Тепер, мабуть, вже інакше, але у давніші часи світогляд дитини у значній мірі формувався тими образами, якими був заповнений простір раннього дитинства, ще до трьох років. Картини, образи, знимки на стінах і різних частинах меблів – креденсах, накасликах, трюмо, шафах і комодах. Зрештою, у дерев'яних туалетах.
Були доми, де не було майже нічого, хіба настінний календар і килимок з кічовим живописом при ліжку. Були такі, де не було майже нічого, крім ікон і великих рамок з колажем із поодиноких найважливіших родинних фотографій. Були доми з репродукціями і туалети з вирізками. А було і щось значно ліпше. Добрий старий живопис. Картини сучасних художників. Фотопортрети, зроблені в артистичних ательє. Якісь гравюри, награбовані у Німеччині. Потім пейзажі, подаровані на ювілеї співробітниками. Деякі діти, звичайно, росли у просторі, близькому до усвідомлених колекцій.
І цей образний набір, ця більше або менше продумана підбірка врешті впливали більше на малих дітей, ніж пізніші художні альбоми, відвідини музеїв і мистецька самоосвіта. Очевидно, що йдеться про час, коли маленькі діти доступу до електронних джерел образів ще не мали.
Якби хотіти побавитися у таку борхесівську гру – укладання первинної автобіографії, виходячи із первинних вражень і досвіду, то спогади про настінні зображення могли би стати цікавим сюжетом для пізніших рефлексій про сутність своєї особистості. Правдоподібно, такий родючий пласт зажуреності у ґрунтові води вже давно пропрацьовується на приватних співбесідах із уважними психотерапевтами. Без сумніву, жоден професійний психолог із спецслужб теж не може оминути кількох таких фраґментів перед тим, як вирішити, як саме потрібно працювати власне з цим конкретним типом. Жодна редирка-стирачка не знищить первинної піктограми.
Як би потім не еволюціонував в уявленні про гарне, яке є наближенням до хай і атеїстичної прослави Божого задуму, утвердженням самому собі, що все моє не безсенсовне, бо з нами Бог, що би собі не підбирав, чим би не заповнював пустку своєї печери, а все ж перші відбитки є тим, від чого не втечеш, навіть коли вдаєшся до втечі і заперечення. Адже втеча є нічим іншим, як утвердженням того, від чого утікаєш, її видовженням, розтягнутим продовженням. Пластикою первинного ареалу вражень.
Наприклад. Мені відкрилися очі, які все фіксували, не маючи наразі можливості порівняння з чимось, що ті очі не бачили, у маленькій підгірській хатці. Доволі новій, позбавленій родової традиції. Була на той час старшою від мене тільки на тридцять п'ять років. Певний час там ніхто не міг жити, бо усі були зайняті участю у всіляких катастрофічних перформенсах двадцятого століття між 1935-м а 1956-м. В тій хатці зажили ті, на кого мені відкрилися очі, яких дванадцять років перед моїм народженням. Блукали світами, сходилися і розходилися, зносили туди свої порепані фраґменти. Багато всіляких образів заповнили голі перед тим стіни.
І що там було, коли мені відкрилися очі? Чорна Мати Божа зі шрамом. Репродукція «золотої осені» Лєвітана. Оформлений у раму і паспарту автопортрет молодого Шевченка, вирізаний із якогось журналу. Кілька настінних килимків з робітні Кульчицької. Плоска різьба із нойзільбера з Леонардовою тайною вечерею. Фотографія молодої жінки на парковій лавці, у рамці з витемненого горіха. І пастельний портрет прегарної незнайомки, яку я вважав мамою. Маленького силуету когось дияволоподібного в глибині картини угорі я не зауважував ще кілька років.
25.09.2025