З Закарпаття.

Лист перший.

Ужгород — нова столиця, новий центр життя українського народу. Місто завбільшки Самбора, або Стрия в лагіднім підсоню положене над річкою Уж, що має всі риси наших гірських річок. Широко розкинулось воно над цею річкою на горбах і внизу. Над цілим містом домінує грецько-католицька катедра з двома вежами в латинськім стилю. Вона була колись одібрана Єзуїтам імпер. Йосифом II. після знесення цього ордену і передана Русинам. За церквою оподалік піднімається старинний замок, обведений валами і мурами, між якими ще й досі стоїть вода, як за давніх часів. Між ними в бік річки на нижчім горбі підноситься монастир Василіян, будований в бароковім стилю. Ціле узгіря належить з усіма помешканнями до капітули. Тут і мешкають всі духовні достойники.

Улиці в середині вужчі, по передмістях ширші, на улицях написи над склепами у трьох мовах, та горішною видніє наша мова, писана етимольоґією. На місті чується всіляку мову — мадярську, чеську, німецьку, словацьку — тільки з уст селян почуєте ви мельодійні звуки нашої мови, вимовлювані старовиним акцентом і говором. Окрім Жидів кидається у вічі велика сила чеського війська на улицях. А поміж чеськими мундурами декуди заблимне мундур галицького війська. Три сотні нашого брата стоїть тут постоєм під крилами чеської гостинности, стягнені з втікачів поручником Олексою Заворотком, що й досі є душею всіх Галичан. Ось вам новий центр нашого життя!

Поки прийдетьея обговорювати спеціяльно всі справи, подамо тільки загальний начерк настрою, який застаємо на Закарпаттю.

Закарпаття — "брат ранений", вратований з пятьсотлітної неволі. На душі цего відлому нашого народу закарбувалися глибокі карби цьої неволі, і таким вернула нам його світова завірюха для нашої культури. Як всі поневолені племена закарпатський народ не має своєї національно-свідомої інтеліґенції, не має своєї школи, ні національної традиції та свідомости — задержала його тільки старинна мова і церква у великій сімі племен сорокміліонового українського народу від Попраду по Кавказ.

Народ цей, замешкуючий в компактній масі від Сиготу по Попрад усе Підкарпаття, задержав тільки на селах свою архаїчну мову і обряд, що вратували його з мадярської потопи. Всіми способами мадярської каторги, гіршої від московської — старалися вороги позбавити його цього скарбу, себто через захоронку, школу і церкву, платити учителям і попам надзвичайні додатки за мадяризацію, а забраних дітей до шкіл не випускати до дому до зросту — виховували цілі покоління ренеґатів, що як інтеліґенти несли свій талан і богацтво душі пануючій нації за миску сочевиці.

Так завдяки цему консервативному змислови нашого люду ми дістали назад відлам закарпатського народу в такім первістнім стані культури, як Галичина від 1848—1860 р. Всі прояви вагання від діючого ентузіязму до явної ворожнечі до свого, бачимо тепер на Закарпаттю — і мусимо починати від азбуки, щоби вивести його з несвідомости на великий шлях національної культури.

Мозок народу, себто інтеліґенція ділиться на прихильників Мадярів і не вагаючихся між східним і західним світом славянської культури.

Вище священство по дусі мадярське, творить твердиню аристократичної заскорузлости з капітулою на чолі, як колишній св. Юр у Львові в Галичині. Воно говорить мадярською мовою, а ухвалює під натиском москвофілів домагання заведення літературної "руської" мови в урядах і школах. Та багато з тих, що підписам заяву, не розуміють, що є літературна мова і не знають ні одного українського ні російського письменника. До народної мови знижатися загорді, до демократичних основ нового світа ворожі, до поступу нездібні, тільки з огляду на політичні обставини, з огляду на миле око теперішного уряду чесько-словацької республіки підписали свою неясну заяву, кождий вияснюючи слово "руский" по свому, після того, з ким говорить.

Нижче духовенство держиться осторонь від народу, колись було платним знаряддям мадяризації, а тепер жде, куди вітер повіє, та серед теперішних обставин вироблюються одиниці, що живуть в гармонії поміж духовенством а селянами. Воно співає по церквах церковно-словянське богослуження та за його заслугою вірні інтеліґенти моляться з книжок писаних по мадярськи, а народ зі славянських книжок писаних мадярською азбукою. Тільки старші, або вандрівні галицькі відпустовці моляться з великих словянських молитвословів.

Священство не має симпатії між народом за свою мадярську політику з одного, за надзвичайні оплати (роковина і коблина) з другого боку. Народ не маючи у священстві ніякої моральної підпори в формі культурної праці на народній ниві, бачить у нім тільки паразита. Та все таки поміж ним стрічаються люде доброї волі, прихильні до відродження народу, готові до праці для великого діла. А тимчасом москвофіли, знаючи про непопулярність священства й його недовіря до чесько-словацької республіки, проголосили їх мадяронами і ворогами народу, граючи в дуду поступових теорій, за якими криють найгрубше насильство духа в мові і культурі.

