В історії з поверненням додому українських громадян з епіцентру коронавірусу в китайському Вухані найпростіше, що можна зробити, – обурюватись реакцією мешканців Нових Санжар, Винників, Микулинців чи інших міст, де місцеве населення влаштувало акції протесту проти розміщення евакуйованих. Можна глузувати з людської «темноти», неосвіченості чи навіть очевидної примітивності в судженнях. Та це тільки один зі шляхів, що відкриває ця ситуація. Він є найпростішим, бо обмежується емоційними реакціями і не потребує глибокого аналізу. І, попри справедливий осуд дій частини українців, не пропонує пояснення причин того, що сталось.
Страх і ненависть у Лас-Вегасі, Нових Санжарах чи інших місцях, судячи з істерії на телебаченні й у соцмережах, більшість сприймає як виняткове явище. Насправді локальний хаос останніх днів є прогнозованим і нормальним у наших реаліях. Сенсацією якраз стала б відсутність істерії, фейків і маніпуляцій довкола українців з Вуханя. Тому потрібнішим заняттям є не змагання в дошкульності й винахідливості критики на адресу протестувальників, а аналіз значно важливішої проблеми: чому розгортання «чорної діри» паніки, що втягнула чимало людей, є нормою для українського суспільства.
Ця «нормальність» має як універсальні, так і питомо українські причини. З поміж останніх себе протягом останнього тижня вкотре яскраво проявили звична інституційна неспроможність влади на усіх рівнях – від столичного до селищного – та відсутність у людей довіри до неї. Затягування початку евакуації з Вуханя, штучна завіса таємничості над очікуваним місцем карантину, гастролі міністра внутрішніх справ на телебаченні й мовчання у Міністерстві охорони здоров’я – це лише частина повністю проваленої комунікації Києва з населенням «бунтівних» населених пунктів. До цього додалась нездатність місцевих органів влади сказати людям, що відбувається і, особливо, чого не відбувається. Декоративні кроки на кшталт відставки голови Тернопільської ОДА в такій ситуації нагадують махання кулаками після бійки.
Пікетувальники в'їзду у Микулинці (Тернопілля) розгорнули для себе навіть польову кухню
Тож прихід до влади «нових облич», багато з яких мають чималий досвід роботи в медіасфері, нічого не змінив. Навпаки, замість демонстрації «попередникам», як треба проводити евакуацію співвітчизників із епіцентру лиха, ми отримали історію ще трагікомічнішу за вже легендарне повернення українців з Непалу після землетрусу в 2015 році. Провалена на всіх рівнях комунікація щосили додала дров у все яскравіший вогонь паніки у місцях, які розглядали (або начебто розглядали) як місце розташування для евакуйованих.
Недовіра українців до держави й загалом брак довіри всередині нашого суспільства – факт загально відомий. Та повернення українців з епіцентру поширення коронавірусу показало, що іноді вона є обґрунтованою. Впевнений, що і в симпатиків, і в противників протестів рівень довіри до держави за останні дні явно не підвищився. Огидними, а водночас символічними, стали згадки невдоволеними і в Нових Санжарах, і у Винниках про Чорнобиль. Пропозиція розмістити здорових співгромадян у зоні відчуження свідчить насамперед про моральні якості її автора. Але символічність тут в тому, що й поведінка влади різних рівнів чимось нагадує «найкращі» радянські зразки, зокрема 1986 року – мінімум інформації, таємничість, розгубленість. Тож чи варто дивуватись, що чимало людей охоче вірили навіть найнеймовірнішим чуткам і втрачали здатність до найпростішого аналізу й перевірки почутого.
Приїзд евакуйованих з Вуханя у Нові Санджари "забезпечувала" Національна гвардія
Тим паче, що в українській політиці немає нічого святого і для частини опозиційних діячів спокуса скористатись провалом влади виявилась надто сильною. Найяскравіше вкусив «забороненого (з точки зору моралі) плоду» Олег Синютка, змалювавши перед своєю фейсбучною аудиторією апокаліптичну картину застосування владою евакуйованих як засобу покарати нелюбих їй галичан. Такі заяви поширюються мов пожежа, долаючи здоровий глузд, і активують засадничий інстинкт – безпековий. Нерідко нівелюючи теоретично дуже високий рівень освіченості українського суспільства.
Винники (Львівщина) після звістки про можливе розміщення у місцевому госпіталі евакуйованих з Вуханя
Україна є серед переліку країн з найосвіченішим населенням – кожен третій українець має вищу освіту, а серед осіб віком від 18 до 23 років 79,7% її здобувають. Це дуже високий показник. Але про що він свідчить? Перш за все про те, що є дві сторони медалі. У цьому випадку – формальна і реальна. Формально українське суспільство є дуже освіченим. У реальному світі – 60% відсотків українців не читає книг. Після цього не дивно, що вони стають легкою здобиччю для інформаційних атак чи банального невігластва й легко скочуються до «полювання на відьом».
