«А тут всі вдома!»: одеські перформери з групи PLOT про «не совок» з понеділка, сонний Херсон, занепад Європи та чесність бути собою
Одеська творча група PLOT вже зібралася на базі Одеського музею сучасного мистецтва, аби створювати перформанси. Учасники досліджують дійсність, людей, міста і особливості нашої сучасності. Уже не перший рік вони беруть участь ув одному з найкращих фестивалів Європи — ГогольFest. Ми записали нашу розмову на херсонському Dream ГогольFest, куди приїхали троє учасників PLOT: Андрій Утєнков, Настя Карандашова та Євген Баль. Перформери розмірковували про вміння висловлювати почуття, одеську пожежу і перформанс про це, херсонські експерименти на ГогольFest і сонних мешканців та нові виклики часу.
Перформанс і як його можна готувати
— Як взагалі готуватись до перформансу?
Андрій: Є таке відчуття, що у нас в PLOT ми щоразу заново розуміємо, що таке перформанс, що ми робимо і для чого. Звісно, є якісь патерни, як думати про це, але частіше за все вони відсіюються. У нашій групі ми всі дуже різні. Іноді процес іде легко, іноді з муками. Коли знаходиться форма, то все іде легко, а от коли ні… Ми готували перформанс про зерно і ледве не розсварилися, уся наша різність проявилася.
Настя: Дуже часто груповий процес підготовки до перформансу – це дзеркало того, що відбувається у групі. Теми, які ми беремо, нас чіпляють і бувають моменти, де ми не сходимось і це проявляє наше ставлення до теми, так знаходиться форма.
— А ви це обговорюєте? Ваші перформанси — це з одного боку щось дуже актуальне сьогоднішнє, а водночас і універсальне?
Настя: Ми можемо говорити, робити певні вправи, задаємо фокус. Ми не просто говоримо, бо це тоді все йде в інтелект, а ми пробуємо реагувати через тіло, експерименти.
Як з’являються перфоманси? Людина може запропонувати ідею, а в процесі вона перетворюється у щось зовсім інше. Наприклад, ідея нашого учасника Євгена Баля про збирання автомата 8 годин поспіль переросла у 8 різних дій протягом цього часу. А бувають випадки, як, приміром ГогольFest, де потрібно відчувати на місці, ми не можемо привезти щось заготовлене. Без підготовки працювати важче. І не піти в інтелектуалізацію теж. Я намагаюся слухати свою мотивацію дії — чому я іду далі? І у кожного ця мотивація своя. Цю мотивацію я бережу, але іноді вона змінюється, як і форма. Для мене дуже важливо, що я сама відчуваю і що хочу, аби відчув глядач. Через який простір я його запрошую? Мені цікава чуттєва складова.
Цікаво ще й те, що є мої бажання, а в результаті відбувається завжди інакше.
Андрій: Щодо перформансів на ГогольFest — це процес певного очищення, проходження крізь коридор моєї дуже суб'єктивної реальності. Уявімо, що в цього коридору є певна форма, я намагаюся підлаштуватися під те, що вже є. Ця енергія сильніша і важливіша за мене, а моя задача підлаштуватися. Кожна дія звіряється з цим коридором.
Також є ціль і запит від організаторів Гогольфесту про те, що давайте саджати зерна культури і поливати грунт у різних регіонах, є запит і від міста — про що Херсон? Для нас меседж міста сформулювався приблизно так: «А тут всі вдома сидять!» Нікому не потрібно нічого, усі сидять вдома, ніби це нормально. А це не нормально! Ми знайшли багато підтверджень цього меседжу, коли досліджували місто.
Третій елемент — це тема самого фестивалю. У Херсон і— це dream. Це сон, мрія, але потім ми відкрили також, що це і забуття. Забуття духу, який треба пробуджувати. Минулоріч, приміром, у Дніпрі я постійно чув від артистів ледве не революційний заклик. Вони ніби закликали глядачів, і для мене було відкриттям, що так можна. Прокидатися буває боляче, особливо від забуття. Тому перформанс не обов'язково має бути приємним.
Четвертий елемент — це відчуття себе в просторі фестивалю як мисливця-збирача. Ми збираємо деталі: слова, фрази, зв'язки, історії. Назви наших перформансів «Вимова» «Вікна», «Шафа» були створені на місці.
