Розвиток кіномистецтва цілком може відбуватися і без підтримки держави. Власне, і без мистецтва кіно теж цілком дає собі раду. Аби було бажання, буде і кіно. А от яке воно, те кіно буде в такому разі? Вибудоване на ентузіазмі, рясно присипане «продакт плейсментом», з довгими ногами Полякової крупним планом і з тур-фірмою у ролі головного виробника. Одне слово, мило милом, як «Побачення у Вегасі».
Правду кажучи, – а саме так, щиросердно, до меж щирості та серця, і треба розглядати подібне кіно, бо більше нічого нема, – «Побачення...» треба похвалити.
Під час перегляду фільму надокучала лише одна наполеглива думка, що виробники робили все дуже чесно – дуже чесно намагалися зробити веселе, бадьоре, життЯствердне кіно. Просто їм не вдалося.
Але ж ми не сваримо маленького хлопчика, коли він майструє з гілок хатку, висолопивши язика, сопе і пітніє, а вона розвалюється, не тримаючись купи? Ми його шкодуємо, гладимо по голівці, підбадьорюємо, мовляв, врешті все вийде, і наше телятко вовка з’їсть...
Але «Побачення у Вегасі» - це не хлопчик! І шкодувати його не треба!
Комедійний романтичний роад-муві, що його зняв Сергій Вейн, сумнозвісним своїм минулорічним псевдокіно «Продюсер», становить собою комедійну безпорадність, відсутність логіки у розвиткові і, врешті, цілковиту асексуальність. І треба ж так вміти зробити, аби три ознаки кінематографічного каліцтва з’єдналися в одному нещасному тілі фільму!
Та виробники, певно, не надто претендували на щось інше, досягаючи своїх меркантильних цілей прагматичними і прямолінійними способами, у розрахунку на максимально невибагливого глядача. Або навпаки – вибагливого саме на таке.
Фактично ми повернулися у 30-ті роки минулого століття, коли й виник термін щодо кіно – «мило»: Procter & Gamble почало рекламувати свій мильний порошок спочатку на радіо, а потім і на телебаченні.
Але українська компанія Go Production це модернізувала таким чином, що не просто рекламувала свій товар-послуги, а виступила виробником, головним інвестором, а зрештою стала персонажем фільму, в якому за сюжетом один з героїв, Артем (Нікіта Бичков-Андрієвський), летить до Лас-Вегаса від рекламної компанії Go Production.
Аби підсилити свою значимість для глядача, босом компанії роблять Олю Полякову (тут вона чомусь без свого кокошніка, але її оголені ноги під час прийому ванни присутні повною мірою). А щоб відбити вкладений бюджет, левова частина котрого, звісно, пішла саме на Полякову та її ноги, в кадр і в сюжет запхали лотерею «Лото Забава»: саме за контракт з цим лото змагаються двоє героїв, Артем від Go, і дівчина-конкурент, Оксана (Марина Д’яконенко).
Утім, здається, усі щойно названі бренди – ніщо проти уманського пива Waissburg, бо воно не просто п’єтеся в кадрі, його герої дістають з холодильника в мотелі Лас-Вегаса... А як «дістали» з Америки Еріка Робертса, аби він, побачений на вегаському пляжі, зіграв 5 хвилин часу в «Побаченні...»...
Не йде мова про естетизм вписування товарів рекламодавців та «зірок» у тло фільму – хоча чому ні? – бо ніхто не очікував від Сергія Вейна смачної візуалізації, як це зробив Стівен Спілберг у своєму «Іншопланетянині». Хотілося б найменшого – логічності від сценариста Олександра Щура.
Історія поїздки двох героїв-конкурентів до Лас-Вегаса вже починається без аргументації – якого біса вони їдуть робити презентацію «Лото Забави» і намагатися підписати контракт з головою лотереї до Вегаса?
Ок, голова (у виконанні Михайла Кукуюка) поїхав вигулювати Галигіна. Але чому не дочекатися власника в Україні?.. При чому тут Галигін – взагалі краще не питати, і єдине, що може трохи пояснити абсурд запрошення до фільму артиста, відомого в раші зокрема своєю подобою до Путлера і своїми скетчами про нього, це народження актора в Білорусі.
