Рускі кольонії в Америцї.

Заки приступлю до властивої річи — до опису наших руских кольоній в Америцї, думаю додати Вп. читателям короткій погляд на Америку взагалї і на мешканцїв.

 

Америка північна або так звані Сполучені держави північної Америки складають ся з 44 самостійних держав і обємом своїм займають більше простору, нїж цїла Европа. Клімат тут є всїлякій: в полудневих державах горячій південний, в середних мірний, троха теплїйшій як в старім краю, а в північних державах рівнаєсь сибірскому. Длятого і плоди земні тут різні, відповідно до тепла чи зимна. Край сей надзвичайно богатий у всякі мінерали. Добувають тут з землї золото, срібло, олово і всякі можливі металї, а крім того є тут незвичайно богато камінного вугля, а при добуваню єго працюють головно Словаки, Поляки, Русини — і другі. Фабрик тут несчисленне множество, а в них працює також дуже много нашого народу.

 

Сполучені держави славять ся не лиш маєтками, але й свободою дїла, письма і мисли.

 

На чолї кождої зі Сполучених держав стоїть намістник, так званий "ґовернор", а над усїми державами і ґовернорами єсть оден презідент, вибираний народом на чотири роки. Сполучені держави є републикою і мають спільну конституцію, а прочі права кожда держава має осібні, свої. Рада державна зі всїх країв збирає ся в Вашінґтонї, де мешкає презідент, а сойми краєві кождий в столици краю. Майже всїх урядників державних як і повітових нарід сам вибирає. А голосованє тут єсть безпосередне і тайне. Кождий повнолїтний чоловік, тут уроджений, має право голосованя, а в декотрих державах женщини мають рівне право з мужчинами. З иміґрантів право голосованя мають тілько ті, що приняли тутешне підданьство.

 

Податки тут дуже малі — і від коли Америка Америкою, нїхто ще не був ліцитований за податки. Хочеш заплатити, то платиш, а не платиш, то уряд тебе не буде ліцитувати. Уряду податкового, такого як в старім краю, тут нема. Кожда місцевість вибирає собі одного горожанина, н. пр. шевця або кого там, і той наперед ходить від дому до дому, списує, хто в домі мешкає та чим займає ся, і визначує відповідну таксу на чоловіка, кілько має заплатити. Н. пр. простий робітник платить 2—3 доляри на рік податку. Коли хто в означенім часї заплатить, тому дають ще опуст, а сли спізнить ся, доплачує процент. Доходи з податку идуть головно — в трех четвертинах на школи, котрі тут не тілько безплатні, але за убогих школярів і школярок ще доплачують родичам. Решта йде на доми для бідних, на шпиталї, дороги і т. д. Войска реґулярного тут нема більше як 25 тисяч, але й ті вояки не побирані примусово, а самі добровільно затягають ся. Єсть тут так звана міліція [щось в родї старо-краєвого ополченя] і єї буде тут до 300 тисяч. То обивателї, що добровільно пристали; они остають ся цивільними людьми, а лише в потребі покликують их до реґіментів. Нема тут також жандармів, а хиба по більших містах [ось таких як би в старім краю Станиславів, Коломия або Бережани] є "полісмени", а по менших нема навіть правильних полісменів, тілько оден або два горожане заступають их місце, але в день ходять до роботи, як кождий нашій робітник. Однак мимо того тут крадежей і всяких розбоїв богато менше як в старім краю.

 

Також всяких урядників державних тут надзвичайно мало. Нема тут анї старостів, анї адюнктів, анї жадних радників і т. д. Та й урядникам державним по вислуженю не платять нїяких пенсій, бо урядники тут, вибирані народом на пару лїт не є сталими. Н. пр. кождий повіт — "каунті" — має одного або двох судьїв вибраних на чотири роки. Звичайно судьями вибирають адвокатів, то по вислуженю того часу, сли єго на-ново судьєю не виберуть, він стає знов адвокатом а єго місце займає другій. Так само на повіт єсть один прокуратор вибраний і один "шериф" — урядник, якого в старім краю нема. До шерифа належить — на випадок якого забуреня в єго окрузї удержувати спокій і коли б сповнено в єго околицї якій злочин, він має право перевести слїдство, винайти злочинця і доставити до суду, а на випадок засуду злочинця на смерть — повісити єго. Та звичайно шериф сам не вішає, а именує своїм заступником фахового ката або кого там. Шериф має в повітї незвичайне значінє — щось в родї старости в старім краю — уряд се дуже почетний. Кромі тих наведених урядників в повітї більше их нема.

 

За те кожде місто і місточко [бо сїл в родї наших в старім краю тут зовсїм нема] має одного або й більше урядників так званих "Скваєрів" — судьїв мирових. Всяка справа переступленя права переходить через єго руки — з виїмкою тих переступств, що належать до шерифа. Поменші справи скваєр залагоджує сам, сли сторони на то згодять ся; єсли ж не згодять cя, він відступає их прокураторови. Наші люде, проживаючи тут, уважають скваєра звичайно за судью, коли тимчасом він не має права судьї, а тілько має право старати ся погодити сторони. З тої несвідомости наших людей дуже користають скваєри і немов старо-краєві жиди-лихварі висисають их незвичайно, кошти справи часто підносять до нечуваної висоти, накладаючи на правуючі ся сторони кари грошеві в свою користь, хоч им сего не вільно. Але правду повісти, процес в судї повітовім, так званім "корті", коштує страшенні суми.

 

Справа в судї тутешнім ведесь инакше, як в старім краю. Тут переслуханє сторін [индаґації] не переводить судья, але адвокати сторін; адвокат позиваючої сторони переслухує і випитує сторону пізвану і на відворіт судья вислухує тілько справи і видає засуд. Коли справа відбуваєсь перед судьями присяглими то они видають вирок "винен" або "не винен" а судья в першім випадку вимірює кару. Судьї присяглі голосують тут инакше, якь в старім краю. Тут, щоби сторона була узнана винною, мусять всї 12 судьїв потвердити вину, бо сли би тілько оден сказав "нї", то розправа мусить відбуватись на-ново, а то аж поки не знайдуть ся судьї, котрі або потвердять або заперечать вину всїми голосами. Длятого тут звичайно виграє тота сторона, котра має по своїй сторонї лучших адвокатів. А тут сторона рідко коли бере собі на оборонцю лиш одного адвоката, звичайно бере трох і чотирох, а адвокати кажуть собі платити великі суми. Взагалї сказавши, тутешні судові права є далеко гірші нїж в старім краю, бо адвокати звичайно так натягають их, що з чорного зроблять снїжно-біле, а суд дасть им віру. Вже з того можна мати понятє о тутешних судах, коли скажу, що тут заприсягають на рівнї обі сторони, як позиваючу сторону так і позвану, а присяга тут складає ся так, що секретар судьї дає присягаючому в руки Біблію, а сам, виложивши ноги на стіл, вибормочує під носом формулку присяги по англійски з котрої присягаючій звичайно вирозуміє лише висказані голосно слова: "Кіс ді бук!" [поцїлюй книжку]. Друга дивна річ є та, що тут не переслухують свідків тайно, але як одного переслухують то другі є пpи тім, кождий чує, що хто говорить, то після того й відповідає. Отже конфронтації свідків тут не знають, а обжалована особа може також через весь час побуту а вязници зносити ся, з ким захоче. Не диво, що богач тут виграє, а бідний програє. Відклик же до суду апеляційного тут можливий тілько тому, хто може пару тисячів на те виложити, длятого відклики до суду апеляційного тут білі круки.

