Кураторка Олена Грозовська: «Мирослав Ягода—це оголений нерв, його картини б'ють тебе струмом»
У Національному Художньому музеї у Києві демонструють виставку унікального львівського художника Мирослава Ягоди «Я+GOD=А». Графіка і роботи в кольорі, химерні істоти та образи, які розмовляють із кожним, хто на них дивиться. Усі світи художника створювалися у невеличкій майстерні у Львові, його роботи представлені в колекціях по всьому світу.
Хтось називає його генієм, хтось ключовою фігурою львівського андеграунду, хтось містиком, а хтось дивакуватим самітником. Натомість Ягода затягує у свої виміри, де сплітаються смерть і життя. Одна із кураторок виставки Олена Грозовська розповідає про тонкощі створення виставки та пояснює, чому Мирослав Ягода лишається неповторною постаттю в українській культурі.
— Олено, розкажіть докладніше, як ви працювали із простором?
— Це відбувалося поетапно. Після того, як ми точно затвердили виставку, то стали грунтовно думати, у якій послідовності та як ми її втілимо. Один із останніх наших проектів був «Лабіринти» Олександра Аксініна і якісь підходи ми вже там опрацювали. Тут стало зрозуміло, що треба залучити людей із добрим просторовим мисленням, щоб вони допомогли у створенні експозиційної послідовності. Тож в проекті брали участь Катя Лібкінд і Стас Туріна — це їхня частина роботи. Вигадали ми разом, а втілювали вже вони. І вийшов дуже цікавий сценарно-театральний підхід до простору. Нам дуже хотілося окремо показати графіку Мирослава Ягоди і досить важко змішувати його насичені програмні роботи з нею. Тож графіка — це світла зала і кілька його творів фарбою в світлих кольорах. І в центрі своєрідне розп'яття.
Друга зала — це нетривіальний підхід до оформлення, вона повністю темна. І справді більшість робіт в цій залі — це його темний період, вони створені переважно у 90-х роках. Вони драматичні і за змістом, і за художнім оформленням. І коли із темряви з’являються доволі страшні образи, цей прийом працює. Це подорож у інший світ, за межі світу, у потойбіччя. Саме таку атмосферу ми створили. Там навіть селфі складно зробити ( сміється). Акцент лише на роботах. Картини Ягоди гіпнотизують, попри те, що вони страшні.
А третя зала — це певною мірою медійний простір. Річ в тому, що рекламну кампанію нам розробляла команда з креативного агенства Banda. Раніше вони як раз займалися оновленням айдентики Художнього музею. Тож їм було цікаво знову попрацювати із цим місцем, а ще й з таким незвичним художником. І вони придумали гасло – «картини, з якими хочеться побути віч-на-віч». Тож ми створили такі бокси, де можна опинитися віч-на-віч з роботами. Внутрішня назва для них — це каплички. Окремі роботи Ягоди майже іконографічні. В цій залі також є раритетне відео, яке сестра Ягоди нам надала, автором є сам художник і він же головний герой. У відео присутній хрест, який висів у нього в майстерні. У нас була гарна співпраця з родиною художника — частина картин прийшла із сімейного архіву, а у підготовці допомагала Марія Дика — сестра художника, також ми спілкувалися з друзями Мирослава.
— Про свою графіку сам Ягода казав, що для нього в той період були важливі не самі роботи, а стан, в якому він їх створював, вони нагадують сторінки щоденника, які можна потім знищити. Але все-одно присутня тема духовності. Як ви думаєте, яким був Бог для Мирослава Ягоди?
— Це дуже цікава тема. Принаймні ми можемо сказати, що Бог є в його Всесвіті і він до Бога апелює. Ці роботи мають важливе і глибоке духовне наповнення. Попри весь цей треш ( ніби-то), коли ти дивишся на картини, то розумієш, що він говорить про фундаментальні речі. Наприклад, про смерть.
