Відкритий лист до членів Української Національної Ради і Ради Державних Секретарів Західної Области Української Народньої Республіки і до Українського Національного Комітету в Злучених Державах Північної Америки.
Не можучи брати участи в нарадах членів Ради Державних Секретарів і Української Національної Ради, а також маючи на увазі, що від часу окупації Західньої Области Української Народньої Республіки ворожими державами політика вище названих орґанів не має тої явности, яку мала в нормальних часах, — виступаю з цим відкритим листом у справі, яку хочу представити членам відповідальних за нашу політику орґанів, але рівночасно також цілому нашому громадянству.
Ця справа — це відношення відповідальних орґанів Західньої Области Української Народньої Республіки до державної єдности і самостійности України.
Основою цього відношення повинен бути акт з'єднання, ухвалений Українською Національною Радою 3. січня, принятий Директорою 19. січня і проголошений торжественно на Софійській площі в Київі 22. січня 1919. р.
Я не буду розглядати цього акту, вказувати на його хиби і пояснювати їх обставинами. Бо як би там не було, одно було ясне: і слова і дух того акту говорили про волю цілого українського народу з'єднатися на все в одній Українській Державі, в Українській Народній Республіці.
І коли я, визволившися зі Львова, обняв 10. марта 1919. р. управу Державного Секретаріяту закордонних справ, для мене було ясно, що акт з'єднання обовязує мене працювати в напрямі скріплення і поглиблення з'єднання. "Автономія части, але єдність цілости, автономія внутрі, але єдність зовні". — Так розумів я акт з'єднання і так, здається, розуміли його всі.
В цім дусі вже був виданий закон Директорії про Делєґацію Української Народньої Республіки на мирову Конференцію в Парижі. В цім дусі підготовляв я цілий ряд заряджень з области закордонної політики, щоби предложити їх міністерству закордонних справ Української Народньої Республіки і видати на основі спільного порозуміння.
Очевидно, такий стан міг бути тільки переходовим, як це й було зазначено в акті з'єднання.
Беручи від часу російської революції 1905. р. постійну участь в українській пресі Великої України, буваючи там часто та маючи постійні звязки з тамошніми діячами, я сильніше ніж хто инший відчував, що витворене історичними обставинами почуття ріжниці між Галичиною а Україною, яке опанувало свідомість і, що ще важніше — підсвідомість обох сторін, є крайне шкідливе і що треба його спільними зусиллями обох сторін викорінювати. З цього становища стан, в якім західна область була окремим державно-правним твором, механічно дочепленним до Великої України, очевидно не міг бути бажаний. З другого боку не міг бути бажаний також державний централізм, який накидає свою волю цілій країні і придавлює все місцеве життя.
Як противник державного централізму і прихильник такого державного ладу, який давав би як найбільше простору для самодіяльности громадянства, я стояв на тім, що державний лад Української Народньої Республіки повинен бути опертий на як найширшій самоуправі громад, повітів і земель, та що такий лад найбільше забезпечить з одного боку єдність, з другого боку розвиток частин Української Народньої Республіки. В такім ладі і землі західної области, маючи самоуправу, не були би механічною дочіпкою до Великої України, тільки частю плянової будови.
Та це поки-що були пляни будучности, для яких здійснення треба було працювати на основах акту з'єднення, очевидно в тім напрямі, щоби з'єднання скріпляти, а не ослабляти.
Маючи таку проґраму діяльности, я, приїхавши 7. мая 1919 до Парижу, куди мене вислала Рада Державних Секретарів, як Голову Комісії для українсько-польського перемиря, заявив, що наша комісія вступає в склад Делєґації Української Народньої Республіки і буде працювати як часть Делєґації.
Та тут наша комісія зустрілася з рішучою і неперебираючою в способах опозіцією віце-презідента Делєґації Української Народньої Республіки, Державного Секретаря закордонних справ Західної Области Української Народньої Республіки пана д-ра Василя Панейка, якого політика була як-раз протилежна актові з'єднання.
Вже з наведених урядових титулів пана Панейка видно, що його особі припала дуже висока й почесна задача: бути неначе символом державної єдности всіх українських земель. Якже він сповняв ту задачу?
