Король Сангеріб*) сидів на престолі зі слонової кости, скубав чорну, кудеряву бороду, чоло морщилося, з під густих, зрослих бров стріляли блискавиці, перед якими слуги ховалися по кутах. Рослий, плечистий мущина, посередник оказ між мітичним героєм і диким звіром. Був перепитий, знуджений і лихий як бог тучі, Рамман.
Ніколи перед тим, ні потім не припала ассирійському королеви схожа сила розцвіту.
Сарґон ІІ-ий, батько Сангеріба, був при кінці свого правління паном Вавилонії; на заході завело ассирійське оружжя на цілій лінії спокій; від Ґурґума по Ґазу ворохобні й опірні племена поборені, їх области підчинені ассирійському правлінню; північ спаціфікована; від Хілякку і Куе по озеро Ван було ассирійське панування запевнене; від півдня посилав король з Дільмуна дань, а також аж в глибині Араби гнулися шеїки під перемогою ассирійського побідника — словом, Ассирія стояла тоді найвеличавіще.
Старий слуга короля, Уд Дулюм, мав так само карбовану бороду і ві всім поза плечима наслідував його. Тепер снувався він медвежою ходою мовчки по теремі як вірний пес. Оглядався що хвилини, його око бачило рівночасно кілька предметів. Він видів, як голуби злетіли на терасу і що одній зі служанок випала квітка з китиці й як на троновім бальдахимі під стелею лазив павук. Уд-Дулюм зиркнув з боку на Сангеріба і думав:
"На Утукку, Екімму, лихого Алю і всіх инших демонів, що товчуться по цвинтарях, гробах, пустинях, темрявах яскинь, розвалинах, руїнах, опущених будівлях і волочаться нічю по вулицях як собаки та рабують утомленим сон — якаж морока придавила нині серце мого пана і сколотила його спокій!?"
Сангеріб вийшов на терасу і глядів кровавим, воловим оком в долину.
Величезні камінні демони і потвори з бородатими лобами в мітрах вавилонських володарів на здоровенних тулубах і ногах биків сторожили по обох боках марморних ступенів, що опадали амфітеатрально лініями поверхів і творили величаву, зложену архітектуру терас, бічниць і камінних балюстрад.
Кедри з недалекої гори пускали живицю і це вказувало на близький вечір. Чудовий, свіжий запах упоював, західні проміні золотавою порошиною вбирали сірі мури вавилонських теремів і славну Езаґілю, святиню Мардука.
Король утихомирився, сів на лежанку зі слоневої кости і велів служанкам покликати Леілю.
Під ту пору, як це звичайно бувало, зявився син Сангеріба, Ассаргаддон, стрункий молодець з горячкою в очах і в лиці. Мав на собі легкий хитон з жовтавого шовку, підперезаний ременем, за яким блестіли золоті і срібні черени кинджалів. На ногах були червоні сандали з козячої шкіри. Він станув подалік за батьковими плечима, спер голе коліно на кріслі з дерева "узу", взяв плічник крісла в руки, хитався кілька хвиль і міряв батька з підлоба. Коли почув ходу з бічної тераси, вернувся до палати і сів за колюмною. Король глядів в бік, перед ним виринала ступенями женщина на тлі зелених кедрів і лілейного неба. Струнка як пальма, головка похилена, високе чоло відбивало непорочністю цвіту акації від чорного як смола волосся, що обіймало чудовими филястими півколесами довгобразе личко. Раз одинокий пересунула глибоким поглядом ґазелиних очей по Сангерібі й опустила важкі чорні вії як жалібний серпанок. Малинова намітка опадала ритмічними складками свобідно з голубиних рамен і доповнювала єратичний спокій цілої постаті. У віддаленню кількох кроків схрестила алябастрові ручки на грудях, склонила головку, відсунувши праву ніжку, станула як статуя і спитала голосом ливанонського флєта:
— Що прикажеш, пане і володарю, своїй бранці з елямітської землі?
