Горбунов Андрій. ГΛІΛ. – Київ, Фенікс, 2021. – 304 с. (Серія «Українська сучасна література. Нова Хвиля ХХІ»).
Був чи то липень, чи то серпень таки цього року. Вірніше, літня гроза, яких вже давненько не бачив. Захмарилося, потім цілком майже смеркло, неначе хтось накрив місто накривкою. Густе повітря стало аж намацальним… Зметикувавши, що зараз почнеться гроза, я заскочив при перших краплях дощу у найближчі двері. Двері вели до книгарні. Ліпше б до якогось бару, майнуло мені у голові, а сумління філолога дихнуло у потилицю: «Фе…»
Книгарня, – то, зрештою, був не найгірший трафунок. Відірвавши погляд від грізного грозового небокраю, покраяного блискавицями на видноколі, я перевів його на стелажі, освітлені зблиском увімкненої серед дня лампочки. Поміж двома реґалами з корінцями книжок була ніша, де книги стояли анфас – правим боком, явно, щоби було видно титул. Попрасувавши уважним поглядом палітру пропозиції у супроводі зловісних зблисків блискавиць на фоні бурого неба під дзвінкий акомпанемент автоматних черг важких краплин об мосяжний дашок над вхідними дверима, спіткнувся об незрозумілу назву з одненького слова, яка не викликала у мене жодних асоціацій. ГΛІΛ.
Помітивши мій застановлений погляд, симпатична продавчиня одразу втрутилася: «На цю книгу у нас цього тижня знижка…». Із ввічливості я потягнувся до книги, і звично почав вивчати реквізити: ім’я автора, назва видавництва мені нічогісінько не асоціювали, напис на корінці «Нова хвиля ХХІ» навіяв скептичний смуток, присмачений фразою під анотацією «Видано у співпраці з літературною агенцією OVO».
Дощ на вулиці не вщухав, жоден із номерів таксі не відповідав, отож, мені не лишалося нічого іншого, аніж сісти у старенький фотель і почати гортати книжку.
Скільки ви знаєте міст-привидів?
Три-п’ять? О, перепрошую, ви сказали «Прип’ять».
Я говорю зараз про міста, загублені у складках тканини буття. Щоразу, коли Бог перекладає мапу світу зі столу в шафу і назад, може статися таке, що папір ледь помітно зімнеться і частина території опиниться у зморшці між двома згинами…
Я раптом відчув симпатію до концепції, яку зацитую нижче, бо вона була суголосною з одним із перформансів незабутнього Назара Гончара, отого, коли він виходив із смугою цупкого паперу на грудях, завішаною на чомусь на кшталт шнурівки через шию. На смужці картону було написано…, ні – була написана єдина буква кирилицею (зрештою, хто зна чи саме кирилицею, – це я так сприйняв і сприймаю): М. Хто пам’ятає, Назар стояв якийсь час мовчки, відсторонено, тоді неначе позіхаючи, вимовляв недиференційований видих-звук МММII… Пізніше відпускав ту смужку картону (яка була вчеплена за нижні краї, – я власне з того подивувався, коли вперше спостерігав цей твір перформера, не встигнувши передбачити, що станеться зараз по тім). Смужка робила грайливе сальто і врешті відкривала свою сакральну таємницю, супроводжену радісно-дитинячим навіть не вигуком, а видихом Назара: «дабл юуу…» W, супроводжене широким вказівним жестом правою рукою, який охоплював глядослухачів перед ним.
Незабутній перформер Назар Гончар.
Отож, цитую: «Місто приховує в собі свого дзеркального двійника – потаємну копію вуличок, скверів, проходів і проспектів, куди може потрапити лише досвідчений маг, надприродна істота або… випадковий перехожий, що невдало заблукав на нічній прогулянці. Зовнішній Львів – це красиві туристичні фасади, австрійська архітектура, численні меморіали, храми, скульптури. Внутрішній, нічний бік – місто ГΛІΛ– приховує в собі таємниці могутніх ляльководів, справжніх господарів міста, що використовують мерію як театр маріонеток. Гід, завбачливо вписаний між розділами книжки, допоможе нам дізнатися цікавинки зовнішнього Львова, а потім проведе і в потойбіччя, де розгорнеться головна битва. Хто переможе – прадавній чарівник, що збирає армію ґолемів? Загадковий демон зі Сходу? Чи невідомий герой під каптуром?».
Для тих, хто ще не вник дорешти, уточню, що мені заімпонувало саме (тут може бути і ямб, і хорей – це таке середньовічне заклинання) використання метафори дзеркала, як вона втілена була у Назара Гончара. Львів – ГΛІΛ… Авжеж, авжеж: LVIV – ГΛІΛ.
