Пост-Оскар

 Минув тиждень після останньої, 92-ї церемонії вручення призів Академії кінематографічних мистецтв і наук Сполучених Штатів Америки «Оскар». І саме після неї в ідеальному світі все кардинально помінялося б, і не тільки в голлівудській студійній системі, а й повсюдно. Як би це могло бути?

Ідеальний світ працює за ідеальними законами, чи не так? А закони спрацьовують у разі виникнення передумови для їхньої активації. Тож варто окреслити коло передумов у нашому питанні.

Безпрецедентний виграш у номінації «найкращий фільм» корейськогофільму «Паразити».

Отже, передумова №1: національна. Вона не була головною на церемонії, власне, про неї згадувалося, лише коли мова і погляди торкалися Сельми Хайек («чуєте, який в неї мексиканський акцент?») чи Антоніо Бандераса («його іспанська кров досі гаряча»). Та про національність відразу сказали на півтону гучніше після безпрецедентного виграшу в номінації «найкращий фільм» «Паразитів», фільму не просто корейського, а й корейськомовного – перед цим головний «Оскар» ніколи не отримувало неангломовне кіно. В ідеальному світі це спричинило б бум усього корейського, а з поміж інших, і перше за все, – Пон Джун Хо, режисер «Паразитів», отримав би негайну пропозицію зняти фільм у Голлівуді, і тепер вже за 100 мільйонів, а не за 10-ть, і зняв би продовження своїх «Спогадів про вбивство», що 2003 року зробили його знаним, аби завершити фільмову і реальну історію про серійного вбивцю, який на момент зйомок ще не був заґратований, а тільки півроку тому опинився у прицілі ЗМІ, неймовірно вже будучи ув’язнений, та не засуджений за всі свої 15 вбивств (чому – про це і був би фільм).

В ідеальному світі під час «оскарівської» церемонії згадувалися б не тільки американці з мексиканцями, іспанцями  –  і вже, нарешті, корейцями, –  а й українці, особливо якщо вони й є лауреатами, як Олена Андрейчева, лауреатка в номінації «Найкращий документальний короткометражний фільм» за стрічку «Навчитися кататись на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ви дівчина)». Бо дівчина Олена є українкою з Києва за народженням-життям-і-навчанням-навіть-якщо-лише-до-2006-року. Звісно, добре було б, аби про це знали на момент церемонії і, власне, українські ведучі в студії телеканалу з конкретно географічною і національно-орієнтованою назвою «Україна». Але це вже інше питання, що стосується передумова №4, професійної, до якої ми дійдем згодом.

Олена Андрейчева, лауреатка в номінації «Найкращий документальний короткометражний фільм». 

Передумова №2: гендерна. В ідеальному світі після 92-ї «оскарівської» церемонії нарешті перестали б говорити про утиски прав жінок. Бо: зарплати вже розділятимуть на «чоловічу» і «жіночу», із зміненими відсотками, нулями і поглядом з-під лоба, даючи всім те і стільки, що і скільки вони хочуть (або заслуговують?) – а в додаток до них, можна вибрати відпустку на Балі, танго і ніч любові з обраним-обраною-обраними чи/і місяць шопінгу з «маргаритами» і невпинними балачками. І на головних ролях в кіно тепер будуть жінки, навіть тоді, коли мова йде про чоловіків. А якщо це не комедія або фарс, тоді продюсери – від них все залежить  –  мусили б давати сценаристам вказівку писати сценарії навпіл – один про героїв-чоловіків, другий – про героїв-жінок. Але, попередньо, ідеальний світ був би трохи підправлений у тому місці, де фільми про жінок і з жінками в головних ролях мали б такий саме попит, як і «чоловіче кіно». Тобто, в такому разі, «Агенти Чарлі» і «Хижі пташки (та фантастична Харлі Квін)» стануть супер успішними, і не викликатимуть у глядачів  позиви до нудоти і гарячкові рухи студій у намаганні дивним способом врятувати ситуацію, змінюючи назву фільму, ніби вже не пізно.

В ідеальному світі Меріл Стріп, перепрошуючи, дали б усі ті «Оскари» і «Золоті глобуси», на які вона колись номінувалася, але не була премійована, навіть якщо б це сталося постфактум. Те ж саме стосуватиметься режисерок Петті Дженкінс і Аньєс Варда, Андреа Арнольд і, звісно, Ґрети Ґервінґ – чудових авторок чудових стрічок, зі щирою і відданою любов’ю не тільки чоловіків, а й максимальною увагою кінокритиків та академіків, без різниці щодо статі. І наступна, 93-я церемонія присудження «Оскарів» в ідеальному світі неодмінно пройшла б точно з такими фанфарами, як 82-а, коли головний приз присудили Кетрін Бігелоу за її «Повелителя бурі», ну, ви пам’ятаєте...

В ідеальному світі не було б серед  лауреаток Дженніфер Лопес, як акторки-виконавиці головної ролі.