Настя : Для мене ще було цікаво дізнатися трішки більше про місцевих перформерів. Людей, які сидять вдома важко розворушити, а перформерів можна мотивувати, збудити в них цю «сверблячку», інтерес. І ми бачимо, що вони надихнулись.
Окрім того, що ми входимо в PLOT , Андрій і я ще займаємося playback театром і тому з місцевими акторами в нас вже був попередній контакт.
Про ідеї перформансів та взаємодію
Євген: Троє з нашої групи вирішили їхати в Херсон і я став питати людей про що їм болить, про що вони хочуть говорити? І пролунала така позиція, що це провінційне місто, тут нічого не відбуваються і люди їдуть звідси. У мене виникла ідея: це край, штучний кордон з Кримом. Ходили такі чутки, що на території Криму почнуться вчення «Кавказ 2020» і є загроза захоплення нових українських територій. В мене були хвилювання щодо цього, а на місці виявилось, що про це взагалі не думають. Артисти кажуть, що місто аполітичне, а от таксисти навпаки казали, що люди поділені через політику. А потім я подумав, що Херсон — це не край, а середина, бо є ще наш Крим. І от я придумав назву циклу «Середина середини», якась вісь. І так народився перформанс “Пофарбовані», коли ми переливали згори на себе жовту і блакитну фарбу і обіймаючись отримували зелений колір. Зелений, ніби середина також. Між людьми часом може не бути нічого спільного, але вони можуть щось спільно зробити і це буде щось третє, нове. Мені подобається синергія, взаємодія.
Я ще виголосив для місцевих перформерів лекцію про те, що ми робимо, які практики застосовуємо. Вони поділилися своїми досвідами: це були більш пластичні речі. Ми пробували знайти спільність.
Євген: Десь рік тому в нас народилася ідея перформансу із льодом «Втеча»: зібрати воду з різних місць, звідки ми, заморозити її , вона мала танути і крапати. Вода з Волині, Донеччини, Луганщини тощо. Все з водойм, жодного крану. І ми стояли 5 годин, допоки вода не розтане і вона крапала на спеціальні пластини, видаючи звук. І ми ці пластини привезли до Херсона.
Андрій: Там навіть була вода з Сіверського Дінця, це мене розчулило… Мої рідні землі.
А перформанс із селфі-палками відсилає до притчи Румі, коли він крутився на ринку під ритмічний стукіт молоточка ювеліра. Зібралися люди, бо це тривало кілька годин. У якийсь момент Румі зупинився і сказав: «Весь цей час я думав, що крутився я, проте я був непорушний. Насправді крутився світ». Із цією ідеєю ми увійшли. Цим перформансом ми відкривали фестиваль і запускали потік.
Про глядачів і їхній фідбек
— Що означають для вас глядачі? Чи є межа між вами і ними? Чи важливо вам, щоб глядачі приєднувалися до перформансу, чи думаєте ви про це?
Андрій: У кожному перформансі все по-різному відбувається, бо є різні задачі. Мій особистий інтерес — я шукаю такий театр, перформанс чи акт, у якому глядачі відчують, що вони теж можуть впливати на події, вибудовувати простір. Допоки цього немає, мене веде лінія, щоб глядач долучався сам того не розуміючи, ставив собі запитання: а я зараз хто, ще глядач чи вже учасник дії? Це відчуття того, коли руки самі щось починають робити.
Євген: Майже в кожному перформансі ми думаємо, як залучити глядача. Та зазвичай люди до цього боязко ставляться. Але для мене, навіть якщо з’являється одна людина і просто дивиться — вона вже учасник. Глядач дуже сильно змінює те, що відбувається.
Настя: Розштурхувати важко. Комусь не подобається виходити зі звичного, хтось в це навпаки іде. Часто після перформансів я чую фразу: «А що, так можна було?» Мене ця фраза більше за все заряджає. Я сама не завжди знала, що так можна було.
Євген: Якось ми співпрацювали із польським перфомером Вальдемаром Татарчуком і він теж питав в нас, про що ми хочемо говорити, що там цікаво. І як раз тоді відбулася пожежа в одеському техколеджі, Настя бачила початок цієї пожежі. І нас всіх дуже зачепило, це вже була не перша пожежа в Одесі, де загинули люди. Багато всього зійшлося: і свавілля влади, і безвідповідальність. Ми думали, як про це говорити. Ми зробили перформанс у темряві з ліхтариками і це було тільки відчуття, а не бачення. І коли все завершилося, ми ще довго розмовляли із глядачами.
