "ужасно". На париській еміґрації трапляються факти справді неймовірні і жахливі. Як колись Париж ставав захистом для революціонерів, так нині стає захистом для міліонерів. Історія любить повтарятися. Є міліонери, які вчаться тут голодувати і мріють про день вселюдської справедливости. А поки що більшість займається "посередництвом" себто спекуляцією.

 

Париж робить всі зусилля, щоб слово "мир" не було глумливим. Божевілля танців поширилось настільки, що сам париський архиепископ звернувся до своїх парохіян з пастирським листом.

 

Одначе його овечки є мабуть такої думки, що ноги є так само дані нам для танцю, як руки для писання листів, і що зрештою танґо, фокс-трот і инші новомодні танці є так само невинні, як овечки і пастирські листи.

 

Потреба забави по великій війні виявилася вповні на св. вечір, який Парижане святкують на лад нашого Нового Року: як найменше дома. Коли на цю ніч дозволено каварням і "танцююючим" салям бути одчиненими поза північ, — вулиці в 4. год. в ночі мали вигляд карнавалового епільоґу. Префектура поліції, перелякавшись таким легкосердям, видала під Новий Рік власний пастирський лист, в якому заявила, що йти на зустріч нового року по півночі, прилюдно, заборонено. Робити це могли лишень романтичні голови, які хотіли зустрічати Новий Рік на вулиці, в померках.

 

А місяць пізнійше робить те саме цілий Париж обовязково, починаючи з сумерку, без Нового Року. Задля недостачі вугля Париж нагадує деяким ті страшні часи, коли місто причаєне в темряві чекало на напади німецьких "ґота". Кияне, які пережили темряву в часі бомбардування міста і були кілька день без води всміхались би іронічно. Безліч автомобілів і автобусів замінює Париж у вечорі у велике зборище лиликів. Це навіть поетично. Лишень ненароком запримічуєш, що творіння, яке стільки віків було поетичне: кінь, — щораз більше щезає з цієї поезії і може навіть згодом перейде до музею. Почуваючи свою безсилість супроти машини, він має постійно звішену голову і йде так, немов би догадувався, що здебільша везе якогось старця, якому найбільше личить їхати похоронною ходою. Натовп возів на вулиці давав вже нераз привід до міркувань про те, що або інженірія або поліція повинні подумати над способом вуличної комунікації, яка в деякі години замінюється в кубістичний малюнок. Чудо париської комунікації: підземельна елєктрична залізниця не дає собі ради, і сама стала скринкою для перевозу оселедців. Часто вискакуючи з ваґону треба прохати вибачення в сусідів, що тягнемо чужу руку чи ногу або загубили власну.

 

Та це так. Стара дорога культура родить невідхильно консерватизм, а консерватизм похоронює згодом стару дорогу культуру. Звички стають настільки сильними, що часом звикаємо навіть до подій, які нарушують наші звички. Такі рефлєктії прокинула в мені недавна повінь Сени. Мимохіть нагадалась картинка рідної неохайности — повіні Дніпра. Що року ціле місто чекає на небезпеку, яка робить шкоди на міліони, не рахуючи людських жертв, а правительство... Нікому не приходить тоді на гадку, що в час повіні само правительство є безсиле. Коли Сена підносить голову, журналіст потрясає чуприною, шкварить ліричну статтю, вбирає зворушуючі фотоґрафії, — публика юрбою звішує голову на мостах і прирівнює зріст води з вчорашнім, цьогорічний з минулорічним, а Сена зростає як дорожнеча. Адже мусите колись зупинитись.

 

А над берегом немов на іронію зміняється чудо сучасної техніки; велитенська вежа Айфля, як арка Ноя. За кілька франків можете знятись на багато метрів над землею і побачити, що звисока багато дечого не видко.

 

[Громадська думка, 03.04.1920]

 

Мода і мімікра.

 

Зачѣм напрасно спорить с вѣком?

Обычай — деспот меж людей.

Можно быть дѣльним человѣком

И думать о красѣ ногтей.

Пушкин.

 

Мода, а ще і остання, це тема, про яку можна писати сміливо, не лякаючись, шо наші погляди будуть перестарілі. Це наука, якої нема часу студіювати. Вона зміняється так швидко, що покіль встигнете познайомитись з нею ґрунтовно — ваші інформації є вже перестарілі.

 

Скажете, що займатись в нинішних часах модою можуть лишень люде неповажні, вітрогони, які живуть з дня на день, свіжо спечені багачі. Згоджуюсь, — кишеня не позваляє мені йти за модою. Та як згадаю яким виторопнем гляджу на людину, що вбранням своїм відріжняється від инших, — як згадаю які рефлєксії зринають ненароком, коли бачу гарну жінку, яка ніколи не бачила журнала моди — розумію, що те, ще є для мене лишень матеріяльною потребою, може бути для инших потребою духовою, і навпаки. А ще в Парижі! Відомо всім: Париж є столицею моди а мода є королевою більшости людського роду, який по останній війні зменшився ще на міліони мужеських голов. Оця королева не захиталась на своїм престолі в добі, коли королівські корони падали з легкістю австрійських корон на біржі. Навіть навпаки: революція ще зміцняє симпатії для неї. Памятаємо, що в часі коли не було зовсім шкіри і купці здирали з нас нашу власну, коли тисячі людей в розпалі революції тремтіло за свою шкіру, армія жіноцтва купувала черевички із шкіри багато дорощої ніж людська в час війни і революції.

 

Це було також свого рода виявлення сміливости, потреба доказати її иншим і собі самому. Зрештою мущини повинні знати: яку ролю грає в суспільному життю вражіння полишене в нас на підставі зовнішнього вигляду, а жіноцтво мусить знати це і знає. Воно протестує при кождій нагоді проти свого рабства, в якому жінка стає для мущини лялькою, — та поки ще це рабство тріває, вона мусить рахуватись з домаганнями такого сумного стану. Оцей сумний стан стає для жіноцтва невичерпаним джерелом радощів. Жіноцтво думає про свій зовнішний вигляд не менше як мущини про їх внутрішний. Довіритись індивідуальному смаку в одіжі не є безпечнійше як довіритись йому в куховарстві або мистецві. Ось чому є люде, яким треба довіряти як спеціялістам. Вони це придумують моду.

 

Не гадаю, щоб варта було боронити погляду, що мода мусить руководитись якоюсь льоґікою. Льоґіка найдеться завсігди, коли мода ввійшла вже в життя. Анґлійський ордер підвязки є дуже поважною відзнакою, хоча походження його є зовсім неповажне. Якийсь з париських юмористів сказав, що остання мода капелюхів з струсиними "плачучими" перами мусить мати ось-яке походження: африканська королева їдучи на струсі покрила собі голову пірям з його хвоста, коли падав дощ...

 

Історія моди дає приклади таких справжніх випадків. Історик обичаїв находить в моді незвичайно цінний психольоґічний матеріял і такий письменник як Бальзак не даром писав "Розвідку про елєґантність", "Фізіольоґію вбрання", а навіть "Студію обичаїв на підставі рукавичок". Романи письменників, знавців моди, дають незвичайно вірний малюнок вбрання виведених героїв а тим самим смаку даного історичного менту. Кілька років тому йшла поважна дискусія на тему: чи краватка не є у мущини єдиною частиною вбрання при помочі якої він може висказувати свій смак.

 

Коли зупиняємося на зразках теперішньої моди, важко сказати: якої потреби хоче вона бути висловом. Що вам сказав би найширший огляд її? Невжеж минулі шість місяців нагадували чимнебудь грецьку культуру а теперішні — єгипетську тому, що по танаґрейському обрисі жіночої сукні прийшов єгипетський? Що сказав би Мосапан або наш Стороженко, колиб бачили розповсюднену анґлійську моду голення вусів? Лишень мода на сиве волосся у молодих жінок має деякі підстави: вони хотять подабати на своїх чоловіків, які сивіють від їх рахунків. Поруч ідей прехвальних своєю повагою, практичністю простотою чи красою — йдуть ідеї, як нагадують не без деякої фільософічної підстави, що не можна ставити поруч себе практичности, простоти і краси. Heдаром Бальзак, який казав, що "вбрання не повинно бути збитками", пригадував також, "що все, що зраджує ощадність є неелєґантним". Пригадуються инша гадка одного з останніх французьких поетів (Гередії або Малярме), що людина повинна бути одягнена так, щоб ніхто не запримітив, що вона є одягнена.

 

Оцею гадкою можна користуватись як арґументом за модою і проти моди. Нема сумніву, що жіноцтво слухає здебільше своєї кравчині не на те, щоб бути незаприміченим. Колиж мода згодом поширюється щораз більше, загал слухає її лишень тому, щоб не звертати на себе увагу. В таких випадках він іде за могутнім законом мімікри. А що сильнійше підчинене цьому законови як жіноча психольоґія? Радикальні проєкти нової мужеської моди: різко-колірових убрань, легких оксамітів, широких жаботів, капелюхів з широко піднесеними крисами — полишились проєктами. За те жіночі чорні сорочки найшли негайно приміщення, (навіть не як нічні), в часах коли пральня стала такою дорогою. Ясно, що тим більше мусіла прийнятись мода ходженя без сорочок, коли декольте стало таке дешеве, що навіть на найдорощу сорочку не було місця вище пояса.

 

Лишень творці моди і перші її апостоли йдуть в протилежному напрямку до закону мімікри. Їх істнування є підчинене психольоґії реклями. Хоча чимало жінок переконує своїх чоловіків, що йде, мовляв, за модою саме з протилежних мотивів: щоб не бути у примітку, та цьому не вірять навіть їх чоловіки. Мода істнує лишень тому, що є мущини, яким приємно, щоб їх жінки змінялись. Ось чому жіноцтво, якого духовий розвиток є звязаний з законом мімікри є невинне, коли пробує визволитись з нього зовнішним виглядом. Найбільше зіпсована жінка, яка живе лишень останньою кравецькою модою є майже невинною в порівнанню з мущиною, який платить за її кравчиню. Він хоче, щоб жінка невпинно йому подобалась а подобатись вона може йому найбільше тоді, коли він найменше знає її, себто коли вона щораз частіше зміняється. Щож більше зміняє жінку як її вбрання? Нова сукня зміняє її часто більше духово як фізично. Жінка перетворюється під її впливом поки ще її надягнула, купила або навіть бачила. Історик мистецтва вміє на підставі моди відтворювати смак даної доби; жінка без ніякого смаку вміє на підставі одного журналу моди перетворити цілу історію мистецтва.

 

І це нам подобається. Ми любимо жіноцтво перш усього за йoгo ірраціональність. Ірраціональний інстинкт це один з добрих ґеніїв мистецтва. Дандизм Бруммеля, Барбей д'Оревіллі чи Бодлєра був протестом проти банальности моди, щоб на її місце зродити потребу індівідуального смаку. Мода є одним з часткових виявів ірраціональности. В потребі ірраціональности виявляється туга за сміливістю. Мабуть почування звязані з цьою тугою розяснюють факт, що мущини дозволяли своїм жінкам згідно з останньою модою показуватись прилюдно в декольте, яке можна вважати півнаготою. Можливо, що коли сусіди скидались очима на їх жінок, вони переживали приємні хвилини конкурсу, на який була виставлена зовнішна і внутрішня вартість їх жінок.

 

Моралістам, які підносили голос з приводу цього засліплення мущин і безсоромности жіноцтва, ми любимо кидати крадький іронічний посміх. Невжеж — гадаємо — варта підносити ґвалт задля того, що з чоловіків трохи поглузують?! Та мабуть не завсіди треба бути аж одруженим, щоб зморшити чоло. Недавно бачив я в театрі молоду жінку видекольтовану до меж, про які мущини мабуть не мріяли, а сиділа вона з молодим дуже гарним мущиною, зовсім незрячим, з чорною великою перевязкою на обох очах. Те, що всіх мущин довкола, які гляділи на неї, вона вважала сліпими, можна би їй вибачити, одначе те, що вона не звернула уваги на сліпоту найблищої собі людини можна вважати одною з найкращих перемог моди над мімікрою. Ніхто не буває ніколи настільки сліпим, щоб не бачити сліпоти того, хто ним цікавиться. Моралісти нагадували сліпому жіноцтву, що жінка відкриваючи прилюдно щораз більше своє тіло йде проти загальної правди і що її чар зростає як тайна з Саіс — закритий. "Та яку тайну відкриває жінка" — думає собі жінка — "відкриваючи як можна найбільше руки, плечі і груди?" Вона — кажуть деякі психольоґи — нищить один з найважливіших елєментів всякого почування: оману. Найкраще тіло не є ніколи таке гарне, яким змальовує його наша уява розбурхана спокусливою тайною.

 

Одначе Парижанки втаємнені в мистецтво тайн чуття вважають, що психольоґія приваб є складнішою або простійшою як найскладнійша або найпростіша сукня. Адже в минулому році всі притьмом погодились з модою, що можна прилюдно в присутности мущин, в ресторані, театрі чи гостині, пудруватись і намазувати уста та брови. Чи мущини не знали і так, коли жінка вживає пудри і фарб? Досить, щоб одного дня всі робили те саме а незвичайна поява стає буденною. З цього простого прінціпу виходить льоґіка моди. Найдивогляднійше вбрання поширюючись між загалом перестає робити вражіння і тому, згодом, домагається зміни. Тому не треба буде зовсім дивуватись, коли в найблищих двох сезонах жіноча мода перейде нпр. еволюцію від турецького серпанку на обличчя до фіґового листка.

