На нові оселї.

Очерк

Україньска хата. Двері заєдно відчиняють ся, входять гостї, обтрясають з чобіт болото, здоровлять ся і мовчки сїдають то тут, то там, виглядаючи вільне місце. Народу — тьма тьменна — одні сидять, другі стоять, покурюють люльки. Дим бакуну, мішаючи ся з запахом дьогтя і овечих кожухів, широкою полосою несе ся в піч. Жінки суєтять ся приготовлюючи обід: качають тїсто, лїплять пироги, розтирають сушені грушки і яблока з маком. Старушка, видко ґаздиня, замітає брудну земляну долівку і вздихаючи, утирає рукавом сорочки навислі на рісницях сльози. На дворі так само, як і в хаті, панує незвичайний нелад: худоба бродить, стоять витягнені зпід шопи вози, розметена всюди солома, ворота на улицю отворені навстяж. Кілька сухоребрих коний, привязаних парами до возів, понуривши голови і повісивши уха, немов сплять. У всїм видко сум, що відбиває ся на лицях стоячих купками на подвірю і на улици селян.

— От, лихо старим — вздихаючи, замічає старший селянин.

— Чому? — питає парубок в кожусї.

— Як чому? Всьо одно, як би поховали, більше нїколи не побачать ся.

— Що й казати.

— А вже-ж! Амур — сторона далека. Тепер до Одеси верст шістьсот, а звідси водою... і числа нема! — додав старший, махнувши рукавом свитки. — Що й говорити: два сини і дві невістки — вісїм робучих рук, а без них, що старі зроблять? Словом — могила!

— Гм!.. — вмішує ся до розмови третий селянин. — Коби земля — то иньша річ, нїхто не переселювавсь би, а то біда — хлїба треба шукати. На двох десятинах батька лисого придбаєш, а у синів дїти ростуть, ну і втечеш. Степ та воля — козацка доля.

— Та се так... Певне!... Люди не мруть від голоду, а від хлїба! — згодив ся кружок слухачів.

— Еге! — докинув якийсь старець. — Яке тут житє, нї ножа, нї образа — нї зарізати ся, нї помолити ся.

— Сум! — заявив научуючим голосом вояк інвалїд з хрестом на сїрім плащи. — І мерця в хатї нема, а похорони, справжнї похорони.

На подвірє вїхав сьвященник. Люди поскидали шапки. Злїзши з брички, що виглядала немов яка тарадайка, він поволи пішов з дяком до хати, де на вид панотця всї встали, приняли побожні міни і стали підходити по благословенє до руки. Перехрестившись перед образами, сьвященник скинув з себе верхню одежу, надів епитрахиль і почав правити молебен.

Дим ладану наповнив хату. За сьвященником і дяком стояла родина і щиро молила ся. Всї прочі товпили ся коло порога і також молились. Деякі з них помагали сьпівати дякови. Благодатні промінї весняного сонця, пробиваючи ся крізь віконне скло, ярко осьвічували лиця молячих ся.

"И єще помолим ся: о плавающих, путешествующих" ...роздав ся голос сьвященника. Всї побожно перехрестили ся. Білий, як голуб, отець родини, очевидячки старав ся бути спокійним; він зморщивши брови, глядїв поважно і коли єго жінка починала голосно хлипати, штовхав єї ліктем і потїшаючи, шептав: "Годї, стара, не звичайно, служба Божа іде, годї!" Два парубки немов орли вивисшували ся зпоміж присутних і заєдно обтирали полами жупанів свої спітнїлі лиця. Невістки шептом повтаряли за сьвященником молитву і їх блїді губи безнастанно порушались. Дїти обводили цїлу сю картину блукаючим поглядом і без думки стояли з отвореними устами.