Андрій: Глядачі не знали тоді про пожежу, але вони це відчули і багато хто казав, що переживав відчуття апокаліпсису, трагедії. Вони не йшли, лишалися. Надзвичайно цінно було почути відгуки.
Євген: У Херсоні ми не говорили після перформансів. Якось не відчували доречності. Але фідбек — це завжди дуже допомагає. Часто людина виходить за свої стандартні нейронні схеми, починає шукати.
Андрій: І людина не просто ставить запитання, а із цим хочеться щось робити. Тема не дає спокою, немає однозначності.
Євген: Люди часто розповідають про своє бачення і кажуть щось таке, що ми навіть не уявляли. Або реагують так, що нічого і не треба говорити. Так сталося в перший день ГогольFest.
Про раціональний світ, совок і простір довіри
— Як думаєте, чому в нас так складно людям говорити про почуття? Таке велике засилля інтелекту, але про почуття говорити не модно, не зручно?
Настя: У нас був довгий історичний контекст «совка» і ось різко ми в один день стали «не совком». Але при цьому люди такі ж. Ще не минув чесний період переосмислення. Я хоч і кажу, що я інша, але ж впливає середовище, родина, звички. Я можу навіть не усвідомлювати, як впливає.
Як тоді було? «Нє положено», «нєльзя». Нам розповідала місцева дівчина, що їх запросили в дитячий табір як психологів і там постійно звучало «нє положено» звідусіль. І ті острівки, де «можна», туди приходить мода. Модно зараз говорити про психологію, почуття, усвідомленість, але для мене це так само велика пастка. Не завжди зрозуміло: людині справді щось цікаво чи зараз просто так прийнято і модно? Плюс дуже багато елементів, що відволікають — гаджетів.
— Але це ж не вимірюється суто епохою, у якій людина жила? Є ж ті, хто жили ніби в СРСР, але насправді не в ньому, і навпаки?
Андрій: Звісно є люди, в яких розвинена навичка говорити про почуття. Це насправді навичка, якої немає в культурі. Це не було прийнято, чому? Бо окрім культурного фактору, ще був релігійний — будь покірним, тримай усе в собі, піди до батюшки висповідайся. Коли люди були при церквах, то це працювало, зараз це не надто працює.
Думаю одна із причин не говорити про почуття — це бажання все раціоналізувати, ідея прогресу. «Зараз отак візьмемо і зрозуміємо світ» і буде все розкладено по поличках.
У кожній людині є «собачість» і «кошачість». Різниця в способі здобувати їжу, жити. Собака переслідує свою здобич, ціль життя, йому не важливі його почуття, він заради господаря готовий на все, він буде бігти, поки не впаде. Це люди, які прагнуть тільки вперед, і не рефлексують, бо там боляче. Наприклад, Ілон Маск. А кішка вичікує, орієнтується в просторі, вона постійно чуйна, вона завжди обирає правильне місце, щоб чекати, і здобич приходить до неї сама, їй треба зробити лише один стрибок. Її задача бути легкою і вільною, щоб цей стрибок відбувся. Кішка тримає баланс. Також «кошачість» — це про спосіб рефлексувати. Коли в мене хворіють коти, то вони просто лежать, перебувають у цьому стані.
Також свою справу зробила new age, бо люди вивчили терміни, правильні слова, але це дуже поверхово. Наклейки інші, а зміст лишився той самий. Це бажання здаватися кращими, аніж ми є — навіщо зустрічатися з болем, йдемо лише вперед. Та іноді немає куди іти, настільки все не визначено. І виходом може бути лишатися на місці і переорієнтуватися, допоки не буде імпульсу рухатися далі.
Настя: Кумедно, що коли ми говоримо про почуття — це також раціоналізація, бо не завжди вдається потрапити в точку.
Євген: Я нещодавно читав книгу «Як говорити, щоб діти слухали і як слухати, щоб діти говорили» і це взагалі проблема людей впізнавати свої почуття, давати їм назву. Бо почуття — це фізична і психічна штука. Людей часто не вчать називати свої почуття чи емоції, бо люди спілкуються лише за допомогою «як тобі не соромно?», «чому ти такий сумний?». У тебе це питають і ти вже думаєш, чи справді ти сумний?
