Заки приступлю до властивої річи — до опису наших руских кольоній в Америцї, думаю додати Вп. читателям короткій погляд на Америку взагалї і на мешканцїв.
Америка північна або так звані Сполучені держави північної Америки складають ся з 44 самостійних держав і обємом своїм займають більше простору, нїж цїла Европа. Клімат тут є всїлякій: в полудневих державах горячій південний, в середних мірний, троха теплїйшій як в старім краю, а в північних державах рівнаєсь сибірскому. Длятого і плоди земні тут різні, відповідно до тепла чи зимна. Край сей надзвичайно богатий у всякі мінерали. Добувають тут з землї золото, срібло, олово і всякі можливі металї, а крім того є тут незвичайно богато камінного вугля, а при добуваню єго працюють головно Словаки, Поляки, Русини — і другі. Фабрик тут несчисленне множество, а в них працює також дуже много нашого народу.
Сполучені держави славять ся не лиш маєтками, але й свободою дїла, письма і мисли.
На чолї кождої зі Сполучених держав стоїть намістник, так званий "ґовернор", а над усїми державами і ґовернорами єсть оден презідент, вибираний народом на чотири роки. Сполучені держави є републикою і мають спільну конституцію, а прочі права кожда держава має осібні, свої. Рада державна зі всїх країв збирає ся в Вашінґтонї, де мешкає презідент, а сойми краєві кождий в столици краю. Майже всїх урядників державних як і повітових нарід сам вибирає. А голосованє тут єсть безпосередне і тайне. Кождий повнолїтний чоловік, тут уроджений, має право голосованя, а в декотрих державах женщини мають рівне право з мужчинами. З иміґрантів право голосованя мають тілько ті, що приняли тутешне підданьство.
Податки тут дуже малі — і від коли Америка Америкою, нїхто ще не був ліцитований за податки. Хочеш заплатити, то платиш, а не платиш, то уряд тебе не буде ліцитувати. Уряду податкового, такого як в старім краю, тут нема. Кожда місцевість вибирає собі одного горожанина, н. пр. шевця або кого там, і той наперед ходить від дому до дому, списує, хто в домі мешкає та чим займає ся, і визначує відповідну таксу на чоловіка, кілько має заплатити. Н. пр. простий робітник платить 2—3 доляри на рік податку. Коли хто в означенім часї заплатить, тому дають ще опуст, а сли спізнить ся, доплачує процент. Доходи з податку идуть головно — в трех четвертинах на школи, котрі тут не тілько безплатні, але за убогих школярів і школярок ще доплачують родичам. Решта йде на доми для бідних, на шпиталї, дороги і т. д. Войска реґулярного тут нема більше як 25 тисяч, але й ті вояки не побирані примусово, а самі добровільно затягають ся. Єсть тут так звана міліція [щось в родї старо-краєвого ополченя] і єї буде тут до 300 тисяч. То обивателї, що добровільно пристали; они остають ся цивільними людьми, а лише в потребі покликують их до реґіментів. Нема тут також жандармів, а хиба по більших містах [ось таких як би в старім краю Станиславів, Коломия або Бережани] є "полісмени", а по менших нема навіть правильних полісменів, тілько оден або два горожане заступають их місце, але в день ходять до роботи, як кождий нашій робітник. Однак мимо того тут крадежей і всяких розбоїв богато менше як в старім краю.
Також всяких урядників державних тут надзвичайно мало. Нема тут анї старостів, анї адюнктів, анї жадних радників і т. д. Та й урядникам державним по вислуженю не платять нїяких пенсій, бо урядники тут, вибирані народом на пару лїт не є сталими. Н. пр. кождий повіт — "каунті" — має одного або двох судьїв вибраних на чотири роки. Звичайно судьями вибирають адвокатів, то по вислуженю того часу, сли єго на-ново судьєю не виберуть, він стає знов адвокатом а єго місце займає другій. Так само на повіт єсть один прокуратор вибраний і один "шериф" — урядник, якого в старім краю нема. До шерифа належить — на випадок якого забуреня в єго окрузї удержувати спокій і коли б сповнено в єго околицї якій злочин, він має право перевести слїдство, винайти злочинця і доставити до суду, а на випадок засуду злочинця на смерть — повісити єго. Та звичайно шериф сам не вішає, а именує своїм заступником фахового ката або кого там. Шериф має в повітї незвичайне значінє — щось в родї старости в старім краю — уряд се дуже почетний. Кромі тих наведених урядників в повітї більше их нема.
За те кожде місто і місточко [бо сїл в родї наших в старім краю тут зовсїм нема] має одного або й більше урядників так званих "Скваєрів" — судьїв мирових. Всяка справа переступленя права переходить через єго руки — з виїмкою тих переступств, що належать до шерифа. Поменші справи скваєр залагоджує сам, сли сторони на то згодять ся; єсли ж не згодять cя, він відступає их прокураторови. Наші люде, проживаючи тут, уважають скваєра звичайно за судью, коли тимчасом він не має права судьї, а тілько має право старати ся погодити сторони. З тої несвідомости наших людей дуже користають скваєри і немов старо-краєві жиди-лихварі висисають их незвичайно, кошти справи часто підносять до нечуваної висоти, накладаючи на правуючі ся сторони кари грошеві в свою користь, хоч им сего не вільно. Але правду повісти, процес в судї повітовім, так званім "корті", коштує страшенні суми.
Справа в судї тутешнім ведесь инакше, як в старім краю. Тут переслуханє сторін [индаґації] не переводить судья, але адвокати сторін; адвокат позиваючої сторони переслухує і випитує сторону пізвану і на відворіт судья вислухує тілько справи і видає засуд. Коли справа відбуваєсь перед судьями присяглими то они видають вирок "винен" або "не винен" а судья в першім випадку вимірює кару. Судьї присяглі голосують тут инакше, якь в старім краю. Тут, щоби сторона була узнана винною, мусять всї 12 судьїв потвердити вину, бо сли би тілько оден сказав "нї", то розправа мусить відбуватись на-ново, а то аж поки не знайдуть ся судьї, котрі або потвердять або заперечать вину всїми голосами. Длятого тут звичайно виграє тота сторона, котра має по своїй сторонї лучших адвокатів. А тут сторона рідко коли бере собі на оборонцю лиш одного адвоката, звичайно бере трох і чотирох, а адвокати кажуть собі платити великі суми. Взагалї сказавши, тутешні судові права є далеко гірші нїж в старім краю, бо адвокати звичайно так натягають их, що з чорного зроблять снїжно-біле, а суд дасть им віру. Вже з того можна мати понятє о тутешних судах, коли скажу, що тут заприсягають на рівнї обі сторони, як позиваючу сторону так і позвану, а присяга тут складає ся так, що секретар судьї дає присягаючому в руки Біблію, а сам, виложивши ноги на стіл, вибормочує під носом формулку присяги по англійски з котрої присягаючій звичайно вирозуміє лише висказані голосно слова: "Кіс ді бук!" [поцїлюй книжку]. Друга дивна річ є та, що тут не переслухують свідків тайно, але як одного переслухують то другі є пpи тім, кождий чує, що хто говорить, то після того й відповідає. Отже конфронтації свідків тут не знають, а обжалована особа може також через весь час побуту а вязници зносити ся, з ким захоче. Не диво, що богач тут виграє, а бідний програє. Відклик же до суду апеляційного тут можливий тілько тому, хто може пару тисячів на те виложити, длятого відклики до суду апеляційного тут білі круки.
Не богато більше партійно розсуджує звичайно скваєр. Скваєр є вибраний, то не має платнї а удержуєсь або з коштів, які єму сторони позиваючі а радше програючі платять, а нї, то жиє зі свого фаху, яким займав ся перед скваєрством. Кожда дїльниця має свого скваєра, то ясна річ, що кождий скваєр стараєсь особливо о ласку впливових людей — купцїв, шинкарів і дpугих більше або менше впливових, — для-того нераз лучає ся, що робітник, покривджений таким впливовим чоловіком, не знайде права на него, бо скваєр або не прийме жалоби на того чоловіка, або розсудить на користь свого приятеля. Часто лучає ся також, що найгіршій забіяка справи виграє власне длятого, що своїми битками і скандалами приспорює скваєрови наживи. За мого часу мешкала в Шенандорі одна розвідка, звана "гуґерієн кептейн", угорска капітанова, і жала з усяких процесів. Ходила по шинках, весїлях, хрестинах — і всюди залицялась до підпилих хлопцїв, а сли котрий тілько обняв єї або ущипнув, зараз наробила ґвалту і гнала до знакомого скваєра, брала "варрант" [т. є. письмо на дозвіл арештованя мнимого виновника] і казала полісменови арештувати хлопця. А треба знати, що наші люде охрестили американьске право "бабским правом", бо тут дуже остро карають за оскорбу женщини. Обжалований капітановою хлопець о намір "сповнити насилє на женщинї" годив ся на всякі услівя, аби тілько спекатись правованя. Нераз така дурниця — невинний жарт коштував хлопця і сто долярів, а грішми звичайно дїлила ся капітанова з скваєром. Розуміє ся, коли-б така халепа упала на розумного чоловіка, він знав би розрізнити злочин від жарту і не дав би ся надути — але наш чоловік, темний, всего перепудить ся і даєсь визискати кождому. А тут бути арештованим значить тілько, що склянку пива випити. Щоби арештувати чоловіка, треба заплатити скваєрови 50 центів і казати єму, щоби видав на сего або того чоловіка "варрант", а на підставі варранту можна без всякого переслуханя, без сконстатованя вини арештувати хоч-би й зовсїм невинного чоловіка.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 14.03.1895]
(Дальше.)
Побіч деяких некористних має Америка богато дуже добрих прав. Найголовнїйше єсть свобода слова, печати і дїла. Тут нїхто не конфіскує ґазет, а противно, єсть наложена кара 1.000 долярів на тих, хто би забороняв по двірцях і зелїзничих поїздах ширити ґазети або книжки.