Світська інтеліґенція зовсім несвідома, говорить мадярською мовою і народної мови не розуміє. Навіть жінки і діти чільних патріотів, хоч причеплюють собі жовтоблакітну стрічку до грудей, не знають ні одного слова по нашому, щойно хочуть учитися цеї "дуже трудної мови." Серед цеї інтеліґенції зявилися минулого року підчас рокових подій на нашій землі москвофіли, як зграя гайвороння, зайняли, ідучи під лад Чехам лестю і обманом, визначні становищі і тепер грають на її несвідомости пережиту пісню "одного народу по Камчатку."

Народ, економічно зависимий від доставлюваного збіжка і заробітків, спізнав богацтво України у війні і став в супереч усій мадярсько-москвофільській роботі інтеліґенції, бажаючи від держави дістати змогу добуття хліба і заробітків. Наслідком зубожіння через війну він, як усюди пролєтар, надіється на большевицьку переміну, хоч не має поняття про методи і систему большевизму. Максимальна проґрама селян в земельний справі напр. обмежується до того, щоби великі панські загони віддано їм в аренду безпосередно, не через цілу февдальну драбину арендаторів, як це було за мадярських часів. До школи народ відноситься дуже прихильно, а на сходинах з учителями заявляється ухвалами за такою "руською мовою" — яка є у Львові і на Україні.

В Підкарпаттю були за мадярської влади лишень мадярські школи, себто богословський греко-кат. ліцей в Ужгороді, три ґімназії (в Ужгородї, в Мункачеві, в Берексазі), три учительські семинарії, з них дві церковні в Ужгороді, одна державна в Мункачеві. Міщанських шкіл було 6, з них одна церковна дівоча в Ужгороді, чотирі державні (Ужгород-хлопяча і дівоча, в Берексазі дівоча і одна мійська хлопяча в Мункачеві. Про ті школи прийдеться говорити другим разом.

Покищо обмежимося до голосу шкільного референта Пешека, оголошеного в "Народніх лістах" з 18. м. місяця в справі викладової мови в школах взагалі: "Що нам на початку голосно хибувало, каже він, то недостаточне знання тутейших відносин. Одно стало ясним, що викладовою мовою в народних школах мусить бути мова місцевих говорів, а саме тому, що говори ті — наріччя — в поодиноких околицях є ріжні, що не мають своєї граматики, що не є це книжна літературна мова, вагалися ми завести цю мову у вищі школи, перше всього тому, що одна місцева партія жадала заведення як повсюдної мови в урядах і школах — мови московської (rusky). Щойно тимчасовий ґенеральний статут, який теж усталив назву "Підкарпатської Руси", проясняв це питання рішаючи, що місцева народня мова має стати тутешною урядовою та викладною мовою по всіх школах "Підкарпатської Руси". Хоч труднощі з заведенням цеї мови великі, бо поки що знаємо лише те, що опреться вона на етимольоґічному правописі та звістні нам лише декотрі найзагальніщі правила її граматики, проте надіємося, що тут витвориться книжня мова підкарпатських Росіян, яка стане виразом їх окремого народнього духа. Одначе дотепер нема ніяких книжок, писанних в цій мові, нема вчителів, які б цею мовою добре володіли, нема учебників для шкіл, тому треба як найбільші труднощі поборювати." Такий погляд урядових кругів, та все таки заслугою Пешека мусимо уважати, що він кладе педаґоґічні причини, не політичні, в основу своєї діяльности на полі шкільництва. А що на терені Закарпаття не було Українців, то школи захопили з вищими становищами захожі москвофіли побіч місцевих сил. В одній і тій самій школі ведеться наука на двох ріжних мовах, залежно від професора. Обі найбільші мовні ґімназії в Ужгороді (120 учеників) і в Мункачеві (70 учеників) обсадили москвофіли своїми некваліфікованими силами, гражданська в Ужгороді (328 учеників) обсаджена на половину їхними силами. В деяких пр. в Мункачеві, не учать ті учителі методично ніякого предмету, окрім московської мови і історії Росії. Родичі дітей з ґімназії в Мункачеві жалувалися, що перше били їх дитей за мадярську мову, тепер бють за руську, яка перевернула очи на глаза, гроші на дєнґі, лавки на скамейки, дзвони на колакола — і тих слів мусять їх діти учитися з мадярської препарації. Одинокою школою, веденою народною мовою, є двоклясова ґімназія з препарандою в Береговій під проводом д-ра Аліськевича. Вона тому зглядно найчисленіща, бо три кляси має 60 дітей, які поміщені як всюди в інтернаті. Школа уладила за чотирі тиждні науки вечір в честь Масарика і заімпонувала Чехам співом та деклямаціями українських віршів (Шевченка чи Франка).

