(Немузикальні рефлєксії.)
Я не розуміюся майже зовсім на музиці. Себто розуміюся настільки, як наші політики на дипльоматії, бо не розуміюся навіть на нотах. А в тім: не розумію зовсім, чому коли музика викликує політичні ефекти, — чому треба розумітися на політиці, щоби викликувати ефекти музичні. Оклики зачудовання чи обурення належать до обсягу музики.
Щаслива нагода дала мені змогу бути присутним при успіхах українського Національного Хору в Парижі і на француській провінції. Кожний, хто має щасливу нагоду бачити щось виїмкового, вважає своїм обовязком скласти доказ, що оця виїмковість не була надто великою появою для його скромного духа. Цей, хто завдячує предметови своїх рефлєксій, як я Хорови, дуже приємні хвилини, стає здебільша дуже неприємним, коли виголошує ці рефлєксії прилюдно. Та чи — повторяти секрети прилюдно — не є великою приємністю? Зрештою, коли би я мав в Европі такий успіх, як Національний Хор, я не звертав би ніякої уваги на критику, і не звернув би навіть увагу на те, що це саме вона зробила мене славним.
Як щирий (лишень до певної міри) Українець, я не міг не бути зворушений фактом, що коли орґанізація України мусіла починатися з дезорґанізації, Українці перший раз в такій скількости мандрували в зорґанізованій — по словам музичних критиків — "фалянзі". Український Уряд мав за останні два роки чимало нових і сміливих ідей, — і хоча ці ідеї не були з обсягу музики, проте визначувалися несподіваними діссонансами. Найщасливійша з них, з обсягу політики, — була музична. — Наш Уряд може навіть не догадував ся, що для оборони наших національних прав краще післати співаків, які можуть співати на память, без нот, ніж дипльоматів, які пишуть ноти без памяти — ноти, до яких здебільша треба було би щойно написати текст, бо вони полишалися чистою музикою. Франція, яка знала з України одно з найпоганіших слів: "Брест Литовський", знала, що Україна по програній війні буде тонко співати в себе, одначе не гадала, що вона захоче ще співати у Франції, яку здивує своїми басами.
Деякі практичні політики вважали легкосердям викидати на ідеалістичну пропаґанду гроші, які кориснійше було би видати на брошури або на стипендії для майбутніх керманичів держави — названі в нас скромно надзвичайними і дипльоматичними місіями. Одначе брошур, писаних для пропаґанди нашими земляками, не можуть читати навіть чужинці немузикальні; автори таких наукових в тоні, а популярних змістом творів рідко розуміють психольоґію читачів, до яких звертаються, а їх перекладчики ще рідше виплутуються з штигулькаючого стилю і, на жаль, не мають права поправляти самого тексту. Нема сумніву, що дуже корисною була висилка в Европу людей, які при нагоді дипльоматії мали би змогу вивчитися чужинних мов і, коли не поводження за дипльоматичним столом то бодай за сальоновим столом або що найменше їдальним. (На Україні так багато доводиться сидіти в їдальні і там вирішуються такі великі проблєми!) А проте певнійше було вислати в Европу людей, які не потребували для пропаґанди нічого балакати, а яких чужинці тим приємнійше могли би слухати.
Тому не диво, що Українці перший раз мали голос в Парижі на концерті в салі Ґаво.
Відомо, що Національний Хор виїзжав з України в дуже важкий мент, майже без пляну, як наші всі инші місіонери. Його щастя було лишень в тому, що діріґент може лекше перевірити голос співака, ніж компетенції дипльоматів з надто великим голосом може перевірити міністерство закордонних справ, яке хоче щойно стати справжнім міністерством закордонних справ, себто і бути якнайшвидше за кордоном.
Маніфестаційна мандрівка Хору в Европу для доказу своєї культури була справжньою романтичною ідеєю, гідною народу, який не засідав на Мировій Конференції для ліквідації романтичних ідей, в час, коли проголошених 14 мирних прінціпів стали джерелом нових 14 воєн. Коли паризький тигр шматував німецького вірла, український лев наслідував Орфея.
