В "Ноївім Ковчезі". — Історичне безголов'я. — Чому більше "нечистих". — Циганська тактика ес-де. — "Та-ра-ра-бумбія." — Трефне. — На роздорожжі. — Парлямент без країни. — Жук в московській гречці. — Довга традіція соціялістів-самостійників. — Конкуренція Макаренка з Грушевським. — Наші страхи.
Москалі кажуть — "не было ни гроша, да вдругъ сталъ алтынъ!.." Більше року билися, як риба об лід, щоб орґанізувати якесь національне тіло — нічого не виходило. І зненацька з'явилось аж дві "Ради", та ще й "національних", та ще й "Всеукраїнських". Дехто, навіть з наших співробітників, страшено радіє з цього приводу. Галицький заєць пасеться на одній полонині з наддніпрянським слоном. Ес-ерівський вовк став травоядним. Але мені особисто, старому парламентарію, що висидів три російських державних Думи, ця іділія більше нагадує Ноїв Ковчег, куди нещастя разом з господарем загнало і всіх "скотів" — "смисленних" і "несмиленних", чистих і нечистих.
Менше двох Рад ми не могли зорганізувати по історичній традіції. Були у нас великі князівства. Але менше двох на Україні, здається, ніколи не було. Були у нас всякі гетьмани і отамани. Але теж не менше двох. На всякого Дорошенка знаходився свій Сірко, що бив всіх направо і наліво, зраджував всім, кому треба і не треба було. На всякого Петлюру знайдеться скілька Махнів. Чому ж маємо обмежуватись тілько одною "всеукраїнською" і "всенаціональною" Радою. Не були б ми Українцями, що б, "об'єднавшись", не створити Вавилонську башту з відповідними порядками?
В Віденському Ковчегові правда більше "нечистих", ніж "чистих", більше Галичан і "галоподібних", ніж Наддніпрянців. Правда — винуваті в цьому з дебільшого самі Наддніпрянці, і найбільше ліві гуртки наші. З 75 місць 2/3 в Раді належиться Наддніпрянцям. Але на ділі, на засіданнях за всіх відбувається трійка ес-ефів. Инші або не ходять, або по просту саботують.
Я розумію ще ес-ерів або ен-ерів, котрих як кіт наплакав. Але цілком не розумію ні програму, ні тактики що до обох Рад такої "поштенної" партії, як ес-деки. Взагалі своєю поведінкою вона мені нагадує того циганка, котрий на запитання — "хто йде їсти" — завсігди обзивався перший; а коли до роботи кликали, то зовсім мовчав. До влади, до казьонного пирога, ес-деки завсігди приступали першими. А в критичну хвилю тікали теж першими...
Щоб "гусей не роздразнить", я не буду тут називати ні фактів, ні імен...
Зараз гурток Матюшенка і Шадлуна, більшість в котрому мають такі "Наддніпрянці" як А. Крушельницький, Крутій, Старосольський, мотивують своє небажання робить що небудь в Нац. Раді тим, що в ній "дано рішучу перевагу галицьким групам, нерівномірно розділено мандати від партій та введено представників від ріжних політичних груп та організацій". Простий арітметичний підрахунок показує, що це не зовсім так. Правда, в "наддніпрянській" партії соц.-сам. є більшість Галичан. Серед народньої партії більшість політичних "гермафродітів". Але колиб ес-де і ес-ери змобілізувались як слід, навіть на чолі з Крутієм і нововипеченим ес-деком Крушельницьким, вони б безперечно мали б перемогу. Взагалі зараз позіція ес-деків нагадує п'яненького з російської частушки:
Та-ра-ра-бумбія
Сижу на тумбѣ я;
Пришел городовой,
Повел меня домой.
Хмілю влади вони запробували. І виявили свою нездатність до державного будування. Але від влади в голові у них замакітрилось. В ІІ-й інтернаціонал не вступають, бо бояться його буржуазности. В ІІІ-й через те, що бояться його комунізму. У Всеукр. Нац. Раду не йдуть, що б, не дай Боже, трефним не опоганитись. Але під IV-й інтернаціонал підїзжають і навіть переговори ведуть з тими самими австрійськими ес-де, котрі засідали в одному кабінеті з христіянськими соціялістами. Переговорюють і увесь час оглядаються на задні колеса. А покищо пишуть резолюції. Резолюціям тим, правда, мідний гріш ціна. Бо при повному паралічі волі, при повній прострації і політичній імпотенції партії у них лишається тілько одна надія, щоб прийшов "городовой" і повів Матюшенка разом з Шадлуном "домой".
Ще менше зрозуміла для мене позіція другого лідера національних саботажників — Ліпінського. Його монархізм є безперечно не мета, а засіб до державного будування. Через що він і його компанія "саботують" напр. хоч би тих же Галичан, серед котрих більшість монархісти — трудно зрозуміти.
Правда, "Ноїв Ковчег" дуже мало виграв або програв від того, що там немає сих двох "поштенних" лідерів з їх гуртками. Бо еміґрація, без реальних завдань, без реальної мети завсігди була і буде одною і тою ж: житиме більш фантазією, ніж буденим життям.