Зелїзницї в Америцї є так розповсюднені, немов возова їзда в старім краю. Майже кожде найменше місточко має на місци зелїзницю. Н. пр. в Шамокинї, Шенандорі і т. д. маємо по три двірцї зелїзничі а денно приходить і відходить по 20 поїздів самих особових а тягарових годї і счислити, бо йдуть, можна повісти, що кілька мінут. Будкарів вздовж шляхів зелїзничих нема нїгде й одного, хоч би і як далеко була стація від стації. Ваґони тутешні зовсїм різнять ся від краєвих. Тут звичайно всї їздять одною клясою, котра відповідала би ІІ-гій клясї з старого краю. В однім тутешнім ваґоні єсть місце на 64 людей. Передїдок в ваґонах нема, а самі ваґони довгі і можна з одного ваґона перейти до другого. По боках ваґона стоять софки мягкі, вибивані адамашком. Коло кождої софки єсть вікно, отже в однім ваґонї єсть 32 вікон, по 16 на кождій сторонї. В ваґонах не можна курити. За те єсть оден осібний ваґон, призначений тілько для курцїв, і зовесь часом ІІ-ою клясою. В тім ваґонї їздять не тілько курцї, але також всї, що одягнені, не по джентлєментськи, отже робітники вертаючи з роботи і еміґранти. Крім тих двох кляс, називаних тут І-ою клясою, де не курять, і ІІ-ою клясою, де курять — є ще так звані "парльор ваґонс", котрі причіпляють лиш тогдї, сли поїзд курсує на далеку просторонь і мусить їхати день і ніч. За сю клясу доплачує ся до білєту 1 доляра і 50 сентів без огляду на те, як далеко подорожний їде. Хто купив білєт до того ваґона, може доплатити 2 або 3 доляри і дістане так звану "спітінґ кар" т. є. ліжко в ваґонї, де може вигідно переспати цїлу ніч. Як поїзд прийде на означене місце перед раном, т. є. перед 8-ою годиною, то спальний ваґон відчіпляють, уставляють єго на боцї, а подорожних не будять аж о 8-ій годинї рано. Хто має білєт до "парльор"-ваґона або до спальнї, той може в ваґонї також дістати підчас їзди перекуску, снїданє, обід і вечерю та й напити ся, чого хоче, — розумієсь, за всьо треба заплатити окремо. В кождім ваґонї є місце на потребу для подорожних, є у ваґонах вода ледова, а призначені хлопцї продають підчас їзди тїсточка, цукорки, помаранчі і т. п., кромі того всякі ґазети і книжки до читаня, а в ваґонах до куреня також сиґара. Кождий ваґон має 8 колїс а машина 10. По]зди йдуть дуже скоро, без різницї чи проста дорога чи скрут. Длятого нераз ваґони так холїтають ся, що не привиклий до їзди дістає морску хоробу. До ваґона всїдати і висїдати можна кождого часу, чи поїзд в руху чи стоїть. На стаціях кондуктори не кричать "першій... другій... третій дзвінок", бо тут такого дзвоненя нема. На машинї єсть дзвінок в родї церковної сиґнатурки і машиніст дзвонить, як приїзджає і відїзджає. При приїздї до якого міста кондуктор і єго асистенти ходять по ваґонах і викликують стацію, але так скорочують имена, що хто не знає місцевости або не має перед собою розкладу, то не зрозуміє их, хоч гинь! Поїзди тут задержують ся по стаціях на стілько, щоб люде на стрімголов вилетїли з ваґона і влетїли до него — та й їдуть дальше. В часї обідової пори і в часї вечері поїзд затримуєсь на 20 мінут — і се оголошують по ваґонах. При тім кондуктори тут незвичайно чемні. Н. пр. хтось має їхати зелїзницею, а бачить, що спізнить ся о мінуту чи дві, отже висилає когось до кондуктора, щоби підождав єго, і кондуктор часто підожде. Кожду всїдаючу і висїдаючу женщину кондуктор або єго помічник всаджує або зсаджує зі ступінїв. [Сказавши мимоходом — така публична чемність для женщин богато впливає і на наш нарід, тож наш Лемко скоро тут еманципує ся.] Пакунки тут всї надають ся за дармо до ваґона експресового, надавець дістає нумерувану бляшку. Хто не має білєту на зелїзницю, може собі купити в ваґонї у кондуктора, не доплачуючи за се нїчого; різниця лиш та, що у касієра міг купити білєт в оба боки, а у кондуктора лише в оден бік.
Як усьо, так і почти тут дуже упрощені а при тім точні. Почтарів именує міністер почт, і то з звичайних людей, котрі не вчили ся почтової маніпуляції. Часто, як почта далеко від двірця, почтар поставить при зелїзничім шляху стовп і на гаку причепить мішок з листами [пакунків тут почта не приймає] а поїзд зелїзничій як переходить, оден з урядників сїпне за мішок і возьме почту а другій на той час на другій гачок зачепить мішок для почтаря.
Телєґрафи тут видосконалені Едісоном до того ступіня, що чотири депеші по однім дротї можна рівночасно слати і діставати. До апаратів не уживають тут паперу, але телєґрафують і приймають депешу зі слуху. Телєґрафи належать до приватних компаній.
Одною з незвичайно важних різниць між Америкою а старим краєм є тая, що Американе не обходять свят. У Американ найбільшим святом по приказу церкви єсть Різдво Христове, але святкують єго тілько оден день. Великдень єсть уже меншим святом і святкують лише Великодну недїлю. То єдині два свята реліґійні, які Американе узнають і обходять. За те кожда недїля святкує ся тут надзвичайно. В недїлю всьо йде до церкви рано і вечером на вечірню, а через день Американин читає Біблію. Всї шинки — під карою 1.000 долярів і утрати дозволу на шинок — мусять бути замкнені. Замикають також всї склепи, а реставрації остають отворені тілько для сталих гостей, але нїякого напитку не можна продати навіть сталим гостям. Декуди посувають святість недїлї аж до того ступіня, що сусїд забороняє сусїдови, щоб у него грано в недїлю на фортепянї. А де би забавляли ся танцями в недїлю, там сама поліція заборонить. Церквей і костелів тут в кождім місточку по кільканацять а навіть по кількадесять. А мимо побожности Американ нема в цїлій Америцї анї одного місця чудотворного або відпустового. Не чував я тут також про монастирі мужескі, хоть католики мають немало монахинь, котрі держать під своєю опікою школи або шпиталї. Раз на заходї польскі монахинї хотїли завести чудотворне місце і навіть почали продавати на ліктї сорочку Исуса Христа, котра мала мати тую прикмету, що раз утята, відрастала наново, — але в то вдав ся епископ і заказав. Тілько й усего було за моїх часів в Америцї. А, правда — за часу о. Воляньского стало ся було чудо в Фрілянд [в Пенсільвенії] при посвященю там церкви, а то в той спосіб, що при входї священика в церков з обходу на около церкви входові двері самі перед ним отворили ся. Та о. Воляньскій витолкував счудуваним людям, що то певно хтось з хору отворив двері, потягнувши шнуром, і річ зійшла на звичайну пригоду. Несвяткованє реліґійних свят в Америцї даєсь відчувати нашим людям тим більше, що наші свята звичайно не припадають на святочні днї після латиньского обряду, длятого наші люде мусять робити по фабриках і роблять навіть в найбільше своє свято, бо як хто опустить роботу, щоби на Різдво або на Великдень пійти до церкви, то нераз тратить роботу.
Замість реліґійних свят Американе мають політичні свята. Найбільше з них припадає 4-го липня — того дня обходять память визволеня Америки; обходять оден день яко свято робітниче, також святкують так зване "декорейшен дей" т. є. память погибших в часї сецесійної війни в роцї 1864-ім, день уродин Вашінґтона, вкінци "данкс а ґівінґ ден" т. є. день подяки Богу, що визволив Америку з під панованя Англичан. Айріші [Ирляндцї] обходять день св. Патрика, а святкують тим, що кождий Айріш того дня запьє ся мов безрога.
Сполучені держави американьскі замешкує 65 міліонів різної людности. Язиком урядовим єсть тут язик анґлійскій; в приватнім житю говорить кождий своєю рідною бесїдою. Найбільше уживаним язиком, по-при анґлійскій — єсть нїмецкій, особливо в середних державах, як Ню-Йорк, Пенсільвенія і довкруги них. В північних знов державах перемагає язик францускій. Полудневі держави замешкує велике число муринів, але они говорять тілько анґлійским язиком. По декотрих великих містах, — як Ню-Йорк, Філядельфія, Бальтімор, Чікаґо, Мільвокі, Клєвелєнд і богато инших — цїлі дїльницї замешкують Поляки і Чехи. Наші Русини жиють переважно в Пенсільвенії, і то розкинені по малих містах та місточках невеликими громадками, — пересїчно можна рахувати по 1.500 людей на одну парохію.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 15.03.1895]
(Дальше.)
О скілько менї відомо, Русини мають своїх священиків і розуміє ся, свої церкви в отсих місцевостях:
В державі Пенсільвенії: В Пітсбурґ священиком єсть о. Амвросій Поляньскій з Галичини. — В Шамокин о. Иван Констанкевич з Галичини. Шамокин має в Моунт-Кармел філіяльну церков. [Перед кількома тижднями виїхав з Галичини на священика до Моунт-Кармель о. Нестор Дмитрів. — Прим. ред.]— В Шенандоа єсть священиком о. Корнилій Лавришин з Угорщини. — В Магєной Сiтi о. Августин Лавришин з Угорщини. В Лянсфорд єсть філіяльна церков тої парохії. — В Авденрід єсть священиком о. Молчаній молодшій з Угорщини. — В Газелтон є аж дві церкви, а то з причин роздору між парохіянами і там єсть двох священиків, оба з Угорщини: о. Стецович і о. Виктор Мартіяк. — В Фрілянд єсть о. Кирил Гулович з Угорщини. — В Кінґстон о. Володимир Молчаній старшій. — В Вілзбері єсть двох священиків: о. Алексїй Товт, православний протоєрей [бувшій уніятскій священик з Угорщини] і уніят о. Балух з Угорщини; там єсть лиш одна церков і належить до православної парохії, а уніяти мають ставити собі нову. — В Скрентон єсть священиком о. Шереґій з Угорщини. Ся парохія має в Ольдфордж філіяльну церков. — В Оліфант єсть о. Теофан Обушкевич з Галичини. — В Майлфільд єсть церков філіяльна. — В Ляйзерінґ єсть священиком о. Алексій Дзюбай з Угорщини. — В Дукен о. Иван Яцкевич старшій з Угорщини. — В Трентон о. Демянович. — В Філядельфії о. Грабар. В Аллєґені єсть православний о. Товт [брат того з Вільзбер, з Угорщини]. — В Делянсей о. Сабов з Угорщини.