Нема нічого лекшого, як вказати на похибки самої системи пропаґанди за кордоном при помочі музики, коли зважити що похибки роблені діячами на рідній, знаній їм землі, бувають більші. Нічого лекшого, як помилитись на чужині що до значіння пропаґанди, переплутуючи прояви симпатії з двох ріжних, чужих собі обсягів.
Ось маленький приклад. Національний Хор мав великий успіх на двох концертах в Марселії. Марсейльська Торгова Палата запрошує Хор на офіціяльний чай в присутности найвизначнійших осіб з політичних і торговельних кол. І представник торговельної Палати витає Національний Хор промовою, яка починається менш-більш так: "Так само, як Марселія є найбільшим портом провінції Франції, так само Одесса є найбільш портом провінції Россії; тому ці два міста повинні бути братами, між якими..." І прикметник "український" повторяється в дальшій промові досхочу. Представник української делєґації з Парижа мусить починати свою відповідь з дипльоматичної подяки і політичного розяснення щодо ріжниці між Україною і Росією. Далі йдуть оплески... Так само, як по першій промові.
Инший приклад. Два концерти в "міськім касіно" в Ніцці відбулись пред обчімханою салею задля дуже високих цін, назначених імпресарієм. Директор театру пропонує по двох концертах третій, у великому прегарному hаll, безпосередно перед театральною салею, де багато інтернаціональної публики залюбки послухалоби музики, одначе не може покидати приваблюючої сусідства рулєтки. На жаль, честь державного театру не позваляє на концерт в такому осквернілому місці, хочаб там виступали навіть світові артисти. Наші деякі дипльомати, зустрівшись вперве з европейською політикою, відповідали з таким самим патосом, що представник держави з 30 міліоновим населенням не може себе понижувати і приймати кого небудь, не знаючи, хто він такий. Насліди були такі, що згодом не приймали земляка, знаючи, хто він такий.
Хор, який має призначені державою кошти на подорож, думаючи про славу, легковажить концертовий прибуток, так само як його імпресарій славу, коли на підставі контракту одержує незалежно від прибутку означену суму. Імпресарій може легковажити славою, знаючи прегарно, як часто вона твориться ним самим; артист може легковажити реклямою, але не повинен брати одночасно імпресарія. У Франції, а особливо в Парижі, рекляма гомонить стінами вулиць і не може бути така скромна, як білоризі артистки Національного Хору на сцені. Инакше: музична пропаґанда стає зовсім неполітичною. В Бордо є прегарна саля (адже найкращого кінематоґрафу) та нема майже ніяких афішів; в Тулюзі є афіші — нема салі; треба співати в препоганій, далеко від центру міста; одинока розвага, що численні в Тулюзі сербські студенти обкидують наших артисток квітами. Ліон, як личить його славі, приймає Хор оксамітно; по двох концертах в опері домагається нових: а Українці — сини країни багатої в хліб та цукор відповідають з цукровою міною, що вони співають не для хліба і тому мусять їхати далі. Кілька концертів в Парижі в такому популярному театрові, як Vaudеvіllе де одночасно ставлять "Тараса Бульбу" француського композитора, не вдаються. Надто скромні афіші і надто нескромні ціни. За те на двох слідуючих загальнодоступних концертах, влаштованих иншим імпресарієм, величезна саля Раsdеlоuре повна.
Поняття про чисте мистецтво і національну пропаґанду переплутуються у представників Хору не менше, як національности і територія бувшої Росії в голові француських рецензентів. Оці рецензенти находять для хору слова та кого захоплення, що колиб я силкувавсь їх наслідувати, то далекозорі сказалиб, що з мене говорить захоплення иншого роду: — не красою музики, а музикою краси... жіночого роду. Оплески критики і авдіторії, яка є здивована тим, що може кілька годин слухати один хор і лишень хор, казали моїм землякам забувати, що рецензії, хочаби й найкращі але непідписані, хоча називаються реклямою, а проте не є ще критикою, і тим самим не вистачають на пропаґанду. Химерність слави є така, що лишень критика, яка мов Кербер сторожить при вході до її святині — сотворює славу своїм гавканням. Останній, хто може нехтувати Кербером це сценічний артист.