Зараз по приїзді нашої Комісії накинувся на нас урядовець пана Панейка, пан професор др. Степан Томашівський, за саму назву "Західна Область Української Народньої Республіки" в наших документах. Ми тут усіх сил докладаємо, щоб переконати Мирову Конференцію, що ми є окрема Західно-Українська Республіка, а ви тут приходите з тим ідіотизмом" — були його слова. І в цих словах містилася вірна характеристика всієї діяльности п.п. Панейка і Томашівського.
Ціла акція п. Панейка в ціли рятування Східньої Галичини від Польщі полягала на доказуванню, що Східна Галичина не є часть Української Народньої Республіки, тільки щось окреме від неї.
Представникам держав Антанти він доказував, що тільки Східна Галичина доросла до державного життя і тільки вона з усіх українських земель не є заражена большевизмом, отже тільки з неї можна утворити базу протибольшевицької акції. Тим надіявсь він осягнути признання Державного Секретаріяту як самостійного уряду Східньої Галичини під протекторатом Антанти.
В дипльоматизуванню з Поляками він так само клав головний натиск на окреме державно-правне становище Східньої Галичини, числячи, що цим швидче заставить Поляків згодитися на перемиря, а опісля на невтралізацію, бо їм остання надія, що коли Східна Галичина буде чимсь окремим від Української Народньої Республіки, то лекше може ввійти в якусь комбінацію з Польщею.
І в кінці в дипльоматизуванню з російською ґрупою Сазонов—Маклаков—Чайковський, щоб заставити її виступити в обороні Східньої Галичини, як "русскої" землі, також клав натиск на те, що Галичане не такі фанатичні самостійники як Українці, що з Галичанами Росіяне можуть зговоритися.
Скрізь шукав пан Панейко рятунку для Східньої Галичини, навіть в кооперації з галицькими москвофілами, а тільки не в єдности з цілою Україною. І цим власне губив Східну Галичину. Бо коли представник Уряду Східньої Галичини з найбільшим натиском заявляв, що Східна Галичина, це щось окреме від України, то тим самим насував і оправдував думку, що долю Східньої Галичини можна порішити окремо від долі України. І мирова Конференція порішила її окремо, — так, як це їй видавалося зі становища її інтересів найдоцільніше.
Я не кажу, що це рішення було наслідком тільки політики п. Панейка; ні, навіть найідеальніша зі становища державної єдности і самостійности України політика п. Панейка не була би мабуть відвернула того рішення. Але політика пана Панейка була моральним ударом для нас самих і оружям для наших ворогів.
Що цею політикою покористувалися Поляки, щоб дістати Східну Галичину, можна бути певним. "Адже вони сами відділяються від України!" — мусів бути їх арґумент. Та хто знає, чи політикою пана Панейка не покористувалися Поляки також в тій цілі, щоб підготовити деклярацію Варшавської Місії Української Народньої Республіки з 2. грудня 1919 p. "Галичина, мовляв — усе одно від вас відділяється, чого-ж ви будете обороняти її зі шкодою для себе, для Придніпрянщини?" І в результаті мали арґумент: "Галичина не хоче України, Україна не хоче Галичини, отже, кому віддати Галичину, як не Польщі?"
В самій Делєґації п. Панейко поставив справу так, що політика в справі Східної Галичини належить виключно до нього, до тої міри, що Делєґація не тільки не має права співрішати, але навіть радити, а навіть і знати, що він робить у цій справі. А що наша Комісія була солідарною частю Делєґації, то й перед нею пан Панейко закривав свою політику в справі Галичини як найбільшою тайною.
Та рівночасно пан Панейко, як віцепрезідент Делєґації Української Народньої Республіки, уважав себе в праві вести політику від імені цілої України, тільки також у тайні перед Делєґацією Української Народньої Республіки і протилежну тій лінії, яку на основі мандату Директорії була обовязана вести Делєґація. Бо, коли основою політики Директорії була державна самостійність України, п. Панейко, користуючися становищем віце-президента Делєґації Української Народньої Республіки, вів політику, яка в кінці завела його під прапор Денікіна, під яким він, об'єдинившися з обмосковленими ренеґатами Придніпрящини і галицькими москофілами, проголосив від імені цілої України проґрам "з'єднання України з сильною Росією на основах федерації".
До Камянецької катастрофи видавалося, що політика п. Панейка, це політика одиниці, можлива тілько тому, що в нас у той нас не було нормального державного життя з парляментарною і громадською контролею політики кабінету і його членів.
Договір галицької команди з Денікіним і все те, що наступило опісля, показують, що справа є більше складна, а саме що п. Панейко надає напрям цілій політиці Уряду Західньої Области Української Народньої Республіки.