 

Це не змінить закону мімікри, який часто прибирає форму парадоксу. Мода тому відповідає духові часу, бо дух домагається, щоб тіло на якийсь час було прибране невідповідно (себто в супереч з загальним поняттям про красу). Як довго Париж буде найгнучкійшим центром цьої невпинно нової, щорічно популяризованої естетики, досіль він мати-ме якнайчутливійше розуміння абстрактних законів і конкретних пародоксів. Париж не є таким дешевим центром культури як дешевою буває популяризована естетика. Адже париська жінка чи щораз більше одягається чи роздягається, щораз більше стає дорощою.

 

Вбрання стоїть часто на перепоні, щоб оцінювати людину на підставі її зовнішнього вигляду. Закон мімікри в моді часто повертає нам рівновагу осуду. Один з моїх "молодших" товаришів (якого імя виявлю, коли колись мати-ме імя, та який нині є вже славний тим, що належить до нечисленних спарижованих земляків), звернув увагу, що навіть деякі частини Парижа мають питому моду згідно з законом мімікри. І справді, можна у вбранню жіноцтва з околиці Трокадеро або Етуаль дошукуватись поваги цих будівель; в жіноцтві в Великих Бульварів raffinement (в нас нема ще на це не то слова а навіть поняття); у вбранню дівчат з Монмартру молодечої фантазії, — тощо. По його словам він навіть в силі відріжнити на підставі зовнішнього вигляду чесну жінку від кокоти. Я повірив би цьому легко, коли би кожний paз він не впевняв мене, що кожна з жінок, з якими я випадково зустрічаю його, є чесна.

 

Це не належить до париської моди.

 

[Громадська думка, 09.04.1920]

 

Театри.

 

Париський театр є найбільше національний і найбільше закоханий в собі з усіх европейських столиць. Хоча деякі Шекспірівські пєси є для Японців так само незрозумілі, як для Українців Ібсенівські, на японській сцені грають частійше Шекспіра, а на українській Ібсена, ніж на француській. Причина в цьому перш усього в традиції самої француської літератури, яка завсіди була дуже виключна і мало перекладала з чужих мов. Так виховався смак француської публики і самі погляди на театр.

 

В Парижі грає що-дня трийцять кілька драматичних театрів, та часом цілими тижнями можна не найти в їх репертуарі поважної пєси, в нашому, славянському розумінню. Ніде правди діти: два державні театри: "Француська Комедія" (у Франції не даром "комедія" є синонімом театру) і "Одеон", заховуючи традицію, переплітають постійно свій репертуар архитворами француських клясиків Корнейля, Расіна, Молієра і ин. Та ось чуєте, в який тон переходжу з цього приводу. Наші "поважні" домагання не багато ріжняться від париських: бажаємо постійно новости.

 

Париський театр не потребує чекати на новости; новости чекають на нього. Деякі пєси не сходять цілий рік з афішів і автор має час написати для цього самого театру нову, покіль попередня не покине каси. Поруч кріличої плодючости і молодечої жвавости француських драматичних авторів, француський театр заховує деякі неповорушні традиції. Самі будинки театрів є здебільша старі, невигідні, непристосовані до сучасних домагань комфорту. Не даром Франція славна пожежами театрів: Марсейль, Тулюза, Ніцца. При самому вході в париські театри вражає настирливість театральної служби: продавців проґрам, одягальниць, а в середині: жінок вказуючих місце. Коли прикинетесь розсіяними, нагадають; протягнуть руку, переконають, що їм також треба жити з своєї професії. Не знаю, чи цей звичай є останками традиції, чи вислідком сучасних умовин, які люблять гнати останками.

 

Друге несподіване вражіння у француському театрі це стук довбнею замість дзвінка перед зняттям завіси; як у синаґозі. Третє: патос акторів. Забуваємо, що Французи навіть в буденному життю розмавляють в такій інтонації, яка в порівнанню з славянською може бути названа патосом або деклямацією. (Як важко переходить через наше горло буденна форма француської чемности, яку повтаряється при кожній новій знайомости, при привітанню і прощанню: "Пане, я є захоплений Вашою знайомістю!) Окрім цього: ідеї акторського мистецтва Французів є настільки ріжні від наших, що не диво, коли ми є неприємно вражені "неприродністю" їх голосу та рухів. Це торкається не лишень клясичних пєс. Француський театр дбає більше ніж инші про те, щоб старі архитвори заховали в собі подобу епохи і зберігає навіть колишню манеру гри акторів. Ми є більше схильні до модернізації минулого, до перетворювання його в сучасному дусі. В сучасних же пєсах ідемо за "прінціпом реалізму" себто прінціпом якнайбільшого "зближення з дійсністю".

 

Француська критика мала великий вплив на театр. Режісер і актор знає, що ідея доховання віри дійсности не є ніяким прінціпом, а мистецтво не відзеркалює дійсности, лишень продовжує її. Коли приймаємо без протесту істнування на сцені кімнати з трьома стінами, завісу, суфлєрську будку, куліси, намальовані обличчя, і безліч инших умовностей театральної фікції, то чому не маємо настільки уяви, щоб в дієвій особі бачити одночасно артиста, який відтворює поетову фікцію, а проте переживати разом з ним фікцію як проблєму? Адже входячи в театр ми здебільше бажаємо полишити дійсність за його воротами.

 

Можна суперечатися про вартість акторської гри, прирівнюючи театри ріжних народів. Нема сумніву, що театр Станіславського або Рейнгардта зробив сміливійші спроби, як "Француська Комедія" і такі театри, які шукають нових шляхів: L’ Oeuvre, Le Vieux Colombler або театру Gemier'a. Та опріч стилю гри є одна велика умовина акторського мистецтва, в якому Французи стоять на першому місці: стиль дикції. В найбільшому театрі кожне слово актора паде ясно, як слова Святого Письма в церковній тиші. Не тому, що театр уважається святинею або катедрою.

 

Виховуюче і моральне значіння театру підпадає в сучасности щораз частійше під питайний знак. Жорж Сорель є гадки, що спроби, щоб надати театрови фільософічну вагу задля виховання суспільности є безнадійні. "Людям, які працюють багато з напругою, не слід для відпочинку давати до вирішування суспільних проблєм; фільософічні проблєми були розвагою лишень у суспільностях, які не потрібували заробляти на життя напруженою умовою працею; нам треба видовищ, якими забавляються первісні народи". ("Суспільна вартість мистецтва"). Цим не захитується ще ваги ідеї в творі. Хиба навпаки. Творча ідея не може виявити свого впливу меншим процесом, як сам процес творення. А одночасно драматична творчість є настільки звязана з силою живого слова, що пєса, яка полишається в книжці без вражіння, може відкрити на сцені цілий новий світ вражінь. Чим є сила чаруючого слова переконуємося за кожним разом у француськім театрі, коли йдемо туди для розривки, на пєсу про яку заздалелідь знаємо, що вона не має ніякої літературної вартости. "Тарас Бульба" на француській сцені був блищий до української дійсности, як француські комедії на українській сцені до француського юмору. За те треба віддати справедливість нашому народньому театрови, що він стоїть зовсім на рівні з француським коли не вище. Народні пєси є в француському театрі такі рідкі, як у нас ненародні. Лишень цією обставиною можна розяснити успіх таких примітивно-сентиментальних мельодрам, як перерібка з роману Жорж Занд "Чортівське озеро".

 

Та лишень чаром акторського мистецтва можна розяснити незвичайне вражіння таких "пєс у фотелю", як "Приповідки" Міссе, майстерно-невибагливих що до акції і сценічних ефектів. Невже-ж можна би з уст наших акторів вислухати фільософічні діяльоґи Фр. Кіреля або зважитись поглянути на нашій сцені на твори, які не мали навіть надії попасти в театр, бо були кинені на папір для забаву, як нпр. свіжо добута із забуття остання комедія "Карета", такої прецікавої індивідуальности, як Проспер Меріме?

 

Пєси Кіреля (давно вже "безсмертника"), який хоче заступити у француському театрі Ібсена, починають щойно в цьому році здобувати сцену. Їх успіх є дуже цікавим виявом потреби побачення в театрі "чогось поважного". Одначе поняття "поваги" не є у француському драматичному мистецтві більш нехибким як поняття "дійсности" чи "реальної правди". Француський глядач вже наблизився до одної з тайн театру, про яку писав Чарльз Лямб (на згіршення численних критиків) з приводу Restorian plays. На його думку, на такі пєси треба глядіти так, немов би вони належали до нереального світа, пів-казкового царства чистої уяви, світа, який не є в безпосередніх взаєминах з нашою дійсністю. Тому й наш осуд про них не повинен визначуватись такою повагою, як супроти дійсного життя.

 

Чи не тому дуже вибачливо глядять на життя ті, що глядять на нього, як на комедію? Комедія, яка хоче бути суворою в своїй моралі, є неприємна, як стара цвенькаюча ґувернантка. У француському театрі комедія займає приємне, перше і непереможне місце. Історики літератури вже вказували на причину цього її незвичайного розвитку: француська комедія в протилежнссти до траґедії не мусіла перетворювати засобів свого мистецтва і розвивалась однопрямно починаючи від ХІІІ. віку. Автори французьких комедій це люде скромні: не вдивляються в зорю безсмертности, а воліють часовий yспix, себто повну касу. А публика воліє сміятись, як плакати. Навіть самі француські критики піддержували в публиці її звички і приземні нахили. Сарсей почував себе найкращим критиком, коли вмів глядіти на пєсу очима публики. Лєметр, який мав усі претенсії фільософа мораліста, закидав Брінетієру, що цей не є в силі глядіти на твір як такий, незалежно від усіх инших творів, і він спочував Брінетієру: "Як це мусить бути сумно не мати змоги відчинити книжки, щоб як стій не пригадати собі всіх инших і не прирівнювати її з ними. Хто постійно оцінює, цей мабуть ніколи не почуває роскоші. Я не дивувався би, коли би Брінетієр став фактично нездібним до "читання для своєї приємности". Нам байдуже, чи ми помиляємося у любові того, що нам подобається або нас забавляє; байдуже, що завтра будемо сміятись з наших нинішних захоплень. Приймаючи приємність — приймаємо одно часно помилку. Одначе наші помилки полишаються без наслідків..."*) І Лєметр є тої гадки, що вражіння, полишені твором, не є нічим більше, як вражіннями, грою уяви менш-більш такою, як сам твір. Оця наївня реальність, яка наближується до нефільософічного "наївного реалізму" здобуває незвичайну силу арґументації супроти комедії. Адже (це вже мої висновки), коли комедія відзеркалює дійсність, то життя само є комедією, колиж вона є лишень плодом уяви, то треба й відповідати уявою.

 

Композиція і дотеп француської комедії є неосяжні; в порівнанню з нею комедії инших народів видаються часто спробами школяра. Спеціялізація дійшла в ній вже до такого розвитку, що є поодинокі актори, які мають монополь на поодинокі теми, ситуації і театри. Пєси, які пишуться ad hoc для якогось означеного театру або означеного артиста, не належать до виїмків. Є актори, які грають тільки у пєсах, яких самі є авторами; є автори, які виставляють свою пєсу тільки тоді, коли грає її улюблений ними актор. Співробітництво двох, а навіть трьох авторів задля одної касової пєси нагадує часто спілку архітектів. Щоб лишень дім стояв.

 

Доводиться мати сумніви чи можна казати про порноґрафію французьких комедій; їх автори вміють проповідувати мораль з нагоди таких проблєм і ситуацій, що завіса зовсім непотрібно падає тоді, коли безпечно могла би лишитись піднесеною.

 

Для написання комедії француському авторови досить восьми ніг: чотирох людських і чотирох деревляних, від ліжка. Є пєси, в яких навіть сцена стає зайвою, бо ціла акція відбувається на ліжку. На підставі таких-то творів чужинецька публика любить з легковажним тоном говорити про порожнечу француської літератури. Кожний каже про те, що знає. Оця публика називає літературою те, чого часто сам автор не зважується вважати чимсь більше, як літературою дня або заробітком. Француська публика не вважає, що театр мусить бути святинею задуми. Вона признає, що в суспільности може істнувати чимало святинь дуже ріжних богів, а тим самим стільки "літератур", скільки є ріжних духових потреб і ріжних критеріїв вартости. Хто скрізь шукає суворої богині Теміди, найде її також тут: творам, які дають нам лишень забуття, ми платимо тою самою ціною — забуттям.

 

А в тім: навіть ті, які ніколи не хотять ставити собі питання про вартість твору або значіння його автора, почувають, що театр як такий криє в собі тайни, які в силі опрокидувати всі літературні вартости, себто в силі родити нові проблєми. Є твори, які без найменшої літературної вартости оживають від чару сцени і актора, і є великі твори, які, ввійшовши на спену, вмирають. Твори, які живуть лишень на сцені і часто лишень завдяки великому акторови, трівають здебільша не довше, як слава самого актора.

 

Одначе творцем в театрі є в першій мірі актор. Може тому на француських афішах більше місця займають актори, ніж автори. Пів-божеська пошана, з якою зустрічає француських акторів їх публика, є вища хиба в Китаю. Може тому француський театр є до нині майже відгороджений китайською стіною від чужинної літератури.

