В ч. 35. "Нової Ради" навів п. В. Будзиновський у статі "Україно, де твої Фенії" погляд пoк. Ос. А. Маркова про виховуванє народу нашою історією, в котрій між иншим сей проводир галицьких москвофілів так висловив ся перед п. В. Будзиновським:
"Ось чому народ в Тернопільщині, Скалатщині, Збаражчині, хоч пішов за Вашими (радикалів) економічними кличами, високо держить прапор національної волі і не хрунить. Чи знаєте, хто зробив се? Ми староруська партія: найбільше наш Наумович. Ми виховували народ нашою історією. По Наумовичеви, що працював особисто в Скалатщині, прийшов до Тернополя Олександер Барвінський. Він також розпочав популяризувати історію. Тим, заки ще согрішив "нову еру", зробив дуже богато для національного освідомленя селянства і для скріпленя в народній масі національної думки — історією. Ідіть за нашим приміром; за приміром тернопільського Барвінського".
Погляд сей пок. Ос. А. Маркова вимагає в дечім спростованя, іменно що до перецінювання заслуг москвофілів і Наумовича що до виховуваня народу історією. Наумович неперечно чимало причинив ся популярними книжочками (п. т. Золота книжечка, і т. п.) і першими річниками "Науки" до розбудженя в широких верствах народних охоти до читаня. Одначе він головно звертав бачність на розумне господарство (особливо пчолярство), а коли опісля в дальших річниках "Науки" доторкував ся історії то вже з виразним наміром славословленя могутности Росії і її володарів та державників. Історичні писаня Д. Зубрицького і А. Петрушевича вже задля самого язика не мали впливу на вихованє навіть нашої інтеліґенції історією, а Петрушевич жалував ся перед В. Антоновичем, що його творів, як він сам висловив ся, писаних "праруським язиком", мало хто читає. Приступнійшою була вже "Исторія Руси", котру подавав Б.А. Дідицький в "Галичанині", додатку до "Слова" після московських істориків з виразним обєдинительним намаганєм. А вжеж справдешньою цареславною була "Илюстрованая Исторія Руси", написана катехитом самбірської виділової школи Ріпецьким, а видана "Обществом им. М. Качковского" під фірмою С. Дуди, в котрій між иншим славословлено царя Івана Грізного, котрому, по думці автора руський нарід повинен бути вдячним (!). Ся робота москвофілів була отже в дійсности баламученєм, а не освідомлюванєм народної свідомости.
Супроти сих москвофільських змагань до обаламучуваня нашого народу почала "Просвіта" видавати "Исторію Руси" (І і II часть після І. Нечуя — Левицького, а III, IV і V часть, написав я), а відтак на домаганє пок. Ом. Огоновського написав я "Илюстровану Исторію Руси" (1890 р.). Та вже перед тим від 1883 р. почав я з членами тернопільської філії "Просвіти" засновувати в Збаражчині, Тернопільщині, Скалатщині і Теребовельщині читальні по селах і місточках, а при сій нагоді виголошувати історичні виклади (помагав мені в тім із ceгo обсягу також пок. проф. Лев Рудницький) так, що ціле північне Поділє було засіяне читальнями (карту топоґрафічну читалень маю доси), а наші селяни і міщани найбільш цікавили ся історичними викладами1). Я впевнив ся при тім, що й наша інтеліґенція потребує історичної освіти для поглубленя народної свідомости і з тою метою почав я в 1886 р. видавати в Тернополі "Руську Історичну Бібліотеку" (котрої моїм заходом і накладом вийшло там 12 томів). Який вплив має історія на національне освідомленє, виказав се і дізнав на собі сам п. В. Будзиновський і в тім згоджую ся з ним, що у нас ще не доцінюють ваги народної історії та що за мало ще у нас робить ся в тім напрямі. Мої скромні змаганя на сім полі признав навіть такий мій противник, як Ос. А. Марков, котрий не міг мені простити тілько сего, що я "согрішив "нову еру".