В державі Ню-Джерзі: В Джерзі-Сіті о. Григорій Грушка з Галичини. — В Юнкерс [мурована церков] о. Сатала з Угорщини. — В Пасаїк о. Никифор Ханат.
В державі Иллінойс: В Стрітор о. Алекс. Яцкович з Угорщини. — В Чікаґо о. Врета, православний Грек родом з Тесальоніки.
В державі Мінесотта: В Міннеаполіс, де через перехід о. Алексея Товта на православіє була заведена перша парохія православна, тепер пробуває православний священик родом з Россії [имени єго не знаю].
В державі Ню-Йорк: В Бруклін єсть священиком о. Євгеній Волкай з Угорщини.
В державі Огайо: В Клівелянд єсть о. Иван Чурґович. Там мешкають переважно Мадяри греко-кат. обряду, длятого священик говорить тілько язиком мадярским, а дуже слабо по словацки.
В державі Люзіянна: В Ню-Орлеанс єсть парохія православна; имени священика не знаю.
Мішана парохія, до котрої належать Русини і Словаки, є в Філядельфії, а священиком тої парохії [як пише калєндар польскій] єсть о. Шурґот.
Я списав місцевости, де є священики і церкви — о скілько менї відомо. Думаю, що єсть більше церквей, як тут згадано, але місцевости менї не знані. Треба зважити, що Сполучені держави богато більші як цїла Европа, а сама Пенсільвенія більша від цїлої Австрії — отже трудно знати, що дїє ся між Русинами на такім великім просторі.
Кілько нас всїх Русинів в Америцї — годї знати, бо статистика о тім не згадує, однак в приближеню можемо вирахувати, коли на кожду парохію возьмемо 1.500 людей [се з прилягаючою околицею парохії не єсть за богато] а відтак загальну суму Русинів зорґанізованих в парохіях возьмемо другій раз на тії місцевости, де наші люде жиють меншими громадками і не мають церквей а таких місцевостей єсть сотка по Америцї. Отже маємо 28 парохій, а числячи пересїчно по 1.500 людей на одну, то випаде 42.000 Русинів у всїх 28 парохіях. Подвоївши сю цифру Русинами, котрі не належать до парохій, то випаде сума нашого народу в Сполучених державах по-над 80.000.
Русини галицкі походять майже виключно з Лемківщинн, а угорскі Русини головно з комітатів шариского, земплиньского і тим сусїдних.
Угорскі Русини говорять майже лиш по словацки, а дуже рідко лучає ся, щоби котрий знав по руски читати, — хиба такій, що знає дяківку. Хто з них интеліґентнїйшій, то говорить уже по мадярски, встидаючись говорити навіть по словацки, котру то бесїду простий люд уважає за красшу від нашої рускої, бо-ж не чув в старім краю крім простого мужика — нїкого, щоби говорив по руски. Священики угорскі, тут пробуваючі, дома в родинї говорять тілько по мадярски, а так само між собою. В церквах голосять проповіди нїби-то по руски — ломаною церковщнною з примішкою деяких слїв взятих з россійскої бесїди. Нашу руску мову народну они зовуть "польскою", а то тому, що они не знають анї по польски анї по руски, то і не можуть виробити собі понятя о тім, чого не чули, — не можуть відрізнити польского язика від руского.
Згоди між простим народом з Галичини а з Угорщини нема, а то з різних причин. Найголовнїйша причина тота, що угорскі напіви в церкві о много різнять ся від галицких, отже священики там, де єсть мішана парохія, немало мають клопоту, бо дяки і люде як з одної так з другої сторони спирають ся: хто має співати в церкві. Угорским Русинам не подобають ся наші напіви, а нашим угорскі. Коли служба Божа править ся з галицкими дяками, то угорскі Русини говорять, що то "пільска" служба Божа, — знов же галицкі Русини невдоволені, коли співають дяки з угорского боку. Дальша причина, що розрізнює, єсть бесїда. Нашу галицку бесїду угорскі Русини — як уже сказано — зовуть "польскою", а наші знов их бесїду називають "унґарскою". Священики з Галичини старають ся, о скілько лиш можна, різницї ті лагодити, але то им иде тяжко. Угорскі Русини читають переважно словацкі ґазети, бо — як повідають — они по "пільски" [се-б то по руски] не розуміють. Судивши по Русинах з угорскої сторони прибуваючих тут, випадало би хиба сказати, що Русь Угорска уже пропаща. Тут угорскі Русини дїлять ся від нас Галичан не лиш на поли церковнім і політичнім, але навіть не мешкають разом з нашими по домах приватних, — Галичане мешкають майже виключно у галицких ґаздинь, а угорскі Русини у своїх людей. Так само і побирають ся лише між собою...
Як наші люде почали еміґрувати масами, не буде ще й двацять лїт. Перші маси нашого народу почали еміґрувати з Угорщини, а коли их питано: з-відки они, то говорили, що з Угорщини — і имя "Гунґери" [Угри] лишило ся — бодай тут, в Пенсильванії — не тілько при угорких Русинах, але і при наших галицких, так що Англичане кождого, хто не єсть Поляком або Чехом, зовуть "Гунґером". Аж тепер, як поприходили сюди наші галицкі священики, почато звати нас Греками, а то від реліґії, котру ми тут зовемо "ґрік-католік".
Та й великій клопіт маємо ми тут з вибором назви для себе. Ужити назви Русин — Russian, то зараз нас Англичане мішають з Москалями; ужити назви Ruthen, то наш нарід того слова не вживає; ужити назви Мало-Русин — Little Russian, то ще гірше, бо по перше наш нарід не знає, що то значить: little Russian се-б-то "малий Россіянин"… Отже ми уживаємо назви Русин — Russian, а при тім стараємо ся в ґазетах вияснювати, що ми під царя не належимо.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 16.03.1895]
(Дальше.)
Перші наші еміґранти мали незвичайно тяжкій час по своїм приходї до Америки. В тім часї, як они почали напливати до Америки, Айріші завязали були товариство робітниче під назвою "Molly Maguires". [Товариство се истнувало від року 1862 до 1875.] Сила того товариства була головно в Шенандорі. Оно було тайне, а за цїль поставило собі: не допустити иміґрантів, щоби ті працювали в копальнях угля, і за помочію морду відстрашували ново-прибуваючих робітників, щоб назад вертали ся, з-відки прийшли. Товариство се в самім Шенандорі замордовало було дванацять людей; чи між замордованими був якій Русин, сего годї тепер дізнати ся. За прикладом Айрішів ишли й инчі робітники, а хоть ті не мордували, то переслїдували их в страшний спосіб. Скоро лиш побачили якого з наших робітників вечером на містї, обкидували єго камінєм, а сли могли, то побивали буками. Страшно тогдї було одному чоловікови показатись навіть в білий день на містї.
Дїяло ся се по великім страйку углянім, котрий тут в Пенсільвенії тілько-що скінчив ся був некористно для робітників, головно Айрішів. Се дало причину до поголоски між робітниками, що Словаків і Русинів спроваджують гірночі компанії в цїли обниженя плати. І з того то пійшло, що цїла Пенсільвенія повставала сильно против наших людей. Н. пр. в Оліфантї в перших початках еміґрації, коли ще страйк не був зовсїм полагоджений, наші люде, необзнакомлені з тутешними відносинами, почали працювати в копальнях. А позаяк тогдї майже не було тут жонатих Русинів, то они мешкали в домах компаній громадно, по 20—40 людей. Одні з них ходили до роботи, а другі, вибрані товаришами варили їсти і прали — одним словом: провадили ґаздівство. Одного разу на прилеглій місцевости коло Оліфанту при углярни в великім домі мешкало до 30 наших людей. Англичане а радше Айріші довшій час засїдали на них в корчах, як ті вертали з роботи, і як могли так их страшили: били колами, як котрого злапали на самотї, а нї, то кидали камінєм, а раз наважились навіть живцем их погубити. В ночи зібрали ся Айріші купою, взяли нафти і облили цїлий дім довкола, двері і вікна попідпирали, а самі на всякій випадок — уставили ся з револьверами в корчах напротив дверей і вікон. Як всьо було готове, они підпалили о півночи дім зі всїх сторін, думаючи, що наші люде при твердім снї попалять ся. На щастє — сухе дерево почало дуже тріщати і люде побудились. Скочили до дверей — двері підперті з надвору! Силою они повиломлювали вікна і почали вискакувати. Тогдї зачаєні Айріші давай стріляти на них! Правда, нїкого не застрілено, але будинок і всї річи та зароблені гроші — всьо спалило ся. Ось таке добро ждало перших наших еміґрантів в Америцї!
Ще як о. Иван Воляньскій першій раз прибув до Шенандору, Айріші не перестали були переслїдувати наших людей, — ще тогдї кидано за ними камінєм і, як тілько можна було, переслїдувано их. Та вже по роцї побуту о. Воляньского в Шенандорі всьо змінило ся на лучше, і то не тілько в Шенандорі та в околици, але і в цїлій Пенсільвенії. Через виступленє тутешних епископів против о. Воляньского — имя і особа єго стала в миг знаною майже в цїлій Америцї, а що він був священиком того зненавидженого народу "Гунґерів", то всї почали дуже ним цїкавитись. О. Воляньскій скоренько научив ся по анґлійски — і се дуже богато вплинуло в єго користь і в користь нашого народу. До о. Воляньского почали зїзджати репортери ґазет, навіть з подальших сторін і випитуватись як про єго власну справу, так і про рускій нарід. О. Воляньскій вияснив цїлу справу нашої еміґрації — і ґазети рознесли по цїлій Америцї вість, що наш нарід не єсть контрактово импортованим товаром для компаній, але що він так само як і другі народи, з власної охоти еміґрує і хоче стати пожиточною силою для тутешного краю — і т. д. А коли о. Воляньскій заложив руску ґазету "Америка" і почав закладати церкви по Пенсільвенії — опінія публична зовсїм змінила ся в користь нашого народу.