 

Не богато більше партійно розсуджує звичайно скваєр. Скваєр є вибраний, то не має платнї а удержуєсь або з коштів, які єму сторони позиваючі а радше програючі платять, а нї, то жиє зі свого фаху, яким займав ся перед скваєрством. Кожда дїльниця має свого скваєра, то ясна річ, що кождий скваєр стараєсь особливо о ласку впливових людей — купцїв, шинкарів і дpугих більше або менше впливових, — для-того нераз лучає ся, що робітник, покривджений таким впливовим чоловіком, не знайде права на него, бо скваєр або не прийме жалоби на того чоловіка, або розсудить на користь свого приятеля. Часто лучає ся також, що найгіршій забіяка справи виграє власне длятого, що своїми битками і скандалами приспорює скваєрови наживи. За мого часу мешкала в Шенандорі одна розвідка, звана "гуґерієн кептейн", угорска капітанова, і жала з усяких процесів. Ходила по шинках, весїлях, хрестинах — і всюди залицялась до підпилих хлопцїв, а сли котрий тілько обняв єї або ущипнув, зараз наробила ґвалту і гнала до знакомого скваєра, брала "варрант" [т. є. письмо на дозвіл арештованя мнимого виновника] і казала полісменови арештувати хлопця. А треба знати, що наші люде охрестили американьске право "бабским правом", бо тут дуже остро карають за оскорбу женщини. Обжалований капітановою хлопець о намір "сповнити насилє на женщинї" годив ся на всякі услівя, аби тілько спекатись правованя. Нераз така дурниця — невинний жарт коштував хлопця і сто долярів, а грішми звичайно дїлила ся капітанова з скваєром. Розуміє ся, коли-б така халепа упала на розумного чоловіка, він знав би розрізнити злочин від жарту і не дав би ся надути — але наш чоловік, темний, всего перепудить ся і даєсь визискати кождому. А тут бути арештованим значить тілько, що склянку пива випити. Щоби арештувати чоловіка, треба заплатити скваєрови 50 центів і казати єму, щоби видав на сего або того чоловіка "варрант", а на підставі варранту можна без всякого переслуханя, без сконстатованя вини арештувати хоч-би й зовсїм невинного чоловіка.

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 14.03.1895]

 

(Дальше.)

 

Побіч деяких некористних має Америка богато дуже добрих прав. Найголовнїйше єсть свобода слова, печати і дїла. Тут нїхто не конфіскує ґазет, а противно, єсть наложена кара 1.000 долярів на тих, хто би забороняв по двірцях і зелїзничих поїздах ширити ґазети або книжки.

 

Зелїзницї в Америцї є так розповсюднені, немов возова їзда в старім краю. Майже кожде найменше місточко має на місци зелїзницю. Н. пр. в Шамокинї, Шенандорі і т. д. маємо по три двірцї зелїзничі а денно приходить і відходить по 20 поїздів самих особових а тягарових годї і счислити, бо йдуть, можна повісти, що кілька мінут. Будкарів вздовж шляхів зелїзничих нема нїгде й одного, хоч би і як далеко була стація від стації. Ваґони тутешні зовсїм різнять ся від краєвих. Тут звичайно всї їздять одною клясою, котра відповідала би ІІ-гій клясї з старого краю. В однім тутешнім ваґоні єсть місце на 64 людей. Передїдок в ваґонах нема, а самі ваґони довгі і можна з одного ваґона перейти до другого. По боках ваґона стоять софки мягкі, вибивані адамашком. Коло кождої софки єсть вікно, отже в однім ваґонї єсть 32 вікон, по 16 на кождій сторонї. В ваґонах не можна курити. За те єсть оден осібний ваґон, призначений тілько для курцїв, і зовесь часом ІІ-ою клясою. В тім ваґонї їздять не тілько курцї, але також всї, що одягнені, не по джентлєментськи, отже робітники вертаючи з роботи і еміґранти. Крім тих двох кляс, називаних тут І-ою клясою, де не курять, і ІІ-ою клясою, де курять — є ще так звані "парльор ваґонс", котрі причіпляють лиш тогдї, сли поїзд курсує на далеку просторонь і мусить їхати день і ніч. За сю клясу доплачує ся до білєту 1 доляра і 50 сентів без огляду на те, як далеко подорожний їде. Хто купив білєт до того ваґона, може доплатити 2 або 3 доляри і дістане так звану "спітінґ кар" т. є. ліжко в ваґонї, де може вигідно переспати цїлу ніч. Як поїзд прийде на означене місце перед раном, т. є. перед 8-ою годиною, то спальний ваґон відчіпляють, уставляють єго на боцї, а подорожних не будять аж о 8-ій годинї рано. Хто має білєт до "парльор"-ваґона або до спальнї, той може в ваґонї також дістати підчас їзди перекуску, снїданє, обід і вечерю та й напити ся, чого хоче, — розумієсь, за всьо треба заплатити окремо. В кождім ваґонї є місце на потребу для подорожних, є у ваґонах вода ледова, а призначені хлопцї продають підчас їзди тїсточка, цукорки, помаранчі і т. п., кромі того всякі ґазети і книжки до читаня, а в ваґонах до куреня також сиґара. Кождий ваґон має 8 колїс а машина 10. По]зди йдуть дуже скоро, без різницї чи проста дорога чи скрут. Длятого нераз ваґони так холїтають ся, що не привиклий до їзди дістає морску хоробу. До ваґона всїдати і висїдати можна кождого часу, чи поїзд в руху чи стоїть. На стаціях кондуктори не кричать "першій... другій... третій дзвінок", бо тут такого дзвоненя нема. На машинї єсть дзвінок в родї церковної сиґнатурки і машиніст дзвонить, як приїзджає і відїзджає. При приїздї до якого міста кондуктор і єго асистенти ходять по ваґонах і викликують стацію, але так скорочують имена, що хто не знає місцевости або не має перед собою розкладу, то не зрозуміє их, хоч гинь! Поїзди тут задержують ся по стаціях на стілько, щоб люде на стрімголов вилетїли з ваґона і влетїли до него — та й їдуть дальше. В часї обідової пори і в часї вечері поїзд затримуєсь на 20 мінут — і се оголошують по ваґонах. При тім кондуктори тут незвичайно чемні. Н. пр. хтось має їхати зелїзницею, а бачить, що спізнить ся о мінуту чи дві, отже висилає когось до кондуктора, щоби підождав єго, і кондуктор часто підожде. Кожду всїдаючу і висїдаючу женщину кондуктор або єго помічник всаджує або зсаджує зі ступінїв. [Сказавши мимоходом — така публична чемність для женщин богато впливає і на наш нарід, тож наш Лемко скоро тут еманципує ся.] Пакунки тут всї надають ся за дармо до ваґона експресового, надавець дістає нумерувану бляшку. Хто не має білєту на зелїзницю, може собі купити в ваґонї у кондуктора, не доплачуючи за се нїчого; різниця лиш та, що у касієра міг купити білєт в оба боки, а у кондуктора лише в оден бік.