 

На деякому ступені розвитку драматичного мистецтва невідхильно виринає антиномія між драмою, як найобєктивнійшою формою літератури і її втіленням на сцені. Актор щораз менше і вдоволяється бути ґрамофоном тексту, написаного автором. Зусилля актора, щоб індивідуалізувати кожне переживання, доводить до того, що він шукає засобів, щоб знищити поділ театру на сцену і авдиторію. Та такі спроби, як спроби танцю, ведуть якнайменше в ньому напрямку, звідкіля беруть свій почин. Замість грецького театру, маємо кабарет.

 

*) J. Lemaitre Impressione de Theatre, XІ. том. ст. 13.

 

[Громадська думка, 11.04.1920]

 

Метрополітен.

 

Так називається підземельна елєктрична залізниця в Парижі, а в стеноґрафічній мові буденщини: метро.

 

Колиб я писав провідник по Парижі, а мій видавець полишив мені в ньому повну свободу ідей, то я присвятив би перший розділ метрополітену. Таким робом в усіх дальших я міг би зовсім не рахуватись з Парижем істнуючим на поверхні землі. Чужинець, який з першого дня приїзду в Париж, навчився би їхати метром, бачив би небагато Парижа, але за те мусів би знати: що хоче бачити. А це варта більше, як низка не збагнутих вражінь для знудженого мандрівника. Чужинці гості бачуть у великому місті здебільша те, що їх не цікавить, а цікавляться тим, чого не бачуть. Хто зна, чи бачити лишень людей, не є більше повчаюче, як лишень будівлі.

 

Метро є вступним іспитом або хрестинами для кожнього свіжого гостя. Хто може ним користуватись відразу, без памороків або болю голови, цей може свобідно ворухатись в запоморочуючому місті і має право на назву Парижанина. Метро є збитою формою париського чаду.

 

Метро є найдешевійшим париським предметом, найпростійшою орґанізацією, найскладнійшою машиною, найшвидше проминаючим вражінням (така вже доля всіх машин!) Не буде мабуть ні великою образою, ні малою похвалою Парижа, коли сказати, що метро можна вважати символом француської столиці, багатої в прикмети і хиби. Символів шукають звичайно під небесами. Та чи символ не стає справді глибоким щойно тоді, коли находиться глибоко під землею?

 

Метро, як і його місто є перш усього незвичайно льояльне, сліпе на людські помилки. Купуєте білєт, щезаєте як кертиця і можете їхати, куди і як довго хочете. Коли ви попали на поганий шлях, то гаєте лишень час; як на Париж, де час проминає з швидкістю метро, це є навіть надто сувора кара. Та за те про нашу помилку ніхто не знає; висідаєте і вертаєтесь з міною контрольора, який істнує в метро для якихсь таємних цілей. Не знаючи, чи є багато людей, які шукають в метро захисту в дощ або студінь, мандруючи довкола міста. Коли такі є, то це певно не чужинці. Вигоди великого міста, а ще й дешеві, мають завсіди свої обмеження. Температура в метро є не менша зрадлива, як в самому місті; вентиляція сумнівної вартости; продуви проходять крізь сітку підземельних коридорів мов вода крізь рибальчу сіть; у ваґоні такий натовп, що завсіди можете ворохнутись і мало вас потішає навіть щастя, що можете без застережень притулитись до прегарної сусідки...

 

В метро все рахується на короткі хвилини. Його швидкість не зміцнює великоміську нервовість. Зупинки блимають перед очима. Коли виходимо на світ, темп иншого руху дратує нас своєю гіпопотамічною повільністю. Париське повітря не має багато кисеня. Ta коли виходимо з метро, легки втягають з приємністю щонебудь. Хтось з старих фільософів, віруючи в поступ людства, мріяв про цей час, коли великі машини будуть перевозити людей без гомону, бо замісць нього буде їх вколихувати люба музика; коли замісць диму кужілем з димаря, зриматимуть пахощі; коли замісць нервового підкидування возом, подорожник почуватиме солодощі цілющого ритму. Метро далеке ще від цих часів. А проте їхати ним, коли не завсіди приємно, то бодай часом корисно.

 

Чужинцеви важко повірити, що він — живучи в Парижі — знає лишень його зовнішню проволоку, — що він пічне почувати себе Парижанином щойно з того пізного дня свого побуту, коли дійде до висновку про своє наївне parli pris чужинця. Париське життя є здебільша підземельне, і тому в підземельній залізниці можна би з ним трохи познайомитись, хоча люде біжать і стоять в ньому ґеометрично мов ляльки, привязані невидними мотузками. Ці мотузки є реальнійші ніж нам видається. Велике місто витворює самою своєю атмосферою тисячі нових потреб, для яких тисячі працюють і з яких тисячі живуть. Метро є найкращим малюнком цеї безлічі муравлиних перехрестних стежок.

 

Слова "париське життя" викликують у чужинців невідхильну асоцяцію "легкого" життя, з морального боку дуже сумнівної вартости. В Парижі є мало бідних чужинців. А багаті не їдуть 2-ою клясою. За 10 сантімів дороще, в першій клясі вони мають змогу віддихати змішкою найріжноріднійших парфум і як в кінематоґрафі оглядати привабливі щезаючі обличчя. Та хто присвятив би бодай одну днину на еміґраційні студії в метро, цей переконався би, що воно стає найприємнійшим тоді, коли всі працюючі є вже за роботою.

 

В метро відбивається історія париської праці, себто і безділля. Перші їдуть робітники; годину пізнійше їх жінки і дрібна буржуазія, на базар; потім працюючі в крамницях; згодом малі урядовці, і т. д. (Колиб не було крізи вугля, астрономічного часу і ґастрономічних обмежень з боку поліції, можна би навіть означити точні години). В звязку з поділом праці можна би також поділити метрополітенову сіть на напрямки ріжних катеґорій на зразок поділу в деяких історіях літератури: аристократичні, пролєтарські, супокійні, непостійні, і т. и. Нпр. на лінії, яка веде від т. зв. воріт Майо до площі Конкорд, можна навіть з математичною точністю означити приплив і відплив юрби. А в шумі хвиль можна ще доглянути години приємні і неприємні. Хто хоче бачити причепурених сальонових львів і тигриць, які проте є за мало багаті, щоб їхати автомобілем, може найти їх на цій лінії коло 2-ої години. І їх можна ділити ще на ріжні роди. Є окрема пора для спортсменів, а окрема для богемістів. По обіді (по париському: по сніданку) инший (рух: мами, молодиці і дівчата їдуть у великі крамниці за орудками, себто часто: оглянути те, що можнаб купити, колиб усе було таке дешеве, як метро. Деякі гострі обсерватори добачують на зупинці "Конкорд" дві перехрестні стихії ріжної клієнтелі крамниць-суперників. Ці гостроокі панове вміють їх відріжняти навіть по одежі. Високі каблуки це з "Весняного базару", низькі з "Дешевого базару", маленькі, маніжливі черевички це з "Базару Ляфаєт"... Зрештою, хто не визначується такою гостротою зору, може довіритись слухови: обривисті розмови вказують напрямок їзди.

 

І такі поділи йдуть у безконечність. В метро можемо найти найточнійші обчислення і робити романтичні помилки на підставі найточнійших обчислень. Чимало романтизму мають в собі зустрічі знайомих. Видасться неймовірним, що в такому хвилюванню юрби можна когось найти. Багато лекше зробити нову знайомість. Досить, щоб гадки йшли в цьому напрямку. Телєпатія є в метро дуже розвинена. В ньому є навіть окремі напрямки і окремі години для самотників, що шукають пари. Пару можна найлекше найти між самотниками тоді, коли в метро майже нема пар: в останній пів-годині перед сном невгаваючої залізної гадюки. Тоді останні сполохані самотники вертаються до дому. А пари гидують підземельною машиною і їдуть цілою силою пари, яка в автомобілі пахне бензиною.

 

[Громадська думка, 28.04.1920]

 

Податок за свободу.

 

Присвячую собі.

 

Перед кількома днями Посольська Палата прийняла новий закон, який увійде в життя з новим роком: всі неодружені до 30-го року мають платити крім загального податку нових 10 прц. з доходу. Цей закон не є простий. Вільними від податку є люде, які мають якусь особу з своєї родини на державі далі: вдівці, деякі недужі, деякі люде на пенсії, деякі священники, — а платитимуть його подружжа, які по дволітньому співжиттю не матимуть дитини. Що має на меті новий закон? Відповіди на це є ріжні. Дехто каже, що він перш усього має матеріяльне завдання: збільшити державну скарбницю; дехто впевняє, що моральне: збільшити число подруж; бездітні не кажуть нічого; инші в парубоцькому стані заявляють, що оця матеріяльна мета є зовсім неморальна. Який закон може в часах матеріяльних клопотів бути моральним?

 

Нема найменшого сумніву, що держава і нарід, які хотять істнувати і розвиватись, потрібують дітей і грошей. Вольтер висловлював це краще: "метою розумного уряду є без сумніву зріст населення і праця". Вживаючи терміну "праця" можна би мабуть обхопити ним поняття зросту населення.

 

Для Парижан стало вже аксіомою, що одержувати за діти гроші не виплатиться. Уряд питається: чи не можна би одержати дітей за гроші? Не треба думати, щоб уряд був менше розумний, як загал і тому можна бути певним, що податком парубоцтва він не гадає побільшити населення, а свою касу. Населення Франції зменшується не тому, що є надто мало подруж; воно зменшується, бо одружені і закохані не хотять іти за словами св. Письма ні законом біольоґії і не бачуть потреби доказувати свою любов або патріотизм дітьми.

 

Держава пригадує накладеним податком, що свобода від подружих пут є настільки дорогоцінною, що треба за неї платити. Всі психольоґічні дані є за тим, що скількість неодружених самотників збільшиться. Так само, як по забороні продажі алькоголю в Сполучених Державах, можна передбачати зріст алькоголіків. Небезпечно є пригадувати людям, що подружжа є їх обовязком. Подружжа вважається насправlі одним з найсильнійших доказів любови. Людина не може зробити з себе більшої жертви як згодитись жити з другою людиною разом на необмежений час, не маючи ніякої певности: чи в силі буде з нею весь час розмовляти, або мовчати. Крім цього любов черпає міць з почування свободи.

 

Один з письменників доказує з привабливою софістикою, що саме люде парубоцького стану дають державі як найбільше дітий; скількість незаконноуроджених є незвичайно велика, а "други дому" є такою старою і необхідною інституцією, що не можна сумніватись в їх заслугах для домашнього огнища. Є менше цинічні адвокати "парубоцької невинности" і несправедливости законів звернених проти неї. Одні пригадують христіянську мораль, яка вважає навіть святими ворогів подружжа з вищих духових мотивів. Другі нагадують високоморальні сумніви людини з поважним світоглядом, яка не може зважитись зробити товаришем свого життя кохану особу, не маючи відповідних прибутків як щита проти буденних злигоднів. А думки про дітей: обовязки їх виховання!

 

Парубоцький стан обвинувачують часто в еґоізмі. І справді: людина, яка не мусить постійно думати про инших — мусить щораз більше думати про своє "я", яке втікає від нудьги і самітної кімнати. Одружені так само втікають нераз від гомону, або нудьги домашнього огнища. Ніхто так сильно не тужить за тим огнищем, як парубки і дівчата коло трийцять літ. Їх стримує від подружжя багато більше мотивів, ніж веде до нього молодих людей, яких перше кохання заводить перед вівтар. Одначе мудрість державних законів карає не зовсім несправедливо горожан розмірковуючих холодно проблєму щастя. Подружжя, як усі геройські вчинки, домагається сміливости, пориву і серця схильного до саможертви.

 

Підчас парляментської дебати щодо податків за "збитки" (зверніть увагу, як розумно в нашій мові має це слово ще й значіння діточих пустот!) — один з послів заявив пренаівно, що ті закони є лишень на позір справедливі, а коли розглянути їх блище, по суті, вони підлягають критиці. Те саме можна сказати про всі закони. Тому їх критикують і згодом зміняють, щоб створити для невдоволених новий матеріял для критики. З податком для неодружених не може бути инакше. Його закон є обмеженням свободи. Те саме можна сказати про всі закони.

 

У француській пресі від трьох тижнів композитори і музикальні критики засипують кропивяним сімям проєкт закону, який хоче наложити податок на всіх власників фортепяну. Музика причисляється до збитків. "З виїмком тих випадків" — кричать музики-професіонали — "коли вона є джерелом буденного проживку." Те саме можна сказати про закон парубоцтва. Є дівчата, які живуть лишень з свого незамужнього стану, — свободи. Вийти замуж, це для них стільки, що втратити джерело доходів. Протести письменників проти закону парубоцтва мають ту саму причину. Оженитись для письменника це часто: втратити талант. Для своєї творчости письменник потребує свободи. Подружжя часто відбирає йому її.

 

Одначе держава йде шляхом імманентної льоґіки, коли вважає свободу "збитками". Одначе держава (коли не інтернаціонально-комуністичним апостольством) не має наміру спасати свободу цілого людства. І тому француська Палата Послів продовжує приймати закони податків на всі умовні свободи: вино, пиво і инші алькоголі, мінеральні води, карти, театри, концерти, кінематоґрафи, кабарети, ґрамофони, фоноґрами, перегони, ховзанки, цирки, панорами, звіринці, атлєтичні змаги, наколесниці, білярди, a навіть малярські виставки.