В роцї 1884 горстка шенандорских Русинів звернула ся до львівского митрополита з просьбою, щоби им прислав руского священика. Митрополит ще перед просьбою шенандорских Русинів знав, що о. Воляньскій мав охоту виїхати до Америки. Отже, як тілько зажадано руского священика, митрополит просто удав ся до о. Воляньского і єму припоручив вибратись до Шенандора. Не стану описувати першого принятя тут о. Волясьского тутешними епископами а властиво польским клиром, бо се річи відомі, — скажу тілько, що в цїлій тій комедії грала головну ролю монета, се-б-то по тутешному "бізнес". Польскі священики до пори приїзду о. Воляньского мали тут Русинів в своїй опіцї і тягнули з того великі користи для себе. В тих часах за похорон брав польскій священик 50, а за слюб 25 долярів. Нараз зявляє ся о. Воляньскій — і рускій нарід відпадає від Поляків! Такого удару польскій клир не міг знести, то й почались интриґи на велику скалю. Як робітники-Айріші переслїдували наших робітників, так польскі ксьондзи в спілцї з айрішскими взялись виганяти руского священика — в тій надїї, що наколи им удасть ся вигнати єго, они зможуть і дальше безмилосердно дерти нарід. Айрішскій священик, коли о. Воляньскій пійшов представитись єму, сказав о. Воляньскому, щоби йшов на роботу до "майнів" [копалень], бо як для священика місця тут для него нема. Але о. Воляньскій упер ся і з початку заложив церков провізоричну в одній сали, а опісля в пів року збудував собі власну деревяну церков — і тим чином поклав першу підвалину до церковної орґанізації Русинів в Америцї. Нинї церквей єсть тут висше 30 а 28 руских священиків, як католицких так і православних.
При кождій нашій церкві є товариство так зване братство, але оно не має звязи з церквою; се орґанізація в цїли самопомочи. В церкві у великі свята братство виступає з своїми відзнаками для паради. При кождій церкві єсть осібна рада церковна, котра старає ся о церковні справи. А кромі ради церковної є ще вибрані люде, так звані "коллєктори", котрі мають обовязок: в часї кождої виплати ходити поміж Русинів від хати до хати а збирати від парохіян коллєкту се-б то складку на церков і на удержанє священика. Єсть постановлена певна стала такса, а постановляє єї священик в порозуміню з радою церковною. Звичайно такса єсть така, що самотний чоловік платить 25—50 а женатий 50—75 центів. Окрім сеї місячної коллєкти кождий парохіянин складає одноразову таксу — звичайно: самотний 5—10 долярів, а жонатий 10—15 долярів на будову а радше на сплату церкви і на дім парохіяльний.
Хто хоче належати до братства, мусить платити таксу братску, котра майже всюда однакова — 50 центів місячно. Член братства дістає в часї слабости 5 долярів тижднево запомоги, а в тяжкій хоробі має ще й догляд. На випадок смерти братство займає ся похороном члена а платить всї кошти. Таких братств наших в Америцї єсть 84 [нам знаних]; з тих 77 належить до греко- і римо-католицкого Соєдиненія, а 7 братств належать до руского народного Союза. Соєдиненіє заложили 1892 р. в Вільзберах головно оо. Теофан Обушкевич і [нинї православний протоєрей] о. Алексїй Товт. Членів має Соєдиненіє 2700. Союз заложив головно о. Констанкевич з оо. Обушкевичем а Поляньским 25-ого лютого 1894 р. Союз має членів 530. [Цифри членів Соєдиненія і Союза з другої половини минувшого року. Рeд.] Цїль Союза єсть майже та сама, що й Соєдиненія, а різниця лиш тая, що до Союза можуть належати і женщини і поодинокі люде, та й без різницї віри кождий Русин-христіянин, — коли до Соєдиненія можуть належати тілько зорґанізовані братства, і то лишь мужчини, та й членом Соєдиненія може бути тілько Русин греко- або римо-католик, а не може бути Русин инчої віри. Давнїйше в Соєдиненію на випадок смерти члена, щоби зібрати за небіщика 400 або за єго жінку 200 долярів посмертного, розкладено за кождим разом окрему дачку відповідно до числа членів. Ся процедура була вельми утяжлива, бо нераз родина діставала з Соєдиненія за помершу особу гроші доперва по 10 місяцях. Союз зміркував се і установив місячну вкладку по 50 центів від члена без огляду на число членів, а сли-би при кінци року була яка надвишка, то ті гроші члени можуть обернути на школи рускі, на читальнї або на яку иншу загальну цїль народну. Кромі того в Союзї — сли член з причини якого нещастя стане нездібним на завсїгди до працї, Союз виплачує єму 400 долярів немов посмертного, а Соєдиненіє платить лише 200 долярів.
Між причинами, котрі спонукали одну часть Русинів, головно Галичан, заложити Союз, була головно тая, що орґан Соєдиненія "Русско-Американскій Вѣстник" не відповідав духовим потребам Руси американьскої — раз, що був видаваний язиком нїгде на Руси неуживаним, а по друге що і зміст єго не приносив моральної користи читателям. А Соєдиненіє, підпираючи матеріяльно свій орґан, платило редакції "Вістника" величезну суму, бо до 5.000 долярів річно, хоч нарід рускій, як сказано, не мав з тої ґазети нїякои користи. По заснованю Союза перші загальні збори вибрали ґазету "Свобода" видавану о. Грушкою в Джерзі Сіті на орґан Союза, і зібрані постановили платити редакції "Свободи" 30 долярів місячно ремунерації за урядові оголошеня Союза — розумієсь, зовсїм не мішаючи ся до редаґованя тої ґазети. Незадовго потім на загальнім зборі Соєдиненія 30 мая 1894 в Шенандорі Соєдиненіє ухвалило платити редакції "Вѣстника" по одному долярови від кождого члена належачого до Соєдиненія, а за те зобовязано редакцію даром посилати кождому членови Соєдиненія оден примірник ґазети. А позаяк Соєдиненіє числить в роцї до 3.000 членів [як пише "Вѣстник"], то Соединеніє платить редакції "Вѣстника" 3.000 долярів річно, а крім того за урядові оголошеня по 50 долярів місячно, — отже видає на "Вѣстник" більше менше півчетверта тисяча долярів на рік, коли тимчасом Союз платить "Свободї" всего 360 долярів.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 18.03.1895]
(Дальше.)
Ще о. Иван Воляньскій за часу свого побуту в Америцї в 1880-их роках заложив був подібний обом нинї истнуючим — Соєдиненю і Союзови — Союз руских братств з тою самою цїлію: виплачувати посмертне членам того Союза. Але опісля, як управа шенандорскої парохії перейшла на о. К. Андруховича по поворотї о. Воляньского до краю, — о. Андрухович на свою руку розвязав той Союз. Не скликавши навіть загального збору членів і не здавши справи зі стану товариства, він просто застановив єго урядованє. То була перша робота о. Андруховича, що руйнувала сотворене за часів о. Воляньского. За тим пійшло дальше руйнованє, а именно Народних Торговель, заснованих за часу о. Воляньского.
Дїяло ся все те в часї роздору в шенандорскій парохії. А причину до роздору дали чисто-приватні, домашні справи нового пароха в Шенандорі. Виднїйші члени парохії, а між ними интеліґентні Русини, узнали за річ конечну вмішати ся в ті, так сказати-б хатні справи свого пароха — через те зробили собі з него ворога. Він виступив против тих людей не лише в своїй ґазетї "Руске Слово" але і в церкві, просто виганяючи их з церкви. А що ті люде належали до "сторової [торговельної] компанії", то він виступив і против Народних Торговель.
Щс-до Торговель о. Андрухович головно старав ся понищити морально і матеріяльно людей з интеліґенції, котрі під той час вели дїла в Торговлях. Отже щоби знищити людей морально, почав він их — під назвою "панів" — представляти в своїй ґaзетцї як "злодїїв" і т. п. Щоби підкопати шенандорску Торговлю, він на свою руку заложив нову, а хто з парохіянь ходив до старої, против того він уживав всякого тероризму в церкві. Потім, щоби успішнїйше повести своє дїло, він звязав ся з одним из своїх сторонників в Газельтонї, де також була Торговля, і постарав ся о підписи акціонерів, що они годять ся, аби Торговлю сю замкнути. Торговлї, будучи в одній спілцї, після права мали покрити довги, які тяжили на газельтоньскій Торговли. Щоби се обійти, компанія мусїла розвязати ся, а кожда Торговля приняла нову фірму і новий заряд. Тим чином уникнено виплати довгів компаніям за Торговлю газельтоньску. Та на тім не конець. О. Андрухович повів дальшу боротьбу против Торговель в тім напрямі, щоби акціонери шенандорскої і инших Торговель відбирали свої гроші. І справдї, многі послухали і почали у всїх Торговлях допоминатись звороту грошей. Сплатити акціонерам гроші нараз — було трудно, бо склепи тут ведуть цїлий интерес з сторонами на кредит. Партія бере через цїлий місяць в склепі всьо потрібне до житя і одягу на книжку, а коли прийде місячна виплата, тогдї має платити. Розуміє ся, що майже кожда сторона не сплачує всего, кілько набрала, а звичайно лишає ся недоплата, особливо в порі, коли робота не йде добре. По роцї з тих місячних недоплата лишає ся на книжках значна сума. Отже коли в шенандорскім склепі люде почали громадно вибирати гроші, то на скілько було готівки під рукою і в банку, виплачено, але вповнї заспокоїти вірителїв було годї, бо компаніям за товари треба було платити готівкою. Щоби забезпечити акціонерів, заряд шенандорскої Торговлї повидавав им векслї, так звані "ноти", думаючи, що тим способом они перестануть напирати на виплату. Тимчасом они — з поради о. Андруховича — на підставі тих "нот" пізвали управу Торговлї — а такій позов рівняєсь замкненю склепу. Щоби сему запобігти, зійшла ся тая часть акціонерів, котрі не належали до сторонників о. Андруховича, і урадили — відпродати склеп одному з них, а зробити се дорогою публичної ліцитації. Так і зроблено. Розуміє ся ті, що Торговлю позивали і довели акціонерів до того кроку, стратили свої гроші, а инші дістали сплату. Таке стало ся з Торговлею в Шенандорі. Другі Торговлї, що були подальше від Шенандору, остались незмінені до сего часу. I так: в Оліфантї єсть управителем склепу Юрко Хиляк, — Джерменцї продали добровільно цїлий склад управителеви свого склепу, діставши зворот цїлих своїх удїлів, — в Плімовт склеп стоїть під управою Шкапяка, — в Шамоках мають склеп Мурдза і Федько, — на Ексцельзіорі Иван Глова. В Шенандорі відкупив склеп Юрко Вретяк, а з того склепу, що заложив був против давного о. Андрухович, не лишило ся навіть слїду.