Та коли політика самого п. Панейка зовсім ясна, політика Уряду Західньої Области Української Народньої Республіки зовсім невияснена.
Перше всього ведеться вона зовсім тайно, так, що громадянство не має ніякого автентичного джерела, з якого могло би довідатися про політику Уряду і на тій підставі її контролювати. Одиноким джерелом є "Український Прапор", але-ж він не є урядовою ґазетою і кождої хвилі можна сказати, що за інформації і погляди редакції й окремих політиків Уряд не відповідає.
Почалася неясність в політиці Уряду Західньої Области Української Народньої Республіки від згаданого договору галицької команди з Денікіним, а властиво ще від поведення ґен. Кравса в Київі. Але, ані це поведення ґен. Кравса, ані навіть договір з Денікіним урядово досі невиявлені, а те що пише редакція "Українського Прапору" й окремі члени Української Національної Ради, радше затемняє справу, ніж вияснює.
Отже перше всього питання, чи договір галицької команди з Денікіним має політичний характер, чи ні, чи Уряд Західньої Области Української Народньої Республіки за нього відповідає, чи ні.
Спершу представлювано справу так, що властиво ніякого договору нема, бо Диктатор його уневажнив. Тепер саме істнування договору признається і навіть представляється як факт корисний, бо він зберіг галицьку армію, а тільки заперечується політичний характер договору, покликуючися на те, що Диктатор договір чи його політичний бік уневажнив.
Тимчасом ясно, що Уряд Західньої Области Української Народньої Республіки за договір галицької команди з Денікіним несе цілу політичну відповідальність. Галицька армія не була й не є ніяким самостійним тілом, яке б'ється і мириться з ким і коли хоче. Це армія Уряду Західньої Области Української Народньої Республіки, вона йому присягла вірність і служить йому до осягнення його політичних цілей. Очевидно, команда армії може щось зробити, чого Уряд не одобряє. Але тоді Уряд той акт уневажнює і виновних карає. — Очевидно армія може в такім випадку Уряду не послухати. Та тоді наступає військова революція, розрив армії з Урядом. Нічого такого з приводу договору галицької команди з Денікіним не сталося. Армія користується договором, команда армії остає та сама, Уряд в як найліпшій згоді з командою. Отже де основа знимати відповідальність з Уряду, покликуючися на якийсь уневажнюючий акт Диктатора? Навіть якби такий акт істнував, то власне цей акт фактом дальшого поведення Уряду уневажненний і договір затверджений.
Говориться далі, що прецінь найважнійша річ зберегти армію. А яка буде політика, покажеться. Адже при Антанті була одна армія польська, а при осередних державах друга, — опісля ж обі придалися Польщі. Так, але ні одна ані друга з тих польських армій не була відірвана від політики, за обома стояли польські політичні орґанізації, а за ними стояли обі ґрупи воюючих держав, з яких кожда проголосила відбудування Польщі.
Коли вести анальоґію до кінця, то треба запитати, чи Денікін стоїть за відбудування України?
Відповідь здається ясна. І тому дуже дивно читати в статтях заслужених членів Української Національної Ради ось — які пояснення: Польща — історичний ворог. Московські большевики — московські централісти, а при тім стоять на вузько-комуністичнім становищі, яке не підходить до нашого селянства. За те Денікін дає галицькій армії автономію; його представник на банкеті в честь галицької армії заявив, що Денікін признає наші слушні права до Галичини і бажає, щоб Галичина була сильна й могуча; Денікін до політики не мішається і має тільки умиротворити Росію, а про політику рішить сам народ на Установчих Зборах.
Повторяю, дуже дивно чути такі пояснення від заслуженних українських діячів. Що Польща наш історичний ворог, це ми всі знаємо й відчуваємо до глубини душі. Знають і відчувають навіть ті, що тепер переговорюють з Варшавою, тільки вони думають, що Польща меньше небезпечний ворог ніж Росія. Що якби не московський імперіялізм і вузько-комуністичне становище московських большевиків, то і Совітська Росія і Українська Народна Республіка мали би нині мир і були би чинниками політичної сили на Сході Европи, — це також ясне.
Але, щоб московський централіст Денікін, який відбирає землю від селян і віддає поміщикам, більше підходив до вподоби українського селянства, ніж московські централісти большевики, які дають селянам фактичну і правну змогу заволодіти поміщицькими землями, — це дивно чути з уст українських демократів.