По скінченім молебни присутні стали підходити до хреста. Перші підійшли від'їзджаючі. Сьвященник, сказавши до них науку, поблагословив їх і пожелав їм щасливого приїзду на нові оселї. Скинувши епитрахиль, він на просьбу господарів, сїв з дяком на почесне місце за заставлений їдою під образами стіл, між тим як селяни з почести для панотця стояли не беручи участи в їдї. Вскорі покінчивши обід, сьвященник встав, помолив ся перед образами, подякував господарям за хлїб-сіль, попращав ся з парохіянами і пошептавши коло порога з старцем, всунув щось до кишенї і вийшов з хати в супроводї дяка, що за сей час всків обіпхати ся пирогами, мукою, печеними ковбасами і всяким иншим добром гостинного Українця. За стіл посїдала родина і гостї. Але в хатї панувала тяшина. Вояк-інвалїд пробував говорити про Амур, але розмова якось не клиїла ся, нїхто не мав охоти говорити і она вскорі уривала ся. І знов мовчанє і знов монотонний стук деревяних ложок о миску. Переселенцї, опустивши голови, блукали гадками десь далеко. Тяжкі думи виривали вже на їх чолї глубоку морщину між бровами. Мати ходила за синами, сплакана і не зводила з них почервонїлих від сльоз очий а дивила ся на них так, немов би молила ся. Старий отець старав ся розвеселити товариство, але се єму не удавало ся. Всї чули, що єму не до весeлocти, що у него на серци немов тяжкий камінь лежить.

— Та чого ти стара плачеш? — говорив отець, удаючи веселого.

— Нам тїшити ся, що дїти ідуть на добру землю, хлїба буде по горло, пшеничні пироги кождий день. Ми з тобою також хотїли іти за синами, та видно наші зуби не для амурского хлїба. Доктор не пустив. Каже, що дорога велика, не доїдемо морем. А, бодай на твоїй голові горох молотили! — крикнув отець. — Та я таких, як доктор, трох положу, кину як сю галузку! Їй Богу! А він каже, що я слабий.

Гостї хотїли усьміхнути ся, але якось не удало ся.

— Та оно й лїпше, що лишаємо ся, — не переставав отець, — бо там кажуть, неврожай на жіночий рід, то й було би таке, що не то що парубок, а може який азият украв би менї стару.

Він голосно зареготав ся, але се був гіркий сьміх. В нїм чути було стогін старечої наболїлої душі, тої душі, що плекала синів цїлого чверть віка, плекала лише на те, щоби їх виправити за десятки тисяч верст, за кусником хлїба, виправити і нїколи більше не побачити, немов за житя похоронити. І тепер стара козацка душа не показує по собі, що їй сумно, страшно тяжко, удає веселу, хотячи тим додати відваги дїтям і викликати на молодих устах усьмішку, але... все на дармо. Навіть помимо того, що старець щедро частував гостий чаркою вареної, всї сидїли, немов водою злиті, а жінки плакали. Вкінци заговорили сини:

— Ви батьку, не оріть самі, ви вже старі, а лїпше віддайте землю на половину, на ваш вік стане.

— Батькови дурному кажіть! Я старий? Ось що ви видумали! Зa се поцїлуйте мене нинї, а я вас завтра. Старий? Та у мене з жінкою будуть ще такі сани, що вас за холяву заткнуть. Старий! Ідіть з Богом, менї вас не жаль. Стара приведе менї ще таких парубків, що ну! — ось з такими вусами!

Се сказавши, старець зіскочив з лавки, по молодецки випрямив ся, одною рукою взяв ся у бік, а другою покрутив з козацким завзятєм свій білий, довгий вус. Гостї з ввічливости для господаря засьміяли ся, але зараз умовкли. По обідї стала збирати ся в дорогу. Конї запряжено і старанно уложено річи. Старець підійшов до входових дверий і покликав синів. Сини вийшли за вітцем до сїний.

— Глядїть, хлопцї, — при прощаню не плачте, бо ще більше засмутите матїр, а она як тїнь ходить, тaк змучила ся. Будьте козаками і бабам вашим шепнїть, а то они, сороки, раді хлипати. — І ударивши долонею синів по плечи, він весело крикнув: — Ех, ви Амурцї, щоби ви до смерти не вмирали! — Потім поцілувавши кождого з них трутив їх в двері. — Ну, тепер ідіть до неньки — додав.

