Франко і Лисенко.

В архіві Івана Франка у львівському філіалі бібліотеки Академії Наук УРСР зберігся автограф автобіографії Миколи Лисенка, надрукованої в №5 львівського місячника «Світ» за 1881 р. Коли Франко повідомляв Драгоманова в 1880 р., що з нового року Іван Белей задумав видавати місячник «Світ» з белетристично-науковим змістом, він писав, що до редактора належить тільки адміністрація і розклад матеріалу.

Ця згадка ось чому потрібна. Перед друкованим текстом автобіографії Лисенка є коротка передмова без зазначення її автора. Рукописний текст має дату «1881. Берез. 22», писаний драгоманівкою і не має ніяких поправок. Друкований текст фонетичний і має відміни в порівнянні з рукописним. Отже, очевидно, для друку треба було переписати рукописний текст. А що рукописний текст автобіографії Лисенка лишився в руках Франка, який виїхав зі Львова щойно в половині квітня 1881 р., можна здогадуватись, що Франко й переписав рукописний текст автобіографії Лисенка для друку й додав до неї коротку передмову.

Ось що читаємо в цій передмові:  «На цей раз подаємо читачам портрет і життєпис одного з найсимпатичніших тепер у нас синів Україна — музики і композитора Миколи Лисенка. Ім'я його стає у нас щораз більше відомим, а його твори щораз більше улюбленими. Ніякий концерт русько-народний не обходиться без композиції Лисенка, навіть уже й по багатьох руських домах, як у Львові, так і по краю все більше і більше співаються й граються йото твори, особливо нашою молоддю, в котрій Лисенко має найщиріших і найпалкіших прихильників.

Сподіваємося, що подаючи вперше нашим землякам портрет і життєпис Лисенка, зробимо тим їм милу послугу. Життєпис дістали ми з Києва від особи близько стоячої до Лисенка; він сам подав перелік творів своїх музичних в порядку часової більше-менше їх появи. З цього короткого огляду утворів Лисенка бачимо побіч плодовитості його таланту, чесний напрям його праці. Лисенко тепер якраз в силі віку і в силі буйного розцвіту свого композиторського таланту. Його гаряча любов України-народу з його співом і музикою, його глибоке почитання пам'яті кобзаря-Шевченка, нарешті і його основна освіта в музиці — наказують нам вірити, що Лисенко на полі музики багато потрудився для слави України. Охоту й силу до дальших трудів кріпити буде в ньому щира прихильність і признання заслуженої його діяльності від усіх земляків, в тім числі й галичан, бажаючих зросту й слави української культури».

Особисто зустрівся Франко з Лисенком під час своєї першої поїздки до Києва в 1885 р. Тоді Лисенко записав зі слів Франка низку пісень. У четвертому випуску «Збірки українських пісень» Лисенко подав такі пісні, записані від Франка: «Про Довбуша» (з другим варіантом), «Ой там за горою, за кремінною», «Пливе качур по Дунаю», «Жалі мої, жалі», «Бескиде зелений». Тексти цих пісень вислав Франко з листом 13-го грудня 1885 р. І лист і тексти пісень, записаних зі слів Франка, були між експонатами київської виставки, присвяченої Миколі Лисенкові 1927 з нагоди 85-річчя з дня його народження і 15-річчя з дня смерті.

Через Франка старався Лисенко впливати на розвиток західноукраїнської музики. До рецензії Порфіра Бажанського на дует Остапа Нижанківського «До ластівки» в №23 «Зорі» за 1885 р. Франко додав свою замітку, де, зарахувавши себе до гарячих любителів, але все таки зовсім не до знавців музики, спрямовував західноукраїнських композиторів на правильніший шлях думкою «такого компетентного чоловіка, як славний наш композитор М. Лисенко», й цитував ось такі слова з листа Лисенка про квартет Нижанківського «Гуляли»: «Є в тім утворі фрази музикальні, приємні і нагадуючі подекуди народну фразу — і в тім напрямі й треба б працювати, аби визволитись з пут німецько-чеської продукції, якою тхнуть всі майже закордонні утвори слов'янські. Тут криється головна хиба всіх складателів, а найголовніша хвороба є в тому, що й галичани простують цим фальшивим шляхом. У вас усіх нема охоти до народної етнографії, нема захвату до безцінних перлин народної усної музи, котра одна є тільки щось таке, чого не почути ні у німця, ні у ляха. Вона одна є оригінальна в строю, в складі і нею лишень перенявшись, можна до якогось спасенного наслідку прибитись; інакше всі оті квартети, котрі пишуться у вас по нарису і зразку німецько-чеських квартетів, не варті й доброго слова. Вони ухиляють людей від правдивого грунту творчості, не порушують жодної струни життя, всі вони мертві. Коли б замість отих штучних квартетів взялись тямущі люди та розібрали на 3—4 голоси щиронародні пісні ваші, розкішні, — то то був би гостинець правдивий для вашої, спольщеної (під оглядом музикальним) публіки, котру все тягне від свого рідного. А то всі ваші складателі пруться в обійми тої німецької музики найгіршого розбору, котра нового вже не прорече нічого».

Прочитавши рецензію Бажанського, Лисенко під враженням її написав лист до Франка: «Нема, нема у вас реальної школи; без неї і в музиці і в поезії ви до віку будете не самими собою; все поневірятиметесь по задвірках найпослідущої австрійської продукції». Лисенко писав, як він придивлявся, любувався і як був задоволений від «сполуки судової форми з чисто народними елементами у Глінки, Даргомижського, Римського-Корсакова, Мусоргського», і вказував, щоб крім його збірників українських народних пісень «вони придивлялися, як зібрані й оброблені пісні великоруські у Балакірева, Корсакова, Чайковського; то може б і у самих оскома набігла б зібрати і так музично упорядкувати».

