Все почалося, як зазвичай, з банальності: задзвонила давня знайома, вірніше однокласниця. Слухай, – схвильованим голосом повідомила вона, – а то правда, що слово “карантин” означає “чорний час”? І буває строго періодично, раз у 66 років? Як набирається у певній точці земної поверхні достатньо гріхів?.. Ну, я до тебе, бо ти там мови знаєш... Можеш говорити?
Знаючи свою однокласницю майже 56 років, я зовсім не здивувався. Здивувало мене, що я не зміг їй одразу відповісти, яка етимологія слова карантин і що, власне, воно означає. Терміноелемент “кара-” дійсно міг би означати “чорний”. Так само, як міг би означати й “покарання”. Проте якось не в’язалося оте КАРА- з невідомим мені афіксом “-нтин”, або ж “тин”, – ну ні в який і в жоден “тин” таки “не лізло”.
Лишився один-єдиний і старий як світ вихід: щоби не розчаровувати однокласницю у її твердому переконанні, що “я там мови знаю”, і щоби не плодити вульгарних фольксетимологійних здогадів, надихаючи журналістів на нові лінґвістичні “подвиги” із “притягань за вуха” концепцій і теорій для псевдолеґітимації “джинсових” тверджень (про це нижче), я дещо відхилився дозаду і в засягу руки намацав за спиною у книжковій шафі непомильний рельєф 7-томового (унікального, бо у шести томах) Етимологічного словника української мови, надрукованого 1982 р. за постановою вченої ради Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР.
У томі 2 на сторінці 386 прочитав: “карантин [тут опускаю перелік однокорінних слів у різних слов’янських мовах, починаючи, звісно, з р.м. – російської мови, і далі, за алфавітом, від бр. (білоруської) і до слн. (словенської)] — очевидно, за посередництвом російської мови запозичено з французької: фр. quarantaine “карантин; сорокаденний піст; сорок років; штук із сорок; близько чотирьох десятків” як числівникова форма, що позначає приблизну кількість “близько сорока”, є похідним від числівника quarante “сорок”, що через нар.-лат. quaranta зводиться до лат. quadraginta; слово первісно означало “сорок (днів)”, які звичайно тривала тимчасова ізоляція під час захворювань; менш переконливе виведення слова […] від іт[алійського] quarantena “карантин”.
Запідозривши, що стиль викладу оцієї щойно наведеної інформації для моєї однокласниці може видатися заскладним, я ще заглянув до Вікіпедії.
Що стосується Вікіпедії, то я завжди буваю приємно здивованим, коли україномовний текст є таки авторським текстом, а не комп’ютерним перекладом із російськомовної вікістатті. Але це трапляється не так часто. І справа навіть не у тому, що видається, що українці ще нині не відчувають своєї культурної своєрідності, особливостей власного національного сприйняття, залишаючись в масі не індивідуумами, а постсовєтскими особинами. Ця постсовєтськість вилазить з мішка шилом лінивства, коли простіше натиснути “копіпаст” і кнопку “перекласти цю статтю”, вибравши у меню “мова”.
По-друге, вже на рівні рефлексу завжди заглядаю зліва внизу у меню, шукаючи команду “іншими мовами”. Звик порівнювати інформацію різними мовами про те саме поняття або категорію. Не завжди, але частенько різномовні статті вікіпедії відображають особливості національного бачення або ж оцінку певного явища з позиції національної психології. Бо те саме для українця має одну вартість, а для поляка — іншу, для англійця — одну якість і одне значення, а для американця — зовсім інше, для француза — одне, а для німця — інше... Тому загалом незначні затрати часу на прочитання різномовних статей вікіпедії стають основою витворення компаративістичного підходу до оцінки способів подачі інформації. Така інтелектуальна “зарядка” упродовж певного часу непомітно виробляє глибинне підсвідоме розуміння істинності/неправдивості окремих тверджень. Як сказав би обиватель постсовєтского соціуму, формує “чуйку”.
Щоправда, основна особливість праці у віртуальному просторі полягає у необхідності зберігати пильність і увагу. Колись, навчаючись в аспірантурі і пишучи дисертаційні статті й текст праці, завжди вішав собі перед очима написану товстими друкованими літерами тему, над якою в даний момент працював. Чи читаючи дотичні тексти, чи викладаючи власні думки, завжди поглядав на той аркуш паперу і в такий спосіб навчився утримувати конкретне формулювання конкретного завдання на сьогодні, на тепер, на виконання саме цієї теми.
Коли у віці, здається, років 33-х вперше сів за комп’ютер (то випадково був макінтош з екраном “портрет”, який давав можливість бачити цілий аркуш А-4), був вражений, наскільки ця техніка спрощує працю — написання тексту. Феноменально і фантастично: не треба було передруковувати по десять разів того самого тексту і правити черговий раз. Просто відкрив документ, переглянув на екрані, знаючи три-чотири коди команд, вніс правки і записав нову версію... З’явилася можливість писати статті одразу — од разу, тут таки формулюючи й редагуючи і доводячи до остаточної редакції.
Щоправда, пізніше, десь року 96-го, підключили інтернет. І увага одразу розсіялася: спокуса переглянути, прочитати, зажувати і ковтнути усю наявну інформацію викликала почуття небезпеки, яке спонукало мозок проаналізувати проблему і виробити правила дотримання інтелектуальної та — що навіть важливіше, на мою думку — естетичної гіґієни. Трохи дисципліни, витворення навиків безпечного прямоходіння у цій новій фазі особистого росту – і життя продовжилося. Головне — виробити імунітет на інтернет.
