Новий непростий український фільм в українському прокаті, «Черкаси» Тимура Ященка, укотре демонструє поліфонію проблем і звитяг нашого кінематографу і суспільства.
Мистецькі, політичні, соціальні і професійні скандали, що вже традиційно рухаються в Україні пліч-о-пліч, ніби чотири вершники апокаліпсису, торкнулися і «Черкас», тим самим, чітко залучаючи до грішної оточуючої нас дійсності й кіно.
Намагання усунути мене і мого колегу, як кінокритиків, від перегляду фільму Ященка, може бути потрактоване страхом прокатної компанії MMD отримати негативні рецензії, які, виявляється, здатні вплинути на прокат. А може трактуватися дрібною і смішною неприязню рекламно-виробничої компанії Film.ua, чиї фільми неодноразово – а краще сказати, постійно – наражаються на професійну критику, зважаючи на прикру некомпетентність творців чи зухвалу поведінку pr-менеджерів, щиро (?) переконаних в геніальності всіх своїх «застав», «весіль» чи представників людської раси на фауни. Так чи інак, відсутність тоталітарної системи, і особливо в їхніх руках, дає можливість кінокритику мати доступ якщо не до прес-показу, зорганізованого зверхніми рекламістами чи дистриб’юторами, то до представлення фільму компанією-виробником, МКК Film Service, і комерційного показу, здійснюваного кінотеатрами, зокрема столичним «Жовтнем».
А «Черкаси» цілком заслуговують випробувань, хоч якими б абсурдними вони не були – історія, форма її викладу і меседж фільму дають нам шанс зрозуміти життя за посередництва його дзеркала. Попри те, що дзеркало можна нахилити, переробити, затемнити чи взагалі зменшити, як і відбулося з фільмом Тимура Ященка.
Саме так, бо представлений торік на Одеському кінофестивалі, фільм мав «фестивальну», розширену 102-хилинну версію, в якій, зокрема, головного героя, Мишка (Євген Лемах), на початку показували в усіх натуралістичних деталях його пияцтва, демонструючи пропаще життя, яке, врешті, під впливом обставин, примушує задуматися і приводить до потреби змін.
Тепер, у прокатній 94-хвилинній версії, більшість деталей вирізали, а розпочали фільм в лоб – капітан морського тральщика «U311 Черкаси» відразу, з першої хвилини, говорить своїм підлеглим, і, відповідно, глядачеві, що корабель буде чинити опір.
З тактичної точки зору це правильне рішення: більшість глядачів хочуть відразу розуміти що до чого, і прокатна версію надає таке розуміння. Але стратегічно режисер мав би бути більш розважливим, ніж, скажімо, президент – хоча б тому, що часу у режисера більше за час у гаранта. Деталі материкового життя головного героя 2013 року, до його потрапляння на корабель у 2014-му, крім того, що несуть інформацію про нього, робили «Черкаси» кіном, бо давали трохи простору для ока і не забивали простір словами.
До того ж, вже на початку проявлявся специфічний і дуже вдалий операторський прийом – місце камери: камера рухалася за персонажами, будучи у них за головою, даючи відчуття персональності кожного, а постійна динаміки давала відчуття життя. У прокатній версії, як це не дивно, сцени з цим прийомом були прибрані. Просто пересувань стало менше.
Тепер сцени набули більшої інформативності, а сам фільм чіткіше проявив структуру: ми бачимо не одну велику горизонтальну історію героя Мишка, а багато вертикальних малих історій цілого ансамблю майже знеособлених персонажів.
Це може виглядати дивно, сумбурно і не завершено: чи мова про стосунки кількох моряків з татарами, для яких вони щось-і-комусь передають в Болгарії; чи мова про таран «Черкас» сейнером в Донузлаві російськими зеленими чоловічками і без пояснення, що ж сталося опісля; чи мова про передфінальну трагедію. Але разом, обірвані, часто непояснені розмови утворюють в хаосі випадковостей хитрий, по-своєму впорядкований малюнок з відображенням складної і напруженої ситуації, у якій перебувають персонажі.
