Народжений в океані

            Курилов С. Сам в океані / пер. з рос. П.Ромка; іл. Н.Міцкевич. – К.: Час майстрів, 2019.

Одна з причин того, що ми читаємо книжки, дивимося фільми, – цікавість. Спостерігаючи за описаними персонажами, перепускаючи крізь свій мозок сюжети, ми дізнаємося про життя інших і те, до чого може призвести той чи той спосіб життя, та чи інша ситуація. Таким чином ми компенсуємо обмеженість власного життєвого досвіду. Чи стаємо від того мудрішими, розсудливішими? Теоретично – мали б. Але чомусь це не завжди так. Може, читаємо не те, що треба. Може, сприймаємо не так, як мали б. Можливо, біодоступність штучно набутого досвіду невисока. А можливо, в певному віці свідомости – книжкові пілюлі й екранні капсули не засвоюються, проходять транзитом. Усі запропоновані варіанти відповідей відсилають до спільного джерела під назвою може, що провадить нас до відомої приказки: може – глибоке й широке. Для її розуміння досить знати одне польське слово. Але наша розмова не про море. Вона – про океан.

«Я бачив первісний океан, точнісінько такий, яким він був мільйон років тому. Якби не усвідомлення того, що я людина і маю кудись пливти, я був би, напевне, майже щасливий».

 

Документальна книжка, яка показує силу духу і можливості людського тіла. Трохи антирадянська, але передовсім – романтична історія. Протест проти системи, тест на фізичну витривалість, спосіб звільнення від негативних психічних явищ (страх, відчуття неповноцінности – про них автор згадує), пристрасть до пізнання невідомого – у вчинку Курилова було всього потрохи.

Ви, можливо, чули про цю історію. Напевно, найвідомішу з історій усіх радянських утікачів. Чоловік вистрибнув з радянського лайнера серед Тихого океану і через неповні три доби дістався до берега філіппінського острова, пропливши за одним запливом близько ста кілометрів. На акт відчаю це не схоже, бо Курилов готувався до цього роками. Але й добре обдуманим такий учинок назвати важко, бо йдеться про випробування, які здаються для людського організму непосильними. Що він справді обдумав – як і коли вистрибнути за борт, щоб його зникнення не помітили. Бо ж добре розумів, що Левіафан – не в океані, не біля Філіппін, а, як визначив Гоббс, – там, де панує тоталітаризм.

Книжка складається з повісти із промовистим заголовком «Втеча», що в скороченому вигляді друкувалася ще у вісімдесятих роках, а також низки нарисів, які свідчать, що і на суші в головного героя була біографія, а в ній – події, котрі підживлювали ґрунт для втечі з радянської в’язниці. Серед таких подій варто передовсім згадати неодноразові марні спроби взяти участь у амбітних міжнародних дослідницьких проєктах океанографів та шок від усвідомлення знецінення людського життя в Союзі через випробування ядерної зброї біля Семипалатинська, батьківщини автора. Для людини, що не бажає розтринькувати своє життя на імітацію, ці та інші обмеження прав і свобод були сильним подразником, що зрештою і сформував твердий намір: утікати.       

Не менш важливим за досягнення зовнішньої свободи – вихід за межі комуністичної тюрми – для Курилова було розширення меж свободи внутрішньої: через систематичні тренування тіла (йогівські асани, пранаяма, плавання, голодування) і розкриття психічного потенціалу (медитація, занурення у стан трансу, містичні видіння). Здається, те, що про йогу в СРСР наприкінці шістдесятих – на початку сімдесятих знали лише одиниці, додавало йому азарту. «… До таємного знання завжди більша цікавість і довіра, ніж до явного» (с. 144), – читаємо в книжці. А тому мені важко уявити Курилова в сучасних умовах, з терабайтами інформації про йогу в відкритому доступі. Мабуть, він би потонув у цьому інформаційному океані й не став першою білою людиною, яка вибралася на острів з боку океану. І не ставили б йому тамтешні діти запитання, відповіди на яке їм не збагнути: навіщо ж стрибати з лайнера серед океану? І не побачив би він дому – просторого, з колонами, – в океані, – і не зустрів би у нім людей, для спілкування з якими вистачає мови риб, – і не прожив би з ними років, там-таки…

«Кидай читати книжки і розпочинай діяти!», – закликає нас форзац книжки. В такому місці природніше б виглядала фраза «Продовження історії – у наступному томі», а тут такий незвичний месидж, взятий з тексту автора книжки. Годиться зауважити, що Курилов був начитаним хлопцем і пригодницькі історії про життя серед дикої природи, прочитані в шкільні роки, згодом помножені на езотеричну та філософську літературу, сприймав як … не те, щоб інструкцію до дії, радше як орієнтир, а можливо, й те, що варто спробувати перевершити. Слова, виведені на форзац, – не підтримка теперішнім запорізьким чиновникам, що закривають бібліотеки, не підбадьорювання нових Погружальських, – це слова, адресовані самому собі. Слова людини, про внутрішній досвід якої можна сказати, що рідко які книжки можуть із ним тягатися.

Книжку Слави Курилова можна читати як пригодницьку повість, але в ній (маю на увазі не лише повість «Втеча», а книжку в цілому) закладено набагато більше. Це і важливі спостереження над совєтчиною, що стосуються системної наруги над людською особистістю і над природою, це й опис власного містичного досвіду, фрагментів духовної еволюції, виклад філософських рефлексій. Олена Ігнатова, авторка післямови, зараховує Курилова до типологічного ряду монахів – людей, про яких кажуть, що вони не від світу цього, занурених у самопізнання, людей, чиї зусилля спрямовані на містичний контакт з вищими сферами.

«Пізнай самого себе» – звичайно, я давно знав цей давній вислів і не раз із розумним виглядом вставляв його в розмові, поки одного разу не виявив, що не маю жодного уявлення про те, що насправді він означає.

«Як ложка не відчуває смаку варива…» – початок давньоіндійського афоризму.

Однією з найважливіших подій мого внутрішнього життя було відкриття, що я насправді тільки «ложка».

Настає час, коли ти сягаєш своєї висоти розуміння. Тобі вже не вдається черпати нічого нового ні з книжок, ні з інших джерел знання. Ти приходиш до необхідності покинути все це і вирушаєш відкривати незриме, що лежить за межами фактів. Тебе починає спалювати жага езотеричного пізнання, ще дужча, ніж спрага інформації. І тут ти виявляєш, що у своїх пошуках ти дуже самотній (с. 146–148).

Жага езотеричного пізнання, а може й інші причини привели Курилова до самого центру надприродного досвіду людства – до озера (моря), біля котрого Ісус Христос нагодував тисячі людей п’ятьма рибинами, а потім ішов по воді, як по суші. Курилов, якого велетенські хвилі Тихого океану несли, немов пір’їну, над гігантськими западинами, в якийсь момент не зміг більше давати собі раду під час водолазних робіт у місцях Христової слави. Генісаретське море прийняло його у своє лоно і не відпустило.

P.S.  Варто згадати, що над книжкою попрацювала і вдова автора Олена Генделєва-Курилова – колишня одеситка, теж утікачка з Країни Рад.

P.P.S. Тексти доповнені численними кольоровими ілюстраціями Надії Міцкевич.

P.P.P.S. Вперше я зацікавився постаттю Слави Курилова, коли кілька років тому почув про нього під час виступу київського інструктора йоги Слави Гуцалюка в рамках фестивалю Lviv Yoga Day у Львові.