*) Ассирійський король 705-681 перед Хр., один з найбільше могучих, завойовних хижаків, безпощадно лютий варвар. Побіч битви проти Вавилонії, передовсім похід на Єрусалим зупевнив для него більше уваги, чим для котрогонебудь иншого ассирійського короля. Грамоти з пeрeд віднови клинових, написових свідоцтв, вісти з краю Дворіччя: Євфрату і Тигра. Біблія та пізніщі грецькі автори подали про цего короля більше чим про инших, які о много перевищали його особистім здаченням, але цікавість до історії Iзpaїля рознесла вість про те воєнне підприємство в найширших кругах і придбала Сангерібови не менший розголос чим Небувадневарови. Згинув в руках убійці, як йoгo батько, Cаpґoн ІІ.
(Далі буде.)
[Вперед! 17.02.1920]
(Продовження.)
Чарівний сумерк опадав поволи, король глядів мовчки на Леілю і дрожав, а вона стояла тиха і чудова перед ним як грецька богиня.
В ту пору глядів на неї також син Сангеріба, спертий до бічної колюмни.
Леіля була значно молодша від короля і кількома літами старша від королевича. Батько і син з однаковим полумям в груди, гляділи рівночасно на одну і ту саму женщииу.
Король провів голос крізь сухе горло і сказав:
— Від коли пізнав я тебе, Леільо, не бачив усміху на твойому личку.
Вона повела рукою з тераси на розлогий краєвид долин, що гинув в сумерку.
— Сміх тільки на мурованих висотах твоєї земної могучости панує, а почавши від цих вавилонських долин, в краю Халдеї, Сирії, Юдеї, Еляму, Арабії й Єгипту скрізь лунає плач і з земель загноєних кровю вибухають китиці таємних цвітів.
Король помітив, що нерозважно вразив душу женщини, сів на лежанку і рухом руки велів служанці подати Леілі крісло з дерева "узу", на якому недавно спочивало коліно його сина. Старався настроїти голос до мягкого, ласкавого тону.
— Що порабляєш, дивна, біла рожо, з країни темноскірих племен?
— Блукаю лісом, під оком твоєї сторожі. При стежці є там гріб юного елямітського стрільця. В свято з полудня перейшов туди гурток ассирійських молодят співаючи, нині, далеко тужила квола пташина... Вечерами блукаю по простих домівках. Посиджу кілька хвилин, гляджу в полумя семейних огнищ і йду далі, куди веде мене невкоєна тоска...
Сангеріб імив її за руку і вповів пристрасним півголосом:
— Леільо, королівська вітко роду Умманменану! Забудь про це, що ти бранкою; говорю з тобою як з рівною — чи ти й досі не прихилила свого серця до мене?
Леіля висіпнула ручку, око засвітилося самоцвітом сльози, вона відповіла:
— Давно виявила я правду, що доля королівського бранця не забувається і що моє звання тут инше, ніж стати твоєю наложницею. Сам дотик неприятельського ока прибиває віщу силу обявлення... Ось, я тут вже з пів години, а ти не питаєш що боги дали мені на вість. Позволь отже, пане і володарю, що сама виручу тебе... Нині під вечір туга опанувала твоє серце за твоїм любимим містом Нінівою. Ти про свою особу мало журишся богами, але мимо того побудував там величаву святиню, палату для себе, арсенал, заосмотрив у вибагливі водопроводи, вивінував як найбагатше і бажавби втягнути її в спадщину Вавилону. Тимчасом ти розумієш, що повязати зі собою орґанічно безконечно ріжнородні члени в цім великанськім державнім тілі, годі було вже за твого батька, Capтона II-го. Кожда зміна на троні потрясала державу до основ, була гомінким знаком до опору для підчинених ві всіх частях. Ти ледви мав час проголосити себе, як з одної сторони держави до другої взивала тебе потреба, забезпечити й удержати сам своєї спадщини.