Почуття — вони дуже правдиві, але іноді, знаючи чиїсь почуття, хтось ними маніпулює. Загалом людина вихована таким чином, щоб вберегти себе від маніпуляцій і небезпеки.
Андрій: Коли людина рветься лише вперед, то це також сон, тільки тунельний, втрачається уважність. Якщо взяти біблійну частину, то один Заповіт про закон, а інший про милосерця. І в наших головах дуже багато закону. І це ніби певний спосіб дорослішання душі, бо спочатку ти спираєшся на зрозуміле і прийняте, а потім — це шлях до милосерця. Думаю, чимало молодих музикантів, які пішли з життя, не дійшли до милосерця. Кобейн, Моррісон.
Євген: А я навпаки думаю, що Кобейн, Цой були навіть дуже милосердні. Ще, аби спиратися на почуття, потрібен досвід. А часто ми просто обмінюємося фактами і нам здається, що ми щось знаємо про людину.
Андрій: Не всі пробачили світ, згадані музиканти теж.
Настя: Почуття ніколи не зрозумілі. Важко відчувати . Ця навичка напрацьовується, аби більше не боятися.
Євген: Ще треба розуміти, що територія Влада Троїцького — це поле довіри. Я згадав своє відчуття, коли працював деякий час в театрі «ДАХ» і переїхав з Одеси до Києва. Я нікому не довіряв, багато чого боявся, хоча вже був дорослою людиною. Я боявся показати себе таким, яким я є. І раптом ти потрапляєш в місце, де тебе сприймають, є довіра, і ти можеш бути собою. Наше суспільство, на жаль, мало довіряє, занадто багато травматичного досвіду. Наприклад, у Німеччині чи Польщі ставлення до цього інше. Для людей чутливих ГогольFest — це місце довіри, і вони несуть цей заряд далі.
Андрій: А я згадав цитату Шпенглера із його книжки «Згасання Заходу» : «Коли ми перестаємо створювати цінності, а починаємо їх зберігати, то культура закінчується і розпочинається цивілізація». Він там описав всі культури і європейську культуру Фауста, яка померла в цивілізації 19 століття. Принципово нового нічого поки не створюється. Це та тривога і біль, про які важливо не забувати. З одного боку є надія і ніжність до світу, а з іншого — немає надії. Цей потяг давно вже котиться без машиніста вниз. І раніше я думав, що найстрашніше, коли він розіб’ється, а тепер я розумію, що страшно інше —немає дна, він просто буде котитися весь час.
— Вам важлива зовнішня оцінка вашої діяльності? Чи часто стикаєтесь зі стереотипами довкола перформансу, що це несерйозно?
Євген: Ми працюємо на базі Одеського музею сучасного мистецтва, вони допомагають нам із продакшеном, бюджетами. Ми багато виробляємо візій, ми вибудовуємо можливість діалогу із людьми. Як би там не було, для мене все-одно важливі передовсім мої почуття. До речі, на найвищому своєму рівні театр — це теж перформанс. Гарний актор цілком зосереджений на тому, що відбувається, діє тут і зараз, перетинає межу, входить у невідоме.
Андрій: Звісно важливе визнання. Десь року півтора тому я це усвідомив. Раніше мені важко було приймати вдячність, мені було ніяково. Зараз мені цей зворотній зв'язок дуже важливий. А щодо негативних відгуків: я завжди намагаюся почути, що стоїть за цими словами насправді? Іноді в playback театрі, коли ти програєш історію людини, а вона категорично все критикує, то ти бачиш, що це захисна реакція, ми потрапили в больову точку. Тоді мені ясніше стає.
У якомусь сенсі я садівник, а його інструмент не лише вода, а ще й коса. Буває час, коли сад потрібно почистити. Люди можуть самі себе побачити більше через свій відгук.
Настя: Для мене питання, у якій формі висловлений фідбек. Іноді людина ніби не сприймає перформанс, а все-одно продовжує ходити. Для мене це показник. Іноді глядач може змінити погляд. Після перформансу з льодам у мені стався перелом, коли я сама собі повірила, що я перформер. Я це роблю і це важливо. Крига скресла.
Розмовляла Катерина Гладка.
Фото: Артем Галкін.
01.10.2020