Намагання Артема витерти презентацію з планшета Оксани, закрити її в туалеті, паралельно «підкатуючи» до неї, виглядають так нікчемно, що тут ніяким чином не допоможуть виправдання у «форматі» – мовляв, це стандартні для подібної комедії прийоми. А не допоможуть виправдання через елементарну відсутність сміху. Не смішно. Бо актори не можуть, бо недограють, бо між ними нема хімії. І це все скоріше сумно. І вже на початку! Що ж буде далі?
Далі насправді стає цікавіше, бо виробники дійсно поїхали знімати до Вегаса. І туристичний елемент спрацьовує, як і планувалося. Дороги, будинки, люди, пляжі, казино – все справжньо-американське, а за допомогою добре проведеної на постпродакшні кольорокорекції, це все виглядає яскравим і бажаним.
Утім, маючи дозвіл на зйомку назовні, виробники не отримали (чи зажмикрутилися заплатити за) дозвіл знімати всередині, тому як тільки герої кудись заходять, «американське» стає нашим, і вже таким картонним, таким вирвиочним, що дивитися на цю підробку нема жодної снаги. І Галигін, як це не дивно, забирає залишки сил: як в тому анекдоті, чому не зіграв мій козирний туз, актор, намагаючись гуморити, пролітає «мимо», і річ не тільки в його недоречній українській вимові, а в словах, жартах і ситуаціях, тобто в усьому, що найбезглуздішим чином приліплено до нього.
І джокер, що його витягає герой у фіналі, не спрацьовує разом з «козирним тузом», бо не має плавного переходу, в ідеалі б забезпеченого зміною героя. Натяки на те, що Артем міняється, і перестає бути зухвалим бабієм і придурком, є, та вони не пропрацьовані актором. Фільм мав би триматися на його харизмі, адже його герой, як бабій, мусив би володіти цією харизмою, якщо так легко і вправно реалізовував свої бажання, залюбки погоджені представницями протилежної статі.
Та харизми в нього і нема, що губить фільм, а остаточно цьому сприяє і відсутність сексуальності у його партнерки. Може Марина Д’яконенко й краще грає за Дашу Астафьєву (полемічно), але дивишся на Дашу в «Свінгерах», зовсім поганому фільмі, і в тебе серце пульсує від сексуального задоволення.
Попри все ж наявні епізоди, коли і посміхнутися можна, і навіть трохи отримати задоволення від жарту. Дотепно, що, куплені Артемом у Вегасі шорти за 100 баксів, виявляються зробленими в Україні. Дотепно, як він, слухаючи сміх Оксани, резюмує: «Ти смієшся як Джокер».
А найбільш дотепним виявився співак Вова-зі-Львова. Його герой, Лулу з Гонолулу, майстерно і доречно зображає Хантера Томпсона-Джоні Деппа з фільму «Смерть та огида в Лас-Вегасі»: у схожій шапці, окулярах і з нервовим сіпанням обличчя, він є привидом бед-тріпа Артема, який тільки що, залишений в пустелі, аби втамувати спрагу, напився з кактуса, і «обдовбався».
«Петрику, сонна година скінчилася», – словами з чудового мультика про Петрика П’яточника каже несмішному головному герою Артему дотепний епізодичний виконавець Вова-Лулу, плескаючи його по обличчі, і глядач прокидається. Секунди гарного сну скінчилися. Треба було б подати скаргу у «відділ боротьби з ідіотизмом», куди потрапляє герой Артема ще до свого потрапляння у Вегас... Але подавати не буду.
Повертаючись до наших баранів – в усіх сенсах – виробників можна пошкодувати і водночас похвалити, бо вони чесно-чесно виявили потенцію рухатися вектором роад-муві комедії, просто не вдалося. Ні комедії не вийшло, ні романтики, ні сенсу в перельоті через океан. Кілька вдалих сцен, симпатичний Вегас – чи треба було городити город лише через це? Покаже прокат, що розпочався з 5 березня.
05.03.2020