 

Як усьо, так і почти тут дуже упрощені а при тім точні. Почтарів именує міністер почт, і то з звичайних людей, котрі не вчили ся почтової маніпуляції. Часто, як почта далеко від двірця, почтар поставить при зелїзничім шляху стовп і на гаку причепить мішок з листами [пакунків тут почта не приймає] а поїзд зелїзничій як переходить, оден з урядників сїпне за мішок і возьме почту а другій на той час на другій гачок зачепить мішок для почтаря.

 

Телєґрафи тут видосконалені Едісоном до того ступіня, що чотири депеші по однім дротї можна рівночасно слати і діставати. До апаратів не уживають тут паперу, але телєґрафують і приймають депешу зі слуху. Телєґрафи належать до приватних компаній.

 

Одною з незвичайно важних різниць між Америкою а старим краєм є тая, що Американе не обходять свят. У Американ найбільшим святом по приказу церкви єсть Різдво Христове, але святкують єго тілько оден день. Великдень єсть уже меншим святом і святкують лише Великодну недїлю. То єдині два свята реліґійні, які Американе узнають і обходять. За те кожда недїля святкує ся тут надзвичайно. В недїлю всьо йде до церкви рано і вечером на вечірню, а через день Американин читає Біблію. Всї шинки — під карою 1.000 долярів і утрати дозволу на шинок — мусять бути замкнені. Замикають також всї склепи, а реставрації остають отворені тілько для сталих гостей, але нїякого напитку не можна продати навіть сталим гостям. Декуди посувають святість недїлї аж до того ступіня, що сусїд забороняє сусїдови, щоб у него грано в недїлю на фортепянї. А де би забавляли ся танцями в недїлю, там сама поліція заборонить. Церквей і костелів тут в кождім місточку по кільканацять а навіть по кількадесять. А мимо побожности Американ нема в цїлій Америцї анї одного місця чудотворного або відпустового. Не чував я тут також про монастирі мужескі, хоть католики мають немало монахинь, котрі держать під своєю опікою школи або шпиталї. Раз на заходї польскі монахинї хотїли завести чудотворне місце і навіть почали продавати на ліктї сорочку Исуса Христа, котра мала мати тую прикмету, що раз утята, відрастала наново, — але в то вдав ся епископ і заказав. Тілько й усего було за моїх часів в Америцї. А, правда — за часу о. Воляньского стало ся було чудо в Фрілянд [в Пенсільвенії] при посвященю там церкви, а то в той спосіб, що при входї священика в церков з обходу на около церкви входові двері самі перед ним отворили ся. Та о. Воляньскій витолкував счудуваним людям, що то певно хтось з хору отворив двері, потягнувши шнуром, і річ зійшла на звичайну пригоду. Несвяткованє реліґійних свят в Америцї даєсь відчувати нашим людям тим більше, що наші свята звичайно не припадають на святочні днї після латиньского обряду, длятого наші люде мусять робити по фабриках і роблять навіть в найбільше своє свято, бо як хто опустить роботу, щоби на Різдво або на Великдень пійти до церкви, то нераз тратить роботу.

 

Замість реліґійних свят Американе мають політичні свята. Найбільше з них припадає 4-го липня — того дня обходять память визволеня Америки; обходять оден день яко свято робітниче, також святкують так зване "декорейшен дей" т. є. память погибших в часї сецесійної війни в роцї 1864-ім, день уродин Вашінґтона, вкінци "данкс а ґівінґ ден" т. є. день подяки Богу, що визволив Америку з під панованя Англичан. Айріші [Ирляндцї] обходять день св. Патрика, а святкують тим, що кождий Айріш того дня запьє ся мов безрога.

 

Сполучені держави американьскі замешкує 65 міліонів різної людности. Язиком урядовим єсть тут язик анґлійскій; в приватнім житю говорить кождий своєю рідною бесїдою. Найбільше уживаним язиком, по-при анґлійскій — єсть нїмецкій, особливо в середних державах, як Ню-Йорк, Пенсільвенія і довкруги них. В північних знов державах перемагає язик францускій. Полудневі держави замешкує велике число муринів, але они говорять тілько анґлійским язиком. По декотрих великих містах, — як Ню-Йорк, Філядельфія, Бальтімор, Чікаґо, Мільвокі, Клєвелєнд і богато инших — цїлі дїльницї замешкують Поляки і Чехи. Наші Русини жиють переважно в Пенсільвенії, і то розкинені по малих містах та місточках невеликими громадками, — пересїчно можна рахувати по 1.500 людей на одну парохію.

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 15.03.1895]

 

(Дальше.)