Очивидно, в очах Ос. А. Маркова, як і всіх наших москвофілів є т. зв. "нова ера" (так назвав п. І. Белей, б. редактор "Діла" зворот в нашій народній політиці від спілки з москвофілами до самостійної і окремішної політичної діяльности, започатий проголошенєм т. зв. проґрами п. Романчуком в гал. соймі 25-го листопада 1890 р.) непростимим "прегрішенієм", бо була вимірена проти москвофільських змагань у Галичині а звернена до самостійної народної роботи на всіх царинах нашого житя. Я зовсім щиро признаю ся до сего, що чимало причинив ся до сего звороту, бо після проб зроблених в 1879 р. в Тернополі і у Львові в напрямі т. зв. "примиреня партій"2), як і після процесу А.І. Добрянського, Наумовича, Маркова et cons., я, (так само, як і мій брат пок. Володимир в "Ділі" в статях "По процесі") впевнив ся, що москвофільство веде до занапащеня нашої народности, як се наглядно виявило ся особливо на кілька літ перед світовою війною і підчас сеї війни. Тимто я особливо після переселеня з Тернополя до Львова (1888 р.) за весь час моєї прилюдної діяльности в соймі, в державній раді і делєґаціях, та в дневникарстві вважав своїм горожанським і народолюбивим обовязком послідовно і з усякою рішучостю поборювати всякі москвофільські змаганя і всякі "консолізації", з т. зв. "староруською партією".
А в сій справі велике значінє мала т. зв. "нова ера", до котрої і я приложив свої руки. Се очивидно вважають усі москвофіли моїм "непростимим гріхом", що я робив з горожанського обовязку. На жаль і між нашими т. зв. "народовцями", погляди про т. зв. "нову еру" такі баламутні, що ледви хто має ясний на се погляд, а до забаламученя сих поглядів нашого суспільства причинили ся в першій мірі самі москвофіли в "Галичанині," і радикали в "Народі", котрі тоді ішли в спілці з москвофілами проти т. зв. новоеристів, як се викачує "Переписка М. Драгоманова з М. Павликом" (том VI). Одначе крім того і наші народовці наслідком т. зв. "консолідації" з москвофілами в "Ділі" представляли тенденційно т. зв. "нову еру" і розповсюднювали баламутства між нашим суспільством. Минає як раз 30 літ з того часу, як народовці розірвали спілку з москвофілами, богато учас ників сих подій покрили вже могили і нинішне поколінє немає ясного погляду на сі справи. Тим то вважав я своїм обовязком на основі збережених у моїм архіві документів приготовити до печати III часть "Споминів з мого житя", котрі присвячені головно подіям з кінця 80-их і початку 90-их рр. XIX ст. (на щастє Москалі підчас наїзду мимо переводжених у мене ревізій і вязнень не забрали мого архіву), де основно і предметово пояснені всі ті події.
Д-р Трильовський, котрий в 1914 р. говорив зі мною про І і II часть моїх "Споминів" і їх похваляв, радив, правда, III часть видати аж по моїй смерти, бо тепер моглоб се викликати полєміку, по його думці. На се одначе замітив я, що пишу на основі дійсних подій та документів предметово ida sine іrа et studio, як се признали численні рецензенти (між тими б. міністер український п. Дмитро Дорошенко) та що задля того зовсім не лякаю ся ніякої полєміки. А колиб хто вспів виказати мені які похибки, то за се буду тільки вдячний і радо спростую їх, і волю, щоби учасники тих давних подій могли ще за житя свого подати фактичні поправки, бо вважав би я кривдою зроблені кому небудь докори по смерти, котрих не було б спромоги поправити. А такий спосіб поступованя проти покійників був у нас на жаль практикований, як я се висказав у моїй розвідці про "Останнє двайцятилітє українського письменьства XIX ст." П. Дмитро Дорошенко при стрічі зі мною у Львові в 1917 р. висловив своє зацікавленє моїми "Споминами", котрих І і II часть вихіснував навіть літературно і питав ся, чи я пишу дальше. Я заявив на се, що маю уже готову до печати III часть і пишу дальше, та печатати му.
1) Гл. Спомини з мого житя, часть друга, Коломия 1913 р. ст. 172—186.
2) Се описано докладно в "Батьківщині" з 1879 р., як москвофіли і Наумович бажали перехитрити народовців.
[Нова Рада, 27.02.1920]
27.02.1920