Взагалі-ж чи треба Українцеві аж доказувати, що таке Денікін і що означає для України його проґрам відбудування "єдіной недєлімой Россії"? Чи треба аж доказувати, що як би справді Денікінові вдалося побідити, так, щоб під покровом його армії відбулися всеросійські установчі збори, то на цих зборах не було би кому виступати ані в обороні України, ані взагалі в обороні здобутків російської революції, бо всіх тих, хто міг би це зробити, армія Денікіна перед тим "умиротворить"?
Не віримо Польщі, і злочину допускається той, хто представляє сучасну Польщу, приятельку України. Але так само не можна вірити словам Денікіна і його політичних представників; так само злочином є представляти Росію Денікіна і його політичних представників приятелькою України, а хоч-би тільки Східньої Галичини.
І коли ми розглянемо Денікіна і змагання тих російських ґруп, які за ним стоять, в правдивім світлі, то договір Галицької Команди з Денікіним треба вважати великим національним нещастям.
Може бути, що воно впало на нас з елєментарною силою катастрофи, якої не можна було ніяк відвернути. Тоді нема винних, тільки нещасні, і тоді не треба себе добивати взаємними обвинуваченнями, тільки дружно шукати засобів, як нещастя зменьшити. Але тоді не треба також держатись тактики закривання правди і вибілювання того, що чорне.
Та одначе все таки остає сумний факт, що договір галицької команди з Денікіним був першим актом катастрофи; тільки після цього наступив виїзд Головного Отамана до Польщі і варшавська деклярація.
Хто знає, чи згідність уряду Західної Области і Директорії і згідна акція обох армій не були би вратували Українську Народню Республіку від тої катастрофи, або бодай зменьшили її!
Після варшавської деклярації "Український Прапор" неначе зовсім забув, що обіцяв був громадянству урядове вияснення договору з Денікіним, а за те цілою силою вдарив на Головного Отамана за варшавську деклярацію.
Але все таки остається сумний факт, що це галицька команда перша згодилася віддати Денікіну на поталу цілу Придніпрянську Україну, а тільки через місяць після цього варшавська деклярація згодилася віддати Східну Галичину на поталу Польщі.
Це, що ті зробили в Варшаві, це їх провина, за яку вони відповідатимуть перед народом і перед історією. Але договір галицької команди з Денікіном, це половина Уряду Західної Области і за неї він мусить відповісти.
Думаю, що поза невеликою ґрупою, яка дає фірму "орієнтації на Варшаву", нема на цілій Придніпрянській Україні поважного діяча, який не вважав-би тої орієнтації хибною, шкідливою і не ждав-би хвилі, коли її можна буде з як найменшою шкодою для України зліквідувати. Але так само нема на цілій Придніпрянській Україні нікого з поважних діячів, хто не вважав би договору галицької команди з Денікіним лихом, яке на довгі роки кинуло тінь на чистий прапор української ідеї в Галичині і викопало пропасть між Галичанами і Приддніпрянцями.
Цю пропасть треба як найшвидше засипати. Тимчасом що робиться?
Комунікат з нарад членів Української Національної Ради в Відні в днях 9.—17 грудня 1919 повідомляє, що нарада потвердила дотеперішній проґрам Ради: сполучення всіх українських земель в одній самостійній і суверенній Українській Державі.
Але рівночасно державний секретар закордонних справ Західньої Области Української Народньої Республіки п. Панейко, єдиний уповновласнений представник Уряду Західної Области Української Народної Республіки в Парижі, закладає тут "Український Національний Комітет", який деклярацією з 19. грудня 1919, розісланою до Делєґацій держав у Парижі, оголошує себе "представником і оборонцем національних інтересів України перед політичним світом" і заявляє: "Своїм віроісповіданням Український Національний Комітет уважає повне воскресення України в етноґрафічних границях, з'єдиненої з сильною Росією в федерації".*)
Коли візьмемо на увагу цю деклярацію Комітету, далі його склад, в кінці його протекторів, то не остане ніякого сумніву, що до його політичної орієнтації.
"Український Національний Комітет" складають пп. Панейко, який є головою, Томашівський і два урядовці Уряду Західної Области Української Народньої Республіки, представник "Українського Народнього Комітету" в Злучених Державах Північної Америки др. Кирило Білик, який є ґенеральним секретарем і обмосковлені Українці Придніпрянщини: особистий секретар гетьмана Моркотун, гетьманський віцеміністр внутрішних справ і управитель карних експедицій на селян Вишневський, публіцист Микола Могилянський.