 

О скілько менї відомо, Русини мають своїх священиків і розуміє ся, свої церкви в отсих місцевостях:

 

В державі Пенсільвенії: В Пітсбурґ священиком єсть о. Амвросій Поляньскій з Галичини. — В Шамокин о. Иван Констанкевич з Галичини. Шамокин має в Моунт-Кармел філіяльну церков. [Перед кількома тижднями виїхав з Галичини на священика до Моунт-Кармель о. Нестор Дмитрів. — Прим. ред.]— В Шенандоа єсть священиком о. Корнилій Лавришин з Угорщини. — В Магєной Сiтi о. Августин Лавришин з Угорщини. В Лянсфорд єсть філіяльна церков тої парохії. — В Авденрід єсть священиком о. Молчаній молодшій з Угорщини. — В Газелтон є аж дві церкви, а то з причин роздору між парохіянами і там єсть двох священиків, оба з Угорщини: о. Стецович і о. Виктор Мартіяк. — В Фрілянд єсть о. Кирил Гулович з Угорщини. — В Кінґстон о. Володимир Молчаній старшій. — В Вілзбері єсть двох священиків: о. Алексїй Товт, православний протоєрей [бувшій уніятскій священик з Угорщини] і уніят о. Балух з Угорщини; там єсть лиш одна церков і належить до православної парохії, а уніяти мають ставити собі нову. — В Скрентон єсть священиком о. Шереґій з Угорщини. Ся парохія має в Ольдфордж філіяльну церков. — В Оліфант єсть о. Теофан Обушкевич з Галичини. — В Майлфільд єсть церков філіяльна. — В Ляйзерінґ єсть священиком о. Алексій Дзюбай з Угорщини. — В Дукен о. Иван Яцкевич старшій з Угорщини. — В Трентон о. Демянович. — В Філядельфії о. Грабар. В Аллєґені єсть православний о. Товт [брат того з Вільзбер, з Угорщини]. — В Делянсей о. Сабов з Угорщини.

 

В державі Ню-Джерзі: В Джерзі-Сіті о. Григорій Грушка з Галичини. — В Юнкерс [мурована церков] о. Сатала з Угорщини. — В Пасаїк о. Никифор Ханат.

 

В державі Иллінойс: В Стрітор о. Алекс. Яцкович з Угорщини. — В Чікаґо о. Врета, православний Грек родом з Тесальоніки.

 

В державі Мінесотта: В Міннеаполіс, де через перехід о. Алексея Товта на православіє була заведена перша парохія православна, тепер пробуває православний священик родом з Россії [имени єго не знаю].

 

В державі Ню-Йорк: В Бруклін єсть священиком о. Євгеній Волкай з Угорщини.

 

В державі Огайо: В Клівелянд єсть о. Иван Чурґович. Там мешкають переважно Мадяри греко-кат. обряду, длятого священик говорить тілько язиком мадярским, а дуже слабо по словацки.

 

В державі Люзіянна: В Ню-Орлеанс єсть парохія православна; имени священика не знаю.

 

Мішана парохія, до котрої належать Русини і Словаки, є в Філядельфії, а священиком тої парохії [як пише калєндар польскій] єсть о. Шурґот.

 

Я списав місцевости, де є священики і церкви — о скілько менї відомо. Думаю, що єсть більше церквей, як тут згадано, але місцевости менї не знані. Треба зважити, що Сполучені держави богато більші як цїла Европа, а сама Пенсільвенія більша від цїлої Австрії — отже трудно знати, що дїє ся між Русинами на такім великім просторі.

 

Кілько нас всїх Русинів в Америцї — годї знати, бо статистика о тім не згадує, однак в приближеню можемо вирахувати, коли на кожду парохію возьмемо 1.500 людей [се з прилягаючою околицею парохії не єсть за богато] а відтак загальну суму Русинів зорґанізованих в парохіях возьмемо другій раз на тії місцевости, де наші люде жиють меншими громадками і не мають церквей а таких місцевостей єсть сотка по Америцї. Отже маємо 28 парохій, а числячи пересїчно по 1.500 людей на одну, то випаде 42.000 Русинів у всїх 28 парохіях. Подвоївши сю цифру Русинами, котрі не належать до парохій, то випаде сума нашого народу в Сполучених державах по-над 80.000.

 

Русини галицкі походять майже виключно з Лемківщинн, а угорскі Русини головно з комітатів шариского, земплиньского і тим сусїдних.

 

Угорскі Русини говорять майже лиш по словацки, а дуже рідко лучає ся, щоби котрий знав по руски читати, — хиба такій, що знає дяківку. Хто з них интеліґентнїйшій, то говорить уже по мадярски, встидаючись говорити навіть по словацки, котру то бесїду простий люд уважає за красшу від нашої рускої, бо-ж не чув в старім краю крім простого мужика — нїкого, щоби говорив по руски. Священики угорскі, тут пробуваючі, дома в родинї говорять тілько по мадярски, а так само між собою. В церквах голосять проповіди нїби-то по руски — ломаною церковщнною з примішкою деяких слїв взятих з россійскої бесїди. Нашу руску мову народну они зовуть "польскою", а то тому, що они не знають анї по польски анї по руски, то і не можуть виробити собі понятя о тім, чого не чули, — не можуть відрізнити польского язика від руского.

 

Згоди між простим народом з Галичини а з Угорщини нема, а то з різних причин. Найголовнїйша причина тота, що угорскі напіви в церкві о много різнять ся від галицких, отже священики там, де єсть мішана парохія, немало мають клопоту, бо дяки і люде як з одної так з другої сторони спирають ся: хто має співати в церкві. Угорским Русинам не подобають ся наші напіви, а нашим угорскі. Коли служба Божа править ся з галицкими дяками, то угорскі Русини говорять, що то "пільска" служба Божа, — знов же галицкі Русини невдоволені, коли співають дяки з угорского боку. Дальша причина, що розрізнює, єсть бесїда. Нашу галицку бесїду угорскі Русини — як уже сказано — зовуть "польскою", а наші знов их бесїду називають "унґарскою". Священики з Галичини старають ся, о скілько лиш можна, різницї ті лагодити, але то им иде тяжко. Угорскі Русини читають переважно словацкі ґазети, бо — як повідають — они по "пільски" [се-б то по руски] не розуміють. Судивши по Русинах з угорскої сторони прибуваючих тут, випадало би хиба сказати, що Русь Угорска уже пропаща. Тут угорскі Русини дїлять ся від нас Галичан не лиш на поли церковнім і політичнім, але навіть не мешкають разом з нашими по домах приватних, — Галичане мешкають майже виключно у галицких ґаздинь, а угорскі Русини у своїх людей. Так само і побирають ся лише між собою...

 

Як наші люде почали еміґрувати масами, не буде ще й двацять лїт. Перші маси нашого народу почали еміґрувати з Угорщини, а коли их питано: з-відки они, то говорили, що з Угорщини — і имя "Гунґери" [Угри] лишило ся — бодай тут, в Пенсильванії — не тілько при угорких Русинах, але і при наших галицких, так що Англичане кождого, хто не єсть Поляком або Чехом, зовуть "Гунґером". Аж тепер, як поприходили сюди наші галицкі священики, почато звати нас Греками, а то від реліґії, котру ми тут зовемо "ґрік-католік".