Але прийшов час розставати ся. Старий здоймив зі стїни образ і став з жінкою на розстелений килим. Рідня підійшла до них і тихо припала на колїна. Присутні повставали. Поблагословивши дїтий, старий обернув ся до них з вітцївскою наукою.

— Жийте, сини, між собою дружно, як я і ваша мати прожили з вами. Друг другови в бідї помагайте; жінок любіть, але волї не давайте. Як кажуть: "Люби як душу, а тряси як грушу". Єсли треба повчити жінку — повчи. Не бий чим попало, а батогом, і не по голові. Дїтий держіть в страху і послусї. Бідному чоловікови поможіть, голодного накорміть, подорожного прийміть, Не забувайте, що всьо Боже, одні гріхи наші. Горівку пийте, але розуму не пропивайте! А ваша річ, невістки, дїтий здорових родити, господарства доглядати, чоловіка слухати. Ви, дїти — обернув ся до внучат — слухайте вітця і матери.

Скінчивши науку старець розпростер руки над головами ріднї і відмовивши голосно коротку молитву, закінчив благословенє словами: "Сохрани Милосердний вас від тяжкої напасти, від паньскої ненависти. Моє-ж благословенє ненарушене во віки віков. Амінь".

Перецїлувавши Амурцїв, старий передав образ жінцї. Стала благословити мати: она хотїла щось сказати, але сльози ринули з очий і роздав ся лише плач. — Годї, стара, годї, — успокоював отець, беручи від жінки дїти. — Тепер треба сїсти, як закон велить, щоби всьо добре сїдало. Всї посідали на лавки і хвилю помовчавши, встали, здихнули і почали виходити з хати. Що почували в той час дїти, покидаючи свою рідну хату, і старі, що лишали ся сиротами на поталу туги — тяжко сказати. Сини глядїли якось бездушно і, здавало ся, не піймали грози всего, що дїяло ся. Мати відходила від розуму, а отець стояв розсїяний, прикусуючи губи до крови... Настала страшна хвиля, хвиля вічної розлуки... Розпростерлись старенькі материньскі руки, обвили ся кругом ший синівских і немов приросли до них. Глухий стогін роздав ся в сирім веснянім воздусї. Неначе потік перервав ся — полились сльози з очий синів на старечу грудь покиданої матери. Старий зібравши всю свою силу волї, стиснув судорожно зуби, люто блиснув очима і поглянув на своїх козаків. Сини зрозуміли сей погляд, але они не могли здержати свого напрасного плачу. На віях вітця заблестїли під ярким промінєм сонця дві слезинки, але старий козак зморщив брови і відвернув ся...

І ось сумний поїзд, виїхавши з подвіря, покотив ся по густім болотї села. Як божевільна, кинула ся мати за відїзджаючими. Селяни єї задержали.

— Пустіть! Кров моя!... Не покидайте! Возьміть нас!.., несамовито кричала старушка і вириваючи ся з рук, рвала своє сиве волосє, в приступі скаженої розпуки.

Коли полишені старцї війшли до хати, то зрозуміли, то їх лише двоє. В хатї було пусто, так як і в них на серци. Мати ледви ворушила ногами, отець потїшав єї, заходив ся коло неї і все кріпив ся. Кілька разів сльози підступали до очий, але він заволодїв собою. Колиж не міг довше здержати ся, то бідолаха хапав за люльку і до болю давав губами цибух. Під вечер старушка успокоїла ся і подала вечеряти. По старій привичцї она положила на стіл цїлу купу деревяних ложок.

— Лише дві треба, — замітив старець. Старушка здрогнула, захиталась і неначе сніп повалила ся на постелю, але тепер вже не плакала, лише нервово дрожала, доки не заснула.

[Буковина, 30.12.1894]