Голові Комітету видко конче хотілося мати орґанізацію, від імені якої він міг би виступати як представник цілої України. А що для своєї політичної орієнтації він не міг би знайти ані одного свідомого Українця з Придніпрянщини, то вибрав собі на представників Придніпрянщини людей, які стоять не тільки за "єдиною нєдєлимую Россію", але відмовляють навіть українській національности права на рівноправність з московською, себто людей, яких свідомі Українці Придніпрянщини вважають ренеґатами — ворогами українства.
Це так, як коли-б українську Галичину мали представляти покійники Плятон Костецький та Теофіль Мерунович.
В цім листі я звертаюся також до "Українського Народнього Комітету" в Злучених Державах Північної Америки. Це тому, бо в склад "Українського Національного Комітету" в Парижі входить також п. Білик, присланий "Українським Народним Комітетом" з Америки до Парижа, помогати Делєґації Української Народньої Республіки в її праці для осягнення признання незалежности Української Народньої Республіки державами Антанти. В парижськім "Українськім Національнім Комітеті" призначена п. Біликові подвійна роль: представника американських Українців і — з того титулу, що п. Білик уродився на Волині, звідки вибрався до Америки молодим хлопцем — представника Придніпрянщини. На цю діяльність п. Білика звертаю увагу американських земляків, нехай вони рішать, чи вона відповідає їх волі.
А протектори "Українського Національного Комітету"? Протеґує його "Cause Commune" ("Общеє Дѣло") Бурцева, фанатика Колчаківсько-Денікінської відбудови Росії; протеґує "Россія" парижський дневник того-ж напрямку; хвалять галицькі москвофіли, яких представник О(сип) М(арков) помістив у "Россіи" (ч. 27 з 21. січня ц. р.) похвальну оду в честь російської орієнтації парижських представників Уряду Західньої Области Української Народньої Республіки.
Чи можна сумніватися, що ця пресова протекція є тільки висловом офіціяльної протекції російських кругів, які заступає та преса.
Так виглядає та політика в Парижі й Льондоні, яку так величає один з членів Української Національної Ради в статті в "Українськім Прапорі".
Таку політику ведеться тоді, коли вже зовсім ясно, що зі всіх можливостей на Сході Европи комбінація, на яку числить та політика, є найменьше реальна, просто виключена, що реакційні сили, які стоять за ту комбінацію, безповоротно розбиті.
Отже який є проґрам дотеперішніх відповідальних орґанів Західньої Области Української Народньої Республіки: чи проґрам стверджений на нараді членів Української Національної Ради в Відні, чи проґрам "Українського Національного Комітету" в Парижі.
Це мусять вияснити дотеперішні відповідальні орґани Західньої Области Української Народньої Республіки і собі самим і громадянству.
Коли вони стоять далі на дотеперішній проґрамі Української Національної Ради, проґрамі з'єдинення всіх українських земель в Українську Народну Республіку, то треба зліквідувати все те, що значило сумний шлях від ухвалення акту з'єдинення до теперішнього розриву між урядом Західньої Области Української Народньої Республіки і цілою національно свідомою Придніпрянською Україною. Вони мусять усунути всяку неясність своєї політики, на їх прапор української державности не сміє падати ніяка тінь, і мусять його держати чисті руки.
Очевидно, похибки і провини були по обох сторонах, і обі сторони повинні хотіти і вміти їх направити.
Одначе кожда сторона мусить виконати свою часть задачі, і на Західну Область Української Народньої Республіки не сміє впасти закид, що вона своєї части не виконала.
В теперішній важний час всі українські ґрупи, які стоять на проґрамі Української Народньої Республіки, як вона зродилася з революції і почала кристалізуватися в працях Української Центральної Ради, Українського Трудового Конґресу і Української Національної Ради, мусять знайти шлях до як найтіснійшого об'єднання, щоб виратувати Українську Державність.
*) Характеристично, що цей уступ деклярації пропущено в тексті, поміщенім в "Українськім Прапорі".
Париж, 31. січня 1920.
Др. Михайло Лозинський,
Член Української Національної Ради,
Товариш Державного Секретаря Закордонних Справ.
[Воля, 14.02.1920]
14.02.1920