 

Та й великій клопіт маємо ми тут з вибором назви для себе. Ужити назви Русин — Russian, то зараз нас Англичане мішають з Москалями; ужити назви Ruthen, то наш нарід того слова не вживає; ужити назви Мало-Русин — Little Russian, то ще гірше, бо по перше наш нарід не знає, що то значить: little Russian се-б-то "малий Россіянин"… Отже ми уживаємо назви Русин — Russian, а при тім стараємо ся в ґазетах вияснювати, що ми під царя не належимо.

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 16.03.1895]

 

(Дальше.)

 

Перші наші еміґранти мали незвичайно тяжкій час по своїм приходї до Америки. В тім часї, як они почали напливати до Америки, Айріші завязали були товариство робітниче під назвою "Molly Maguires". [Товариство се истнувало від року 1862 до 1875.] Сила того товариства була головно в Шенандорі. Оно було тайне, а за цїль поставило собі: не допустити иміґрантів, щоби ті працювали в копальнях угля, і за помочію морду відстрашували ново-прибуваючих робітників, щоб назад вертали ся, з-відки прийшли. Товариство се в самім Шенандорі замордовало було дванацять людей; чи між замордованими був якій Русин, сего годї тепер дізнати ся. За прикладом Айрішів ишли й инчі робітники, а хоть ті не мордували, то переслїдували их в страшний спосіб. Скоро лиш побачили якого з наших робітників вечером на містї, обкидували єго камінєм, а сли могли, то побивали буками. Страшно тогдї було одному чоловікови показатись навіть в білий день на містї.

 

Дїяло ся се по великім страйку углянім, котрий тут в Пенсільвенії тілько-що скінчив ся був некористно для робітників, головно Айрішів. Се дало причину до поголоски між робітниками, що Словаків і Русинів спроваджують гірночі компанії в цїли обниженя плати. І з того то пійшло, що цїла Пенсільвенія повставала сильно против наших людей. Н. пр. в Оліфантї в перших початках еміґрації, коли ще страйк не був зовсїм полагоджений, наші люде, необзнакомлені з тутешними відносинами, почали працювати в копальнях. А позаяк тогдї майже не було тут жонатих Русинів, то они мешкали в домах компаній громадно, по 20—40 людей. Одні з них ходили до роботи, а другі, вибрані товаришами варили їсти і прали — одним словом: провадили ґаздівство. Одного разу на прилеглій місцевости коло Оліфанту при углярни в великім домі мешкало до 30 наших людей. Англичане а радше Айріші довшій час засїдали на них в корчах, як ті вертали з роботи, і як могли так их страшили: били колами, як котрого злапали на самотї, а нї, то кидали камінєм, а раз наважились навіть живцем их погубити. В ночи зібрали ся Айріші купою, взяли нафти і облили цїлий дім довкола, двері і вікна попідпирали, а самі на всякій випадок — уставили ся з револьверами в корчах напротив дверей і вікон. Як всьо було готове, они підпалили о півночи дім зі всїх сторін, думаючи, що наші люде при твердім снї попалять ся. На щастє — сухе дерево почало дуже тріщати і люде побудились. Скочили до дверей — двері підперті з надвору! Силою они повиломлювали вікна і почали вискакувати. Тогдї зачаєні Айріші давай стріляти на них! Правда, нїкого не застрілено, але будинок і всї річи та зароблені гроші — всьо спалило ся. Ось таке добро ждало перших наших еміґрантів в Америцї!

 

Ще як о. Иван Воляньскій першій раз прибув до Шенандору, Айріші не перестали були переслїдувати наших людей, — ще тогдї кидано за ними камінєм і, як тілько можна було, переслїдувано их. Та вже по роцї побуту о. Воляньского в Шенандорі всьо змінило ся на лучше, і то не тілько в Шенандорі та в околици, але і в цїлій Пенсільвенії. Через виступленє тутешних епископів против о. Воляньского — имя і особа єго стала в миг знаною майже в цїлій Америцї, а що він був священиком того зненавидженого народу "Гунґерів", то всї почали дуже ним цїкавитись. О. Воляньскій скоренько научив ся по анґлійски — і се дуже богато вплинуло в єго користь і в користь нашого народу. До о. Воляньского почали зїзджати репортери ґазет, навіть з подальших сторін і випитуватись як про єго власну справу, так і про рускій нарід. О. Воляньскій вияснив цїлу справу нашої еміґрації — і ґазети рознесли по цїлій Америцї вість, що наш нарід не єсть контрактово импортованим товаром для компаній, але що він так само як і другі народи, з власної охоти еміґрує і хоче стати пожиточною силою для тутешного краю — і т. д. А коли о. Воляньскій заложив руску ґазету "Америка" і почав закладати церкви по Пенсільвенії — опінія публична зовсїм змінила ся в користь нашого народу.

 

В роцї 1884 горстка шенандорских Русинів звернула ся до львівского митрополита з просьбою, щоби им прислав руского священика. Митрополит ще перед просьбою шенандорских Русинів знав, що о. Воляньскій мав охоту виїхати до Америки. Отже, як тілько зажадано руского священика, митрополит просто удав ся до о. Воляньского і єму припоручив вибратись до Шенандора. Не стану описувати першого принятя тут о. Волясьского тутешними епископами а властиво польским клиром, бо се річи відомі, — скажу тілько, що в цїлій тій комедії грала головну ролю монета, се-б-то по тутешному "бізнес". Польскі священики до пори приїзду о. Воляньского мали тут Русинів в своїй опіцї і тягнули з того великі користи для себе. В тих часах за похорон брав польскій священик 50, а за слюб 25 долярів. Нараз зявляє ся о. Воляньскій — і рускій нарід відпадає від Поляків! Такого удару польскій клир не міг знести, то й почались интриґи на велику скалю. Як робітники-Айріші переслїдували наших робітників, так польскі ксьондзи в спілцї з айрішскими взялись виганяти руского священика — в тій надїї, що наколи им удасть ся вигнати єго, они зможуть і дальше безмилосердно дерти нарід. Айрішскій священик, коли о. Воляньскій пійшов представитись єму, сказав о. Воляньскому, щоби йшов на роботу до "майнів" [копалень], бо як для священика місця тут для него нема. Але о. Воляньскій упер ся і з початку заложив церков провізоричну в одній сали, а опісля в пів року збудував собі власну деревяну церков — і тим чином поклав першу підвалину до церковної орґанізації Русинів в Америцї. Нинї церквей єсть тут висше 30 а 28 руских священиків, як католицких так і православних.