Отож, про що це я? Та про карантин і про інформацію. Отож, шукаючи достовірної інформації про походження — етимологію — слова “карантин” і форми донесення цієї інформації до свідомості моєї однокласниці, я понавідкривав купу різноманітних вкладок – мене вже й самого зацікавила ця інформація. Не буду тут описувати ті засоби, яких уживали упродовж давніших часів, насамперед у портових містах, борючись із епідеміями, – матеріал дуже цікавий і повчальний, проте збережу його до іншого часу. Послужливий інтер-нєт юзерексперіенснув і паралельно запропонував мені ще купу інформації — на свій розсуд: а, може, Тобі, друже, і таке пригодиться?!
І тут я вкайфував (щоб не сказати: мене вкурвило!). Це був newformat! Мушу зізнатися, що мені дуже “подобається” постсовєтский волапюк, коли фєньоруссккую фонєтіку подають латинкою (тут треба запроваджувати окремий карантин, проте сорок день явно буде замало...) Цитую: “u turechchini rozkopali freski starodavnogo rimu i viyavili napisi kiriliceju”... Тобто: “у Туреччині розкопали фрески “стародавнього Риму” і виявили” написи кирилицею”...
Ішлося про античне місто із давньогрецькою назвою Дзеуґма. Далі я звернув увагу на виразно кабалістичний підтекст часу опублікування інформації (2020-03-13 11:11) та на “потрясні” ключові слова: “Жизненные истории. Социум". І, врешті, мене вразила символіка топоніма Дзеуґма (в ориґінальному, без сумніву, ґуґлтранслейтного походження “кириличному” тексті цитованого повідомлення це слово чомусь було вписаним латинською ґрафікою). Прихована його символіка для мене з першого погляду полягала у тому, що поетичне значення цього давньогрецького слова – “ярмо”: ζεὖγμα ᾀνάγκης — zeugma anankes – ярмо долі (ананка, різновид давньоримського фатум — доля, якої, за уявленнями античних людей, не міг уникнути ніхто, навіть боги).
Хоча насправді назва цього населеного пункту (слово “дзеуґма”) означає просто “пов’язані, скріплені [кораблі]”, себто — понтонний міст. Я ще завагався зрозуміти, чому фраза “стародавнього Риму” в цьому контексті взята у лапки: виходило б, що насправді йдеться зовсім не про давній (античний?, християнський?) Рим, а про підроблені пізніше фрески... чи як?
Проте найсильніше враження на мене справило завершення заголовка цього повідомлення: “і виявили написи кирилицею”. Ого! – подумав я собі. Цікаво, а до якої епохи, до якого конкретного історичного періоду належать ті написи! Фотографія на початку публікації була неякісною і розібрати інскрипції на мозаїчній підлозі було неможливо.
Дочитавши текст, ще раз був враженим епохальним значенням виявленої пам’ятки: журналісти мали рацію, помістивши цю фразу насамкінець! Ось вона, цитую: “Зверніть увагу на «кирилицю», яка, з незрозумілих причин «древні римляни» залишали задовго до кирило-мефодіївських письмен.” З незрозумілих причин...
На щастя, шляґ мене не трафив. Картинка під написом все пояснила виразно і однозначно. Напис грецькими маюскулами (тобто великими буквами) ἘΥΤΕΡΠΗ, як і його латинська форма EUTERPE, можливо, і незнайомий більшості українських громадян, які продовжують існувати “в общем культурном пространстве”... А як щодо імені Евтерпа?
Мають автори повідомлення рацію лише в одному: “Якщо раптом потрапите в місто Газіантеп, обов’язково відвідайте музей мозаїки Зеугма”. Адже тоді читач зможе побачити прекрасний витвір античної мозаїки, елемент оздоблення інтер’єру римської вілли в елліністичному стилі. Мозаїчна підлога відтворює “вінець” із восьми символічних зображень давньогрецьких муз, який обрамлює зображення Калліопи – музи епічної поезії, розміщене у центрі.
Зрештою, ориґінальні повідомлення подають якісніші зображення цієї мозаїки
P. S. Питання на “засипку”: а хто з львів’ян ходив хоч раз у житті до нашого Оперного театру? Хто з тих, що ходили, розглядав не свій ґаджет (тихо! – я маю на увазі під час перерви...), а слідкував за горобцями під високою стріхою нашого Оперного? І скільки там тих горобців?..
То нащо шукати сенсацію там, де її нема і бути не може? Демонструвати грецькі букви пізньоантичної інскрипції, стверджуючи, що це “кирилиця”, яку “давні (перепрошую, древні) римляни” використовували “задовго до кирило-мефодіївських письмен”... Тут не вистачає лише згадки про “етрусских”.
Якщо наша причетність до античних фресок висить у нас буквально “над головою”, варто лише відірвати погляд від грішної буденної землі і підняти очі догори, на верхні поверхи будь-якої львівської будівлі у центрі міста.
Парадокс лише в тому, що, неначе одержуючи достатньо вільного часу в час карантину, ми все одно не використовуватимемо його, щоб оглянути уважно наш “життєвий простір” і помислити про побачене, зрозуміти особливості отого свого, питомо свого власного — з діда-прадіда — світу...