Щоби розлучити ся з о. Андруховичем, люде не лише з Шенандору але і з других місцевостій вислали до Львова до митрополита просьбу, щоби припоручив о. Воляньскому знов поїхати до Америки. В роцї 1890 прибув о. Воляньскій до Шенандору. Люде зараз запізвали о. Андруховича, щоби віддав церков о. Воляньскому. Процес був би скінчив ся скоро і в користь народу, коли б в митрополичім письмі, данім о. Воляньскому, виразно було написано: по що посилає о. Воляньского до Шенандору. При процесї судья запитав о. Воляньского о папери, а переглянувши, узнав их недостаточними. Тогдї адвокат о. Воляньского попросив судью, щоби відрочив розправу, доки они телєґрафічно не одержать зі Львова від митрополита докладнїйшу инструкцію. Отже зателєґрафовано до Львова просьбу о докладнїйше означенє місії о. Воляньского, однакож у відповідь наспіло лиш потвердженє того, що виписане було в письмі, котре о. Воляньскій привіз з собою, а котре судья узнав за недостаточне. Конець-кінцем о. Андрухович остав ся в посїданю церкви, а завізваня митрополичого, щоби вертав до краю, не послухав. Натомість о. Воляньскій, на таке-ж візванє, виїхав з Америки. А справа шенандорскої церкви закінчилась аж по півроцї тим, що парохіяне мусили заплатити о. Андруховичеви 7.000 долярів — кромі того, що о. Андрухович затягнув був на церков кілька тисяч довгу. Після того о. Андрухович виїхав з Америки, купив десь реальність за кільканацять тисяч зр. і проживає яко приватний чоловік, бо ще в часї побуту в Америцї був засуспендований.
Ще перед виїздом о. Андруховича з Америки приїхав до Америки з Галичини о. Теофан Обушкевич, висланий сюда, щоби обняти місце о. Андруховича. Але о. Андрухович о тім не хотїв нїчо знати, а маючи свою ґазетку, дискредитував о. Обушкевича на спосіб американьскій.
При всїм тім треба зазначити, що такі подїї, як отся, в котрій ролю відограв о. Андрухович, нїчо надзвичайного тут в Америцї. Они лучають ся зовсїм нерідко у Поляків, Словаків і Литвинів, а також у инших вір. Чи раз то буває, що священик, коли сяк чи так назбирав грошей або уложив собі плян, як до грошей прийти, не дбав о нїякі зверхні свої власти, але мимо заборон тих властей иде дальше до витиченої собі цїли, а коли суспендують єго, він таки держить ся на парохії, поки лиш може. Коли-ж нажив ся вже добре або довів парохію до руїни, тогдї або закладає нову секту, а нї, то йде на якій факультет — на медичний або правничій — і стає лїкарем, адвокатом або чим-там, і о нїчо вже не дбає. Таких випадків буває чимало — поминувши всякі скандали, котрі є тут на порядку дневнім, а можна о них до-сита начитати ся н. пр. в польских дневниках. Що то не дїє ся тут межи Поляками!
Річ незвичайно важна, щоби до Америки висилано з старих країв священиків загально знаних яко характерних і честних людей, так сказати-б випробованих. Тілько такі й піддадуть ся своїй зверхній власти, котра з такої далечини ледви их досягає... Також зрозуміла річ, що певнїйшу поруку в тім взглядї давали би священики жонаті — а Русини тутешні все о тім говорять, що з всякого огляду було би добре, як би сюда присилано им по можности священиків жонатих...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 20.03.1895]
(Дальше.)
В маю 1894 року одержав о. Т. Обушкевич, парох в Оліфантї, два письма: одно від митрополита зі Львова а друге від нунціятури з Відня дотично справ рускої церкви в Америцї. Митрополит писав, що поголоски о именованю о. Никифора Ханата [пароха з Пасаїк в державі Ню-Джерзі] ґенеральним вікарієм для американьско-рускої церкви є безпідставні, — а друге письмо [в язицї италіяньскім] з Пропаґанди віри повідомляло о таких приказах: 1) щоби епископи з Угорщини відкликали з Америки всїх жонатих священиків та й на будуще жонатих не висилали; 2) щоби священики рускі в Америцї піддала ся під власть тамошних католицких епископів (після того, в котрій діецезії котрий пробував]; 3) щоби митрополит чи епископ з старого краю висилав до Америки священиків лиш тогди, наколи тутешний епископ узнасть се за потрібне.
Розгляньмо ся в тій матерії.
Що-до першої точки — нїчого не було би злого, як би відкликано з-відси таких угорско-руских священиків жонатих, котрі показались нездібними на своїх тут посадах. Але тілько з тої причини — а не для того, що они жонаті. Ми маємо тут між священиками таких нежонатих, котрі роблять скандали, а між жонатими знов поважних і честних священиків. Длячого-ж тамтих лишити тут, бо они нежонаті? В тім взглядї не повинно ся робити нїякої різницї між нежонатими а жонатими.
Що до другої точки — то треба знати, що тутешні епископи підданє ся наших священиків під их юрисдикцію розуміють: записанє на имя епископа всякого майна парохіяльного, — инакше епископ не приймає нашого священика. Наші-ж люде нїяким чином не згодять ся на запис церкви і пapoхіяльного дому на айрішского епископа, а сли би священик потайно се зробив, то они або усунуть єго з парохії або збудують собі нову церков, як се стало ся в Газельтонї. З початку, коли люде не знали, що на чужих епископів треба платити дачки, они глядїли через пальцї на запис свого майна епископови, але нинї вже прозріли і на се не позволять.
Вкінци третя точка потребує обговореня трохи ширшого.
Зовсїм хибним називаємо помисл Пропаґанди, щоби айрішскій епископ давав свою апробату на спровадженє руского священика до Америки. Епископ айрішскій не має понятя о нашім народї і о нашім церковнім обрядї, длятого буде виформувати ся як не у польских то у словацких священиків, а тії, щоб не зменшати собі доходів з парохії, представлять єму річ — розуміє ся — в свою користь, а не в користь Русинів. О скілько можна вирозуміти з письма виданого пропаґандою — она хоче сею дорогою запобігти тому, щоби деякі тутешні священики [з Угорщини] похатно не продавали образів. Пропаґанда очевидячки бере сю річ з того боку, що мов-то такій священик чинить се з недостатку удержаня. Однакож оно так не єсть. Кождий священик рускій, де небудь він осїв, має місячно пенсії від парохіян найменше 60 долярів і безплатне мешканє, отже не потребує ходити з образами, бо має з чого жити, а котрий ходить, то лиш длятого, щоби чим скорше призбирати долярів, знаючи, що довго в Америцї не забавить. Отже в тій річи апробата айрішского епископа не мала би нїякого значіня. Тут єдина рада — добір поважних і характерних священиків для Америки. Наш священик тут, хоть би й на найменшій парохії, має місячно приходу звиж 120 долярів [т. є. 300 зр. а. в.] а є парохії, де священик має до 300 долярів місячно. Нарід не жалує гроша нї на церков, нї на священика, аби тілько той знав пошанувати свою честь і старав ся бодай де-що доброго для народу зробити.
Як Айріші не навидять взагалї всїх Славян, так ще більше епископи ненавидять наших священиків. Не хто иншій, а епископи айрішскі довели до переходу частини наших людей на православіє. Священика нашого они цїнять певно не висше свого слуги. Наведу кілька фактів. Такій священик, як о. Амвр. Поляньскій з Пітебурґа — нежонатий, до того катихит ґімназії — а кілько він витерпів від айрішского епископа! Коли він, з припорученя митрополичого, прийшов представитись епископови, той єго — "шизматика" — так привитав, що оба наговорили собі "чемностей", вкінци о. Поляньскій, полишивши свої папери у епископа, вийшов від него навіть не попращавши ся. Опісля було архієрейске посвященє литовского костела в Пітсбурґу. Литовскій священик запросив і о. Поляньского, а хоч той вимавляв ся, звертаючи увагу на се, що епископ важким духом на него дише, литовскій священик таки упер ся, і о. Поляньскій прибув до костела і став з иншими священиками в захристії. Надійшов епископ і почав убирати ся в ризи, а побачивши о. Поляньского, наробив тілько крику, що той, аби оминути соблазнь, тихцем вибрав ся з костела. Опісля подав жалобу до Сатолього і доперва на єго приказ епископ узнав о. Поляньского за священика католицкого. Потім ще раз взивав епископ о. Поляньского до себе, щоби оправдав ся з закиду, якій на него кинули братя во Христї — священики з Угорщини, обвинивши єго перед Сатолім, що він належить до Союза — то-б-то заводить шизму. [Такі тут, бачите, відносини!] Подібні исторії між нашими священиками а айрішскими епископами дїяли ся в Міннеаполіс за часів о. Алексея Товта. Епископ називав о. Товта "шизматиком", зневажав єго, вкінци викляв єго і єго парохіян. О. Товт викляв знов епископа. [Подібна исторія зайшла і в Ню Йорку, де епископ пірвав ся виклинати о. Грушку і єго парохіян.] Вкінци о. Товт перейшов з парохіянами на православіє.
Тутешний епископ — то не тая повага старого краю, перед котрою хилить ся цїле духовеньство, не кажучи вже о простолюдю. Тут инакше: тут епископ не має у духовеньства навіть тої поваги, яку там має декан. Епископи тутешні, як і переважна часть духовеньства, повиходили з бідноти, — ну, се нїчо, оно не уймало би им поваги. Але тут взагалї, аби скінчити якій факультет, не потрібно наук ґімназіяльних або инших того рода, — отже є собі якійсь укінчившій народну школу хлопець робітником або фірманом, призбирає трохи доля рбв і йде на два-три роки чи на богословскій чи на иншій факультет, присяде до книжки, скінчить факультет, т. є. виучить потрібні книжки — і стає священиком чи чим там. Розумієсь, коли з такого священика стане епископ, то люде памятають, чим він був і які науки має — тож і не мають для него відповідного респекту. Коли священик зійде ся де з епископом, то витає єго: "гальо бішоп!" — "як ся маєш, епископе! Та й взагалї не лиш духовеньство, але й люде тут епископа не респектують так, як в старім краю.
Коли-б наші священики поддали ся під власть латиньских епископів, — то були би не так під тими епископами, як більше під польскими ксьондзами, котрі епископів в справах руских информують. Бодай доси — н. пр. в справах оо. Товта, Грушки, Поляньского — епископи поступали на основі информацій з того власне боку.