 

При кождій нашій церкві є товариство так зване братство, але оно не має звязи з церквою; се орґанізація в цїли самопомочи. В церкві у великі свята братство виступає з своїми відзнаками для паради. При кождій церкві єсть осібна рада церковна, котра старає ся о церковні справи. А кромі ради церковної є ще вибрані люде, так звані "коллєктори", котрі мають обовязок: в часї кождої виплати ходити поміж Русинів від хати до хати а збирати від парохіян коллєкту се-б то складку на церков і на удержанє священика. Єсть постановлена певна стала такса, а постановляє єї священик в порозуміню з радою церковною. Звичайно такса єсть така, що самотний чоловік платить 25—50 а женатий 50—75 центів. Окрім сеї місячної коллєкти кождий парохіянин складає одноразову таксу — звичайно: самотний 5—10 долярів, а жонатий 10—15 долярів на будову а радше на сплату церкви і на дім парохіяльний.

 

Хто хоче належати до братства, мусить платити таксу братску, котра майже всюда однакова — 50 центів місячно. Член братства дістає в часї слабости 5 долярів тижднево запомоги, а в тяжкій хоробі має ще й догляд. На випадок смерти братство займає ся похороном члена а платить всї кошти. Таких братств наших в Америцї єсть 84 [нам знаних]; з тих 77 належить до греко- і римо-католицкого Соєдиненія, а 7 братств належать до руского народного Союза. Соєдиненіє заложили 1892 р. в Вільзберах головно оо. Теофан Обушкевич і [нинї православний протоєрей] о. Алексїй Товт. Членів має Соєдиненіє 2700. Союз заложив головно о. Констанкевич з оо. Обушкевичем а Поляньским 25-ого лютого 1894 р. Союз має членів 530. [Цифри членів Соєдиненія і Союза з другої половини минувшого року. Рeд.] Цїль Союза єсть майже та сама, що й Соєдиненія, а різниця лиш тая, що до Союза можуть належати і женщини і поодинокі люде, та й без різницї віри кождий Русин-христіянин, — коли до Соєдиненія можуть належати тілько зорґанізовані братства, і то лишь мужчини, та й членом Соєдиненія може бути тілько Русин греко- або римо-католик, а не може бути Русин инчої віри. Давнїйше в Соєдиненію на випадок смерти члена, щоби зібрати за небіщика 400 або за єго жінку 200 долярів посмертного, розкладено за кождим разом окрему дачку відповідно до числа членів. Ся процедура була вельми утяжлива, бо нераз родина діставала з Соєдиненія за помершу особу гроші доперва по 10 місяцях. Союз зміркував се і установив місячну вкладку по 50 центів від члена без огляду на число членів, а сли-би при кінци року була яка надвишка, то ті гроші члени можуть обернути на школи рускі, на читальнї або на яку иншу загальну цїль народну. Кромі того в Союзї — сли член з причини якого нещастя стане нездібним на завсїгди до працї, Союз виплачує єму 400 долярів немов посмертного, а Соєдиненіє платить лише 200 долярів.

 

Між причинами, котрі спонукали одну часть Русинів, головно Галичан, заложити Союз, була головно тая, що орґан Соєдиненія "Русско-Американскій Вѣстник" не відповідав духовим потребам Руси американьскої — раз, що був видаваний язиком нїгде на Руси неуживаним, а по друге що і зміст єго не приносив моральної користи читателям. А Соєдиненіє, підпираючи матеріяльно свій орґан, платило редакції "Вістника" величезну суму, бо до 5.000 долярів річно, хоч нарід рускій, як сказано, не мав з тої ґазети нїякои користи. По заснованю Союза перші загальні збори вибрали ґазету "Свобода" видавану о. Грушкою в Джерзі Сіті на орґан Союза, і зібрані постановили платити редакції "Свободи" 30 долярів місячно ремунерації за урядові оголошеня Союза — розумієсь, зовсїм не мішаючи ся до редаґованя тої ґазети. Незадовго потім на загальнім зборі Соєдиненія 30 мая 1894 в Шенандорі Соєдиненіє ухвалило платити редакції "Вѣстника" по одному долярови від кождого члена належачого до Соєдиненія, а за те зобовязано редакцію даром посилати кождому членови Соєдиненія оден примірник ґазети. А позаяк Соєдиненіє числить в роцї до 3.000 членів [як пише "Вѣстник"], то Соединеніє платить редакції "Вѣстника" 3.000 долярів річно, а крім того за урядові оголошеня по 50 долярів місячно, — отже видає на "Вѣстник" більше менше півчетверта тисяча долярів на рік, коли тимчасом Союз платить "Свободї" всего 360 долярів.

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 18.03.1895]

 

(Дальше.)

 

Ще о. Иван Воляньскій за часу свого побуту в Америцї в 1880-их роках заложив був подібний обом нинї истнуючим — Соєдиненю і Союзови — Союз руских братств з тою самою цїлію: виплачувати посмертне членам того Союза. Але опісля, як управа шенандорскої парохії перейшла на о. К. Андруховича по поворотї о. Воляньского до краю, — о. Андрухович на свою руку розвязав той Союз. Не скликавши навіть загального збору членів і не здавши справи зі стану товариства, він просто застановив єго урядованє. То була перша робота о. Андруховича, що руйнувала сотворене за часів о. Воляньского. За тим пійшло дальше руйнованє, а именно Народних Торговель, заснованих за часу о. Воляньского.

 

Дїяло ся все те в часї роздору в шенандорскій парохії. А причину до роздору дали чисто-приватні, домашні справи нового пароха в Шенандорі. Виднїйші члени парохії, а між ними интеліґентні Русини, узнали за річ конечну вмішати ся в ті, так сказати-б хатні справи свого пароха — через те зробили собі з него ворога. Він виступив против тих людей не лише в своїй ґазетї "Руске Слово" але і в церкві, просто виганяючи их з церкви. А що ті люде належали до "сторової [торговельної] компанії", то він виступив і против Народних Торговель.