 

Коли письменники не пpoтеcтyють проте податку на алькоголь і каварні, то мабуть тому, що в своїй невинности повторяють собі: з голого, як з святого не возьмеш нічого. Чи те саме не кажуть про себе ті сіроми, які живуть із вертликів (яке гарне народне слово замість "катаринки" або "шарманки").

 

Не диво, що найшовся посол, який поставив проєкт податку на всіx "бездільників". Можете уявити собі скільки послів запротестувало, як стій! Один з них заявив щиро і рішучо, що це є справжній замах на людську свободу. Так, немов би всі закони були чимсь иншим! Одначе письменники, які працюють часто піною свого здоровля протестували би також проти такого закону з професіональних мотивів. Лінощі є необхідним елєментом творчости. Нема сумніву, що більшість письменників не жениться з двох причин: aбo за багато працюють, або є надто ліниві.

 

І тому вони будуть без протесту платити податок за свою парубоцьку свободу, стараючись яко мога, згідно з словами Шамфора "вести найприкладніше життя поза подружжям і поза целібатом".

 

[Громадська думка, 26.05.1920]

 

Два архитвори.

 

Париські афіші закричали знову одною з тих сензацій, якій усміхаємося зловтішно і вибачливо, немов би забуваючи, що самі даємо привабитись її гомінкій силі. Capa Бернар у власній особі обявила кілька вистав. Невжеж вона ще може грати? А згодом дехто шепоче про себе: треба би поглянути, адже може це вона вже в останнє... Одні звеличники її ґенія стримують свою цікавість, щоб не заплатити за неї пригноблюючим вражінням, инші облягають касу.

 

Усім відомо, що Capa Бернар з ампутованою ногою по останній операції, не може навіть довше стояти. Ціле її тіло є лишень клубком нервів, підсилюваним демонічною волею і всіма засобами медичного мистецтва.

 

Одначе 30-літні пронози розважують себе. Ніхто з нас не може робити собі закиду, що спізнився, щоб поглянути на Capy молодою. Коли ми вродились, то вона вже не була молодою. Вона має нині 76 років. Ах, правда! Ще шість літ тому, грала вона молодого хлопця: "Вірля" Ростана. Та ні! Краще вже поглянути на неї нині, в ролі старої жінки.

 

Пєса була дібрана на прочуд, коли зважити, що Capa Бернар в ролі королевої виходить лишень два рази і може весь час сидіти в королівськім кріслі, яке за кожним разом вносять і виносять. А в тім: "Аталія" Расіна, виславлюваний архитвір мистецтва, викликує нині не менші сумніви, як цей другий архитвір природи: Capa Бернар. Спершу важко здати собі справу з джерела вражінь.

 

З такими архитворами є звязане ціле їх минуле. Чи маємо змогу або право призабути його і йти лишень за безпосереднім, нинішнім вражінням, яке бунтується проти минулого? Та не досить знати, чим є Расін у француській літературі, не досить пригадати собі в театрі, що нині ціла школа вважає його вчителем обнови клясичної поезії, а навіть находить в ньому деякі найдорощі ідеали творчости. Те, що в 1857 р. писав про "Аталію" палкий Лямартін і що нинішні критики повтаряють на ріжні лади про инші траґедії Расіна — прохолоджує на виставі "Аталії" мій пал і не дає ніяким робом добачити на сцені — траґедію. В цьому творі — весь Расін. Він відроджуватисьме в ньому вічно, бо він ставить автора не лишень в ряді поетів, але біблійних пророків. На нашу гадку: не можна перевести ніякої паралєлі між Аталією і якоюнебудь иншою з драм старовини або з новітніх часів якогонебудь світського театру. Софокль, Евріпід, Сенека, Ґете, Шіллєр і сам Шекспір уступають на завсігди перше місце цьому творови. Чому? Позаяк їх траґедії є лишень творами мистецтва, а твір Расіна є натхненням віруючого. Вони є поетами світськими, а Расін є поетом божим"*).

 

Може оцей дитирамб дозваляє вам зрозуміти, чому я на виставі "Аталії" позіхав з нудьги. Колиб я був Жидом або бодай віруючим христіянином! Може я найшов би якесь переживання в траґедії ізраїльського королівського дому, в якому ховають і виховують нишком дитину, призначену на Давидовий престол. А всі моральні проповіди та янгольські хори може зворушувалиб мене не менше, як зворушують віруючих якінебудь просторікуваті проповіди або церковні хори. Досить легко розуміти захоплення нинішніх роялістів Расіном за те, що він звеличував могутність королівської і реліґійної сили та краси. А проте навіть апольоґії Расіна, в роді книжки Лєметра (який мабуть написав її в обовязку, коли під конець життя став роялістом), навіть різьблений вірш Расіна, не в силі змінити того факту, що траґедія "Аталії" стає для глядача біблійною картиною з вертепа. Хочеться сказати про неї те, що Лямартін сказав про попередню його траґедію "Естер": "Як підлесливість то це архитвір; як драма то нема слабше задуманої, нужденнійше переведеної і з смішнійшою розвязкою"!

 

Може переборщую. Жалкую, що не будете мати змоги побачити її на якій-небудь славянській сцені. Який з славянських акторів найшов би ревучий патос колишнього героя "Аталії" — Тальми або її героїв: Рахелі і Сари Бернар? Який перекладник жертвував би собою, щоб ліпити до ростріску статурні строфи травестованої Біблії? Та кости Расіна струхнулись би в гробі, колиб він знав, що його архитвір є постійною пєсою репертуару жидівських театрів на Україні і Польщі. Пєса має лишень привабливійший заголовок і не має прізвища автора.

 

Знаю, що роблю великий гріх супроти літератури, а проте признаюсь, що волію "Урієла Акосту", "Аталія" як акт віри наверненого Расіна прокидає мимохіть асоціяцію про Толстого, який уважав актом віри свою брошуру проти Шекспіра. Слухаючи вибивані молотки Расінових рим, миропомазані антифони і лихоманні вигуки фанатиків, я тужив за божевіллям Гамлєта, Ліра, Отелля і траґедією Цезара та Короліяна.

 

Цей архитвір, яким була на протязі не менше сорока літ на сцені Capa Бернар, ворушила не инші почування. Вона грала останками дикції. Замість жестів — судорожно стискала кістляві пальці в пястуки. На морхлому обличчю штучні зуби клацали, і коли прийшов ономатопеічний вірш з одинайцятами "р",

 

...В жорстокій боротьбі не бралаб я так радо

За смерть — дар чорний смерти, зради гру за зраду —

 

горло зашипіло справжною жидівською хрипавкою. І хоча всі инші актори силкувались вживити дійсних синів Ізраіля, тут дійсність вбивала мистецтво.

 

Мені стало ніяково, коли Capa Бернар виголошувала такі рядки:

 

Її гордот не знищив злигоднів тягар.

Вона ще все носила прибраний свій чар,

Яким лице дбайливо строїла щоразу,

Щоб справить свого віку непоправну вразу.

 

Здавалось, що вона також думає про себе в цей мент. Прибраний чар не помагав. Коли я вернувся до дому, в мені виринула природна потреба згадати дні її молодощів і слави. Винайшов в шафі колись присвячені їй дві поезії: Робертом де Мотескію і Ростаном. Може вони заступлять вам моноґрафію її сценічних лаврів. Колиб ще можна додати до них різьбу Ґійома, то додаток був би кращий, як цілість.

 

Ось перший сонет:

 

Когортами щезають героїні

Немов би в вітериці крила їх земля;

Хмарний Льоренцакіо, блідий Гамлєт, Вірля

Сніжне, — юнак росте з жінок померших тіні.

 

Сфінкс Данії від зрадницької долі гине,

Фльорентським ефебом міць слабощів шпурля,

А білий син Вірла впав в замок, звідкіля

Його не пускають страховинні стіни.

 

В трьох цих дітваках є чар жіночий; бо всі три

Переможці чи побиті живуть чаром гри

Сари, яка все жіноцтво скрила в свою грудь.

 

І Федра і Жанна Дарк тріпопять у тілі

Льоренцакія з готовим гострієм, який найдуть

Гамлєт — Вірля чорне і Вірля — Гамлєт білий.

 

Поет Монтескію в нас зовсім невідомий. Для тих, що не знають якоїсь літератури, краще не кидати прихапцем характеристики автора. За те є в нас читачі знайомі в перекладі з відомим романом Гуісманса "A rebours". Для тих цікаво буде почути закулісову літературну тайну, що "нереальний" Десент живе; Гуісманс позичив собі модель на свого героя з Монтескію.

 

Ростан, який завдячує половину своєї слави акторам, а три четвертих Сарі Бернар, присвятив їй колись такий сонет:

 

В час цей без краси, одна Ти вмієш нести

Лілею, діядем і меч, коли ідеш

До нас з гори, бліда в ясности ідеш

Королево Пози і Царівно-Жесте!

 

В час цей без шалінь, Ти шлеш палкі протести

Твориш вірш. Мреш з кохання. Лет Твій не зна меж.

Вживляєш руки мрії. І руки тіла теж!

Колиж входить Федра рве нас гріх без чести.

 

Несита від терпінь, шукаєш ще й чужі;

Ми бачили Тебе слізьми ридаючи

Й твоє обличчє в сльозах нашої душі!

 

А інколи, Саро, живе в Тобі віра,

Що ненароком нараз чуєш граючи

На Твоїх перстенях цілунок Шекспіра.

 

*) А. de Lamartine. Philosophie et litterature, 1884, p. 361.

 

[Громадська думка, 06.06.1920]

 

Революційне табу.

 

Париські публіцисти, письменники, а навіть звичайні горлані не можуть нарікати на свободу слова. Те, що пишуть що ранку часописи і що виспівують що вечера кабарети, доходить до меж тої свободи, яка має пошану для чужих пересвідчень і розуміння юмору. Та революційні подуви, які мов самум засипують піском найвищі піраміди, дуже мало дбають про істнуючу свободу, а ще менше мають зрозуміння для юмору. Відсутність розуміння юмору є першою ознакою фанатизму.

 

Кілька останніх конфліктів театру з Союзом синдикатів обдуває нас подувами нової свободи і старого юмору.

 

Ось три епізоди:

 

1. Письменник Нозієр написав легку комедію на тему революційного переломового моменту. Герой комедії, звичайний затурканий буржуй, якому революція відобрала все, доходить до пересвідчення, що його нове становище відбирає йому чимало клопотів. Автор позволив собі кілька найневиннійших натяків на адресу провідників синдикалізму. Синдикат Ґенерального Союза Праці запротестував проти виставки пєси. Деякі актори відмовились від участи в ній. Автор був приневолений стати особисто перед новими цензорами і розяснити їм сіль свого юмору в цукрованих словах, та переконати їх, що його пєса є зовсім невинною, безтенденційною комедією. Щойно по такому порозумінню пєса могла ввійти в святиню Талії.

 

2. Артистка, яка грала головну ролю в одній пєсі, не належала до офіціяльного синдикату, себто синдикалістичного синдикату, а до т. зв. вільного. Директор театру, який підписав зобовязання перед синдикатом не приймати несиндикованих в ньому акторів, мусів її віддалити по місячній грі, а пєса — не найшовши нової акторки на її місце, мусіла зійти зо сцени.

 

3. В театрі Сари Беркар одна хористка співає сольо зовсім фалшиво. Критика звернула на це увагу і дирекція театру хотіла найти иншу співачку. На це инші хористки, солідарні синдиковані товаришки запротестували, загрозивши загальним страйком. І артистка в імя індивідуальної свободи співає на далі, фальшиво.

 

Ці малозначні фактики є дуже повчаючі. Що днини 15 кабаретів висміває найвизначнійших письменників, політиків, акторів, міністрів, не минаючи Президента Республики... і як висьміває! Це є те, що кожний має змогу бачити власними очима і чути власними вухами. Чи треба пригадувати ще літературу? Сотки письменників звертаються своїми творами проти найвищих авторітетів, і ми саме тому вважаємо їх революціонерами. А проте нинішні революціонери, коли діло йде про критику їх ідей, відповідають з молодечим палом: "Це є щось инше".

 

В перекладі значить це ось-що: "Всі істнуючі інституції, ідеали, традиційні святощі належать до пережитків і заслуговують на те, щоб їх нищити всіма засобами. Ваш буржуазний мозок не бачить дійсно шляху свободи. Лишень ми одинокі, вістуни нової правди, здійснюємо її. Глузувати з нас — це осміювати ідеал, який ваш буржуазний мозок,... ідеал, який є одиноким вістуном..., правду, яка є єдиною...".

 

Всі инші люде: инших світоглядів, пересвідчень, ідей, партій, вірувань, темпераментів, то-що, не мають ніякого розуміння свободи і правди. З них можна сміятись і на сцені прилюдно різати їх ножем критики.

 

Зупиняючись перш усього на перспективах нової індивідуальної свободи в театральному мистецтві можемо передбачувати цей геройський мент, коли актори будуть відмовлятись від ролі, якщо роля не відповідатиме їхнім пересвідченням. Виходить, що актор в імя повної свободи мистецтва може лишень тоді грати злодія, пияку, зрадника або ідіота, коли він солідаризується з цією постатю або коли пєса пахтить моральною ідеєю. "Чорні" характери щезати муть поволі з новореволюційних пєс, в яких гратимуть всі синдиковані, всі революціонери, всі солідарні в розумінню правди і свободи.