Я вже уривками-перескоками проковтнув мало не третину книжки, а за прозорими дверима і далі періщив дощ. Щоправда, тепер уже просто сильний дощ, а не злива. Чи, можливо, саме шум дощу і відсутність блискавиць, відлуння громів від яких відкочувалося оксамитово все далі і далі і спонукали моє загострене сприйняття речень і фраз з цієї книги? Радше вона заторкнула якісь напівзабуті і напівзаблудлі в пам’яті не до кінця пережиті-осмислені почуття-думки-події, - які, підлиті рясною зливою, перенесли мене в інший вимір, в альтерам натурам? Щоб зрозуміліше – in naturam alteram.
Зрештою,все повертається до status quo. Отож, дощ зачах і цілком вщух, запал читати згас. Із ввічливості я заплатив знижену ціну за книжечку (хто б сумнівався що ця сума була адекватною, а фраза про знижку правдою, а не маркетинґовим ходом…) Зрештою, а чом би і ні, якщо час минув з приємністю, пристановище серед всеміського потопу лишило мене без краплі на нитці одягу, – з чого і рад. Та ще залишилася інтрига, а як же далі розвиватимуться декілька детективно-фантастичних сюжетних ліній і куди дорозвиваються. Як не спатиметься колись уночі – дочитаю.
З таким настроєм я вийшов із легкою душею з того книжкового склепу, а в пам’яті зринали сюжети гамериканських фільмів для дітей, які ми із задоволенням переглянули, бо, ой – як же «вони» люблять отим своїм дітям наголошувати про інтерес до читання, як вони майстерно- кінематографічно відтворюють не тільки «хліб насущний» – боротьбу за свої соціальні права й містичні сюжети з елементами еротики, у кращому разі – універсальну формулу, як рятувати рядового райяна, а й красу класичної музики, підкреслюючи адекватно підібраною музикою ще й красу сюжетів класичних літературних творів…
Вертаючись домів у густому вечірньому мороці, присмаченому бульбашками озону, я подумки продовжував недочитані сюжетні лінії і розв’язував загадкові колізії, смакуючи наперед, як я би це написав, та ще й щоби воно було кінематографічнопридатним…
Минуло декілька місяців. Книжка, куплена того грозового вечора, втрапила мені знову до рук з-під ліжка, де спокійно дозрівала (бо ж видана 2021 року) у гумусі підліжкового пороху.
Обтираючи, я згадав, що не дочитав. Легко повечерявши, втупився у приємні жовтуваті сторінки невеликого формату, відзначаючи побіжно, що «вже й наші навчилися правильно публікувати – не на крейдованому, ані не на цигарковому папері» (реклами не буде).
Читаючи, я зрозумів, що книжкИ таки не треба читати «запоєм» і до дна, перепрошую, до кінця в той же день, як я колись робив у підлітковому віці, будучи нетерплячим довідатися про кінець. Бо кожного разу навіть у тій самій книзі входиш в іншу ріку, – і таким чином виявляється, що ти вже став зрілішим, а твої відчуття різноманітнішими, і твої думки глибшими. Авру самоповаги не вичерпати – закон.
І тут у процесі продовження читання, коли треба було напружитися, щоби пригадати напівзатерті у пам’яті відчитані колись нюанси, раптом лапнув себе за вуса (однина), що на марґінесі моєї свідомості як тля біля вікна кружляє якась асоціація. Зуд здогаду мучив невловимістю, але зрештою сюжет, як завше, вдалося локалізувати, як настирливого комара.
МОЦАРТ. МОЦ АРТ. І сварка львів’ян, себто гліл’ян довкола кальяну про погану авру на площі, де щойно було свято. Так таки там – інь і ян – бо для одних велич, а для інших – срам! Правдива демократія на яв, причому цілодобово, а не як і тій книзі – вдень ОК, а ніччю спиляємо.
Але то таке – зуд спогаду швидко втух чи то втих.
Потрапити до Тіньового міста непросто, але ще складніше вибратися з нього, – так написано в найостаннішому тексті цієї книжки. Це цитата леґітимації тексту до друку з редакційної рецензії письменника, лавреата премії «Єврокон».
Я ж висловив тут свою приватну думку про грозу і про прозу; про блискавиці, книжковий магазин, як у тих ненаших фільмах, можливість вийти з буденної реальщини і зануритися у себе самого: у спогади, самоаналіз, самооцінку. Як я люблю повторювати: часом треба просто посидіти під деревом і подивитися, як трава росте.
І – забагато україномовної української книжки не буває!
21.12.2021