 

Щс-до Торговель о. Андрухович головно старав ся понищити морально і матеріяльно людей з интеліґенції, котрі під той час вели дїла в Торговлях. Отже щоби знищити людей морально, почав він их — під назвою "панів" — представляти в своїй ґaзетцї як "злодїїв" і т. п. Щоби підкопати шенандорску Торговлю, він на свою руку заложив нову, а хто з парохіянь ходив до старої, против того він уживав всякого тероризму в церкві. Потім, щоби успішнїйше повести своє дїло, він звязав ся з одним из своїх сторонників в Газельтонї, де також була Торговля, і постарав ся о підписи акціонерів, що они годять ся, аби Торговлю сю замкнути. Торговлї, будучи в одній спілцї, після права мали покрити довги, які тяжили на газельтоньскій Торговли. Щоби се обійти, компанія мусїла розвязати ся, а кожда Торговля приняла нову фірму і новий заряд. Тим чином уникнено виплати довгів компаніям за Торговлю газельтоньску. Та на тім не конець. О. Андрухович повів дальшу боротьбу против Торговель в тім напрямі, щоби акціонери шенандорскої і инших Торговель відбирали свої гроші. І справдї, многі послухали і почали у всїх Торговлях допоминатись звороту грошей. Сплатити акціонерам гроші нараз — було трудно, бо склепи тут ведуть цїлий интерес з сторонами на кредит. Партія бере через цїлий місяць в склепі всьо потрібне до житя і одягу на книжку, а коли прийде місячна виплата, тогдї має платити. Розуміє ся, що майже кожда сторона не сплачує всего, кілько набрала, а звичайно лишає ся недоплата, особливо в порі, коли робота не йде добре. По роцї з тих місячних недоплата лишає ся на книжках значна сума. Отже коли в шенандорскім склепі люде почали громадно вибирати гроші, то на скілько було готівки під рукою і в банку, виплачено, але вповнї заспокоїти вірителїв було годї, бо компаніям за товари треба було платити готівкою. Щоби забезпечити акціонерів, заряд шенандорскої Торговлї повидавав им векслї, так звані "ноти", думаючи, що тим способом они перестануть напирати на виплату. Тимчасом они — з поради о. Андруховича — на підставі тих "нот" пізвали управу Торговлї — а такій позов рівняєсь замкненю склепу. Щоби сему запобігти, зійшла ся тая часть акціонерів, котрі не належали до сторонників о. Андруховича, і урадили — відпродати склеп одному з них, а зробити се дорогою публичної ліцитації. Так і зроблено. Розуміє ся ті, що Торговлю позивали і довели акціонерів до того кроку, стратили свої гроші, а инші дістали сплату. Таке стало ся з Торговлею в Шенандорі. Другі Торговлї, що були подальше від Шенандору, остались незмінені до сего часу. I так: в Оліфантї єсть управителем склепу Юрко Хиляк, — Джерменцї продали добровільно цїлий склад управителеви свого склепу, діставши зворот цїлих своїх удїлів, — в Плімовт склеп стоїть під управою Шкапяка, — в Шамоках мають склеп Мурдза і Федько, — на Ексцельзіорі Иван Глова. В Шенандорі відкупив склеп Юрко Вретяк, а з того склепу, що заложив був против давного о. Андрухович, не лишило ся навіть слїду.

 

Щоби розлучити ся з о. Андруховичем, люде не лише з Шенандору але і з других місцевостій вислали до Львова до митрополита просьбу, щоби припоручив о. Воляньскому знов поїхати до Америки. В роцї 1890 прибув о. Воляньскій до Шенандору. Люде зараз запізвали о. Андруховича, щоби віддав церков о. Воляньскому. Процес був би скінчив ся скоро і в користь народу, коли б в митрополичім письмі, данім о. Воляньскому, виразно було написано: по що посилає о. Воляньского до Шенандору. При процесї судья запитав о. Воляньского о папери, а переглянувши, узнав их недостаточними. Тогдї адвокат о. Воляньского попросив судью, щоби відрочив розправу, доки они телєґрафічно не одержать зі Львова від митрополита докладнїйшу инструкцію. Отже зателєґрафовано до Львова просьбу о докладнїйше означенє місії о. Воляньского, однакож у відповідь наспіло лиш потвердженє того, що виписане було в письмі, котре о. Воляньскій привіз з собою, а котре судья узнав за недостаточне. Конець-кінцем о. Андрухович остав ся в посїданю церкви, а завізваня митрополичого, щоби вертав до краю, не послухав. Натомість о. Воляньскій, на таке-ж візванє, виїхав з Америки. А справа шенандорскої церкви закінчилась аж по півроцї тим, що парохіяне мусили заплатити о. Андруховичеви 7.000 долярів — кромі того, що о. Андрухович затягнув був на церков кілька тисяч довгу. Після того о. Андрухович виїхав з Америки, купив десь реальність за кільканацять тисяч зр. і проживає яко приватний чоловік, бо ще в часї побуту в Америцї був засуспендований.

 

Ще перед виїздом о. Андруховича з Америки приїхав до Америки з Галичини о. Теофан Обушкевич, висланий сюда, щоби обняти місце о. Андруховича. Але о. Андрухович о тім не хотїв нїчо знати, а маючи свою ґазетку, дискредитував о. Обушкевича на спосіб американьскій.

 

При всїм тім треба зазначити, що такі подїї, як отся, в котрій ролю відограв о. Андрухович, нїчо надзвичайного тут в Америцї. Они лучають ся зовсїм нерідко у Поляків, Словаків і Литвинів, а також у инших вір. Чи раз то буває, що священик, коли сяк чи так назбирав грошей або уложив собі плян, як до грошей прийти, не дбав о нїякі зверхні свої власти, але мимо заборон тих властей иде дальше до витиченої собі цїли, а коли суспендують єго, він таки держить ся на парохії, поки лиш може. Коли-ж нажив ся вже добре або довів парохію до руїни, тогдї або закладає нову секту, а нї, то йде на якій факультет — на медичний або правничій — і стає лїкарем, адвокатом або чим-там, і о нїчо вже не дбає. Таких випадків буває чимало — поминувши всякі скандали, котрі є тут на порядку дневнім, а можна о них до-сита начитати ся н. пр. в польских дневниках. Що то не дїє ся тут межи Поляками!

 

Річ незвичайно важна, щоби до Америки висилано з старих країв священиків загально знаних яко характерних і честних людей, так сказати-б випробованих. Тілько такі й піддадуть ся своїй зверхній власти, котра з такої далечини ледви их досягає... Також зрозуміла річ, що певнїйшу поруку в тім взглядї давали би священики жонаті — а Русини тутешні все о тім говорять, що з всякого огляду було би добре, як би сюда присилано им по можности священиків жонатих...

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 20.03.1895]

 

(Дальше.)

 

В маю 1894 року одержав о. Т. Обушкевич, парох в Оліфантї, два письма: одно від митрополита зі Львова а друге від нунціятури з Відня дотично справ рускої церкви в Америцї. Митрополит писав, що поголоски о именованю о. Никифора Ханата [пароха з Пасаїк в державі Ню-Джерзі] ґенеральним вікарієм для американьско-рускої церкви є безпідставні, — а друге письмо [в язицї италіяньскім] з Пропаґанди віри повідомляло о таких приказах: 1) щоби епископи з Угорщини відкликали з Америки всїх жонатих священиків та й на будуще жонатих не висилали; 2) щоби священики рускі в Америцї піддала ся під власть тамошних католицких епископів (після того, в котрій діецезії котрий пробував]; 3) щоби митрополит чи епископ з старого краю висилав до Америки священиків лиш тогди, наколи тутешний епископ узнасть се за потрібне.

