(I. Свєнціцкий, доцент університета у Львові. Нариси з історії української мови. Львів 1920, стор. 1—2 ненум. + 1—100, 8°).
Автор наведеної книжки зазначує у передньому слові, що в своїх розслідах буде йти передовсім слідами дослідника староруської мови Соболєвського й основника новітньої славянської фільольоґії Яґіча. Се й дає нам відразу точку, з якої належить оцінювати погляди, висловлені в сій праці.
На сю книжку зложилося крім передмови і показчиків ще 16 розділів. Після загальних уваг промову (І.), де говориться про способи розсліджування мов і підчеркується у тих розслідах прояви "спільноти й ріжноти", показано "приналежність української мови до індоевропейської мовної громади" та представлено "українську звучню в світлі балтославянських взаємин звучні й словотвору" (II.), з чого видно, що автор прихиляється до погляду на колишню "балто-славянську спільноту мовну". Згадавши коротко про "славянську спільноту мовну" (III.), задержується д-р Свєнціцький над "теорією про мовну спільноту" (IV.), котра не виключає й первісної "ріжноти", — а дальше над "Історичними наверствованнями в мові" (V.), що вказують на перехід вже у глубокій давнині в українську мову слів від ріжних чужоплемінних сусідів; сі взаємини з чужими мовами кидають деяке світло на історичну фізіольоґію звуків. З тим переходить д-р Свєнціцький до властивого предмету свого розсліду, до "Східного Славянства — Руси" (VI.), й говорить ширше про значіння слів "Русь", "руський".
Дальше обговорено "славяноруське письменство XI. в." (VII.) і подано "склад памятників XI. в." та розглянено "взаємини між староруськими і старославянськими памятниками письменства". Д-р Свєнціцький висказує гадку, що такі відомі памятники, як Остромирово Евангеліє, оба Зборники Святослава і Архангельське Евангеліє єсть перш за все точними копіями південнославянських ориґіналів і через те дають для історії староруської мови XI. в. небагато скількістю, але чимало якістю важного матеріялу. "Вони є перш за все памятками найстаршого письменства руської землі, але не її мови". Автор придає більшого значіння з того боку хиба записам на рукописах і под. Дальше оглянено памятники "староруського письменства XII. віку" (VIII.), де передовсім виділено рукописи, яких д-р Свєнціцький не признає українськими, і схарактеризовано мову тих памятників; те саме зроблено з памятниками XIII.—XIV. вв. (IX). У главі "Греко-славянська звучня" (X.) задержується автор над передачу "Греками славянських та Славянами грецьких слів". Відтак переходить до "видозміни в памятниках староруського і руськоукраїнського письменства" (XI.) — себ-то, дає огляд важнійших прояв у морфольоґії імеників, прикметників та заімеників.
У XII. главі подано "зразки русько-української складні XIII. в." без ніяких коментарів. Характеризуючи загально мову памятників XI.—XIV. в. (ХІІІ.), до ходить д-р Свєнціцький до такого висліду: "Памятки письменства русько-української землі цієї доби знаменні перш за все одноманітним правописом т. н. руської редакції, без особливих рисів нарічево-говірних. І так, коли великоруські та західноруські памятки носять на собі виразні ціхи свого національного походження в писанні, то українські здебільша не мають таких ціх". У XIV. главі дає д-р Свєнціцький огляд памятників "канцелярсько-народної мови", о скільки вона проявляється в грамотах XIV.—XV в., і переходить до памятників XVI.–XVIII. вв. (XV.) Кінчить "загальними виснівками" (XVI.): методольоґічними увагами про розсліди мови й своєю гіпотезою про розселення й первісну мову славянства. До поодиноких глав подані: табелі, сумлінна бібліоґрафія й показчики: граматичний та словний.
Як бачимо з того коротенького огляду, дає д-р Свєнціцький у своїй праці одноцільний образ історії української мови XI.–XVIII. в. і порушує при тім ряд проблємів з области української історичної граматики. А сі проблєми деколи такі важні, що ними повинна зацікавитися й ширша громада. Не місце тут, у фейлєтоні часопису, подавати критичні уваги до поглядів д-р Свєнціцького — ширший строго науковий їх розгляд появиться на иншому місці, на се й заслугує автор, що вложив багато пильного труду в свою працю. Поки що хочу зазначити тільки кілька гадок, що насуваються з приводу появи сеї книжки.
Передовсім така книжка була дуже потрібна. Чи студент чи хоч би й учений знайде у ній першу, елєментарну систематику граматичного матеріялу давньої України, знайде реєстр її писаних памятників і першу бібліоґрафію до них. Вже те саме причиниться до поглублення студій над історією української мови. В тім велика й безперечна заслуга автора.
Але з другого боку українська наука буде приневолена дуже скоро заняти якесь становище супроти поглядів висказаних у книжці д-ра Свєнціцького. Се становище мусить бути спокійне і строго обєктивне, але я не сумніваюся, що власне тому не буде воно згідне з многим, що д-р Свєнціцький признає певним. Передовсім так часто підчеркувана д-ром Свєнціцьким колишня "спільнота" мови Галича, Київа, Новгороду, Владиміра й Суздаля — мусить бути раз зведена українською мовою до властивої міри — до міри чистої гіпотези, котра вже повинна перестати вязати свободу рухів історикам мови. Погляди Соболєвського, котрому доказано незнання української мови, не можуть тут бути міродатні. Також, здається мені, д-р Свєнціцький пішов за далеко, коли написав, що в правописі наших памятників XI.–XIV. в. майже нема українських говірно-нарічевих рисів. Для такого вислову був д-р Свєнціцький приневолений вичеркнути з ряду пaмятників, характеристичних для мови Київщини XI. в., навіть Збірники Святослава з 1073 і 1076 рр. — а з тим наука не може погодитися...
Та як згадано, справлення тaких поглядів буде належати до научної критики, котра справедливо оцінить добрі прикмети книжки д-ра Свєнціцького, але й справить нестійні з наукового боку вислови.
[Громадська думка, 26.03.1920]
26.03.1920