Так начеркнув я коротенько образ заколотів, які доси в американьско-рускій церкві дїялись і дїють ся Caveant consules, щоби — замість поправити — ще не погіршити!...
(Дальше буде).
[Дѣло, 21.03.1895]
(Дальше.)
Наш нарід тепер чим-раз більше думає о тім, щоб на завсїгди осїдати в Америцї, а доказом того єсть, що купує грунти і будує доми та ставить церкви. В деяких місцевостях н. пр. в Джермен коло Оліфанта, наші люде докупували або побудували до сорок домів. Також в Оліфантї зо трицать домів належить до наших людей. В місяци маю ceгo [1894] року о. Обушкевич заложив компанію з Русинів [я сам до неї пристав], котра закупила пять домів в Оліфантї на свою власність за суму 9.000 долярів.
Се ще найраціональнїйшій спосіб льокованя гроша наших людей. Стори [торговлї] не оплачують ся, бо весь бізнес [интерес] провадить ся на книжку, на борг. Довжники виплачують склепарям раз на місяць, коли робота йде добре, отже склеп тогдї яко-тако веґетує. Але як робота не йде, тогдї склепареви стає дуже скрутно. Люде беруть дальше на борг, а мало хто виплачує; з часом же залазять в великі довги, бувають винні склепареви по 30—60 долярів. Вкінци, щоби вийти з прикрого свого положеня, або й длятого, щоб не лїзти дальше в довги, вибирають ся в инші сторони, а довги в склепі лишають не сплачені. Таких людей буває й сотками в одній місцевости. Тим чином купецтво стає ся неможливим, длятого нїхто з добромислячих людей не то не заохочує наших людей до купецтва на борговий спосіб, але навіть остерігає ся их перед таким купецтвом. Англичане можуть вийти на такім способі купецтва, бо их нарід по-найбільше має власні доми і єсть привязаний до місцевости; наші ж люде вічно кочують: коли нема роботи в однім місци, идуть на друге, і так усе зміняє ся.
Наш нарід працює головно в копальнях вугля а центром углярства єсть Пенсільвенія! Робота єсть всїляка; головно залежить се від того, чи вуглє мягке чи тверде, отже і плата буває різна.
За нормальну плату денної простої роботи дорослого чоловіка можна тут взяти 1 доляра і 25 центів; менше доляра за день тут робітникови майже нїхто не платить. Більше фахова робота — як н. пр. машиністів і т. п. — платить ся по 2—2.50 доляра денно. Менше-більше таку плату дістають також робітники при вуглю так звані "майнери", котрі на свою руку добувають вуглє. Майнер працює в майнах [мінах] — як сказано — на свою руку і сам оплачує своїх помічників. Майнерами стають старі робітники, що вже довшій час при майнерах робили і здали испит на майнера. Помічник майнера зовесь між нашими людьми з анґлійска "лєбер". Такій лєбер має різнородні занятя, відповідно до того, яку роботу має майнер, однак головно лєбер ладує до ваґонів вуглє настріляне майнером і помагає майнерови вертїти дїру, на порох для розстрілу вугля.
Угода між майнером а лєбром буває також всїляка і різна в різних місцевостях. В Шамоках і околици майнер, сли згодив ся платити від наладованого воза, платить 50 центів, де єсть вуглє чисте, без каміня, а 1—1.25 доляра, де оно більше помішане з камінєм. Єсли майнер робить ґанок в земли а вуглє йде в гору, то платить лєброви тижднево, а сам від компанії дістає 3—5 долярів за ярд [менше-більше локоть] викопу; коли робить ґанок в вугли мішанім з камінєм, то дістає за ярд викопу 15—30 долярів [але тут робить 4—5 людей більше]. Помічникам платить тогдї майнер тижднево — звичайно 10 долярів, а за роботу в камени 12—13 долярів. Часами майнер робить для компанії, н. пр. поправляє дорогу в майнах, тогдї він також дістає тиждневу плату від компанії, звичайно 12—13 долярів, а лєбри, котрі майнерови в тім помагають, дістають від компанії звичайно 10 долярів тижднево.
Коли лєбер [простий робітник] працює для компанії на верху, то дістає 6—9 долярів тижднево. Они працюють в будинку вуглярскім на так званій нашими людьми "бресї" [від анґлійского слова "брека"] — они перевищують вуглє на плятформі, т. є. там, де вози приходять з вуглєм, щоби єго пущено на млини; они викладають камінє з-між угля; великі кавалки вугля они розбивають на менші або брили вугля змішаного з камінєм они розбивають і камінє відкидують.
В околицях Шамоків шайнери платять своїм лєбрам тижднево, знов же в околици Оліфанта платять від кари [т. є. скринї-ваґона на колесах].
В Шамоках і в околици майнер і єго помічник звичайно зачинають роботу від 7-ої рано. До майнів глубоко в земли спускають ся скринею і там идуть до своєї роботи. Коли нема настріляного вугля, то перше вертять дїру в стїнї вуглевій, вкладають паперову руру з порохом, з переду тої рури вставлюють льонт, запалюють і утїкають. Коли порох розсадить стїну, они приходять назад і починають оба ладувати вуглє до кар. Як наладують, приходить фірман т. зв. "трайбер", мулами забирає наладовані кари і ввозить в одно місце, з-відки опісля машиною витягають их на верх на бреху. Там уставляють ті ваґони на плятформу і робітники починають поратись коло вугля в спосіб описаний висше. Опісля пускають вуглє на млини, а перемелене пускають для пересїяня до решіт — великих валцїв повних одностайних дїр. Як вуглє перейде через решето, котре має великі отвори, тогдї пускають єго на решето з меншими отворами і так через чотири решета. Коли вже вуглє перейшло всї решета, тогдї кождий рід вугля осібно пускають в корита, при котрих по однім і другім боцї сидять дїти а часом й старі немічні люде, і як вуглє суне ся з гори в долину, они вихапують з-між вугля камінє, і чого оден не схопить, то ловить другій або й десятий, а чисте вуглє спадає до резервуарів [т. зв. шута] і з-відтам ладує ся до ваґонів та шле ся в світ. Дїти, що перебирають вуглє в коритах, дістають — малі 50 центимів на день, старші відповідно більше, а старі люде, котрі довшій час працюють в компанії, дістають навіть по долярови. Робітники, що звозять в майнах ваґони на одно місце, дістають заплату після того, чи поганяють одним, двома або трема мулами; поганяючій одним мулом дістає 8 долярів тижднево, двома 9—9.50, а трема 10 до 12 долярів тижднево. Машиніст, що вози на верх вигягає 10—12 долярів тижднево. Доглядачі мулів, котрі нїчого не роблять, тілько годують і чистять мулів в майнах, дістають 40 долярів місячно.
Часто майнери мають в майнах місця, де жили вугля идуть в гору і там як вистрілити, не рве ся весь вуголь рівно від стїни, але звисають скелї з гори. То найнебезпечнїйша робота і таку роботу наші люде зовуть "рабувати піли". Тут майнер за свою роботу дістає плату від воза, відповідно до обставин, 60—75 центів за наладований віз.
Роботу свою майнери і лєбри в шамокиниских околицях кінчать около 4-ої години по полудни.
В околици Оліфанту иншій порядок. Там лєберови платять не тижднево, але від кари. Коли за день наладує шість кар-ваґонів вугля, то єму рахує ся т. зв. "цїла шіхта" і він заробляє 2 доляри.
Взагалї, сли робота йде цїлий час і компанія доставить ваґонів кілько треба, то в Пенсільвенії при твердім вуглю заробить майнер на місяць навіть 60—100 долярів, але се рідко буває, а по більшій части через рік зарабляє 45—50. А лєбер, сли робота йде дуже добре, заробить на місяць навіть 45—60 долярів, але пересїчно зарабляє 35.
В околицях Пітсбурґа видобувають вуглє мягке. Там робота йде зовсїм иншим ладом, там всьо вуглє лежить паралєльно до землї а землї вуглеві є тонкі; вугля там не стріляють а копають. Давнїйшими часами майнери при мягкім вуглю заробляли по 6—7 долярів денно, але нинї плата о много впала. Там платять або від тони [т. є. 200 фунтів] або від ярда виробленого вугля. За тону видобутого вугля платять, відповідно до чистоти вугля, 50—75 центів. I власне на тім був страйк в околицях мягкого вугля, що компанії платили менше, нїж робітники жадали. Товариства робітничі мають задачу укладати ся з компаніями о плату робітників, а позаяк не всюда однаке вуглє і майже кожда компанія має свій спосіб видобуваня єго, то дуже трудно установити пересїчну платню для робітників належачих до орґанізації. Бо наколи плата 65 кр. за тону в одній компанії, де вуголь чистий і легко даєсь копати, буде зовсїм доброю платою, то знов там, де вуголь камінистий, така плата буде лихою.
По-при мягке вуглє компанії виробляють ще й кокс. Мягке вуглє видобуте в великих кавалках продає ся незмінене, а вся дрібота збираєсь і перепалює ся в печах. З того робить ся кокс.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 18.04.1895]
(Дальше.)
Кромі при вуглю — наші люде працюють також по фабриках. Н. пр. в Джерсі Сіті працюють при цукроварнях; так само в Філядельфії. Знов же Штсбурґу, в Аллєґені, в Гомстедї працюють при зелїзних фабриках. Сам Пітсбурґ має шість сот різних фабрик. Пересїчна плата робітника єсть така сама як при вуглю, т. є. 1.25 доляра, а висша і низша плата залежить від рода працї, яку має робітник. Треба зазначити, що кождий новий робітник звичайно дістає працю найтяжшу а найлихше плачену; доперва як довшій час працює в фабрицї, дають єму лекшу роботу і лїпше плату, а на єго місце ставлять ново-прибувшого. Англичанам звичайно дають по фабриках лучшу роботу і лїпшу плату, навіть хоч-би они робили ту саму роботу, що й наш чоловік, — а то по перше длятого, що наш чоловік не знає по англійски, а по друге, що Англичанин потребує на житє і удержанє дому значно більше, нїж наш чоловік.