Можна забути, хто перед нами – старпом чи офіцер, «молодий» чи вже бувалий. Але це – не важливо. Чіткі та яскраві характери персонажів парадоксально не є важливими. Важливою – так само парадоксально – стає одноманітність, бо вона тут проявляє одностайність – єдність колективу, що наважився протистояти абсурду, коли чіткості просто не існує («ти будеш воевать против своего шурина?»), замість яскравості – темінь Чорного моря («прекращайте етот цирк»), а навкруги - цілковито подерте тло розсудливості («я міг зразу піти на Одесу, але я чекав наказу»).
Саме через це вибрана тактика «малоінфомативності» – глядачеві лише кілька разів дають можливість актуалізувати події, «включаючи» телевізор в кубріку з новинами про події на Майдані чи даючи голос одному з проросійських офіцерів, який на зауваження підлеглого «мені президентом даний наказ застосовувати зброю» – відповідає питанням: «Какой президент? Ваш президент находится на территории нашего государства», таким чином нагадуючи про втечу Януковича.
І це обмежене дозування є стратегічним, бо створює на весь фільм один нервовий стан, аби глядач зміг себе ототожнити із загнаними, закритими в залізну банку корабля людьми без розуміння теперішнього і змоги побачити майбутнє.
Тому питання до іншого героя, Лева (Дмитро Сова), чи боїться він клаустрофобії, є двозначним – справа не в тому, що його відправляють вниз, до машинного відділення, а в тому, що скоро всі герої будуть принижені і запхнуті в мішок «незнання», а вирватися можна тільки в разі надзвичайного ламання власного страху і відважного кидання виклику комусь-хто-хоче-не-те-що-підходить-тобі.
Фільм про героїзм, хоч цей героїзм і доволі суперечливий для багатьох – вже після означених у фільмі подій, коментарі військових в Україні і навіть в США стосувалися дилеми: «чому моряки «Черкас» не стріляли?», «чому не застосовували гармату?», «чому врешті здалися?». Та чи можна героїзм пов’язувати зі смертю, а очевидно – в разі застосування зброї, перевершуюча кількість ворогів знищила б наших воїнів?
З цього приводу можна згадати відповідь персонажа іншого фільму, документального, «Добровольці Божої чоти» Леоніда Кантера, що каже кіборгам в Донецькому аеропорті: «Героїзм – це залишитися живими!»
Власне, на «життєвість» фільму режисер робив ставку, концептуалізуючи перебування героїв в кадрі. Ручна камер (чи стедікам) дали фільму динаміку, хоч і екшн-моментів – штурму москалями українського корабля – обмаль.
Життя великою мірою додає і сценарій, вкладаючи героям у вуста буденний для моряка спосіб мовлення, з розлогим використанням лайки, звісно, пересипаної обсценною лексикою. У першому, фестивальному варіанті «життєвість» була ще більш бурхливою, адже так само розлого, як і лайка, використовувалася російська мова, наразі суттєво зрізана через обов’язкове виконання закону про мову і можливість присутності кадрі лише 10% будь-якої іноземної.
Подібне слідування закону робить виробників чесними і правильними, і цим ставить їх як приклад для теперішніх можновладців. Але в цьому конкретному випадку, на жаль, слідування букві закону істотно погіршило дух самого фільму. Переозвучення кількох персонажів вплинуло на їх емоційне сприйняття, бо вони втратили свою семантичну грайливість і ситуаційну політично-соціальну гострість на осі російське-українське. Тобто фільм програв, виконуючи огульно прописане правило (можливо, було б доречно втрутитися Раді кінематографії з пропозицією зробити виняток, але, підозрюю, ніхто не хотів створювати прецедент з можливим породженням проблем у подальшому).
Перероблений, прокатний варіант «Черкас», обрізаний в прокрустовому ложі припертими до стіни виробниками та неохайними рухами рекламників, утворив більш глядацький фільм, трохи легший для сприйняття масами, більш чіткий і для критиків, хоч питань без відповідей залишилося багато. Жалкувати за попереднім варіантом нема сенсу, бо один з найбільш промовистих діалогів – знову ж таки, сприйнятого ситуаційно, бо він вирваний з контексту – в ньому залишився: спростовуючи сенс наказу президента про використання зброї, проросійський офіцер резюмує: «Какой он президент? Он клоун, а не президент»... Врешті, сміх полегшує життя.