Приватно доводилось чути від справжніх знавців музики, що Національний Хор добув своєю дисципліною такі музичні суголоси, які вважались майже неосяжними; а проте його концерти не дали приводу для авторітетних критик. Для такого міста, як Париж, 15 або 20 концертів є надто малою сумою, щоб критики мали час самі віднайти їх в сутолоці щоденних вражінь, якими закидує їх професіональне мистецтво. А публика? На публику глядимо як на жінку, яку уважаємо легкою. Коли не маємо в неї успіху, тоді погорджуємо нею. Невжеж публика не має більше підстав вірити успіхови пікантної оперетки, яка ставиться цілий рік щоденно при повній салі? Чим є фотоґрафія нашого хору на афіші поруч обяви: "смолоскип Нерона, льви", або: "в 3-ій дії танець голої жінки з живим вужем"?
Чисте мистецтво глядить лишень на визначних критиків, які глядять на нього, а публика на щоденну повну касу, яка стежить за публикою.
Та коли Хор без одного оперового соліста вмів здобути такий успіх, який мав, то навіть без одної оперової критики вмів робити ту пропаґанду, супроти якої діяльність наших деяких дипльоматичних місій є лишень співом соліста. Бодай для властителів готелів, поліції і широкої публики романтичне слово "Українець" ставало реальністю а для Українців такі реальности як готелі, поліція і публика ставали в калєйдоскопі мандрівки романтичними словами. Деякі наші відомі дипльомати мали самі заявляти в захоплюючій скромности, що пропаґанда хору зробила більше для нашої справи, як усі наші дипльоматичні місії. Це доказувалоб лишень, що рідна пісня має більше впливу на наших дипльоматів, ніж наша дипльоматія на закордонну політику.
В теперішні складні часи наслідки пропаґанди залежать від дуже складних мотивів. Нема сумніву, що колиб наші співачки захоплювали авдиторію своєю красою так само, як своїм співом, то хто зна, чи вони не могли би відограти деякої ролі в дипльоматії. В останній Мировій Конференції Краса відгривала більшу ролю, як Правда. Краса є більше інтернаціональна, викликує менше суперечних поглядів. А мистецтво є таким сильним доказом культури для народів з старою культурою, що Україна моглаб більше приблизитись до визнання своєї незалежности, колиб замість меморандумів, висиланих на Мирову Конференцію, дала париській опері першого тенора і першу балєріну, колиб український боксер здобув першу всесвітну нагороду, а пєси українських авторів находились у француськім репертуарі.
Одначе порівнання бувають небезпечні. В яких несподіваних порівнаннях може виявлятись захоплення! Закохані знають дещо про це, коли називають себе ніжними: "ослику", "жабо", "поросятко", і т. и. В Ніцці на нашім концерті була присутна стара подружа пара Анґлійців, бувших директорів одної з льондонських музичних консерваторій. Висловлюючи свій подив нашою музикою, вони сказали, що таких могутніх басів чують щойно в друге в свойому життю; українські баси прокидають в них чудовий спомин: як багато літ тому, на цукрових полях в Австралії, чули вони громаду співаючих неґрів, при праці. Вони гадали тоді, що такі низькі тони можна видавати лишень животом.
Можливо, що чимало з моїх земляків прийняло би таке признання за образу. Вони нарікають часто на незрозуміння їх чужинцями. Та коли вони зуміють писати про чуже мистецтво або навіть своє, так по мистецьки, як Французи писали про нашу музику з нагоди концертів Національного Хору, тоді музична і політична пропаґанда за кордоном не пропаде даром; вона буде тоді навіть зайвою.
Зрештою, ми мабуть забуваємо, що пропаґанда в мистецві є нестерпна, а часто є його образою. І не лишень в мистецтві.
Щонебудь є нестерпного в тоні або змісті оцих рефлєксій має саме причину у впливі, від якого так важко визволитись; пахне (є ще на це менш пахуче слово) пропаґандою!.
Париж, 28. IІ. 1920.
[Громадська думка, 24.03.1920]
24.03.1920