Між тим, як наші люде звичайно жиють на станціях у ґаздинь по пятьох а навіть і по двацять і кількох в купі, то кождий робітник-Англичанин провадить дім про себе. В домі Англичанина-робітника мусить бути підлога покрита карпетом [рід дивана], меблї криті плюшом, а котрий має доньки, то часто єсть в хатї фісгармонія і доньки знають грати на фортепянї. Всї дїти посилає робітник-Англичанин до школи. Дївчата робітника як поприходять вечером з роботи, поубирають ся так, що виглядають мов перворядні лєдї [панї]. Робітник-Англичанин потребує пійти до театру, часто належить до многих товариств, платить звичайні дачки на костел і на удержанє священика. По праци і в недїлю убирає ся він і єго родина в красну святочну одежу і звичайно йдуть на вечірню і слухають проповіди. Проповіди англійскі в костелах некатолицких відзначають ся тим, що се просто відчити красно оброблені з напрямом світским і доторкають певної хвилї з житя людского.
Наші люде, нежонаті хлопцї або ті, що полишали жінки в краю, жиють — як сказано — громадками на станції [як они зовуть "на бурдинґу"] у ґаздинь. Кождий платить ґаздині 2—3 доляри на місяць за варенє їдїня, за пранє і постїль, а в околицях вуглярских ще й за те, що ґаздиня миє єму хребет. Звичайно кождий комірник бере собі сам на свою книжку зі стору все, чого потребує до їдїня, а ґаздиня варить кождому осібно. По великих містах, де наші люде працюють по фабриках, їдять они три рази денно мясо куповане у різника; знов же де працюють при вуглю, там купують собі шинки і їдять єї рано і в полудне з хлїбом, а вечером споживають мясо свіже. Води в майнах не пють, а беруть собі з дому в бляшанки каву варену з молоком. По деяких фабриках сама компанія дає робітникам в лїтї пиво, а в других робітники самі купують собі пиво. Води нїгде не пють, бо кажуть, що від води можна перестудити ся.
Люде зі сторони угорскої жиють так званими компаніями. Они всьо в гуртї купують на книжку компаніцку, а при кінци місяця всї по рівній части складають, щоби заплатити за набране в сторі, — они се називають: "складати до косту". В тих компаніях вибирані по черзї люде дїлять мясо так як у войску дїлять порції.
Станції, особливо де ґаздиня має на "борді" богато людей, а до того вуглярів, не грішать чистотою. Долївки нераз чорні, так само й постелї, бо тут, по звичаю американьскому, на ліжках спить по два й три люда, а ковдри раз купленої нїколи не підшивають, — то можна собі представити, як по роцї або двох виглядає така ковдра! Инакше вже у наших "бізнесістів", т. є. тих, котрі мають стори [склепи], або готелї, або шинки. Ті удержують свої доми на стопі Англичан; в хатах их чисто, долївки застелені диванами, а меблї криті плюшом або оксамітом.
Люде наші, приїзджаючі з старого краю, майже нїколи не приїздять сюда в старо-краєвих гунях, а надягають хоч-би якій лах на хребет, аби лиш сурдутина. Жіноцтво наше скорше приїзджає в старо-краєвім корсетї та в червоній спідници, але скоро тут приїзжа женщина зайде до хати, вже єї краяни не випустять, поки не справить собі американьскої спідницї, а часто й капелюха. Найтяжше з-разу приходить нашій дївцї вийти в капелюсї на місто; нераз закладанє капелюха на голову супроводить плач... Але за пів року нїхто би не пізнав тої Марисї, що так була сплакала ся, заки вложила на голову капелюшок — тоту дурну примху паньску. Вистроєна, мов паня, в моднім капелюшку — хоч, правду сказати, з цїлим огородом червоних рож, маків і зеленого листя — і в сукни з буфастими рукавами, она вже знає повісти "но, сер" [нї, пане] і "єс, сер" [так, пане], і "ол райт" [все гаразд]. То перші анґлійскі слова і фрази, яких навчить ся кождий "ґрінгорн" — "зелена труба", як тут називають новоприбувшого. Мужчина-ґрінгорн навчить ся зараз ще й кілька англійских проклонів.
Ґрінгорн, приїхавши сюда з старого краю, удаєсь до краянів поперед всего розвідатись, де би дістав роботу. На угощенє нового краяна сходять ся краяни, купують бочівку пива, пють, гостять ся і учать нового, де і як має просити роботу. Виучують єго покрученої анґлійскої фрази: "Містер бас, ґіб мі джаб!" [пане наставнику, дайте менї роботу] Натішивши ся краяном на гостинї, беруть єго і ведуть до стору та купують єму робітничій одяг а другій джентлєменьскій про свято. Потому ведуть єго до другого стору, де він дістає малу книжочку, на котру бере сoбі все потрібне на харч. Опісля старають ся для него о роботу.
Коли приїде дївчина, то кавалєри-краяни справляють рівнож угощенє і сходять ся на оглядини. Як дївчина припаде котрому до вподоби, то стараєсь о єї руку, а коли она прийме, то вже він займаєсь нею, справляє їй все потрібне до убраня, на весїлє білу сукню, купує меблї, винаймає дім, вінчають ся і старають ся о бордінґерів, т. є. о мешканцїв на станції.
Нинї в Америцї нема вже такої посухи на красний пол рускій, як то бувало колись, — хиба котрому з наших хлопцїв забагає ся не дївчини, але панни. Найбільше дївчат наших єсть в Ню-Йорку. Отже звичайно хлопець, коли не має краянів в Ню-Йорку, бере знакомого свого товариша, котрий знає в Ню-Йорку місцевости, де мешкають рускі дївчата, платить єму дорогу і всї видатки, сам убираєсь як найкрасше і їдуть в тую обітовану землю.
Велике число красних дївчат руских працює в Ню-Йорку по фабриках тютюнових, в фабриках диванів, по шкальнях і т. д. Они різнять ся від провінціяльних дївчат наших тим, що ходять убрані після найновійшої моди в делікатних тюльових капелюшках, в лякированих черевичках, часто і в шовкових сукнях в недїлю і в звичайні днї, як идуть на спацир. Звичайно мешкають они гуртом, нераз і по трицять в однім домі. Они мають спільну кухню а звичайно з кухнї ведуть двері до поодиноких комнаток, де по дві або й три дївчат спить на однім ліжку. Кухня служить заразом за рецепційну салю для всїх. Вечером на спільній кухни варять собі вечерю і снїданок на рано. Жиють они вельми ощадно — наші люде жартують, що "за два центи на день". I дїйстно, їда на день не коштує их пересїчно більше як 10 центів. Молочко і крокеси [рід маців] — то вся пожива через день, а вечером варять собі де що з мяса. За те они дуже дбають о красне убранє і о елєґанцію.
Свати зайшовши до "рецепційної салї" наших дївчат, з першу оглядають ті живі цвіти, а опісля кажуть принести пива, випють і розпочинають бесїду. Ось що оповідав менї один зі знакомих людей, що їздив до Ню-Йорку женити одного майнера.
"Зайшли ми", каже, "до дому, де жили дївчата; в тій одній каменици мешкало их по-над пятьдесять. Ми зайшли до станції на другім поверсї, де мешкало их щось трицять і восїм. Були там всїлякі: низькі і високі, сухі й тугі, червоні мов півонії і блїді як полотно. Я штовхаю мого камрата у бік і питаю: "Ну, вибрав яку?" — "Почекай", каже той, "ся була би добра, але блїда, не має здоровля; ся хмурно дивиться, відай буде не добра..." — "А он тота при печи?" повідаю я, "і румяна, і туга, ще й видно господарна, коли так заходить ся коло печи". — "Ну", каже молодий до мене, "бери перше на слово..." Я кивнув пальцем дївчинї, она знала, по що, і завела нас до своєї комнатки. Тут ми почали розговір а вкінци почав я єї питати: чи не пійшла би до Пенсільвенії. "Чому нї?" відповідає. Слово по слові она питає мене: чи се я хочу женити ся. "Нї" повідаю, "не я, а той там, що в кухни лишив ся." — "Аги!" кликнула она з обуренєм, "а чом же він сам не говорить, але ви мене дурите?" — "Нї" повідаю, я "не дурю, а тілько хотїв довідатись, чи ти би віддала ся." Закликав я кавалєра і почала ся розмова. "Ходи" каже кавалєр "зі мною до Н., там тобі буде лучше; я винайму дім, будемо мати богато бурдінґерів, кождий заплатить по 2 доляри і 50 центів на місяць, вуглє нїчо не буде тебе коштувати, бо сама собі назбираєш на дорбенку." [Відпадки вугля висипувані довкола вуглярні творять з часом чорні горби звані "дортбенк".] Дївчина вислухала тої мови кавалєра і як крикне: "А що ти собі думаєш? чи я мул, щоби так гарувати?" Я зацитькав дївчину, але кавалєр по хвили доправив, запитавши єї: "Ганю! а кілько ти маєш ускладаних грошей?" — "То ти з грішми хочеш женити ся, а не зі мною?" сказала она, вхопила капелюшок і фуркнула з станції мов пташок. Ну, і так моє сватанє розбилось о дурноту жениха..."
Треба знати, що женитись до Ню-Йорку може їхати тілько джентлємен, бо за якого-будь тамошна дївчина наша вже не пійде. Різниця між провінціяльною дївчиною а ню-йоркскою єсть та, що ню-йоркска має вільну волю виходити або не виходити за-муж, бо она сама на себе працює і часто має зложених кілька соток долярів, хоч праця жіноча дуже лихо платить ся по фабриках; женщина вже добре заробляє, коли заробить на тиждень 5 долярів, а звичайно дївчата заробляють 3.50—4 доляри. При тім ню-йоркска має по роботї вільний час і всякі приятности.
Треба признати в честь наших дївчат-робітниць, що они ведуть ся дуже честно і морально; не чувати о них нїчого злого, а противно: всї хвалять их яко дївчат гарних, честних і ощадних. Дївчата, що живуть по містах вуглярских, скорше пійдуть за-муж за кого попаде, бо они по перше: мусять тяжко працювати по домах, де мешкають бордінґери, а по друге: не мають ускладаного гроша, отже о всьо мусить постаратись жених.