 

Розгляньмо ся в тій матерії.

 

Що-до першої точки — нїчого не було би злого, як би відкликано з-відси таких угорско-руских священиків жонатих, котрі показались нездібними на своїх тут посадах. Але тілько з тої причини — а не для того, що они жонаті. Ми маємо тут між священиками таких нежонатих, котрі роблять скандали, а між жонатими знов поважних і честних священиків. Длячого-ж тамтих лишити тут, бо они нежонаті? В тім взглядї не повинно ся робити нїякої різницї між нежонатими а жонатими.

 

Що до другої точки — то треба знати, що тутешні епископи підданє ся наших священиків під их юрисдикцію розуміють: записанє на имя епископа всякого майна парохіяльного, — инакше епископ не приймає нашого священика. Наші-ж люде нїяким чином не згодять ся на запис церкви і пapoхіяльного дому на айрішского епископа, а сли би священик потайно се зробив, то они або усунуть єго з парохії або збудують собі нову церков, як се стало ся в Газельтонї. З початку, коли люде не знали, що на чужих епископів треба платити дачки, они глядїли через пальцї на запис свого майна епископови, але нинї вже прозріли і на се не позволять.

 

Вкінци третя точка потребує обговореня трохи ширшого.

 

Зовсїм хибним називаємо помисл Пропаґанди, щоби айрішскій епископ давав свою апробату на спровадженє руского священика до Америки. Епископ айрішскій не має понятя о нашім народї і о нашім церковнім обрядї, длятого буде виформувати ся як не у польских то у словацких священиків, а тії, щоб не зменшати собі доходів з парохії, представлять єму річ — розуміє ся — в свою користь, а не в користь Русинів. О скілько можна вирозуміти з письма виданого пропаґандою — она хоче сею дорогою запобігти тому, щоби деякі тутешні священики [з Угорщини] похатно не продавали образів. Пропаґанда очевидячки бере сю річ з того боку, що мов-то такій священик чинить се з недостатку удержаня. Однакож оно так не єсть. Кождий священик рускій, де небудь він осїв, має місячно пенсії від парохіян найменше 60 долярів і безплатне мешканє, отже не потребує ходити з образами, бо має з чого жити, а котрий ходить, то лиш длятого, щоби чим скорше призбирати долярів, знаючи, що довго в Америцї не забавить. Отже в тій річи апробата айрішского епископа не мала би нїякого значіня. Тут єдина рада — добір поважних і характерних священиків для Америки. Наш священик тут, хоть би й на найменшій парохії, має місячно приходу звиж 120 долярів [т. є. 300 зр. а. в.] а є парохії, де священик має до 300 долярів місячно. Нарід не жалує гроша нї на церков, нї на священика, аби тілько той знав пошанувати свою честь і старав ся бодай де-що доброго для народу зробити.

 

Як Айріші не навидять взагалї всїх Славян, так ще більше епископи ненавидять наших священиків. Не хто иншій, а епископи айрішскі довели до переходу частини наших людей на православіє. Священика нашого они цїнять певно не висше свого слуги. Наведу кілька фактів. Такій священик, як о. Амвр. Поляньскій з Пітебурґа — нежонатий, до того катихит ґімназії — а кілько він витерпів від айрішского епископа! Коли він, з припорученя митрополичого, прийшов представитись епископови, той єго — "шизматика" — так привитав, що оба наговорили собі "чемностей", вкінци о. Поляньскій, полишивши свої папери у епископа, вийшов від него навіть не попращавши ся. Опісля було архієрейске посвященє литовского костела в Пітсбурґу. Литовскій священик запросив і о. Поляньского, а хоч той вимавляв ся, звертаючи увагу на се, що епископ важким духом на него дише, литовскій священик таки упер ся, і о. Поляньскій прибув до костела і став з иншими священиками в захристії. Надійшов епископ і почав убирати ся в ризи, а побачивши о. Поляньского, наробив тілько крику, що той, аби оминути соблазнь, тихцем вибрав ся з костела. Опісля подав жалобу до Сатолього і доперва на єго приказ епископ узнав о. Поляньского за священика католицкого. Потім ще раз взивав епископ о. Поляньского до себе, щоби оправдав ся з закиду, якій на него кинули братя во Христї — священики з Угорщини, обвинивши єго перед Сатолім, що він належить до Союза — то-б-то заводить шизму. [Такі тут, бачите, відносини!] Подібні исторії між нашими священиками а айрішскими епископами дїяли ся в Міннеаполіс за часів о. Алексея Товта. Епископ називав о. Товта "шизматиком", зневажав єго, вкінци викляв єго і єго парохіян. О. Товт викляв знов епископа. [Подібна исторія зайшла і в Ню Йорку, де епископ пірвав ся виклинати о. Грушку і єго парохіян.] Вкінци о. Товт перейшов з парохіянами на православіє.

 

Тутешний епископ — то не тая повага старого краю, перед котрою хилить ся цїле духовеньство, не кажучи вже о простолюдю. Тут инакше: тут епископ не має у духовеньства навіть тої поваги, яку там має декан. Епископи тутешні, як і переважна часть духовеньства, повиходили з бідноти, — ну, се нїчо, оно не уймало би им поваги. Але тут взагалї, аби скінчити якій факультет, не потрібно наук ґімназіяльних або инших того рода, — отже є собі якійсь укінчившій народну школу хлопець робітником або фірманом, призбирає трохи доля рбв і йде на два-три роки чи на богословскій чи на иншій факультет, присяде до книжки, скінчить факультет, т. є. виучить потрібні книжки — і стає священиком чи чим там. Розумієсь, коли з такого священика стане епископ, то люде памятають, чим він був і які науки має — тож і не мають для него відповідного респекту. Коли священик зійде ся де з епископом, то витає єго: "гальо бішоп!" — "як ся маєш, епископе! Та й взагалї не лиш духовеньство, але й люде тут епископа не респектують так, як в старім краю.

 

Коли-б наші священики поддали ся під власть латиньских епископів, — то були би не так під тими епископами, як більше під польскими ксьондзами, котрі епископів в справах руских информують. Бодай доси — н. пр. в справах оо. Товта, Грушки, Поляньского — епископи поступали на основі информацій з того власне боку.

 

Так начеркнув я коротенько образ заколотів, які доси в американьско-рускій церкві дїялись і дїють ся Caveant consules, щоби — замість поправити — ще не погіршити!...

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 21.03.1895]

 

21.03.1895