Рішаючим для політичного розвою було у всякому разі твоє становище до Вавилонії. Вавилонія на довгі віки не перестане бути вирочнею в розвязці всіх державних питань світа. Ніхто не може надіятися, що стане в обличчю світа правосильним паном, заки не перейме правління з рук Мадрука-Беля. Вавилон завдяки тобі упав, але його велич спочиває в його традиції як покровительки найвищої земної могучости, що бере почин від національного божества. Осередок цеї сили буде переходити по нас на инші краї й народи, але вона все буде, доки світа й сонця. Розумів це гаразд твій батько, але ти зірвав основи вічливости з єрархією другого народу.
Король збентежився і почав говорити живо:
— Леільо, я робив все по своїй найкращій думці і змозі.
— Так, правом сильніщого перекидався ти з одного поля битви на друге, аж нагарбав під свої руки стільки, що підчас бурі не будеш мав чим корони вдержати на голові.
Король випростувався і сказав гострим, повільним голосом:
— Леільо, що ти виговорюєш? Про шляхотність мого серця знає світ, моя хоробрість, воєнні походи і побіди притінять своєю славою всіх героїв будучини!
Слуги розжарювали вугля на високих канделябрах і сипали кедровий ладан. Король покликав одного зі своїх вірників, високого урядника й літописця, Ніюмтаммуза.
(Далі буде.)
[Вперед! 18.02.1920]
(Продовження.)
Прийшов достойник з нищими урядниками, які несли за ним тяжкі кедрові скрині. Ніюмтаммуз подобав радше на медведя чим на чоловіка. Середного росту і так огрядний що був сливе поперечний. Наглядно служив йому його уряд. Він пробував усміхатися масно, але його грубе, товсте лице мало за тверду маску. На його вид Леілю проняв жах і осоруга. Король дав знак, літописець взяв найсильніщий столець, сів, помічники виймали зі скринь камінні таблиці, писані новоассирійським, т. зв. нінівітським, клиновим письмом і читав, а радше ричав:
"Другий похід завів мене в гірські краї Заґрос проти недобитків.
"В небосяглих горах, на трудному поземі, їхав я верхом, свій віз казав я витягати линвами, на стрімкі місця видрапувався я пішки, як дикий бик.
"В Гіскії, королеви Юдеї, який не зігнувся під моє ярмо, окружив я облогою 46 кріпостей, городів і менших міст в їх окресности без ліку, поробив окопи і здобув наступом таранів, в рукопашному бою, набігом, підземними хідниками, вломними знарядами і сокирами. Понад 200.150 люда, великого і малого, мущину і женщину, мули, осли, верблюди, худобу і дрібного скота без ліку вивів я і почислив їх як добичу. Його самого, як птаха в клітці, запер я в Єрусалимі, його королівському місті, поробив вали проти нього, а хто вийшов з головної брами міста, того провину я пімстив. Я зруйнував і відділив його міста від його краю, передав своїм повірникам і зменшив його край; до попередної дані, чинитьби його краю, долучив я дари для мойого маєстату. Його самого, Гіскію, опанував страх перед блеском мойого маєстату й Араби та його підчинені борці, яких забрав він до оборони Єрусалима, його королівського міста, стратили відвагу. Кромі 30 талантів золота, 300 талантів срібла, казав він дорогоцінні камені, шмінки, великі укнусові камені, лежанки і престоли зі слонової кости, слонову скіру і кість, безліч цінностей всякого рода, до того свої дочки, палатні женщини, музикантів і музиканток вести за мною до Нініви, міста моєї світлости. До передачі дані і для доповнення чолобитні виправив він свого посла."
Літописець відчитував громовим голосом таблицю за таблицею, але Леіля була втомлена і лише на деякі місця звертала увагу.
"Зедекія з Аскалону пробував ставляти опір, але я поборов його скоро і виконав страшенну месть: богів його батьківського дому, його самого, його жінку, його синів, його дочки, його братів, насіння його роду виволік я і вивів в Ассирію... Всі міста Зедекії, які як найскорше не заявили свого підданства, були обскочені, здобуті і зруйновані. Потім звернувся я проти города Екрона, якого жителі через зраду стягнули на себе особливу тяжку провину. Вони могли прочувати, яка доля чекає їх, коли попадуться в мої руки. Вони боялися в своїх серцях. Пробували розпучливого опору: королі з Мусрі і Мелюхи стягнули жовнірів, лучників, вози, коні, тьму війська. Під Єтелькег прийшло до битви, вони були побиті, старшина королів Мусрі і Мелюхи і сини короля Мусрі впали живцем в руки витязя. Вони були повбивані, їх трупи встромлені на палях довкола муру...