У 80-90-ті роки ці теми починають активно артикулюватися і в Україні, і за її межами. Це і Хьорст із серією «Natural history»-- про смерть, і Савадов із інсталяціями із мертвих тіл, і цикл робіт «Сплячі принци України» Чічкана. Та все це переважно про смерть тіла, досліджується смерть через фізику, а Ягоду цікавлять в першу чергу метафізичні речі. Я би це сформулювала як подорож поневіряння душі. Незвичайні стани свідомості, досвіди. В своїй поезії він писав про Орфея, який здійснює подорож в інший світ, виходить з реальності і звідти приносить досвід, складає свою «Книгу мертвих». Художник створює цікаву, страшну і дуже важливу картографію.
— А ви пам’ятаєте, коли ви вперше зустрілися з його творчістю? Які були відчуття?
— Я побачила його роботи років 5 тому. Вони одразу мене вразили. Я помітила, що ззовні це виглядає як ар брют (творчість непрофесійних митців, авт.), але не є ним. Я зрозуміла, що це робить художник, для якого ремісничі речі не є головними, але він ними володіє і не зловживає. Його цікавить не фізика, а метафізика. Потім була виставка в Pinchuk арт-центрі, він також цікаво там виглядав. І звичайно, виставка у Львівській галереї мистецтв у 2019-му.
Я, на жаль, не була з ним знайома. Попри те, що я дізналася про нього, коли він ще був живий, він не особливо вже спілкувався з новими людьми. Але для куратора певна дистанція навіть корисна.
— Повернімося до теми смерті. У наш час говорити про смерть не модно, більшість людей робить вигляд, що її не існує. Можливо, в нашій країні цю тему повернув Майдан і війна. Чи можемо ми сказати, що Мирослав Ягода не просто досліджував смерть. А ще й певною мірою нехтував своїм власним життям, не ставився до нього із великою цінністю?
Так, цілком можливо. Його фізичні речі мало цікавили. Він модерніст, в Ягоди немає постмодерної гри із символами чи відсторонення від себе і споглядання, він цілковито в процесі. Він щирий і страшний в цьому. А щодо нашої реальності, погоджуюся: людина стикається із жахом, але у нас критично не вистачає механізмів цей жах оформити, пережити і зробити висновки. А це як раз культурні механізми. В нас немає культурних рамок. Вся історія ХХ століття побудована на тому, щоб усі культурні практики пам'яті зникли. Їх доводиться відбудовувати знову.
— Бо у нас усе ХХ століття—це в першу чергу насильницька смерть, смерть неприродна. Але вона ж буває різною і це не обов'язково кінець всьому. Ягоді вдавалося це передати.
— Саме так, бо він говорить про життя духу, а не тіла. Тіло кінечне. Його цікавить те, що після смерті, його цікавлять метафізичні процеси, це дуже особисті відносини з Богом. Ягода працює не на публіку, а щось для себе з'ясовує і його роботи є результатом оцих пошуків.
— Картини Ягоди дуже живі і вони справді впливають на людей, є навіть фізичні відчуття від них. Коли ви готували виставку, що відчували? Не страшно було лишатися з цими істотами наодинці?
— Вони впливають 100%. Його роботи наврядчи повісиш вдома в дитячій кімнаті ( сміється). Він музейний художник і потребує простору.
Мені здається у Ягоди немає мети налякати, він дуже чесно пише те, що він побачив за межами нашого фізичного світу. І ці персонажі начебто дуже страшні, але водночас і смішні. Вони викликають певну жалість, бо ці істоти також мучаються. І коли ти перебуваєш довго в контакті із роботою, в тебе починається свій власний діалог.
— Часто автори ховаються за своїми творами. Якщо уявити собі віртуальну кураторську екскурсію його життям, який би був світ Мирослава Ягоди як людини? Хто він?
— Це унікальний випадок, де не можна розділити людину і митця. Ця фігура, яка поєднує в собі людину, художника, особистість, поета. Все сплітається: назви його робіт дуже поетичні, натомість поезія дуже живописна. Він ранить своїми роботами саме тому, що він гранично безпосередній, в нього немає маски. Мирослав Ягода—це оголений нерв, його картини б'ють тебе струмом. Він нічого не ховає, і це вражає в саме серце.
— Він був яскравим представником свого часу, але все-таки андерграунду. Чи завжди така формула: якщо ти непростий, глибокий, збурюєш щось таке, що незручно деяким людям чи це означає автоматично, що ти стаєш маргіналом?