Вінчанє наших людей відбуває ся тут в той спосіб: Найперше идуть молодий з молодою до скваєра і беруть "ляйсенс", котрий заступає наші старо-краєві оповіди. Перед скваєром молоді присягають, що обоє не є жонаті. Діставши ляйсенс, идуть молоді до священика і той их записує. Умовившись з священиком, коли він их повінчає, идуть до дому і лагодять ся на весїлє. Весїля часто відбувають ся в сали якого з наших готельників. Підчас весїльного обіду або підчас вечері хтось з гостей звичайно держить промову з благожеланями для молодої пари, а по тім гостї роблять складку для молодят. Коли весїлє велике, то узбираєсь і по-над 50 а иногдї навіть 100 долярів. Тим чином кошти весїля, сли не в цїлости, то звичайно в половинї звертають ся новоженцям. Подібні складки бувають також на хрестинах. Розуміє ся, на весїлє просять молоді всїх знакомих, але не ходять від дому до дому, як то в старім краю буває, а запрошують тілько при нагодї.
(Конець буде.)
[Дѣло, 19.04.1895]
(Конець.)
Наші люде, як самі Американе признають, цивілізують ся дуже скоро; одна лиш біда, що они Америку тілько знають, на скілько пізнають Американ в сальонах [шинках] длятого й вільність американьску понимають хибно як-раз зі злої сторони. Они думають, що вільність значить те, що вільно... упити ся. Тому-то наші люде часто попадають в руки скваєрів, тих пявок нашого люду, котрі заступають тут краєвих пявок-жидів, — тілько тут наш чоловік не з біди лїзе в руки пявки, а з розпусти. Велику заслугу положила громада шамокиньска, урадивши, щоби священик заказав людям, під загрозою виключеня з парохії, ити без попередного позволеня священика позиватись до скваєра. Богато справ полагоджено добровільно в шамокиньскій парохії полюбовним судом, без коштів, а оно коштувало би було людей десятки талярів. Люде приходять до о. Констанкевича і він каже обом сторонам вибрати собі по трех судьїв а ті вибирають собі семого і більшостію голосів признають одному або другому справедливість і ухвалюють кару звичайно грошеву в користь церкви.
Шамокин славить ся також і з инших порядків громадских: має читальню, хор нотний, товариство горожан американьских, одно з найбільших братств в цїлій Америцї, має й школу для дїтей, тут єсть осїдок головного заряду ново-утвореного "Союза" Русинів американьских, єсть три стори [склепи] рускі, два готелї рускі.
Крім того на сусїднім Ексцельзіорі маємо п. Ивана Глову державним почтарем; першій се Русин в Америцї, що держить уряд державний і єсть плачений грошем публичним. Він також веде заряд стору компаніцкого. Шамокин має славних патріотів, між ними Теодора Талпаша, властителя готелю руского і голову "Союза". Стори рускі держать тут Ст. Мурдза, Теодор Федько і компанія, другій стор Як. Жилич і Михайло Колодїй, стор з убувью має Ал. Шаршон, а стор корінний Ив. Новак. — В Монт Картель мають великій готель Иван Талпаш і Иван Галабурда, а рускій стор Мурдза. Тут єсть школа для дїтей під управою п. Гадьковича. — Оліфант має своїх бізнесістів. Стор компаніцкій веде Юрко Хиляк. Готель компаніцкій має в зарядї Іосиф Осеняк, а крім готелю тая сама компанія посїдає пять домів вартости 9.000 долярів. Иван Свала має заведенє похоронне, держить готель і єсть властителем сїмох домів вартости кільканацяти тисяч долярів. Семен Федоровскій має готель. Кузьма Свала єсть малярем і різником. Оліфант має також хоральний спів, читальню і школу для дїтей, котру веде п. Діонис Перч, бувшій учитель народний в старім краю. — В Джермен мають сальони [шинки] Русини Цїцюра і Мих. Шарак, а рускій стор має Ал. Шланта і заразом єсть властителем чотирох красних домів. Недавно там заложилась також школа для дїтей і читальня. До наших людей належить там до сорок домів. — В Скрентон Шмід молодшій має рускій стор, а також єсть там друкарня Руско-Американьского Вістника, котрого редактором єсть Юрій Жаткович. — В Ольдфордж, де єсть філіяльна церков скрентоньскої, має рускій стор п. Русин. — В Маганой-Сіті руским сторником і заразом мясарем єсть Иван Шмід Жинчак, по третій раз вибраний головою "Соєдиненія", властитель села в старім краю на угорскій сторонї. — В Шенандорі Иван Вретяк має рускій стор, Иван Онущак має заведенє похоронне і готель, Гриць Бішко має сальон, Иван Коваль має рускій стор і заразом єсть учителем в школї для дїтей. [Треба признати в честь Шенандорцїв і тамошного священика о. К. Лавришина, що о. Лавришин першій з угорско-руских священиків заложив школу руску для дїтей.] — В Авденрід має стор п. Сквір. — В Лянсфордї має також Русин стор. — В Джерзі Сіті єсть рускій стор і друкарня часописи "Свобода". — В Мінеаполіс єсть рускій компаніцкій стор, єсть руска школа і хоральний спів з нот. — В Вільзберах єсть руска школа для дїтей. Та й в богато других місцевостях по Америцї маємо своїх бізнесістів, але годї всїх знати.
Нашим еміґрантам з Галичини приходить найтруднїйше переїхати через свій край, де их жандармерія або вилапує, або в Освіцимі та в Одерберзї задержує на граници. Длятого люде наші мусять потайно переходити границї австрійскої держави або їдуть на Відень. Щоби перейти границю, удають ся они до жидів, а ті за провід дуже их здирають. За границею австрійскою в Нїмеччинї нїхто за пашпорт не питає; так само тут в Америцї. Звичайно дорога нашого чоловіка, сли має пашпорт коштує 100 зр. аж до Америки, але через Пруси мусить їхати четвертою клясою, а через море третьою.
По дорозї хто тілько може, то визискує простого чоловіка. Ось перед двома роками приїхало кількох наших людей до Бреми. Дїяло ся то в часї горячкової еміґрації до Бразилії. Компанії давали аґентам великій процент за продаж корабельних карт на лінії бразилійскі, отже такій аґент корабельних карт Міслєр в Бремі взяв ся на спосіб. Налапавши до двіста людей, що хотїли їхати до північної Америки, він наговорив им, що там замкнули на пять лїт границї і нїкого не впускають, але він хоче бідним людям помогти, тож вишле их до Арґентини. І дїйстно удало ся єму вислати по-над двіста людей, Поляків, Русинів і Словаків до Арґентини. З тої громади кількох уже прибуло до Америки північної та не можуть наоповідати ся о своїм бідованю в Арґентинї. Другій чоловік оповідав менї, що він, утїкаючи до Америки, пійшов на Угри. Там десь коло границї надибали єго два Мадяри і заговорили до него кілька слів по словацки. Він на стілько их вирозумів, що они переведуть єго через границю. Та й завели єго в лїси, там вергли єго на землю і почали душити, жадаючи від него грошей. Той, щоби ратувати житє, дав им всї гроші, звиж 300 зр., і они єго пустили. Иншій знов оповідав, як їхало их сїмох еміґрантів і в Кракові на двірци здибав их жидок, а дізнавши ся, що они їдуть до Америки, зобовязав ся перевести их через границю і купити им білєти аж до Гамбурґа а з Гамбурґа карти корабельні за малою доплатою, і казав собі дати на те по 100 зр., бо инакше він заденунціює их жандармерії. Люде дали жидкови 700 зр., він покрутив ся сюда-туда, вивів их за місто в поле і драпнув, лишивши их в поли.
Подібних випадків можна між нашими людьми назбирати сотками й тисячами, бо майже кождий еміґрант, котрий не має пашпорту, мусить грубо оплачувати ся всяким драбам. Через Нїмеччину переїхати не трудно, бо там не питають о пашпорт, але на корабли треба мати завсїгди якійсь папір, котрим можна би вилєґітімуватись, що не єсть ся підданим пруским. Треба також бути обачним при купнї карти корабельної, уважати, на яку лінію купує ся карту, бо є кораблї тягарові, що їдуть до Америки двацять днїв, а є почтові, що їдуть лише девять день або й менше. В Гамбурзї найлучші кораблї має товариство зване "Гамбурґ-Амерікан-пакет-компані", а в Бремі найлучші кораблї почтові.
По приїздї корабля до Америки пасажирів з третьої кляси ведуть до дому транспортового і там их переглядають: чи они не уломні на тїлї або на умі, бо таких, а так само дуже старих, сли за ними не уйме ся родина, відсилають назад до старого краю. В домі транспортовім питають еміґранта: по що приїхав до Америки. Коли приїхав на роботу, то питають, чи має замовлену роботу. Сли той скаже, що має замовлену, — як то часто наші люде з глупоти говорять, — то такого уважають за робітника контрактового і відсилають єго назад. В домі транспортовім повинен еміґрант казати, що роботи не має, але має в Америцї родину або знакомих, і показати их адресу. Хто се учинить і має на стілько гроша, щоби купити собі білєт зелїзничій, то вже має спокій — куплять єму білєт, всадять до ваґона і відсилають до родини або до знакомих.
В Америцї поплачує тілько фізична праця, поки сам чоловік не здобуде собі якого становиска. Ремісла також поплачують, але не всї. Найменше доплачує шевство, бо тут уживає ся майже виключно обув фабрична. Дуже мало доплачує й кравецтво, бо й одїж носить ся майже виключно фабричного виробу; кравець може знайти роботу при фабриках, ось як в Бальтіморе, але там за зішитє покраяного ґарнітуру платять одного таляра. Столярство троха лучше поплачує, але також працювати треба в фабриках, бо й вся столярка тут фабрична. Хто з интеліґенції сюда прибуває, мусить перші лїта працювати або в фабриках або де инде, поки не навчить ся анґлійского язика; опісля може собі знайти вже инше занятє. Праця тут, де би нї було, є дуже тяжка, особливо поки чоловік "зелений" т. є. не знає язика і не виробив собі якого становиска. Впрочім о всяку працю, з виїмком хиба копаня вугля, тут нашому братови дуже трудно, тим труднїйше, що при всякій праци вимагають знаня язика анґлійского. До того — що найважнїйше — праця тут взагалї не єсть постійною: оден тиждень робота йде добре, а вже другого тиждня може настати застій — всьо йде мов на біржи, то підносить ся, то спадає. Як би праця тут була безнастанною, без частих застоїв, то Америка для робітника була би правдивою копальнею золота, — але в тім то й лихо, що хоч добре за роботу платять, та тяжко заробити, бо нераз в двоє тілько днїв в роцї нарід не робить, як робить...
[Дѣло, 20.04.1895]
20.04.1895