Якби мені довелося провести десять років у гулазі, то, без сумнівів, мав би який інший досвід, який, правдоподібно, і не був таким прикладним без спеціального переосмислення. Натомість абсурдний стан, в який потрапило контемпоральне життя, страшенно перегукується мені із досвідом перебування у абсурдній фантасмагорії радянської армії, яка все ж не була такою пекельною, як радянські табори.
Мені минуло 18 років, але на той час я прочитав достатньо різних книжок всіляких часів і народів, щоби зрозуміти, що нічого ціннішого у житті нема від власного досвіду життя. За умови, що цей досвід переплавляєш на усвідомлене знання.
Передовсім я перестав боятися всього майбутнього досвіду, який чекав на мене у зміненому (хотів сказати «у зовсім іншому», але вчасно стримався, бо життя ж то моє, те саме) житті. Я мав достатньо попередньої інформації – і патетично-офіційної, і епічно-жахливої – про те, як там є. Але вирішив не керуватися жодними заготовками, а кожної хвилини зустрічатися – як у любому мені дитинстві – з чимось невідомим.
Вже у перші тижні я зрозумів, що найруйнівніше – думати про те, що є там, де я не можу бути, про те, як би я тепер міг бути там, де мене нема, і чому те, що зі мною сталося, сталося саме зі мною. Просто є так. Це не означає, що я вимкнув спогади. Навпаки, спогади казали мені, ким я є у кожен момент теперішнього і який вибір, виходячи з них, я можу зробити. Тому вони були джерелом радості і опори, а не жалю і болю. І я знав, що все, що є тепер, невдовзі перетвориться на спогади, в яких болю не буде, бо досвід є не втратою, а придбою.
Через якийсь місяць я зрозумів, що абсурд всередині цієї системи є вимушеним, бо абсурдним є весь устрій множинних екзистенцій. Тож тільки завдяки абсурдові усе все ще тримається, що також є цілковитим абсурдом.
Щодо часу, щодо майбутнього часу, щодо встановленого часу, то у вісімнадцять років надзвичайно важко уявити собі тривалість двох років і кількох тижнів. Тому краще того часу, який призначено, не намагатися порахувати чи змоделювати. Тодішня мудрість підштовхувала до рішення, що так може бути завжди, хоч все земне колись закінчується, часто у дуже несподіваний спосіб.
Бо стосовно можливості найзакономірнішого смертельного закінчення не було ніяких ілюзій. Вже тоді – не враховуючи війни в Афганістані – офіційно допустимими армійськими втратами у мирний час вважалося два з половиною відсотки (на великих навчаннях показник збільшувався мало не до п'яти). Тож я зрозумів, що потрібно попросту вважати на себе, без переляку, але тверезо (якось так, як у фільмі Гая Річі Голмс випереджує думкою усі рефлексивні реакції на ситуацію у небезпечних бойових ситуаціях). Крім тіла, я постановив собі зберегти мову, не вживаючи непритаманного мені жаргону, і душу – не перетворюючись на шаленого чи притлумленого звіра.
Я побачив, якими жорстокими можуть бути люди, в оточенні сотень яких перебуваєш з ранку до ранку. І побачив, як не обійтися без повної довіри до тих небагатьох, яким так само як тобі соромно за те, на що люди здатні.
А поза тим – незважаючи на статистику, типологічні узагальнення, абсолютизацію емпірики і міфологію – у кожній системі досвід броунівського руху кожної елементарної частки є неповторним. Всюди є місце для життя вповні. Лиш би вистачило досвіду навчитися той досвід вирізняти.
26.03.2020