— Це може бути маскою, певним прийомом. Ми знаємо чимало художників, які використовують скандал чи імітують асоцальну поведінку. А у випадку Ягоди — він нічого не декларував, людина жила так як творила. Це абсолютний андерграунд. Вірвертість завжди відчувається.
— Я тут скоріше не про відвертість, а те, що його скоріше знали за кордоном, його роботи були виставлені в багатьох країнах, а у рідному Львові він був знаний лише певній групі людей?
— Так дивно, коли про одного і того самого художника ти чуєш діаметрально протилежні відгуки. Хтось розповідає, що він був абсолютним маргіналом, працював у себе у підвальчику і мало спілкувався, натомість інші — що він був богемним художником, подорожував, мав виставки за кордоном, хтось каже, що він був суворим, а хтось – душа компанії. Люди бачать те, що вони готові бачити.
Справа в тому, що існує локальний міф про Мирослава Ягоду як «алкоголіка і соціопата» і це виставляє одразу рамки сприйняття для багатьох людей. Мовляв, ясно, чому він такий незрозумілий. Цією виставкою нам дуже важливо було відійти від цього шаблону. Приміром, ми не говоримо про Мунка як душевно хворого, він мав діагноз, але любимо ми його не за це, а передовсім як талановитого художника. Те саме із Врубелем. В першу чергу — це визначні художники.
Для мене було важливо, що попри всі ці нюанси, Мирослав Ягода не був соціопатом. Він створював роботи на тему Голодомору, він у 2014-му провів виставку-продаж власних робіт і спрямував кошти на допомогу пораненим бійцям на Сході. Він був паторіотичною людиною і мав власну позицію. Його творчість — це не робота людини, яка використовує це як арт-терапію. Це мистецтво!
— У мережі є відео, де він читає власний вірш про Небесну сотню і з якогось моменту починає дуже емоційно ридати. Це 2014-й рік. Помер він у 2018-му. Як виставка працює із глядачем зараз у 2020-му, коли злочини Майдану не покарані і в нас ще більше загиблих? Чи міг він передбачати цю драму гальмування і непокараності зла?
— Думаю, що він як художник працює на глибоких рівнях свідомості, в нього є роботи , які настільки архетипні, що їх цілком можна розглядати як передчуття. З часом ми будемо знаходити для себе все більше сенсів у його картинах. В нього є робота, де людина цілиться в янгола камінням. Для мене, це маніфест модернізму, боротьба людини із Богом.
— Тим паче зараз час, коли розхитані цінності, і дехто бавиться у відносність…
— Так, але як показує досвід, в екстремальних ситуаціях кудись уся відносність дівається і ти розумієш, що справді важливо. Ягода в цьому сенсі точно не постмодерніст, у нього немає гри чи розмитості. Тому це дуже важлива фігура для українського мистецтва, бо це експресіонізм, який не відбувся в Україні. У Ягоді дивним чином, наприкінці ХХ століття проявляються теми, які у нас не відбулися раніше. Були у 20-ті роки спроби, але усі ці митці були знищені. Експресіонізм — це мистецтво катастрофи. З одного боку, в ньому багато свободи, а з іншого — це передчуття і переживання катастрофи.
Після розвалу СРСР водночас з'явилися і постмодерні явища, і такі постаті як Ягода, які відпрацювали те, що українське мистецтво ХХ століття не договорило.
— Коли торік відкривали львівську виставку Ягоди, то Влодко Кауфман сказав, що від смерті Мирослава Ягоди сприйняття і сила впливу його картин не зміниться. Чи згодні із цим? Наскільки постать самого митця тут важлива?
— Я думаю, що Ягода може і не сказав все за життя, але встиг сказати дуже багато. Відстежуючи його творчий шлях і всю динаміку, помічаєш, що його останні роботи позбавлені драматизму, вони просвітлені. Людина, яка встигла сказати про драматичні речі. Наприкінці життя він вже майже не малював, переважно писав вірші. Є кілька картин, але вони світлі, схожі на народні ікони. Мабуть, для нього боротьба скінчилася.
Нам поталанило, що його музейне життя продовжується. І наша виставка «Я+GOD=А» також виводить творчість Мирослава Ягоди на інший рівень.
Розмовляла Катерина Гладка.
Фото: Катерина Вакулінська.
03.03.2020