"Пятий похід повів мене в недоступні околиці південно-арамейської гори Ніпур. Жителі мешкали тут в гніздах на скелях, як орел, король птахів. Пропасти, потоки, стрімкі збочі брав я в носилках, а де для кошів було за стрімко, спинався я пішки, як ґазеля на високі верхи. Де мої коліна знайшли підпору спочинку, лягав я на обрив скелі, студену воду зі скіряного міха пив на спрагу. На ті недоступні, утруднені стежки на стрімких хребтах верхів не вдерся передо мною ні оден з королів, моїх попередників.
"7-ого Тішрі прийшло в околиці Hiппуpa до битви між мною а вавилонським королем, якого полонили мої і принесли до мене в залізних кайданах, запертого в клітці. Я привязав його на великій брамі Нініви як свиню."
Тут Леіля підіймила голову, глянула на Сангеріба, відтак схилила ії і хитала до такту з ногою на коліні.
Король сидів між літописцем і нею. Він відчув, що відповіла йому в своїй мовчанці ця дивна женщина. Те великанське підприємство не мало для него великого успілу. Не можна сказати, щоби воно робило особлившу честь його політичному поглядови. Передовсім нема тут ніякої вищої точки, воно не дасться взяти инакше як похід мести, який не мав иншої ціли, тільки щоби знищити лично зненавидженого неприятеля, без огляду на те, чи незвичайні втрати в жовнірах і воєннім матеріялі в якімнебудь дійснім відношенню ведуть до успіху для цілости держави.
Літописець читав далі про побіду над головним неприятелем Ассирії, Елямом, країною Леілі. Сангеріб здобув його, палив і руйнував з дикою жадобою.
"Я вчинив, що дим з попелища міст вкрив просторе небо тяжкою хмарою туч."
Під Халюлє над Тигром прийшло до битви. Літописець читав:
"Але я молив Ассура, Сіна, Самаса, Беля, Небо, Іштара з Нініви, богів, моїх помічників о побіду над могучим неприятелем і вони скоро вислухали моєї мольби і прийшли мені в поміч. Я розлютився як лев і схопив свій панцир, зі шеломом, знаком битви, накрив свою голову, в шаленій сердитости серця сів на могучий боєвий віз, який роздавлює супостата; величезний лук, яким Ассур мене обдарував, взяв я в руку. Спис, нищитель життя, попався в мою руку проти загалу ворожого ворохобного війська. Понуро як буря крикнув я, ревів як Рамман, на приказ: Ассура, великого володаря, мого пана, випав я з боку і з переду на неприятеля як напір шаленого полудневого вихора. Оружжям Ассура, мого пана і наступом моєї страшенної битви здержав я похід, зарядив їх окруження, стрілою і метким списом просадив я трупи, на начального вожда короля Еляму, чоловіка зоркого, на його сильну охорону, а також на його моцарів, які носили золоті кинджали в ременях і яких руки були убрані перстенями з червоного золота, наложено пута як на ситих биків й я повбивав їх топором і знищив їх, перерізав їм горла, як дичині, їх цінне життя перерізав я мов нитку, а тенеса випустив гет по землі. Буйні коні, запряг до мого воза, стрягнули в їх грубій крови як в ріці, в моїм боєвім возі, який топче зло і добро, кров і кал обліпили колісся. Трупи їх героїв, вкрили поле як зелена капуста, мужеські, соромні части вирізав я і знищив їх плодючість як зернята сіванських огірків. Я пообтинав їм руки, забрав перстені з золота і блискучого срібла, буатними мечами порозтинав я їх ремені і повиймав кинджали зі срібла і золота. Решту його вождів враз зі сином короля, які лякалися битви зі мною і притаїли голови, половив я живцем серед битви власною рукою. Провідники боєвих возів розщибалися з кіньми на всі боки, одні згинули в сутолоці, а решту зігнав я до купи і казав повбивати. Йогож самого, короля Еляму Умманменану враз з королем Вавилону що станули на боці, зняла трівога перед моєю битвою і кинула їх тіло в пропасницю. Вони покинули свої шатра і щоби спасати життя, тратували громадно своїх жовнірів, пустилися на-втікача й як гоненому молодому голубови вірвалася їх відвага, повалялися мічю і в возах оставили свій кал. В погоню зa ними вислав я свої вози і коні й утікачів, які спішили на ратунок свого життя, де тільки допав, казав повбивати оружжям.