І це все в епоху, коли знання й інформація фактично лежать у нас під ногами – лише простягни руку й візьми. Упродовж століть причиною багатьох погромів, заворушень чи навіть війн було невігластво, викликане дефіцитом інформації. Тому легкою справою було користатись забобонами і звинуватити в кризовій ситуації етнічні чи релігійні меншини, підбурювати дітей до хрестового походу, щоб продати їх у рабство, палити відьом чи єретиків тощо. Прикладів історія дає предостатньо. Чому ж у добу інтернету й інших революційних технологій зумовлене забобонами й інстинктивними упередженнями незнання й надалі існує? І не просто існує, а й агресивно про себе заявляє?
Зустріч автобусів з евакуйованими у Нових Санжарах
Відповідь закладена в людській природі. Будь-яка можливість буде використана, якщо хотіти цього. Проблема в тому, що більшість людей не хоче. Не лише в Україні, а й в усьому світі. Американський політолог Джейсон Бреннан у праці «Проти демократії» (нещодавно видана в Україні видавництвом «Дух і Літера») пише про феномен «раціонального незнання». Його суть полягає в схильності людей чинити те, що вони вважають вартим витрачених зусиль. На прикладі зацікавленості американців політичними, суспільними чи економічними процесами Бреннан демонструє, що лише меншість вважає свій час вартим того, щоб витрачати його на пошук і аналіз ґрунтовної інформації. Перспектива володіти знанням, що в повсякденному житті не дає очевидної і негайної вигоди, не приваблює «просту людину». Навряд чи потрібно вдаватись до азів соціології, щоб це зрозуміти. Вистачить проаналізувати найпоширюваніший контент у соцмережах (умовних котиків тут буде значно більше за аналітику) чи порівняти кількість переглядів на Youtube розважального й часто примітивного контенту з інформаційно-аналітичними, розвивальними чи науковими (науково-популярними) відео. Тренди українського Youtube в усій їхній жалюгідності – найкраще підтвердження інтересів середньостатистичного українця. Не забуваймо про переважну тут частку молоді – тієї самої, 80% якої здобуває вищу освіту.
І знову пояснення знаходимо всередині нас. Як більшість людей вважає поглиблений пошук й аналіз інформації не вартими їхнього часу, так само вони значно охочіше сприймають ірраціональні, хибні, але прості й емоційні пояснення. Назагал, люди схильні вірити в те, що прості відповіді можуть відповісти на складні питання. Так жити значно комфортніше. Адже значно легше повірити в теорії змови й загрозу «другого Чорнобиля», ніж заґуґлити інформацію про коронавірус.
Італійці в чергах до супермаркетів, де в паніці змітають з полиць геть усе
Спалах цього захворювання в Італії й подекуди викликані цим безпорядки демонструють, що українська ситуація не унікальна. Про це ж свідчить і те, що застосований Бреннаном щодо американців аргумент звучить так, наче написаний про нас. Домінування емоцій над розумом, ірраціонального над раціональним, фейків і маніпуляцій над правдою – загальна реальність. Перемогу Дональда Трампа в 2016 році забезпечила емоційність й нерідко маніпулятивність лозунгів. А значна частина прихильників Брекзиту свій вибір будувала на основі викривлених даних. І це лише найяскравіші приклади.
Як зарадити цьому? Глобально – ніяк. Ні обов’язкова освіта, ні інші форми примусу не змінять домінуючої в людині схильності до простих відповідей. Просвітницький контент навряд чи коли-небудь зрівняється в популярності з розважальним. Чи означає це, що фейки й маніпуляції будуть і надалі популярніші за аргументовані точки зору й роздмухуватимуть полум’я неспокою навіть у безневинних ситуаціях? Скоріш за все. Тим паче, доступний кожній людині масив інформації невпинно зростає. І значно швидше кількісно, ніж якісно.
Так у Винниках (Львівщина) готувалися до протесту
Попри все, з фейками треба боротись, упередженням і маніпуляціям протиставляти факти, розвінчувати упередження і творити якісний контент. Це може бодай зменшити проблему. Що точно цього зробити не може – невпинна, хай яка справедлива й обґрунтована, критика людей. Так, протестувальники в Нових Санжарах, Винниках і т.д. неправі, перш за все, з моральної точки зору. Їх не варто виправдовувати помилками влади, бо кожна людина наділена достатніми здібностями для аналізу й розумування. Але при розгляді причин бачимо, що інакше навряд чи могло бути в силу багатьох причин як глобального, так і місцевого характеру. Географія подій – від Галичини до Полтавщини – додатково підтверджує універсальний характер проблеми для всіх українців. І хоча, згідно з соцопитуваннями, ¾ українців засуджують протести проти прийому українців з Вуханя, чимало з них самі стали б співтворцями хаосу, якби замість Нових Санжарів фігурував їхній населений пункт.
У специфічно українському вимірі проблеми, гостро продемонстрованої останніми подіями, є ще один спосіб боротись за покращення ситуації – розбудова довіри між суспільством і державою, як і між самими людьми. Події на кшталт Революції гідності чи волонтерського руху свідчать, що немає нічого неможливого. Тому, попри весь обґрунтований песимізм, результат відомий наперед лише в одному випадку – якщо не робити нічого. А поки що, як писала класик, «Contra spem spero!».
25.02.2020