Під час карантину, коли навколо люди починають звіріти від ізоляції та безвиході, буквально і метафорично кажучи, із відчуттям повільного занурення всього і всіх до прірви хаосу, домашній затишок краще використати в позитивному керунку, для чого спонукою слугує кіно. Келих кінематографічного просекко, панове!
Все і водночас завалитися не може, тільки якщо ти цьому не сприяєш ще й духовно-інтелектуально, подумки налаштовуючи себе на сприйняття світу під чорним саваном депресії. Хоча, без сумніву, легко пірнути в цей стан, особливо коли читати наші соціальні мережі з воланням «все пропало!», «діти сіли на голову!», «маски розкупили!» або «імпровізуй!» із зображенням порожнього рулончика від туалетного паперу. І особливо, коли все це правда. До чого у різний винахідливий спосіб нас штовхає безглузда і безпорадна влада, вже третій місяць поспіль не виплачуючи гроші кінематографістам, ніби заморожені проекти – а разом з ними і десятки тисяч людей, що залишаються без роботи і без зарплати – це ніщо у порівняні з рештою проблем держави.
Утім, ці самі кінематографісти, при чому по всьому світі, а не тільки в Україні, так багато всього назнімали, що тепер влада, і українська, трясця, також, може проводити час вдома, насолоджуючись не-своїми дарунками творчості тих самих заморожених нині режисерів-операторів-звуковиків-акторів. Фільми, серіали, мультфільми, кліпи, інсталяції та інші відеовитребеньки вимогливих і вибагливих візуалістів – тепер відкритий простір для одночасного і всеохопного погляду користувача інтернету, тільки б знати куди і на що дивитися. Звісно, інтернет був відкритий завжди, – у сенсі не закритий ніким, якщо не говорити про darknet, та це окрема історія, – але саме тепер мережа та всі її багатства, жахіття і просто різноманіття мають статус «конче потрібного контенту», здатного врятувати від нудьги вимушеного відлюдництва.
І ми наразі вдома зовсім не в такому стані – принаймні більшість з нас, – як паралізований герой Дензела Вашингтона у фільмі «Влада страху». Не закриті від грабіжників в секретній, але цілковито ізольованій «Кімнаті», як героїня Джоді Фостер. Не прикуті до ліжка, мов герой Джеймса Каана, узятого в любовно-божевільний полон фанаткою. І точно – треба сподіватися – не є героїнею «Вулиці Монстро, 10» у виконанні Мері Елізабет Вінстед, де, рятуючись від невідомої, але точно смертельної халепи, дівчина потрапляє до підземної хатки героя Джона Гудмена, не до кінця нормального перфекціоніста...
Так, зачинені вдома, ми можемо втратити дах, як у «Ножицях» з Шерон Стоун. Або перетворитися на параноїка (як в «Жуках» Вільяма Фрідкіна). Чи захворіти на агорофобію (як в «Імітаторі» з Сігурні Уівер). Словом, про те, як буває, коли ти «один вдома», ми всі знаємо з дитинства, юності чи нічних кошмарів. І навіть якщо ти не один, теж буває невимовно важко, згадуючи серіал «З. Початок всього», бо коли ти письменник, тобі може виїсти мозок дружина, і не суттєво, що ти називаєшся Френсіс Скотт Фіцджеральд, а твоя дружина має наразі оболонку сексапільної Крістіни Річі. Очевидно, краще бути разом по любові, як герої Джулії Робертс і Тіма Робінса в «Прет-а-порте» Роберта Олтмана, які забили на журналістську роботу і, не зважаючи на вирування за вікном «Тижня моди в Парижі», весь тиждень (!) проводять в номері – між ліжком, переважно, наїдками, замовленими телефоном і трохи телевізором, підглядаючи за модниками з відстані особистого задоволення.
З часу зйомок того фільму минуло 26 років, тепер інтернет пропонує можливість замовлення онлайн, і всього, що заманеться. Залишається лише обрати забаганку. Як?
Наприклад, якщо хочеться смачненького – дивимося кіноманський, веселий і сексуальний іспанський серіал Ісабель Кейшет «Гурмани» (Foodie Love): японська локшина з величезною кількістю овочів, фруктів та спецій, або тоненько нарізаний іберійський хамон, або дюжина гьодзе, і/або місо-суп, і вже без «або» - розмови, розмови, розмови про життя. Продовжуючи гурманські перегляди, можна подивитися американський серіал «Секрети на кухні» (Kitchen Confidential) з Бредлі Купером – тут вам і ням-нямки, і романтика, і Купер ще до свого «Шефа» і тим паче трагічної історії з Леді Гогою. Гастрономічні та еротичні аспекти людського життя є такими ж вічними, необхідними і незнищенними, як і сама ідея людини. З часів «Декамерона» люди крутять любов під час чуми, влаштовуючи пікніки з теревенями. Хоча тепер в ліси ніхто не втікає – може послухалися Макса Брукса, який у своєму романі «Світова війна Z» красномовно і уявно-жахливо прописав безсенсовність та небезпеку такого вчинку (там нема запасів, але можуть бути голодні люди). А може тому, що в місті, на злеті епідемії, можна знайти щось цінне, наприклад «Останню любов на Землі», як відчайдушно змалював британець Девід Маккензі у своєму фільмі – коли вже ні Баха не чуєш, ні лазанью не всмакувати, і навіть світу білого не бачиш в самому прямому і буквальному сенсі, тоді залишається любов, одна з трьох, чи в Одесі вона продовжується, чи в «смарті»...