Цей лист яскраво свідчить про те, як ставився Лисенко до геніальних російських композиторів, як закликав вчитися у них. Це свідчить про зв'язок лисенківської музики з творчістю композиторів братнього російського народу.

Зв'язки Франка з Лисенком, одним із найдіяльніших членів «Старої Громади» в Києві, полегшували Франкові зв'язки з киянами, а Лисенкові — з львівськими видавцями. У травні 1886 р. Франко до Києва поїхав вдруге й там бачився з Лисенком декілька разів.

Дуже зацікавила Лисенка програма Франкового журналу «Життя і Слово», а Франко зі свого боку не переставав цікавитися творчістю Лисенка.

Лисенкові композиції до текстів Шевченка Франко вважав як справді оригінальні й мистецькі твори. Відгомін перебування Франка в Києві 1886 р. маємо в згадці про оперу «Тарас Бульба». Франко писав: «Лисенка слушно й безперечно треба вважати за творця української опери. Щоправда, справжньої поважної опери він не дав досі, його обидві досіль опубліковані опери «Різдвяна Ніч» (що декілька разів ставилася в українському театрі у Львові) й «Утоплена», не зважаючи на численні добрі прикмети мелодій і гармонізації, не показують іще таланту Лисенка в його цілій повноті і зробить те щойно велика опера «Тарас Бульба», вже майже закінчена, але досі не поставлена. Її окремі розділи, які я мав нагоду прослухати (перша дія в фортепіановому витязі відіграна самим композитором і дума про бурю на Чорному морі, баритонове соло) роблять незвичайно сильне враження». На закінчення Франко відзначив, що в порівнянні з Лисенком місцеві композитори дуже мало використовують народну музику.

Лисенко перекладав поетичні тексти Франка на музику. Поряд із хоровими творами, як «Вічний революціонер», «Ой, що в полі за димове», Лисенко поклав низку поезій Франка на солову музику, а саме: «Не забудь, не забудь юних днів», «Місяцю, князю», «Розвійтеся з вітром», «Безмежнеє поле», «Оце тая стежечка» і «Я не кляв тебе, о зоре», перші чотири композиції, з яких навмисне скомпоновані для ювілею 25-річної літературної діяльності Франка в 1898 р. З свого боку Франко присвятив Лисенкові свою поему «На святоюрській горі» 1900 р.

В 1873 р. Лисенко їхав через Львів, Стрий, Будапешт до Відня. Тоді була епідемія холери і «нашого музику в переїзді через підгірські та гірські села ненастанно супроводили голосіння по померлих і пісні — зовсім подібні до голосіння». Те голосіння раз-у-раз літало над головою Лисенка. «І коли я пробував заспівати йому — згадує Франко про своє перебування у Києві 1885 р. — деяких наших жалібних пісень, він пізнав у них ті давні тони, що літали над ним мов ворони в холерний рік у часі його подорожі. Він дуже зацікавився нашими народними піснями, записав від мене деякі мелодії і врадувався немало, почувши від мене, що дехто з наших музиків збирає ті наші мелодії і бажає за його прикладом і обробити й видавати їх».

Франко уявляв собі, «як цікаво було б многозаслуженому майстрові збирання та оброблювання українських народних пісень у день свого ювілею переконатися, що його праця викликала і в Галичині не лише повне зрозуміння, але й наслідування та емуляцію. Тим часом ті, що укладали програми ювілейних концертів, впали на незовсім щасливу думку — угостити ювіляра виключно його власними композиціями, а властиво задемонструвати йому ad осulos (перед очима), як мало в Галичині розуміють духа і характер його музики, як слабо розвинений тут музикальний слух, як недостаточно вивчені та зіспівані хори виступають у нас на концертову естраду».

Далі наводив Франко докази на свої слова, посилаючись при цьому на слова самого Лисенка, писав про перебування Лисенка в Науковому Товаристві ім. Шевченка й кінчив свою статтю словами: «Оскільки знаємо з газет, привітання М. Лисенка в провінціональних містах, до яких він мав нагоду заїздити, а власне в Тернополі, Станиславові, Коломиї, було не менше світле і не менше ентузіастичне, як у Львові. Всюди наш любий гість викликав щиру радість, усюди довкола нього збиралася вся руська інтелігенція. Те саме було і в Чернівцях, відки, по дводневім побуті, Лисенко вернув на Вкраїну».

Сам один із найпильнітих збирачів української усної словесності й сумлінний дослідник її, Франко вмів, як ніхто, краще оцінити подібну працю і в Лисенка. У своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури» в 1910 р. Франко згадав також «Миколу Лисенка, славного українського музику і композитора, якому належиться місце не тільки в історії української культури другої половини XIX віка, але також в історії української етнографії, як збирачеві і впорядчикові та композиторові чотиритомової збірки українських народних пісень, положених в ноти з доданим до них фортепіяновим акомпаніментом. Надто списав Лисенко також весь музикальний репертуар кобзаря Остапа Вересая, видав крім чотиритомої збірки ще кількадесят українських пісень окремими випусками і причинився багато до розвитку музичної культури на Україні, не тільки як впорядчик хорів і концертів, але також як приватний учитель музики і нарешті як основатель школи музики й декламації в Києві. Між власними композиціями Лисенка, поруч опер і опереток, найкращі і найталановитіші його композиції до ми отих поезій Шевченка, в музикальність яких він вдумався глибше і зумів віддати її краще від усіх інших многочисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза».

[Вільна Україна, 14.03.1945]