(Далі буде.)
[Вперед! 19.02.1920]
(Докінчення.)
Весь час цього опису Леіля сиділа неподвижно й гордо. Її уста стягнув біль, чоло ясніло блідістю місяця, чимраз тяща тінь вій опадала на долішню частину личка.
Король знову відчув, як сама мовчалива приязність цеї женщини змінює до основ ціле його єство, стійність всіх його походів і подвигів, і як його критичний погляд далекий тепер від всего, що списано тут літами на камінних таблицях, односторонно, під його власним впливом, з хронікерського обовязку, щоби показати героя в як найкращому світлі. Не було тут найменчого хитрого способу на закриття явних невдач, лише наївна чванливість і високопарна балаканина, яка розводиться над марними успіхами. І це сталося радше з вини історіоґрафа, ніж короля.
Сангеріб велів літописцеви відійти, а коли остав з Леілею, промовив по довшій застанові:
— Яке те все для мене нині чуже, як далеко я від тої історії.
— Писаної кровю і брехнею, — дався чути глухий відгомін, якби з глибини сумління.
Король прокинувся, встав і глядів довкола. Крім Леілі не було нікого.
Був збитий з толку, ходив довго сюди й туди, врешті станув напроти Леілі і говорив:
— Здобути Єгипет під ассирійську власть, це було задачею мойого життя, щоби поставити на ноги значіння ассирійської могучости на порозі Сходу. Лише в посіданню Єгипту могла Ассирія надіятися, що підвяже постійно нерв життя Вавилонії. Так воно було й буде, що найсильніщий той, хто держить в своїй pуцi головні струї світової торговлі. В посіданню Єгипту, як ключа до Середземного моря, а також до Тихого океану, моглаби Ассирія видерти світову торговлю Вавилонови і тим підтяти йому найсильніщі корені сили. Та здійснення цего високолетного пляну не обмежимої далекосяглости не судилося мені, я часто досвідчив вже, що мої бажання не стоять в ніякому відношенню до моїх сил. А від коли пізнав тебе, все переіначилося у мене. Я змінив свій плян і он ту прокляту Езагілю, святиню Мардука, яку бажав на віки згладити з лиця землі, щоби переставити точку ваги старого світа з Вавилону до Нініви і завести нову епоху, в якій не Мардук, але Ассур порядкувавби світом — ту святиню я приневолений лишити й останніми часами роблю чимраз більші уступки і чинитьби для партії тих злобних Ґаллухів!*)
Леіля відповіла задумчиво:
— Зруйнуванню Вавилону товаришила вся гроза найдикшої скажености і безглуздого варварства. Між населенням уряджено страшенну кроваву купіль, велике і мале помордовано, ні одного ти не лишив, їх трупами заповнив ти вулиці міста. Образи богів потовчено, само місто зрівнано з землею, канали засипано, а щоби ніхто більше місця того города і святинь богів не міг віднайти, ти заляв ціле місто водою.
Сангеріб отер грубий піт, що наче горох котився з його чола.
— Правда, Леільо, але цей реліґійний роздор має глибшу ідею, є чимсь більше ніж особистим вільнодумством, в ньому спочиває основа великої політичної думки, дійсна ціль: Ассирія повинна була стати осередком світа, останнім захистом і покровом історії народів. Перед знищенням цього міста, належало вперед обнажити Мардука з його переважаючого авторітету, лише таким чином можна було докладно спамятати світ, що рукам Мардука видерлося скиптр, та що настає нова доба, в якій Ассур своїх рабів покликує до королівства.