 

Пригадаймо, що за француської Директорії 19 Жерміналя VI-го року, посол Рампійон поставив такий проєкт закону: "Театральні підприємці, директори, адміністратори, а також і театральні артисти (себто навіть суфлєри і танцюристки) складають присягу, що ненавидітимуть королівську владу та анархію, а вірними і відданими будуть Республиці і Конституції IIІ-го Року. Вони зобовязуються не ставити на сцені ніякої пєси, яка міститиме в собі принціпи, що можуть ослабити в серцях горожан любов і пошану для законів або можуть нарушити республиканські звичаї".

 

Коротко: театр стане проповідницею як за часів найбільшого абсолютизму. Коли правда є найдена, це є природно і невідхильно. Те саме робили всі реліґії. Сучасний соціялізм перетворений в синдикалізм і большевизм вважає себе спадкоємцем старих вимерших реліґій. Він є представником необхибного поступу, найзагальнійшої, найтривкійшої, першої наукової реліґії людства. Апостоли цієї нової реліґії доказують нам з вірою всіх реліґійних сектантів, що фанатиками є ми, бо не перешкаджаємо здійснити свободу цілого людства, яка буде виявлена на другий день по впріванню таких галапасів, як ми.

 

В імя цієї свободи не лишень актори, але й публика повинна боронити ідей проголошуваних на сцені або виступати проти них. Як глядачі двох національностей підчас змагу двох національних чемпіонів в цирку.

 

Ніхто з нас не має нині охоти писати апольоґії буржуйської свободи. Хоча це було би труднійше, як написати її критику. Коли ми поважаємо традицію і боронимо її, то xиба за те, що вона разом з усіми ідеалами сучасности є світом, супроти якого стаємо нераз з веселим і гризким усміхом і дозваляємо всім, навіть тим, які вважають цей світ коршмою, сміятись з нього до нехочу. Можливо, що ми є лишень дикими ідолопоклонниками. Можливо, що ми є циніками, коли найвищим здобутком духового розвитку вважаємо право черпати творчу міць і сміятись... з усіх богів. Світогляд вихований в традиції фетишистичних культур каже нам, що нема культури без фетишів, як і нема фетишів без культури. Людина творить все на власну подобу і величінь ідеалу зростає лишень людською величіню. Ідеали, які лякаються сміху — лякаються того, що є імманентне кожному творчому зусиллю: духа критики.

 

Офіціяльні апостоли нового революційного відродження людства ще раз вірять, що їх ідеал не може рівнятись з ніяким иншим і тому не може підлягати критиці. Наука може завтра змінити теореми Архімеда, Евкліда або Галілєя, реліґія може змінити свої доґми, одначе ідеї розповсюднювані брошурами і проклямаціями є непохитні, як чудотворні ікони в відпустових церквах, — як табу.

 

Старі веселі королі користувалися зовсім природно своїм становищем, як кожний з нас своїм, коли може вжити свого впливу або протекції. Вони писали самі або замовляли пєси, які звеличували красу, доброту та щастя їх панування або могутність боронених ними ідей. Та не всі з них вірили у вартість таких творів. Ще менше було небезпеки, щоб глядачі повірили їх омані, маючи змогу перевірити їх з буденною дійсністю. Пєс, які обіцюють нам братерство людства і комуністичне Ельдорадо в найкращому разі не можна перевірити. Нам відповідають, що те все, що революція встигла здійснити, є лишень переводнею капіталістичного устрою.

 

Коли римський Авґуст писав свої пєси, Ювеналь міг їх свобідно осміювати. Навіть Максиміліян Гарден з Simpliсissimus-ом робили це з Вільгельмом. Румунська королева чи російський великий князь Константин Романов здобували собі популярність між читаючою публикою завдяки реклямі, одначе твори їх не ошукували справжньої критики. Нинішній большевицький міністр Луначарський, талановитий публіцист і неталановитий письменник, користає з своєї влади за прикладом королівських голов і ставить свої пєси на державній сцені. Нема найменшого сумніву, що ні один критик не зважиться під його пануванням виступити з критикою його твору.

 

За нашої Директорії київський Український Державний Театр виставив протибольшевицьку пєсу Винниченка "Між двох сил". Прийшовши по виставі до дому, я списав свої вражіння. Одначе прочитавши їх, побачив, що видрукувати їх не можна. Я мав глибоке пересвідчення, що найсупокійнійша неприхильна рецензія вистачила би, щоб не бути певним за свою особу. Те саме сказав би мені кожний редактор. Може навіть досить було звернути в рецензії увагу, що заголовок пахне страшенним москалізмом. А коли би ще заявити, що в цій мельодрамі найрозумнійшою і найсимпатичнійшою являється постать большевички, бо всі инші протиставлені їй, виідеалізовані герої є манекінами, тоді така рецензія могла би стати підставою для обвинувачення в державній зраді.

 

Нерон користувався своєю силою, щоб виступати як артист і письменник, бо вірив у свій талант. Він помилявся виключно що до свого таланту, а його глядачі не помилялися щодо його здоровля. Одначе коли проповідники нової свободи вірять, що працюють для здоровля цілого людства і вірять поважно, що здоровля і свобода істнують виключні в їх ідеях, тоді вони помиляються що до власного здоровля, що до ідеї свободи, мистецтва і юмору.

 

[Громадська думка, 07.06.1920]

 

Поетова чаша.

 

Гурток молодих поетів заснував товариство "Свята чаша", якого метою є допомагати рік в рік поетови забутому Молохом і Амальтеєю. Раз в рік оце товариство дасть змогу поетові видрукувати плоди своєї Музи і передасть бурлаці сіромі кришталеву чашу з відповідною сумою, складеною з членських вкладок і добродійних дарів.

 

Така підмога зменшить в невеличкій частині нужду соток і тисячів загинаючих талантів. Та може свято такої помочі ще один раз нагадуватиме про тих, які не мають ні сили стати з простягненою рукою під церквою, ні змоги творити синдикати для оборони спільних інтересів і прав.

 

Цьогорічний великдень дав нагоду звернути увагу, що незвичайно численна професія жебраків починає щезати. Навіть такі щедрі для жебраків дні, як великодні, не привабили їх під церкви. Ще один з парадоксів повоєнної дорожнечі і зросту безробіття.

 

Як спільні інтереси та права мають люде, які є письменниками, але не завсіди почувають право називати себе оцим гордим іменем, поки не стали менш більше відомі, або бодай видали першу книжку, а яких спільним iнтepeсом зєднання міг би бути факт, що вони не є ще відомі? Зрештою, для людини, що плекає в собі свідомо всі найіндивідуальнійші порухи душі, себ-то для поета, що є важше, як стати членом синдикату?

 

Поети, що не пишуть прозою, і то прозою для якнайширшого загалу, тобто ті, що не стають авторами легких комедій, кінематоґрафічних романів, або щоденними безіменними публіцистами не мають ніяких умовин на те, щоб жити із своїх творів. Можна казати навіть про неможливість їх проживку не лишень щоденно, але взагалі: колинебудь, до самої їх смерти. Слава поета здобувається поволі, а книжки навіть славного поета здобувають ще поволійше книгарський збут. З сучасних француських поетів є лишень один, який може почванитися 90 виданням своїх поезій на протязі двох літ, одначе його прізвища Вам не скажу: не хочу ним обнижувати вартости своєї прози. Це є поет сальонової публики, подібний до неї так само точне, як вона до малпи і папуги.

 

Боротьба за здобуття навіть скромного місця в історії літературного руху у Франції є така завзята і важка, що чимало дехто з поетів іде вже нині за радою Ренана, чекаючи на свої сорок літ, щоб видати першу книжку. Инші, воліючи певну популярність за непевну безсмертність, напр. футуристи, не гидують найбульварнійшою рекламою. Та один і другий шлях часто не є зарадою. Недавно один з сивоволосих француських поетів, один з тихих слав виключно письменницького світа, показуючи мені з дитячою гордістю емфатичну присвяту на новій книжці молодого поета, сказав: "Ось бачите: це є поет, який має безумовно талант. Погляньте на ці сонети — деякі з них справді прегарні. Цей молодий поет має вже за сорок літ і деяке майно, себто є незалежною людиною, зо звязками, а його батько має відоме імення. Здавалось би, що нічого лекшого, як покористуватись тими всіми умовинами і здобути собі самому імення. А проте таких талановитих поетів викидає щорічно книгарський ринок десятками..."

 

А скільки є таких, які ніколи не можуть дочекатись щастя, щоб найти видавця, навіть на власні гроші! А якщо найдеться видавець, мусить найтись ще критик. Біоґрафії великих письменників є зразками історії письменника в боротьбі за місце, з якого могли би його чути. В країні такого літературного смаку, як Франція, письменник-новик уважає своїм першим великим успіхом, коли його твори можуть бути друковані в авторітетних журналах, безплатно.

 

Нема сумніву, що нужда стає для письменника так само животворним підразком, як добробут. Деякі критики залюбки зупиняються над мудрістю Провидіння чи Долі з приводу факту, що велика скількість архитворів була безпосереднім криком безпорадного матеріяльного становища письменника. Оце спостереження нехтує фактом, що сотки талантів не має ніколи змоги виявити себе, позаяк для свого розвитку потребує вибагливих умовин праці. Чимало доводиться зустрічати кандидатів на великих письменників, більше талановитих, як люде признані письменниками, та вічних кандидатів тому, що нервова система не дозволяє їм боротись одночасно з домаганням істнування і домаганнями писаного слова.

 

Рефлєксії про Сизифову працю кандидатів на письменника у Франції не є сумнійші, як рефлєксії про наших письменників. Бачите, як стій, ріжницю: у нас нема кандидатів, — всі є, як стій, письменниками. Треба відложити до окремого розділу, на иншому місці, Аристофанову тему "про ліноші, як творче джерело українських письменників", Франко був у нас дивоглядним виїмком. Та навіть спис його творів маліє супроти спадщини Віктора Іго, Золі, Бальзака, Тена чи Ренана. Треба пригадати ріжницю між творами обдумуваними місяцями і роками, різьбленими, родженими в муках критики і иншими: киданими недбайливо, неохайною рукою публіциста. Хто не знає довголітних зусиль над одною книжкою Фльобера, Бодлєра, Мореаса або Гередії! Хто стежить за щоденною француською літературою, цей стає в подиві і пошані перед самою фізичною працею перворядних письменників, які пишуть постійно дві-три статті на тиждень, не забуваючи про свої ориґінальні твори. Неодин із них міг би повторити слова Бурже, висказані в розмові з одним журналістом, що коли колись викопають його кістяк, то можна буде його пізнати по слідах з чорнила на його пальцях.

 

Це торкається т. зв. видимої їх енерґії. Та який важкий обовязок має перед собою письменник, коли мусить стежити за сучасним розвитком ідей і самими тайнами письменського мистецтва! Як мало з цієї праці можна перекласти на буденний заробіток, коли діло йде про поета. В одній з найкращих студій про символізм критик Поаза висловив прегарно одно в найосновнійших силкувань сучасного письменника: "Причина, чому пoзa межами цивілізації нема великих книжок, є в тому, що автор кожньої великої книжки мусить заздалегідь мати вдоволяючу знайомість з фільософією, з методами думання і найвищі духові потреби культурної еліти. Великий поет не може істнувати поза цією інтелєктуальною елітою, він не може не засвоїти собі всіх пружин думки і всіх її питань. Великий поет це взагалі найповнійша людина і найкраще оборудований мозок свого народу і свого часу".*) Не треба довго шукати прикладів; щоб почути величину такої індивідуальности, вимовіть в оспіху низку великих імен: Дант, Шекспір, Расін, Ґете, Пушкін, Леопарді, Віктор Іго, Мередітс, Браунінґ, Ібсен...

 

Чи одночасно не почуваєте, як смішно було би користуватись такими домаганнями супроти нашої літератури? Кожний живе в світі таких величин, які сам вибирає собі як другів. Франко мав усі дані на те, щоб стати таким поетом, колиб його талант не вбивала потреба писати надто часто безвтішною прозою домодільного роблива, прозою загальнодоступника. Погляньте в антольоґію української лірики, складену ним, Франком, який розумівся на поезії краще за инших популярних у нас критикунів і не міг бодай не знати, яка є ріжниця між епікою і лірикою, між мазуном і поетом. Інколи важко там рішити: що є нужденнішим, імення чи строфа. Це не є випадок, а найхронічнійша недуга нашої літератури. Один з моїх другів, який за ціле своє життя видрукував три вірші і який вже пятьнайцять років тому проміняв Полімнію на Меркура як бога торговлі, згадує з солодким сарказмом про свою славу поета пригадуючи, що із трьох його віршів один попав в "Акорди".

 

Ось саме лежить передімною літературний журнал під редакцією найбільшого сучасного українського поета. Недавно один з редакторів другого такого журналу, щоб дати доказ свого розуміння літератури, проголосив його "табу" і назвав третім китом української сучасности. Коли поглянути на редаґований ним журнал, важко перечити проти такого епітету: треба бути китом, щоб проглинути таку всячину. Цей поет редактор навіть читачів своїх уважає китами, бо впевнившись у своїй величині, шкварить вірші як придворний віршун. А в свому журналі друкує плоди таких віршомазів, що не диво, коли є він між ними найбільшим. Між иншими находжу там віршування свого колишнього професора, який видав три брошури, а займався колись поезією, як всі мартові коти або як займаються нині політикою всі мартові Українці; він згадавши молодечого Пеґаза, тягне його до себе за хвіст силоміць. Така поезія нагадує мені непогані хвилини. Працюючи колись у великій видавничій фірмі, я читаючи рукописи таких поважних кандидатів на письменника, падав нераз від реготу на килим і видавець нераз находив мене в такій позі, в лихоманці сміху. Ясна річ, що мій бувший професор може заявити, що я зовсім не розуміюсь на літературі. Адже важко розумітись на ній, коли мати таких професорів літератури і таких поетів.

