Невольник.

(Із циклю: "Казки про людину").

Сказав Невольник до Пана:

— Я забажав сьогодні прийти перед лице твоє, щоб сказати тобі, що жду мойого освободження. Знай, що від нині хочу жити на волі.

А Пан відказав:

— Станеться, як бажаєш. Сьогодні освобожу тебе. Буде отворена на розстай вязниця твоя, повелю роскувати кайдани твої, накажу для тебе святочну шату і їжу — і вийдеш на світ. Підеш, куди схочеш, бо ніяка сторожа не буде сьогодні з тобою. І будеш робити, що схочеш, бо руки і ноги твої вільні, а слуг моїх коло тебе не буде.... Та, звертаючися тут до свойого Дорадника, Пан спитав:

— Личить так вчинити нам, друже мій?

А Дорадник сказав:

— Правду кажеш, так пристало воно твойму достоїнству вчинити. Невольник отсей сьогодні буде вільний. Але чи не добре було би одсвяткувати той день свободи його — гостиною у твойому покою? Бо слід йому за те, що більше як десять літ карався він у тебе і трудився у поті чола свойого, бути хоч один одинокий день вільним гостем твоїм. Адже коли він буде увільнений і покине наш палац, не будеш більше бачити його.

А Пан сказав на те:

— Нехай станеться по раді твоїй.

І мовив Пан до Невольника:

— Так ти сьогодні — мій гість, і я звелю слугам моїм чинити волю твою. А як зайде сонце і згасне день, прошу тебе прийди перед лице моє і сядь зі мною до стола мойого.

І схилився Невольник до ніг Пана і устами доторкнувся краю шат його.

А Дорадник сказав, поглянувши погідно на Пана:

— І може ввечері що розповіси про те, як радувався ти отсим першим днем свободи твоєї...

А коли Невольник розкований полишив отворену на розстай вязницю свою, в якій був від хлопячих літ, завели його панові слуги у ясну в день комнату, переодягли після пахучої купілі в легхі і білі шати, підвели до стола, заставленого пишною їжою, і промовили:

— Скажи, що ще втішило би душу твою, і станеться по волі твоїй.

А молодий Невольник мовив на те:

— Так я молю вас, слуги добрі, скажіть мені, в якому з покоїв того палацу є найбільше соняшного світла і з якої найкраще видно небо? Ніколи я ще вільним не бачив ні сонця, ні неба, тільки все під оком сторожі та пригноблений важкою роботою. То й заведіть мене у цей покій, а сонце дуже врадує душу мені.

А слуги відповіли:

— Як що сонце та небо радість твоя — то чого нам тебе вести до покою? Підкріпи тіло твоє їжою і напитком, а потім ми вкажемо тобі дорогу за місто у поле. Адже ти сьогодні вільний і вільно тобі йти, куди забажаєш, тільки як сонце зайде і згасне день, маєш вертати до палацу на гостину до Пана.

І став Невольник брати з їди, що йому зготовлено.

А коли наситився і одпочив, слуги вивели його з палацу і вказали дорогу за місто у поле, кажучи:

— До вечера є в тебе, друже, часу доволі, а твій шлях веде найкращим полем Пана до найстаршого лісу нашої країни. А як що перейдеш ліс, побачиш гірські верхи, яких ще не бачило твоє око, — як що вийдеш на ті верховини, то станеш проти самого сонця. Так поспішай щасливо, а цей малий кіш з їжою нехай тобі буде одиноким тягарем в дорозі.

І слуги випровадили його, і в дорогу пішов Невольник.

Та коли ще дерева тільки стали кидати вечірні тіни, а вікна панового палацу зачервоніли жаром вечірнього сонця, біла постать визволеного Невольника майнула у брамі. І вийшли йому слуги Пана на зустріч і, взявши з рух його кошик, який не був ні трохи легший, як передтим спитали зчудовані:

— Чому отсе так рано ти повернув: сонце ще не зайшло, день ще не згас, — чого же ти поспішав так? Адже сьогодні вільно було тобі радуватися сонцем і небом — друже?

А Невольник не одвітив їм на те, тільки мовив скорбно:

— Ведіть мене до Пана.

І привели здивовані слуги того Невольника перед Пана, поклонилися Володареві і промовили:

— Отсе, Пане всесильний, приказав ти нам вивести його сьогодні з вязниці і, розкувавши його, святочно прибрати і посадити до трапези твоєї та чинити волю його. А коли він забажав урадувати душу світом сонця і неба, то ми вказали йому дорогу у найкращий з твоїх ланів біля лісу і гір, дали йому їжу і веліли вертати аж над вечір, так як ти приказав. Та глянь — він не ткнувся їжі, вертає ще завидна і проситься перед лице твоє.