На щастя, поки ми маємо всі наші чуття, ми можемо ними послуговуватися задля власного і компанійського існування і задоволення, поєднувати їх, поєднуючись самим разом зі всіма здобутками всіх цивілізацій, рахуючи індійську, китайську та Західну. Дивишся серіал «Розраби», як інженери заглядають у минуле, споглядаючи за п’янкими любощами Мерелін Монро і Артура Міллера, і от вам є нагода, скажімо, перечитати про життя цієї парочки, що цілком може здивувати нещасних жертв недалекоглядного переконання у бездумності та примітивності Норми Джин Бейкер, любительки Джойса і, власне, Міллера. Або після австро-німецького серіалу «Фройд» допитливий глядач перекваліфікується у допитливого читача, і візьметься перечитати історію віденського психоаналітика, з подивом і захватом усвідомлюючи, що все так старанно, даталізовано й містично понапридумувано, є лишень продуктом свавільного розуму вередливої трійці сценаристів Марвіна Крена, Бенджаміна Гесслера і Стефана Брюннера.
Але дивитися фільми, щоб потім читати книжки – таке може викликати дисонанс, бо феноменологічно міняє сторонами систему, за якою спочатку йде реальність, а вже потім – фантазія, а в реальності почасти книжки стають джерелом для кіно, а не навпаки. Втім, саме кіно наразі може спонукати нашу фантазію на урізноманітнення дійсності, допоки вона не остогидла до повного її заперечення.
Якщо переглядати вітчизняний «Рівень чорного» Валентина Васяновича, то можна збагнути, як, не виходячи з хати, стати вільним скелелазом, а потім кайфонути, отожнюючи себе з персонажами документального фільму «Стіна Світанку» Джоша Лоуелла і Пітера Мортімера. А взагалі, якщо ви не «Похований живцем» герой Райана Рейнольдса і не закриті в ліфті, як в «Дияволі» Найта М. Шьямалана – у вас море можливостей: лазити з кімнати в кімнату (тільки варто переконатися, що це не «Куб», і тебе не розчавить-розріже-спалить, як у канадському фільмі Вінченцо Наталі); телепортуватися, як в стрічці «Телепорт» чи серіалі «Імпульс» (цікавий вихід); зіграти в «Джуманджі» (не рекомендується) або «Клаустрофобію» (так само); поговорити про квантову фізику, як у «Зв’язку» (Coherence) (тільки не виходьте далеко від дому, особливо якщо день перед цим на небі пролітала комета – можете повернутися не в той дім і не у своїй реальності); або одночасно тренуватися і вчитися, бо одного дня вам, як в «Олдбої», просто можуть відчинити двері, а ви, як в документалці Тіма Скусена «Нуль відсотків», можете вийти на волю, маючи вищу освіту, чи, принаймні, будучи інтелектуально багатше, ніж до цього.
Навіть заперті в собі, зважаючи на «Скафандр і метелик» Джуліана Шнабеля, деякі здатні мандрувати далеко за межі не тільки власного тіла, а й за межі власної планети, зоряної системи.
Щоправда, важливо повертатися. Будда, увійшовши до нірвани, вирішив розказати про це світові. А Ісус – продемонструвати реальність Воскресіння та існування Царства Божого. Натомість Мандела показав, що ізольованим навіть на багато років в одиначці можна вийти і стати президентом (Ідріс Ельба дуже переконливо це втілив у стрічці «Мандела: довгий шлях до свободи»). Власне, персонаж Тіма Робінса у «Втечі з Шоушенку», на противагу цьому, візуалізував ідею не сидіти довго, а просто втекти – зробити підкоп. Але куди ми втечимо зі своїх квартир? Хіба що з протигазами на обличчі, як герої Олі Куриленко та Ромена Дюрі у фільмі «За подих до тебе», чи в скафандрах, як в «Сексмісії» Юліуша Махульського, і дізнатися, що насправді нічого страшного назовні нема, власне, і людства теж нема, але ж його можна поновити. У нашому випадку там, за вікном, у світі, десь на землі, на алюмінії, залізі, пластику чи речах висить, сидить, причаївся вірус. Від нього можна втекти тільки в інший світ, як героїня серіалу «ОА». Або, все ж, дочекатися більш реального, реалістичного вирішення проблеми – віднайдення ліків, як в сералі «Гаряча зона», чи винайдення камуфляжу від вірусу, як у фільмі «Світова війна Z», чи просто зачекати – і або вірус мутує, та перестане бути небезпечним, як в серіалі «Штам Андромеда», або гени мутують, люди адаптуються, і розпочнеться чергову спіраль еволюції, мов у «Новій ері Z» Колма Маккарті, а ми всі станемо легендами...
Кіно можна сприймати, як спосіб дізнатися щось нове, хвала небесам, на це нам дали час.
