Від ранньої молодості у мене був такий метод: їдучи на Чорногору, залишати у тому місці, куди повернуся, кілька речей, які будуть атрибутом надійної приємності. Попросту кожен вихід у субальпійський світ, з яким відбувалася миттєва дифузія, обертався жахливо болісною операцією без наркозу – карпатотомією, розриванням усіх ризоїдів, що проросли під час дифузії.
Того разу я підготувався особливо вдало – трохи німецької кави, пів пачки стоміліметрових кемелів, тоненька книжка поезії «Середмістя». Повернення вперше не було розпачливим. Вірші навіть не потребували решти додатків. Вони витягли мене з глибин болю так майстерно, як це може зробити спеціальна барокамера з нурцями. А саме випірнання у прекрасний світ нагадувало як не біблійні історії, то космогонічні чуда пізніших століть – коли, потрапивши у певний отвір тунелю чи каналу, опиняєшся у якійсь Атлантиді, яка є насправді кристалізованою структурою із елементів, розсіяних до певного часу у світі, з якого ти виплив.
Поезія в такому випадку стає тією довгоочікуваною точкою, винесеною за рамки очевидного, з якої можливо здійснити персональний акт реконструкції. З того часу – а це вже тридцять років – я віднайшов свою ідентичність, записавшись добровольцем у громадяни фантазійного світу Андруховича. То, що всі ці роки я бачив самого Андруховича, не перешкоджало мені користатися світом його фантазій, в якому всі об'єкти, що його заселяли, мали здатність говорити до мене саме моїми голосом та інтонаціями.
Нема у світі іншого автора, якого би я прочитав усе. І немає іншого, з кого так багато запам'яталося на рівні особистого досвіду. Серед усіх моделей організації життєвого простору нема звабливішої від тої, що пропонує Андрухович.
Він є творцем світу, не сугіршого від Чорногори. Він вдалий архітектор, що створює місця, в яких стерпно існувати. Він дарує принцип, за яким можна міняти різкість – виразно бачити, зауважувати непомітне, не бачити небажаного. Візіонер, містифікатор, стоїк, деміург, соверен.
Він нагадує пса, який заточений на пошук трюфелів. Той знає, що за певного налаштування нюху усі і будь-які ландшафти перетворюються на потенційне царство дорогоцінного гриба, заради якого врешті ці ландшафти є і можуть бути.
Я виріс під шафою, на верхній полиці якої стояло двадцять чотири томи Маєр-лексікону. На протилежній стіні на поличці стояли три томи конденсату УЗЕ. Ще десь – дванадцять томів пустки, УРЕ. Але з певного часу під рукою завжди були зшитки А.-лєксикону. Зі своїм потрактуванням естетики світу. І це потрактування, яке зовсім не було правильнішим, видавалося набагато гарнішим. Навіть гасла вирізнялися розумінням, що таке всесильне словосполучення. А кольорові літографії у його лексиконі спонукали радикально переглянути список найнеобхідніших речей у тих валізках, рюкзаках, берівочках, кошах, ношах, течках, портфелях, бесагах, сітках, кульках, куферках, міхах, пачках, згортках, які зможеш із собою – як щось найцінніше – забрати в часі евакуації, мобілізації, депортації, карантину, припливу, реабілітації і перепоховання після всесвітнього потопу…
12.03.2020