Тут Пан сказав:

— Нехай приступить.

І приступив Невольник до Пана і устами доторкнувся краю шат його.

А Пан, піднісши його, дружньо спитав:

— Чому же не чинив ти по слову мойому? Я бажав, щоб ти вільною людиною оглядав світ до вечора і аж увечірі, повен радости волею твоєю, явився гостем на бенкеті моїм. А ти?

А Невольник відповів:

— Вислухай мене, але тільки ти і Дорадник твій.

І по наказу Пана слуги відійшли.

А Невольник тоді сказав:

— Я просив тебе вислухати мене, але що мені тепер сказати тобі, Пане мій? Бо я і сам гаразд не знаю, як назвати те, що я тобі сказати мушу: чи скаргою, чи мольбою, чи благословенням, чи прокльоном... Не знаю, Пане мій... Одно тільки знаю: що смутною стала душа моя у тому першому дні радости моєї...

А Дорадник Пана спитав тут Невольника з увагою:

— Смутною? Колиж той сум обхопив душу твою?

Відказав Невольник:

— І того не знаю, старче достойний... Але я порозумів славу, яку має твоя мудрість у народа, згадавши слова твої, з якими ти мене випровадив рано, щоб сказав я тобі ввечірі, як радувався я моїм першим вільним днем. Справді всим мене обрадовано нині: свободою, шатами, трапезою, слугами і виглядом цвітучих весною просторів ген там за містом, на левадах, близ лісу і блакитних верхів... Все те, за чим тужила, чого не мала душа моя стільки років — стануло несподівано зеленим світом переді мною. Все, все, що хиба тільки снилося мені протягом тих довгих часів серед невмолимих мурів моєї неволі, було сьогодні моє... Бо ти, Пане, знаєш гаразд, яке було те життя моє у тебе досі... Якими високими мурами обведена та площа, на якій я працював. Як рідко туди заглядає сонце, і яке скупе те світло, що воно туди шле... Як богато там гострого каміння і піску, а як мало зелені... І знаєш ти, які чуйні були очі і вуха тої сторожі, яка все була зі мною... О — вір мені, я нераз гіркими словами проклинав батьків моїх, провини яких кинули мене молодого — твоїй могутності в жертву, — і чи раз весною, коли сонце і на мій невольницький лан клалося дрібними проміннячками, я ніби схилений при роботі, аби ніхто не помітив, — витав їх цілунками і благословляв їх і мовчки плакав над ними, як над малими братами... А нині, нині, Пане мій, замість того, щоб витягнути руки до сонця і потонути в світлі його, як пташок, я утік. Утік я перед волею моєю і радістю і щастям моїм... Без краю зхвильований став я, Пане мій...

— Зхвильований ти став? Спитав тут з глибин недовіря Пан.

А Невольник відказав:

— Болюче, жорстоко стрівожений, Володарю... Усе там — на вільному світі бентежило мене: і ясність дня, і зелінь левад, і велич ліса, і верховини гір, і безкрай неба... Я не в силі був дивитися на це, моє око не змогло обійняти нічого: все було безкрає і у всьому я потопав. Безкрайня була ясність дня, і безкрайня зелінь поля, і краю не мали ні ліс, ні левади, ні гори, ні небо... І хоч повітря там було свіже мов холодна вода, то воно мене душило тяжче, ніж дух казарми, бо як дихати моїй притомленій гpyді таким безконечним морем? І негайно почув я себе серед того вільного світа там за містом таким безпомічним мов травинка або відірваний з дерева листочок, і здавалося мені, що перший подих вітру, що займе мене, понесе мене за собою у безкрайню далечінь... І я жахнувся перед могутнім лісом, і велетенськими верховинами, і перед яскраво палаючим сонцем, і трівога як смерть обгорнула мене, коли подумав, що так воно буде все: що всі ті поля, і той ліс, і гори, і сонце, і небо будуть такі безконечні силою своєю, і ти все будеш їх володарем і такий могутній, як вони, бо-ж як край той широкий — все цвіте і видає плоди для тебе... А я? Де-ж у мене зневоленого така сила, що з нею став би я проти того твойого вільного світу і зміг би я дати радість дальнішому життю мойому? І отсе плутаючися що кроку, мов закований, став я з невгомним ляком в серці вертати до палацу...

— До палацу став ти вертати, до Пана, на бенкет? — спитав тут Дорадник, глибоко дивлячися на Невольника, а той кликнув:

— О старче премудрий, — ти швидко питаєш! Ні — не до палацу вертав я, не до Пана, не на бенкет, бо палац, і Пан, і бенкет так би зхвилювали мене як і небо, і ліс, і верховіття... А до вязниці хотів я вернути, у кайдани, до тяжкої праці, під сторожу... Заправду, кажу тобі, Пане мій: вели зняти з мене отсі вільні шати білі, бо не личить радісний їх колір горю мойому...