 

На всілякий випадок я не зважився би дати почин до заснування на Україні товариства "Поетової чаші". Наші музаки роблять з поетовою чашою те саме, що московський купець, коли пє чай: вважають, що миска — краща. І здебільша всі вони їдять з одної миски. За те у нас корисно було би заснувати товариство "чаша видавця". Поет не завсіди є винен, що має зелену голову або marasmus senilis. Велика відповідальність за його популярність паде на видавця. І тому корисно було би раз в рік, для доброго прикладу, вручати одному з видавців (а коли є ним сам поет, то поетови) чашу наповнену папером і водою з виданих ним творів і приневолити його прилюдно її випити. Китам буде це навіть приємно.

 

*) Alfred Poizat "Le Symbolisme" Париж 1920 ст. 7.

 

[Громадська думка, 09.06.1920]

 

Свято Жанни Дарк.

 

16. травня 1920 року, Рим а за ним Париж і Льондон, святкував днину проголошення нової святої. Майже 500 літ мусіла чекати бідна дівчина, щоб дістатись до неба. Де вона находилась в попередних двох стадіях приготовання до стану святости: в стані venerabilitas та стані beatificatio — про це не люблять оповідати навіть теольоґи. Теозофи описують точнійше кожде місце, в якому находиться наша душа в метапсихозових мандрівках. 25 літ чекала душа Жанни Дарк, поки славу спаленої відьми не заступила нова: регабілітації. Від 50-ти років поважні теольоґи робили преповажні заходи, щоби оця давна регабілітація була перетворена в найвищу церковну: канонізацію.

 

Вже в першій молодости я мав перші сумніви, чи Бог міг створити людину, одначе я ніколи не сумнівався, що людина може створити Бога. Чимало дуже сучасних і дуже розумних людей глядить із глузуючою усмішкою збентеження на вікна прибрані в червоні стяги першого мая або в якийнебудь инший колір в якенебудь инше свято. Перші є пересвідчені, що не можна звеличувати святом темрявої ідеї міжнароднього братерства, а другі є не менше впевнені, що розум і поступовість не позваляють вірити в святих і чудеса.

 

Одні і другі помиляються, коли хотять добути з свого фанатизму скептицизм. Віра в ідею міжнароднього братерства є вірою в не менше чудо, як вчинок Жанни Дарк; віра в чудо Жанни Дарк має не менше темряві підстави, як віра в теорії Маркса, підсилені найнауковійшими методами для досліду ідеольоґії та ґеольоґії суспільного життя. Чимале задоволення можна найти в читанню студій написаних вільнодумцями про святих та чудеса, і критику вільнодумних ідей ортодоксальними віруючими. Коли Нюмен або Соловйов починають зводити всі основи розуму до безпосередного акту віри, то їх висновки дозволяють нам вірити в кождий розум. Коли хтонебудь з раціоналістів починає зводити кожний акт віри до нісенітниці, то його висновки полишають нам даремне бажання віри в щось розумне.

 

Ренан хотів розяснити розумово чудотворне життя Ісуса і його скептицизм проголошений колись безбожним, помагає нині побожности. Анатоль Франс, аналізуючи холодно життя Жанни Дарк, не пішов далі оклику Мішлє, який признавав, що вона була святою, згідно з ідеєю Реліґії та Батьківщини. Проблєма починається лишень з поняття "святости" з історичного становища. Франс робить застереження, що всі "атрибути святости Жанни Дарк є атрибутами XV. віку". Невжеж атрибути сучасного святого могли би бути инші? Чи обставини, при яких нинішній герой заслужив би на назву чудотворного переможця, могли би належати до иншої катеґорії? Вольтер заявив, що "Жанні Дарк ставили би вівтарі в часах, коли люде будували їх для своїх визвольників". Одначе сучасні атеісти не погоджуються з Вольтером: вони не гадають, що нині не можна вже звеличувати святих і будувати вівтарі. Вони не в силі зрозуміти, як можна вірити в святощі розяснені не їхнім розумом.

 

Досить почати міркувати про чудеса і святих, щоб попасти в схолястику. Коли вам кажуть, що Жанна Дарк стала святою, бо зробила чудо, то ви починаєте питатися: чи не зробила вона чуда, тому що була святою? Церков приймає аксіому, що святими є лишень ті, які творять чудеса. Вона приймає аксіому, що лишень вона може творити святих. Це не є зовсім нерозумно. Чудо не може бути зроблене без юрби. Юрба не може обійтись без церкви. Церква не може обійтись без юрби. Юрба та церква не можуть обійтись без святих та чудес. Найбільше революційні ідеї, коли хотять перетворити людство, мусять перетворюватись у церкву, мати своїх святих і вірити в чудеса.

 

Потреба віри в чудеса є така велика, що революціонери, які відкидають істнування неба і святих, вірять у царство боже на землі на підставі теорії про боротьбу кляс. Уява юрби творить лєґенду, щоби протестувати проти безбожности історії. Умовини, завдяки яким довкола особи героя твориться авреол святости, є настільки незвичайні, що вони заслуговують уповні на назву чуда. Коли 19-літна вівчарка стає на чолі військ і очевидці вважають її переможцем у великій битві, а суд священників уважає її відьмою та спалює на кострі; коли секретар Генриха VI. приявний при цій карі, висказує слово "свята" і слово це на протязі десятків літ доказують теольоґи; коли в 1920 р. три великі столиці Европи святкують таку перемогу як здобуток в мент хвилювання: чи перед їх воротами не находиться упир революції? — то це все можна назвати чудом.

 

Чи колиб инша постать, яка постачила пребагатий матеріял літературі — нпр. Сальоме, замість танцювати з головою святого стала під його впливом знечевя його ученицею, то невжеж католицька або яканебудь инша церков не найшла би досить підстав для проголошення її святою? Кажучи "чудо", рідко думаємо про те, що буденна, фільозофічна і теольоґічна термінольоґія належить до зовсім відокремлених царин людської діяльности. Теольоґічний трибунал з 1902 року, хоча був складений з судіїв та справжніх лікарів і списав 10000 сторінок in quarto, вирішуючи проблєму чудес Жанни Дарк, не розглядав історичних умовин колишньої битви, а один з тисячних випадків нашої сучасности. Професіональні лікарі здавали справоздання, що три свіжі вилічення приточувані в звязку з молитвами, зверненими до Жанни Дарк, були виліченнями, яких з погляду науки не можна розяснити і тому треба вважати чудесами. Останні докази професора Crawford’a в обсягу спіритизму, зібрані в книжці "Досвіди психічних наук" не є менше чудотворні з погляду науки.

 

Оцим не маю наміру заявити свою повну віру в вилічення, спричинені молитвами. Я мусів би тоді протестувати проти заслуг Фоша, якому Жанна Дарк, велика патріотка і свята, мусіла би в мент народної траґедії невідхильно допомогти більше, як тром недужим девоткам. А проте є люди, які вірять в посередництво святих і я можу їм хиба заздрити. Бувший президент Франції Пуанкаре в ювелейній статі п. з. "Місія Жанни Дарк" вірить, що в мент, коли Льойд Джорж і Мілєран зустрічається для розяснення порозуміння двох союзних держав, Жанна Дарк закінчує останню частину своєї місії, зближуючи на завсіди в культі свого спомину — спадкоємців тих, яких вона хотіла колись прогнати за межі свого короліства і нащадків тих вірних лицарів, які боролись під її стягом".

 

І є ще люде, які воліють полишатись не віруючими.

 

[Громадська думка, 18.06.1920]

 

В посольській Палаті.

 

Можна би найти дуже сензаційне засідання, до якого дотовпу нема, засідання метушливе як питання внутрішньої політики, довкола якої посли кружляють як чмелі довкола меду або ворога. Одначе те, що стає предметом найпалкійшої виміни гадок між найбільше досвідченими політиками і найкращими промовцями полишається байдужим предметом для слухача необзнайомленого з сіткою політичних напрямків, конфліктів і індивідуальностей. Ось приклад з нашої сучасности: те, що стає причиною найзавзятійшої боротьби у нашій внутрішній політиці, ціла ідеольоґія майже дарвінської struggle for life полишається байдужим а ще більше: незрозумілим для чужинців; те, в чім ніхто з Українців не сумнівається: що Україна мусить істнувати є саме основним сумнівом чужинців.

 

Українцеві багато цікавіше бути присутним на такому засіданню як вчорашне: де майже годинна промова була присвячена Україні. Промовець належав до дуже пересічних; невідомо, що додавало більше сили його словам: покладені перед ним документи про повагу сучасного менту, повага його віку чи лавки його партійних товаришів. Настрій в Палаті — один з найбуденнійших. На черзі дня щось в роді діточої теми "Про Козаків та Турків".

 

Перший промовець у довгім пів-професорськім викладі ставить проблєму француських повоєнних домагань супроти зрадницької Туреччини, в справі Сирії. За свої безоглядні жорстокости супроти христіян, за свою участь у війні, яка трівала два роки довше з вини Туреччини, Туреччина повинна бути покарана безоглядно. Моє злітературизоване серце слухає це як роман і мимохіть жалкує Пера Льоті, який колись жертвував свій талант для захоплюючих доказів, що Туреччина є загибаючою жертвою, яку треба зберегти з любовю. Полумяні міркування нинішного посла звертаються проти чару чистої лірики і в доказах своїх сотворюють чисто-ліричний настрій.

 

Падуть оплески. Француська Палата належить мабуть до виїмкових у своїй обєктивній пошані для красномовства. Оплески бють найзавзятійші політичні противники, коли промовець в менті натхнення находить поетичне порівняння, сальоновий комплімент або їдкий дотеп. Зрештою царить глухий гомін улия. Президент вряди-годи приневолений вдаряти лінійкою по столі або в дзвінок завбільшки малої макітри. Сивоволосі або лисі возні помагають йому вигуками: "тихо". Нема дисципліни. Вам здається, що якщо денебудь в державі є місце, де повинна бути залізна дисципліна то саме тут, де одиноким невпинним предметом теорії і діяльности є державна дисципліна. Промовець мусить часто підносити голос, щоб його чули. А проте його найвищі тони не в силі втихомирити салі, де падали вже нераз найпалкійші і найсильнійші слова.

 

Хтось з товаришів впевняє мене, що в ніякому парляменті нема змоги вдержати безоглядної дисципліни і що завсіди існувати-ме метушня по причині непримиримих ідей і темпераментів. У відповіді пригадую з захопленням студентські часи, коли в святій пошані для "свободи слова" удавалось спільними зусиллями вислухувати в наших гуртках якнайгострійші особисті напади, памфлєти і сарказми, з фільософічним спокоєм. Одначе — скажете мені — не важко бути фільософом в добі життя, коли все називається фільософією. Як довго признаємо невідхильність безпорадних конфліктів, з яких одиноким виходом є поєдинок або війна, досіль мабуть не маємо права домагатись, щоб два суперечні світогляди і темпераменти не дали волю свому серцю. Картина напів-сальонової боротьби представників народу пригадує невпинно, що свобода слова і діяльности є необхідна, та навіть для її оборонців необхідним є поліцай. Згадайте високе походження слова: "поліцай".

 

Непоганий є парляментський звичай прохати промовця, щоб посередині своєї промови дозволив вставити кілька слів у звязку з останною гадкою. Це оживляє промову, особливо тоді, коли вона є наскрізь академічною; часто дає це головному промовцеві нагоду відповісти як стій на деякі закиди з легкістю імпровізації.

 

Коли голосно висловлюю своє захоплення цією легкістю і цією імпровізацією, один з земляків впевняє мене, що ми маємо між своїми діячами рівних красномовців. Суперечка звичайно починається міркуванням, що поняття красномовства є умовне. На це треба відповісти, що я не чув до нині ні одної промови навіть дуже талоновитих наших промовців, яку міг би вислухати без самохітних судорогів в тих численних моментах, коли вони заснічували мову безлічю москалізмів і польонізмів, кострубатими порівняннями, штигулькаючими реченнями нелітературного жарґону. Як довго почуваємо боротьбу промовця з думкою і формою для неї, досіль нема захоплення. Спроможність наших промовців висловити те, що вони почувають. Чи 50 прц. наших дискусій не починається з закиду: "мушу перш усього заявити, що мій попередник зовсім не зрозумів мене"...? Слухаючи українських красномовців я мав чималі труднощі, щоб з під румовища слів добути гадку, — слухаючи Французів, яких слова грають водограєм хочеться нераз зупинити їх Verweile doch du bist so schön... Мені доводилось чути колись економіста Пассі, який як 90-літний старець говорив перед трьохтисячною юрбою з такою ясністю вислову, що здавалось: його молошна голова труситься не від старости а від молодечого зяхвату. Те, що казали вже нераз про відємні сторони надто легкого висловлення думки, не перечить висновку про необхідність орудування словом для її висказу. Красномовець нерідко стає готурем заслуханим у свою музику, для якої текст є байдужним. Нема ніякого сумніву, що можна не мати таланту Демостена а треба йти здебільша за його прикладом. Краще самому на березі моря класти собі в уста каміння ніж заливати слухачів морем води і прокидати в них бажання послухати слів Св. Письма привісивши промовцеві за псування мови камінь до язика. Розуміючи це один з найкращих сучасних промовців у Франції (і один з вчорашніх) Бріян мав брати лєкції дикції у "француській Комедії".