Леіля мовила спокійно:
— Так, ти прямував по трупах і крові до своєї ціли і тому в будучих віках сліду не остане з твоїх надлюдських зусиль, час твого правління в Вавилонії буде зовсім поминений в нашій історії, твої літа будуть означені як безкоролівські, твій похід на Єрусалим вже за життя приніс тобі нечесть, а в вавилонських літописах буде сказано: "В невідомому році візвав Менану Елямітів і Вавилонців, видав Ассирійцям війну під Халюлє і — верг Ассирійців на лоб".
Король Сангеріб зловився за голову, впав на коліна і простогнав:
— Леільо, не муч мене, тільки подай руку, нехай я наново зачну жити, щоби моє серце як самоцвіт, очищений тяжким трудом досвіду, відкрило чисті й ясні лінії хрусталю! Я заперечу цілу свою минувшину, готов покласти наново угольний камінь в Езаґілі в торжественній службі божій, я прилюдно і свято виречуся тяжко виборених здобутків цілого мого життєвого труду! Кивни пальцем — я в одній хвилині сам розторощу перед твоїми ніжками весь мій літопис, тільки склони дрібку своє серце до мене, нехай забуду своє королівство, всю минувшину, а стану чоловіком!
Леіля вдивилася смутно в досвітню зорю, з чарівних бездонних очей покотилися дві сльози...
Вона встала і тиха, єратична відходила в низ ступенями, а король розставив руки як в молитві і волікся за нею на колінах.
Глядів з краю тераси, як пропадала за темними кипарисами і почув, як від небосклону через його душу до основ землі роздерлася навіса і він склонив голову на стільчик на якому перед хвилиною сиділа Леіля і заридав всею душею, як чоловік, що видобувся з довголітньої темниці і станув перед весняним сходом сонця.
Леіля була на скруті доріжки в парку, коли перед нею зявився королевич Ассаргаддон.
Станула й гляділа на нього. Він відступився і говорив тремтючим, несвоїм голосом як наляканий дітвак:
— Леільо, я весь час був коло тебе і стеріг перед тим тигром як найдорощу для мене богиню Іштар... Леільо, я все зроблю для тебе...
Вона відповіла задумчиво:
— Чи серед наших народів все має повторюватися доля батьків?... Марними подвигами засмічує людство свою нещасну історію.
Ассаргаддон не дочув її слів, вона відвернулася і пішла.
Сиділа на лавочці серед кипарисів, в грудях творилася пісня:
"У захисті вашому тремтить душа, вольна від бажань, вольна від тіла, в вольній задумі без страстей і втіхи.
"Ночами ясними, темними й бурливими і днями погідними у вашому захисті тремтить душа вольна від бажань, вольна від тіла.
"Лиш коли вітер крилом зачіпа струни вашого таємного життя, тоді зітхає й плаче душа в німій задумі вічно смутна.
"Ні людських почувань, ні людського слова, лиш вічність, тиша і тайни дивних, холодних тремтінь"...
В ранці-рано спішив Сангеріб до святині Мардука. З бодрим серцем, наче новороджений на світ, війшов він у старинний, понурий перістиль, коли вавилонський жрець зайшов його з боку і пробив кинджалом.
Сангеріб повалився на камінні ступені і промовив блідими устами:
— Вічне помирання, прийми Ассуре, великий володарю і пане мій...
З темного кута приглядався тій події син короля, Ассаргаддон.
Від 20. Тебета, то є від смерти Сангеріба до 2. Адара тревали розрухи в Ассирії.
18-го Адара вступив Ассаргаддон на престол.
*) Лихий Ґаллу, по ассирійському віруванню снується як Алю по ночах; він безполовий, нi чоловік, ні жінка. Сингеріб послугував ся тим прізвищем супроти зненавиджених через нього Вавилонців. Диви наукові праці д-ра Отто Вебера в липському видавництві "Der Alte Orient".
[Вперед! 20.01.1920]
20.02.1920