І тут Невольник замовк.

І тихо стало у сяючім золотом пановім покою. Так тихо, начеб ті стіни з мертвого мармуру почули слова Невольника і думали над тим, що йому тепера сказати.

І Пан мовчав довго. Аж який час після бесіди Невольника він підвівся на престольному місці свойому і сказав:

— Невеселою стала душа моя після твоєї сповіді, молодче... Щож мені тобі одвітити? Яким володарським наказом маю твій жах перемінити на блаженний спокій, твій сум на солодку радість, а горе твойого життя на щастя? Я-ж сповнив сьогодні все, чого ти бажав. Чиж не вільний ти, чи не запрошений вільним гостем до мойого стола?...

І тут Пан замовк, а на чолі його нависли хмари.

І тихо стало опять у сяючім золотом покою, так тихо, начеб і мертві коринтійські колюмни, що підпирали могутню стелю престольного покою, почули слова Пана і думали над тим, що одвітити Невольникові.

І звернувся Пан до Дорадника свойого і з глибин болючого сумніву у душі своїй запитав:

— Скажи за богів несмертельних, як зробити щасливим Невольника цього?

А тоді учитель Володаря і його народа промовив:

— Усмири твою душу, Пане мій, бо нема в тебе ніякої вини проти цього Невольника. А є вона в батьків його за те, що поневолені вони з діда — прадіда. Заправду, кажу тобі, Володарю мій, — що темрявою осліплені є душі поневолених, і добре булоби отворити всі вязниці і тюрми і розкувати всіх закованих і увільнити всіх невольників, — щоб не було більше от тих нещасних, які в кайданах тужать за волею, а на волі — за кайданами... Бо привабна є воля, наче вигляд стрункого човна на мережаній хвилі синього моря у ясний день... О хтож би з нас не почував в собі сили відбити з тим човном від берега і з легкістю кермувати ним і линути безкрайній далечі на зустріч — чи не так, Юначе?...

І Учитель говорив далі:

— А проте — які несподівані труднощі готує нам той ясний день, і легкий на око човен, і привабні хвилі моря! Бо воля — це не хід лебедя по спокійному морі, не льот жайворонка у безмежній блакиті, не подих вітру по широкому полю, а — керма. Важка, небезпечна, глибоко відповідальна керма. Кермувати мусить вчитися той, хто хоче вільним бути і таким себе почувати... Мусить він на кождім кроці дивитися на небезпеки глибин і небезпеки вершин і мусить думати про тайни тої далечини, яка ясніє ген на обрію привабної блакиті, і треба йому журитися силою тої бурі, що може захопити його човна і понести на скелі... Вірь мені, мій сину, що иноді рік оков не стомить людини так, як одна година волі, що заставляв нас журитися і рішати про себе... А в тім — чи не зазнав ти сьогодні сам тягару тої відвічальности за себе? Правда — ти почував, що ноги твої були мов сплутані, хоч ніяких кайданів на тобі не було?...

І сказав Учитель оттут у мудрості своїй:

— Заправду кажу тобі — не судьба вщасливлює людину волею або кайданами, ні боги, ні володарі не в силі з вільного зробити невольника, а з раба вільної, щасливої людини... Дух — от це джерело його волі або довічних кайданів. Так, дух — той одинокий володар, який безперестанним трудом і журбою визволює чоловіка, і покоління його, і цілі народи. Спитай Володаря, — він з глибин свойого життя богато обявить тобі... про те. А коли вернеш до своїх земляків, то скажи їм, щоб вони за волю боролися не тільки з тим ворогом, який з оружжям в руці нападе на ваш край, а передусім з тими кайданами, що їм готовить темрява їх душ... І скажи їм, щоб вони не слухали тільки того, що про волю говорять невольники в тюрмі, і співаки по трапезах, і віщуни снів та знаків небесних, а нехай послухають, як говорять про волю ті, що стали побідниками неволі життя. Чому побідниками вони — спитаєш? Тому отже, що боролися вони і боряться постійно і жагучо з трудами, небезпеками і журбою свободи...

І ось тут старець умовк. А Пан дружно всміхнений назвав Невольника по імени, узяв його за руку і обіч свойого Учителя повів ласкаво у пирову комнату.

Бо на коринтійських стовпах уже вгасали поволі рожеві сяйва западаючого сонця, і наставав час Панової гостини.

Відень, в маю 1918.

[Воля, 21.02.1920]