Саме гірше те, що "Нац. Рада" у Відні уявила себе справжнім парляментом, де через голови присутніх можна балакать з Україною. Правда — і місто Відень, де Галичане привикли себе почувати парляментаріями, і те, що серед присутніх було багато безробітних послів, викликало спокусу "тряхнуть стариной", запуститись в дебати. На жаль, оратори забули про дві річі — для розмов "через голови" в них немає слухняного рупора — преси; бо їх "преса" дальше порога Гал. міністерства преси не розходиться; друге — що їх аудиторія в руках тих, хто зараз менш усього вважає на парляментські арґументи. Для нього найстрашніша річь — та сила, котру могла б дати єдність, монолітність української нації. А чим більше слів, тим більше дурниць; чим більше дурниць, тим більше роз'єднання.
Найбільш блискуче довели це промови Галичан і іже з ними. З великою прикрістю мушу це сконстатувати, не вважаючи на свою повагу до Галицьких братушек. Для мене — старого парляментарія — навіть дивно, що люде, які пройшли таку велику політичну і парляментарну школу, замісць того, що б випускати своїх промовців "на ура", не попробували ранійш договоритись з найбільш впливовими представниками противної сторони. В кожній парляментській роботі є показна, декляративна частина; і є чорна, закулісна робота. Центр тягаря полягає не в тому, що при загальних дебатах скаже X або У; а в тому, що за кулісами ранійш рішать між собою лідери. І коли люде зійшлись для одної праці — так принаймні я розумів завдання Нац. Ради, — треба було б не випускати Микитея und Ko. "для сотрясенія воздуха", а ранійш зійтись старшим людям, лідерам двох головних партій — Наддніпрянців і Наддністрянців, і зговоритись, чи буде з того "пива диво", чи ні. Я не буду писати про деклярацію Микитея — у промовця безперечно чудесні голосові дані. Але думаю, що не варто було збиратися і часу гаяти тілько для того, що б вислухати заяви про кольонізацію Українцями Сибіру, Кубані et cet. Ми Наддніпрянці і самі знаємо, що "хахол" нація ледаща, до війни нездатна. Ще здається Хмельницький, що б підбадьорити в бою козаків, мусів частину своєї армії перелягти по-татарські, щоб гукали "алла"; і т. д. та підбадьорували цим инших. Ми воювали завсігди "істиком", вилами, косою. Тай то під примусом. Добровільно ми, здається, один Відень кольонізували!..
Для мене зрозуміло, чого в московську гречку скакали Галичане. Але цілком незрозуміло, як залетів в нюю п. Жук, перший український кольонізатор заходу. Хіба чи не за компанію з галицькими кольонізаторами.
Його промову про федерацію з Москвою найбільш гучно витали соц.-самостійники галицької фабрикації — самостійники, на прокат позичені Макаренком у сусідів з над Дністра; правда, не всі аплодірували над столом: деякі під столом!
Промова Макаренка про те, що першим соціялістом самостійником був Шевченко, за ним Липа, а потім сам промовець, могла б бути більш уґрунтована. Рудий Панько має право таким тоном розповідати про рябої коняки сон. Але для лідера партії, тай ще претендуючого на руководящу в національних справах роль, треба бути або більш скромним, або більш грамотним. Правда — Грушевський те ж з Шевченка зробив лівого ес-ера. Але — quod licet lovi, non licet bovi. На то Грушевський і сів на крайню ліву, що б проявляти фантазію 17 літнього ес-ера.
Взагалі перші дні "Ноївого Ковчегу" зробили на мене дуже сумне вражіння: центробіжні сили безперечно превалірують над "центростремительными". І хоч Галицьке пресове бюро і розсилає голубів і в "Мorgenzeitung", і в "Український Вістник", але я боюсь, що ті птиці маслічної гилячки Галичанам не принесуть. І ковчег потерпить аварію ранійш, ніж допливе до гори Арарату.
Більше року пропагували ми об'єднання Наддніпрянців з Наддністрянцями. Ми знаємо добре, що і у тих і у других ще сверблять струпи від старих ран і образ, легковажніст’ю політичних немовлят і непоорієнтованістю старшого галицького покоління в наддніпрянських справах викликаних. Але тепер, коли нещастя національного потопа заганяє нас всіх в один ковчег, роз'ятрювати старі болячки, старі рани ніхто не має права. Ми маємо людей, помимо Петлюри і Петрушевича, помимо Назарука і Макаренка, найбільше потерпівших в Камянецькій склоці. Слід би тих нових людей притягти і при їх допомозі рятуватись від нового розбрату.
Ми нижче друкуємо цітати з чужої, дуже впливової, преси, котра заздалегідь витає наше об'єднання. Ми знаємо, з яким величезним інтересом і зацікавленням слідять закордонні кола за роботою наших Рад, особливо після провалу в Парижі російської учреділки. І в такий момент чути заяву напр. Макаренка — "ми все рівно зірвемо кворум Ради" — що кидається в повітря ізза дрібних особистих розрахунків, і соромно і страшно: соромно за людей, котрі за три роки національного позорища не навчились нічому; страшно за рідний край, за те нещасне українське селянство, котре без національних поводирів, без інтеліґенції загибає в залізних обіймах московських Скіфів в той час, коли наші Руді Паньки доходять власним розумом до азбучної істини, що тілько "в єднанні сила", як колись гоголівський почмейстер "власним розумом" доходив до сотворення мира.
[Воля, 19.02.1921]
25.02.1921