В ідеальному світі усі режисерки творили б фільми, подібні до фільмів Бігелоу, а не Оксани Байрак. Саме тому світ називався б ідеальним. І саме через це, як і в неідеальному, помітьте, не було б серед номінанток чи тим паче лауреаток ні Лорін Скафаріа, як режисерки «Шахрайок з Волл-стріт», ні Дженніфер Лопес, як акторки-виконавиці головної ролі. Адже ми проти профанації «ідеальності», правда ж?       

І не гратиме яку-небудь значущу роль расова приналежність, бо в ідеальному світі передумови №3, расової, просто не існуватиме. Хоча... Про що б тоді говорили на церемонії «Оскар»? На чому будували б свої запальні жарти Стів Мартін і Кріс Рок, або свою критику  –  Анжеліка Джейд Бастієн, або у що б так вдивлялися камери і у що вчитувалися б журналісти на сукні Наталі Портман? Певно, знайшли б заняття, ословимо це так. Бо варто чимось незначним пожертвувати заради важливості зникнення дискримінації.

 У що б так вдивлялися камери і у що вчитувалися б журналісти на сукні Наталі Портман, коли б уневажили расову приналежність?

Присудження корейцям чотирьох «Оскарів» з шести ними зайнятих номінацій мусили б це втілити в ідеальному світі. І корейські, китайські, японські фільми тепер цілком легко будуть потрапляти в прокат Сполучених Штатів (що логічно з огляду на те, що саме в цих країнах зібрали найбільше грошей  –  майже 500 мільйонів доларів  –  на прокаті американського мультфільму «Крижане серце 2»). Американський ринок відкриє двері для іноземного продукту, а очі і вуха американців – для субтитрів чи дубляжу, чому відкривалися зрідка, нехотячи і малоприбутково.

А перед цим фільм «Паразити» отримав «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю...

Та без основи та вектору розвитку ідеальний кіносвіт не зміг би існувати. І мова навіть не про довіру між людьми, структуру суспільства та мораль, мова про передумову №4 – професійну і мистецьку складову. В ідеальному світі після перемоги артхаузного фільму («Паразити» перед цим отримали «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю) артхауз став би визначальним, і «марвелівські» з «дісішними» екранізації почали б знімати Ця Джан Ке, Рой Андерсон і Валентин Васянович. А за взірець ритму – без щосекундного кліпового блимання – - був би обраний найповільніший трилер у світі, «Палаючий», знову ж таки, корейця, Лі Чхан Дона. Тобто і мейнстрім, і арт-мейнстрім зникли б, були переформатовані і утворили б основну і магістральну течію просто мистецтва. 

В ідеальному світі більше ніколи б не запросили на роль коментатора того, у кого з Бредом Піттом виникає асоціація з Олегом Виником, і хто, дивлячись на Тімоті Шаламе, каже: «Тімоті, але не той, про кого ви подумали». А про кого можна ще думати, коли перед тобою Тімоті Шаламе? Невже про Тімоті Оліфанта? Про Тімоті Омундсона? Чому?! І в такому контексті вже точно простіше було б говорити про шампунь «Тімотей», ніж про того, про кого, на думку коментатора, чомусь треба думати глядачу нічного показу вручення кінематографічної нагороди американської кіноакадемії.

А про кого можна ще думати, коли перед тобою Тімоті Шаламе?

В ідеальному, цивілізованому світі кіно припинило б розвиватися за принципами природнього відбору Дарвіна у квазідовільних варіаціях, мутуючи за капіталістичним вектором, і подовжило б у розумний, усвідомлений спосіб вільного творення без обмежень фінансових, тематичних і формальних.

Ідеальний світ, він такий, коли говорити правду, знімати чесно і отримувати за це добре стане звично і, Бог його знає, може й приємно... Тільки як в такому разі може розвиватися кіно як таке, якщо в його основі лежить конфлікт, а воно саме – «реальність, повернута кінематографом», кажучи словами Жиля Делеза?..

Якщо неамериканське, неангломовне кіно може бути цікаве в усьому світі, і навіть в США і навіть отримати «Оскар». то...

Ідеальний світ кіно після преміювання «Оскарами» корейських «Паразитів» –  це дивна креатура можливостей різноманітного, до цього покладеної у прокрустове ложе одноманітної вимоги масового. Можливість створити Вадиму Перельману омріяний фільм на студії Sony за 25 мільйонів, попри студійну установку НЕзнімати кіно менше, ніж за 30 мільйонів. Можливість знайти в європейських фондах фінансування на фільм про сина Моцарта у Львові на тій підставі, що неамериканське, неангломовне кіно може бути цікаве в усьому світі, і навіть в США і навіть отримати «Оскар». Можливість самобутнього в Україні, де царює злий клоун і його неефективна кліка. Чи можливий такий ідеальний світ, з такими дрібонькими детальками і з такою, не злою посмішкою?