 

По вчорашнім парляментськім турнірі забажав я послухати нині у "вербну неділю" божого слова зайшовши в костел Saint-Suplice. Проповідь якогось францисканця визначувалася всіми прикметами парляментського патосу. Навіть більше. Чернець бачив перед собою не отару овець а змагався із справжньою проблємою, щирійше як політик, який шукає як найлекших шляхів перемоги в слові. Його арґументи про силу авторітету церкви були для мене, атеїста, більше переконуючі, як докази політика, який домагається від уряду, щоб цей щойно проявив свою силу.

 

Та ось ви на бульварі. Юрба оперезала колом промовця. Він доказує, що запалки, які продає, є кращі від сірників і показує, як легко можна з них добути іскру. Одначе іскра не хоче вискочити. Промовець сам запалюється і іскри летять з його слів, одна за одною...

 

Та вам нарешті цікавійше було би знати, що говорили в Посольській Палаті про Україну, — як Палата приймала інтерпеляцію в справі визнання самостійної України. Послухайте:

 

"…Виснажені боротьбою, яку мусіли вести по черзі з Німцями, з большевиками і добровольцями Денікіна, Українці вибившись з сил захитались, та не є знеохочені. Відступивши перед силою, вони підіймаються і починають вступати на шлях перемоги: вже в чимало місцях побили большевиків. Вони силкуються відобрати свій рідний край і тому треба швидко дати їм моральну допомогу, якої вони сподіваються від нас, визнати самостійність їх країни, вислали до них ці цивільні і військові місії, які вони радо зустрінуть, одіж, обув, амуніцію, ліки, яких вони домагаються і які стануть їм великою допомогою..."

 

"Чи дозволите мені, мій дорогий товаришу, зробити одну увагу?"

 

"З великою приємністю".

 

"Ви щойно сказали, що Україна є цікавою країною для нас, Французів. Вона справді має особливе значіння не тільки задля своїх матеріяльних засобів, як країна збіжжя, цукру і нафти, але також, і це головне, задля деякого морального споріднення з Францією. Між українською і московською душею є прірва; в українській літературі є подих ніжности а перш усього почування свободи. Звертаю вашу увагу на факт, що в цій країні є чимало французьких споминів: давно вже одно з її міст, славне з цього часу, було засноване француським ґенералом Рібасом, збудоване француським їнженіром Воляном, а що важнійше, було прикрашене цим великим Французом, який носить імення Рішеліє і який в 1818 році завдяки дружбі з царем Александром..."

 

Ви є здивовані такими культурними традиціями і нічого про них не знаєте. Тому й про традиції нашої культури не знають у Франції. Та чи лишень у Франції? Дипльоматична, політична чи публіцистична пропаґанда, це необхідні річи. А проте, щоб найти справжні, глибокі симпатії у инших народів, покіль між ними найдуться люде, які будуть самохіть цікавитись нами, спершу необхідно мати такі самі симпатії для них. Всі духові звязки творяться одиницями. З труднощами шукаю в нашій літературі (в якнайширшому розумінню) слідів таких симпатій. Скільки в нас є людей, які кохають чужу культуру за те, що вона дала їм вартісного? Щоб її кохати, треба почувати вартість духових здобутків, які її завдячуємо, а не затирати потайки сліди її впливу. Історично-політичні умовини нашого національного розвитку не дозваляли розвинутись почуванню вдячности супроти двох культур: російської і польської, яким неоден з нас завдячував чимало, та ледви чи мав змогу розвинути свою індивідуальність настільки, щоб не лякатись її асиміляційного впливу. Впливи дальших культур домагаються ще більшої індивідуальности. Приклад Агатангела Кримського, закоханого в Ірані є найкращим доказом, як важко людині черпати з найбагатшої чужої культури творчий матеріял і порив.

 

Так вам може цікавійше булоб знати: які є практичні наслідки парляментських промов про Україну? Вибачте що спитаю вас: які є практичні наслідки наших революцийно-державних промов і про необхідність практичної політики? Вчорашне засідання французького Парляменту є пречудовим зразком якими дивними шляхами може йти практична політика. Адже першим, який у французькім Парляменті домагався визнання самостійности України це був націоналіст і консерватист. Якнайбільше прихильників має Україна саме на правиці а якнайбільше ворогів на лівиці, між тими, що щодня на сторінках своїх часописей домагаються свободи для всіх і всього. Розуміються з виїмком того, що перешкаджає здійсненню всесвітнього братерства всесвітньої революції. Адже нас впевняють, що "наукові" закони соціялізму передбачують з менту всесвітньої революції одну велику родину двоніжків, в якій щезнуть автоматично (або по приказу N. І.) всі національности а тим самим і ті заплутані проблеми, за які ми, засліплені назадники, непотрібно боремось.

 

Що за чудова річ братерство і автомат! Коли засвічую елєктрику, добуваю пачку сірників з автомату або можу з повним довіррям позичити людині гроші як легко вірю в ідеї!

 

Моріс Баррес, який вчора говорив про Wacht am Rhein не вірить в здійснення братерства ні ідеальними автоматами ні автоматичними ідеями. Як людина складної і старої культури він бачить перш усього конкретність прояв дійсности. Кохаючи культуру в її найбільше живучих формах, він силкувався давно показати в своїй книжці "Без рідного грунту" (Dеracinеs) якою нещасною є людина без цього грунту. А країна нинішного реалізованого інтернаціоналізму і найнещасливійших ідеольоґів видала давно книжку з проречистим і пророкуючим заголовком: "Апофеозъ безпочвенности".

 

Париж, 28. квітня 1920.

 

[Громадська думка, 19.06.1920]

 

Туристи.

 

Перша пятитисячна хвиля американських туристів причалила до старої землі, щоб за прикладом Европейця Колюмба відкрити новий світ. Парижане оглядають вже перший транспорт оцих спрагнених новости мандрівників. А мандрівники є певні, що це вони оглядають Париж. Яка самоошука!

 

Ще в народній школі на лєкціях реліґії, рідної і чужої мови, історії і ґеоґрафії, нас годували афоризмами про життя, які називались приповідками, де була збережена мудрість народу, або моральними прінціпами, які називались "золотими думками", де була збережена мудрість народніх вчителів. Між ними находилася одна правда, яка казала про подорожі, що збагачують досвід та освіту людини. Найбільше подорожують: кондуктори, тенори, провінціональні шансонетки, атлєти і комівояжери. Важко найти тип людей дурнійших від них. Синтетичні афоризми про світ та культуру висказувані багатими людьми, що мешкали та їли в кількадесяти готелях, і історіософічні аналізи роблені бідолахами вітрогонами визначують точністю кондуктора, коли каже про поїзди і шириною світогляду комівояжера, який знає вартість пропонованого товару.

 

Ніщо в світі не є таке подібне до себе, як вражіння туриста, полишене двома краєвидами у двох найменше пoдібних країнах, ріжних між собою, починаючи від коліру трави, аж до коліру неба. Між коровами на швайцарських левадах і верблюдами та струсами на пісках Сагари є не менша ріжниця, як між швайцарським сиром і єгипетською мумією, а проте турист, який оглядає світову панораму для збагачення свого світогляду не ріжниться нічим від африканського верблюда та струса, від швайцарського сира та корови він є горбатий, як верблюд; піря, в яке поростає, начіплює на себе, як шансонетка струсове; світогляд його не має менше дір, як швайцарський сир; очі, якими оглядає природу та людей, мають погляд корови.

 

Хто найпалкійше леліє мрію про вічну подорож? Не жреці метапсихози, а молоді жінки. Коли вони тужать за міліонами, то лишень задля цього духового голоду. Одначе люде подорожують не тому, що є багаті. Люде не тому є багаті, що подорожують. Люде подорожують тому, що є бідні. Потреба подорожі задля самої подорожі, це потреба втишити духову порожнечу.

 

Мандрівка американських туристів є наслідком цієї порожнечі. Америка стільки разів більша як Європа, не має навіть такої культури, як Швайцарія. Останній найбільший її літературний ґеній: Уітман, висловлює на прочуд її духа: культ машини, діточий біольоґізм і патос інтернаціональної космісночности. Гукнете: а наука, а Едісон?! Такі чудеса, як фоноґраф, варта більше, як сто томів поезії, одначе, ні в одному фоноґрафі не почуєте голосу американської культури. Американський турист їде в Европу оглядати культуру. А в тім: культури оглядати неможна. Люде, які приїзджають в Америку і оглядають її, вірять, що Америка має культуру. Бернард Шов сказав при якійсь нагоді, що дивується, як люде можуть жити в Америці, коли у віддалі тижневої подорожі є свобідні країни.

 

Хто з нас не чув фрази від людей з освітою атлєта, або тенора, що справжня свобода істнує лише в Америці? Про директорів банку, які щасливо перевезли капітал в Америку, ми часто маємо звичку казати, що вони є на свободі. Хочаб Америка мала таку поезію, як Анґлія, такий роман, як Франція, таку музику, як Німеччина, таке малярство, як колишня Італія, стільки дипльоматів, що сучасна Україна, стільки борців за чужу волю, що сучасна Польща, а її держава займала би супроти любови і алькоголю таке становище, як займає нині Америка, то це одно вистарчило би, щоб сумніватись в її культурі.

 

Французи належать до народів найменше мандруючих. А одночасно вони визначуються фільософічним хистом, найбільше та найкраще розвиненим. Цвікнете мені в очі прізвищами Канта, Ґегля, Фіхта, Шелінґа, Шопенгауера, Ніцшого. Кождий нарід може в якийсь історичний мент видати ґеніяльні одиниці, які не є висловом його національного ґенія. Жидів можете вважати одним з найбільше, або найменше реліґійних народів, а проте Христа мусите вважати виїмком між ними. Христос, це Юда юдаізму. Жиди належать до народів найбільше мандруючих. Який нарід є більше інтернаціональний, себто гірше розуміє суть національної культури? Жидівська творчість починається нині з повної асиміляції. В протилежному разі: в науці, мистецтві чи культурі вони полишаються тими самими, що в буденному життю: купцями, посередниками. Жид, який згідно з інстинктом цього хисту запускає мов гриб коріння в якомусь малому містечку, є більше творчий і краще розуміє чужу культуру, ніж тип інтернаціонального жидівського решетинця чи решетняка, що товстів на поверхні всіх культур. Зрештою, Жиди ніколи не подорожують задля приємности самої подорожі і мабуть тому вони ніколи не є зовсім некультурні і зовсім приємні.

 

Любов якоїсь землі є настільки необхідна для зрозуміння її плодів, що любов чогось ширшого, як якийсь обмежений шматок землі, стає часто безплодною. Послухайте на цю тему Чeстертона, коли пише про Кіплінґа в "Єретиках".

 

В Парижі можна оглядати чимало дечого. А проте турист, який в товаристві провідника блукатиме по салях Лювру, а вечір не зрозуміє нічого в препариському кабареті, подумає поважно, що француська культура є або музеєм, або кабаретом. Хто вилізе на Ейфелеву вежу, щоб поглянути на Париж, як Нерон на Рим, може в той самий вечір Folies Bergeres або Casino de Paris зробити поважний висновок, що Париж є вавилонською вежою і переживає часи Нерона. Хто буде захоплюватись різьбою в Люксембурському музею, а не зуміє оцінити на вулиці краси ніг Парижанки, цей не зрозуміє ніяким побитом коли різьба має людську вартість, а коли людина є чимсь більше, або менше як різьбою. Хто глянучи на обеліск роздумуватиме про Єгипет, цей поважно буде вірити, що обеліск, як і Сфінкс в Ґізе, ховають в собі якусь космічну тайну.

 

Сфінкс є невідгаданим, бо є тайною своєрідної, незрозумілої нам культури. Американські жовніри, які виїхали з Франції з дружинами-француженками, швидко переконалися, що Сфінкс є продуктом наскрізь національної культури. Одначе американські туристи, які приїзджають оглядати Францію з власними дружинами, розуміють довкола себе все, себто не розуміють нічого, бо для них нема ніяких тайн у власній країні.

 

Травень.

 

[Громадська думка, 20.06.1920]

 

Першого мая.

 

1. мая — свято Праці, Вселюдської Згоди і Братерської Любови є як справжнє революційне свято — повне безділля, взаємної ненависти і ворожого непорозуміння. В цей день пролєтаріят і всі солідарні з ним буржуї протестують як уміють проти факту, що тисячі людей користуються щедротами істнування не працюючи, а буржуазія і всі солідарні з нею пролєтарі протестують як уміють проти факту, що тисячі людей користуються своєю силою, щоб не працювати.

 

Свято 1-го мая є святом усіх невдоволених, і в цьому є його сила. День революційної свободи визволеної від усіх пут буржуазної традиції і буржуазних пересудів є святом, і в цьому його слабовінь. Пропаганда революції, яка глузує із знесилля всіх державних еволюцій, складає таким робом доказ, що ніяка революція не в силі перегнати еволюції наввипередки. Орґанізовані походи з червоними стягами і безголосими співами, приготовлені бійки з вистрілами нагадують надто сильно церковні процесії і військові маневри. Іронія і льоґіка еволюції домагаються, щоб рух, який найбільше протестує проти реліґії та мілітаризму, черпав найбільшу силу з засобів реліґії та мілітаризму.