Преса писана теж двома мовами. Часописей в народній мови, хоч печатаних етимольоґією, маєм три: "Наука" видавана акц. товариством "Unio" під редакцією о. Волошина, директора учительського семінаря ураз з "Правдою" додатком латинською азбукою. Крім того др. Панькевич, працьовитий урядовець язикового відділу шкільного реферату, видає для учителів "Учитель" і для дітей "Віночок". А тепер заноситься на видавання четвертої часописі "Народ" з цілями просвітно-національними, та вона ще не діждала апробати властей. Правопись заведено др. Панькевичем етимольоґічну, та вона являється в дійсности фонетичною, коли пише: "хыжа, великѣ, красноѣ" і т. д.

Москвофільських часописей поки що одна "Руськая земля" та має виходити ще орґан учительський "Школа", та щоденник політичний. Москвофільський орґан спершу видаваний на російській мові, тепер мішаниною представляє всіх народовців мадярінами, щоби підірвати довіря чеських кол до народницького напряму, при тім не перебирають в способах очернювання і перекручування фактів.

Настрій суспільности відповідає зовсім настроєм галицького життя між 18 і 70 рр. Мається ті самі характерні зявища відчуження інтеліґенції, замість Польщини хитання від мадярської до московської мови, та сама трівога перед народньою течією українізації. Характерний навіть епізод в цензурних відносинах зовсім анальоґічний до Маркіяна Шашкевича. Музик др. Фенцик подав збірник народних нісень з нотами до апробати духовній власти. Та одержав відповідь з цензури від свого цензора Венедикта Левицького, що збірник заборонюється з огляду на те, що він причиниться до українізації. Та др. Фенцик відповів, що духовна власть має право видавати осуд тільки з морального боку, а збірник друкує найспокійніще у Празі. Загалом, як в Галичині на початку відродження наплодилося з інтеліґентних Карпаторосів множество лінґвістів, язикознавців, прихильників обєднаної мови, старославянщини, народнього говору з літературними "окончаніями". Здавться ще тількиб скликати з'їзд 99 учених: будем мати повторену історію відродження Галичини.

Та все таки той період язикової боротьби перейде далеко скоршим темпом, і москвофільський напрям, що починає в школі від учення московською мовою, потерпить скорше фіяско. Ролю давньої Наддніпрянщини супроти відродження Галичини відіграє тепер тут Галичина і вона достарчить богаті свої засоби в людях і в літературі на всіх полях, потрібних до творення національної культури.

Ця суспільність Закарпаття жила зовсім осторонь від громадянського життя, не творила ніякої орґанізації, усе життя концентрувалося в руках пануючої нації, через це ці Карпаторуси подобають на дітей, що що йно уродилися на світ. Через те, що ми цілою вагою захоплені боротьбою на два фронти і не зайняли в свій час позиції — захопили їх хвилево москвофіли. Та своєю безпощадною московською вимовою вони вже відтрунули богатьох місцевих людей доброї волi, які ждуть зєднання сил до роботи в народнім дусі. Ходить тільки о те, щоби на Закарпаттю зявилися живі рухливі наші люде, які постепенно можуть перейти з ними всі фази розвою національного життя, що переходила Галичина від 1818—1900 рр.

Таких людей поки що тут не було; нечисленні Галичане, що прибули сюди ще в свій час, не мали змоги стягнути сюди відповідні сили до переведення орґанізації на визначніші становища. Через це москвофільський табор, наступаючи одноцільно до одної мети, встиг захопити тут сильнійшу позицію хвилево, а ми мусіли перше валити, замість будувати на зовсім неторканім терені.

Всеж таки встигли Галичани в союзі з місцевими утворити орґанізаційно-запомоговий комітет, який починає тепер свою діяльність. Небавом буде утворена "Просвіта", якої статут вже затвержено, утворився кооперативний союз, господарське товариство "Боян", та драматичний кружок для виведення аматорських вистав. Кождої неділі уладжується вечірниці, на переміну читаються реферати в чеській і українській мові.

Тільки до переведення цего всего в життя як слід потреба фондів і більше людей. Поки що фонди не переступили півтори десятки тисяч корон, а людей праці можна полічити на пальцях. А тим часом життя Закарпаття кличе тих людей з усіх кутків і жде, аж вони прийдуть і візьмуть "за діло святеє". Шлях стоїть отворений для всіх, що приймуть формально громадянство "Підкарпатської Руси", яка прецінь є одною з земель заселених нашим народом і має право домагатися цеї "жертви" для великої національної культури.

Життя живе тут будуччиною і ожидає і сподівається нового та поступає з кождим днем а тимчасом стілько спосібних людей, свідомих діячів взагалі бє по віденському чи пражському тротуарі і пересипає пусте з порожнього по кавярнях про минуле недавніх днів, яке не вернеться, — та бавиться обсуджуванням себе на терпеливім папері часописного хламу на чужій чужині.

Ужгород, 11. марта 1920.

[Воля, 27.03.1920]