 

Пролєтарська дисципліна приймає мілітарний абсолютизм: не признає одиниці права відхилятись від букви приказу. Пролєтарська віра є наскрізь церковна: не може обійтись без грубих символів, які впливають на уяву юрби. Може це лишень один доказ більше, що ніяка ідея і ніяка діяльність (ні мова, ні мовчанка!), не можуть обійтися без символів.

 

Маневри були би невинною забавкою, колиб не мали на меті приготовлення до війни. Церковні процесії були би висловом безсилої віри, колиб віруючі не були віддавали колись своє життя за прапор з символічним знаком. Маніфестації 1-го мая визначуються воєнним подихом в країнах, де кляса посідачів і пролєтарів є так глибоко переконана в своїм праві і в своїй силі, як у Франції. На передодні вагітної сподіванням днини велитенське місто скорчується і на другий день до пізна чекає причаєне, повне недовіря, остраху і зацікавленої ніяковости. Що за рідка ідилічна картина! Коли ворог має війти в переможене вимучене місто — вулиці є інколи веселійші. Оця мертва тиша замість грюкоту автобусів і автомобілів, оці порожні довжезні бульвари з позачинюваними крамницями замість шумкої юрби, були би прегарним відпочинком для нервів, колиб оцей святочний відпочинок не був більше нервовим, як буденна метушня.

 

На передодні я пішов умисне для "зміцнення революційного настрою" на пєсу п. з. "Оживитель" талановитого автора з войовничим прізвищем Батай. Героєм цеї драми є 50-літний публіцист, який несподівано зміняє свої пересвідчення і стає пролєтарським трибуном.

 

В пєсі є прегарні діяльоґи з полумяними закидами на адресу "правих" і "лівих" провідників. Глядачі зустрічали їх на переміну палкими оплесками і свистами, так само, як на другий день на вулиці демонстрантів і поліцаїв.

 

З словом "революція" загал звикає так само бездумчиво, як зі словом "війна", "доля" або "Бог". І тому загал легко вірить, що доля посилає нам невідхильно в якийсь даний невідкличний мент бога війни або революції.

 

Вчорашній пролєтарський день не був революційним, як минулорічний. Минулорічний був сумний, бо небо плакало із зворушення над покривдженою землею, цьогорічний був ще сумнійший, бо небо всміхалося над нею з лагідною погодою. В 1912 році кольони кавалєрії перерізували рівномірно "Марсове Поле" і "Площу Згоди", не даючи збиватись в ряди багатотисячній юрбі, — вчора сини Марса держалися обережно осторонь, немов би знаючи, що нині, по такій страховинній війні, марсове поле і площа згоди можуть находитись скрізь.

 

Походів з червоними прапорами не було вчора в Парижі. Замість "гаєві рожі" переважав в бутонієрках сніжний колір конвалії. Та навіть коли червоних плахт не видко, місто, як скрізь в такий день, пригадує боротьбу тореадора з биком. В Парижі вчора бракувало лишень циркової атмосфери; не було походів. І ніякого патосу. Згадується мимохіть одна з найкращих первомайських маніфестацій, яку я бачив в 1917 р. у Київі. Ціле місто було пяне поривом віри в революцію і надії на рівність, братерство і свободу. Колиб зілляти всю кров пізнійших жертв революції, то вона мабуть не вистарчила би на закрашення скількости полотна, яке метлялось тоді на київських вулицях.

 

Старий російський полковник, який товкся по всіх містах російської і неросійської території в часі революції, по країнах і морях цілого світу, — і якого само обличчя викликує здивування, як це його до нині не затовкли як контрреволюціонера, каже до мене вчора:

 

— А ви знаєте, що я зробив би колиб був Правительством? Вирізав би всіх головачів синдикалізму в один день. Колиб наш Тимчасовий Уряд зробив це в свій час з большевиками, то большевиків не булоб!

 

Відповідаю: — А колиб большевики зробили те саме з усіми головачами буржуазії, то не булоб контрреволюції. Бачу, що таких патріотів, як Ви, нічого не навчила революція...

 

Перебиває нехтуючий жест:

 

— Ex, ви маладой челавєк!

 

Буржуазна преса з архирейським супокоєм переконує нас, що свято пролєтаріяту не було доказом ніякої сили, а соціялістична преса доказує не менш переконуюче, що 1. мая був найкращим свідоцтвом безсилля буржуазії. Можна бути ріжних поглядів про те, чи революція є необхідна, щоб стати карою за гріхи запеклої буржуазії. Та здається, що революція вибухає подекуди тому, що в суспільности є надто багато людей, які її не лякаються. Буржуазія є надто глибоко пересвідчена в неправдивости соціялістичної ідеї, а пролєтаріят і його провідники надто глибоко вірять у відродження суспільности при помочі революції. Проблєма примари революції, як поправчиці державного законодавства, є проблемою війни, як поправчиці міжнародніх непорозумінь. Війна має свій пролєтаріят, мучеників-героїв і глитаїв, революція має свою буржуазію, мучеників героїв і самодержавців. Суть питання в цьому: чи нове покоління в силі користуватися досвідом попереднього? З цим питанням є звязане нерозлучно друге: чи воно вміє находити в теперішности любов минулого, щоб його продовжувати?

 

Остання російська революція дає пребагатий матеріял для теорій щодо її причин та її наслідків. Та хто стежив за психольоґією російського інтеліґента на протязі останньої війни, цей не матиме труднощів, щоб признати цей очевидний факт, що російська суспільність мирилася заздалегідь легко з думкою, про програну війну і невідхильну революцію, бо ненавиділа істнуючу атмосферу, якою мусіла жити. Нарід, який на перший поклик хапає за збрую, щоб боронити своєї землі, робить це тому, що з цією землею є звязаний зміст його завтрішньої днини: ціла його творча вартість. Людям навіть вистачає темрява іде] Справедливости або Права; пролєтарі бились не гірше буржуазії в рядах своєї армії в останній війні — за визволення міжнароднього пролєтаріяту.

 

Кожна державна влада має перед собою нелегке завдання: подбати, щоб могутнійша більшість суспільности воліла щоденну тяглість вікового зусилля, непевної еволюції, ніж переможну революцію. А приклонники радикальних перетворень суспільности, невіруючі в ніяку еволюцію, зроблять найкраще, коли почекають трохи на нову революцію в науці. Читаємо, що американський літун збирається поважно в подорож на Марс з своєю нареченою, а сір О. Льодж передбачає недалекий мент, коли наука найдe спосіб добувати з двокілевої грудки матерії енерґію, яка в силі буде розторощити цілий земний ґльоб. Тоді лекше буде почати гимн Інтертаціоналу: "Ось оста-а-а-анній день...".

 

Париж 2. V. 1920.

 

[Громадська думка, 25.06.1920]

 

На виставці.

 

Офіціяльна щорічна виставка т. зв. "Французьких Артистів" у Великій Палаті" (Grand Palais) на Елізейських Полях — 133 з черги! — має всі прикмети і хиби традиційних свят і мистецтв. Сметанка суспільности не вдоволяється самим мистецтвом і одною виставкою: воліє дві, тому йде на вернісаж. Словник Ляруса означує вернісаж як "передодень відчинення виставки картин". Це не є зовсім точно. Вернісаж це є такий найперший та одинокий день офіціяльно відчиненої виставки 1) коли замість одного франка платите десять франків вступу; 2) коли кожний, хто може, користується безплатним почесним квітком запрошення людей, які одержують такі квітки і передають їх иншим, бо на квітку є написано, що він є виключно особистий і не може бути переданий; 3) коли більшість людей не цікавиться картинами, а дібраним товариством.

 

Не гадайте, що маю намір висловити якунебудь погорду "міщанській юрбі" за її настирливий снобізм. Виставка має 4474 чисел; оглянувши десяту частину картин і різьб, почуваєте, що ви очманіли. Око перестає реаґувати на звичайні коліри і лінії. Коли не зупиняється на кількох великих відомих вам іменнях, а маєте намір бути "обєктивним" — падете в дальтонізм найбільше звертистих параболь.

 

Тому й не дивуйтесь, що є цілі гуртки товариства, які по півгодинній блуканині ледви дух зводять: засідають в ресторані і розмавляють про родинні справи. Не дивуйтесь, що по салях наяхом плентаються джиджурухи і джиґуни в пошуканці знайомих, щоб їм стиснути руку з промовистим жестом для докaзу своєї присутности. Коли така публика находиться в неофіціяльнім "сальоні", де мають доступ артисти "нових шляхів і нових напрямків", вона вживає ще палкійших рухів для вислову свого обурення або захоплення перед сфінксоватими замальованими полотнами. А тут вона зупиняється лишень на чімсь "новім, сміливім, ориґінальнім". Сотки дбайливо викінчених картин природи і портретів не роблять на неї вже ніякого вражіння. "Це все вже було".

 

Критика займає менш-більш таке саме становище. Це є лишень доказом, що мистецтво розвиває в людині на протязі літ такі естетичні домагання, супроти яких всі істнуючі вже здійснені засоби форми є невдоволяючі. Я є в товаристві одного журналіста. Він розуміється на малярстві не більше, як я, себто настільки, як ми оба на винах, які доводилось в життю смакувати і прирівнювати не раз і не два, з цікавости, поиємности і нагоди. Він має записані лишень два прізвища знайомих своїх знайомих, на яких твори мусить поглянути з обовязку. Одну різьбу шукаємо пів години. Різьби і картини мають числа, одначе не є впорядковані з такою льоґікою, як американські вулиці. Коли зупиняємося перед банальною апотеозою "героя за батьківщину", критик крутить клопітно олівцем і питає: — Як гадаєте? що написати?" — "Напишіть, що постать Слави кладе лавровий вінок на чоло того, який"...

 

Оця друга повоєнна виставка складає не менше, як попередня, чести жертвам-героям, одначе не більше, як попередня: чести мистецтву. Виставка має вдостач алєґоричних хрестів, калік, удовиць, могил, примар на побоєвищах, бомбардовань, атак, окопів, переможців, втікачів, літаків, символічних півнів і вірлів, портретів полководців і міністрів, та одночасно, як усі попередні виставки: коров, овець, коняк, морських краєвидів, садків, стежок, місячних сяйв і заграв, "мертвої природи", вазонів з квітами і силу голих жінок та портретів. Є в цій безлічі колірів справжні цяцьки, до яких душа так і горнеться, картини, які пів року пізнійше вигулькнуть з натовпу споминів, є сантиментальний шабльон, який переходить згодом на гид і стає ще одним доказом, як важко артистови найти індивідуальний порив і нову форму в приголомшуючім реві спільної ідеї, вигукуваної юрбою.

 

Не гадайте, що приймаю позу знавця малярства або звеличника невпинно-нових несвідомих зривів інтуіції, яка виливається хлющею перемішаних фарб. Сотки артистів працюють цілими літами на те, щоб дочекатись чести, коли одна або дві їх картини будуть приняті на цю виставку. А на другий день якийсь оден з сотки париських часописів передрукує їх прізвище між десятком инших, нанизаних в оден рядок як список ранених при залізничій катастрофі. Колиб на таку виставку міг попасти бодай оден з наших артистів, то негайно найшлись би у нас критики, які зробилиб з цього факту подію не без значіння для визнання самостійности України. Одначе париський критик не хоче признати на цій виставці самостійности навіть деяким авторітетам, яких картини висять від 15 років в Люксембурському Музею.

 

За те треба признати, що на такій виставці почувається непідкупна щирість артистів. Кожний з них силкується дати картину доладню, працює над нею яко мога падьковито. Кажуть, що талант, який іде на супереки з своїми вихователями, не визначується ґеніяльністю. А проте артист, який всіми силами дзвонить на сполох і хоче одним присідом перегнати власний талант, заневолює себе не менше як цей, якому на думку не спадає істнування нових шляхів у мистецтві.

 

Нові шляхи творчости не є затоптуванням старих. Мистецтво уявляємо собі залюбки як праліс, в гущавині якого треба необхідно перерізувати заростаючі стежки, на цьому самому або иншому місці. Та чи не краще булоб уявляти собі, що мистецтво є знаттям або пригодою, завдяки яким зростає гущавина і сам праліс?

 

Ні знаття ні пригоди не здобувається самим бажанням передумати чи пережити щось нового. Ні одно ні друге не може бути сфалшоване ніякою ерудицією і ніякою інтуїцією. Знаття може стати пригодою і пригода знаттям. І одно і друге є джерелом або сконом мистецтва. Та помиляються ті, які гадають, що саме тому не можна відріжняти мистества від штукарства, трупа від живого. Є люде, яким поталанило винести з життя знаття або пригоду, і вони пізнають инших без труднощів, до цяти. А як дивно переплутуютьої у творчости пригода і знаття; мов коліри з лініями в малярстві та різьбі! З довгопередумуваної історії мистецтва добуває інколи артист — мов на заклин! — одно безпосередне переживання, — найбільшу пригоду в мандрівках по чужих країнах. Для иншого якась невеличка, колись до дна пережита історія зростає до знаття, яке дає змогу не заблукатися в пралісі колірів і ліній!

 

[Громадська думка, 27.06.1920]

 

27.06.1920