Що ж, є й така версія. Про щирість. Щоправда, для мене словосполучення «щирість Зеленського» звучить десь приблизно так само, як «непорочне зачаття Коломойського». Чистий оксюморон. Але от уже двоє гідних поваги людей – Олег Сенцов і Станіслав Асєєв – після особистих зустрічей із так званим гарантом якраз у щирості його й запідозрили. То хай буде принаймні на рівні гіпотези. Зрештою, якщо не сам Зеленський, то чимало його виборців у день голосування цілком щиро вважали, що вкидають свої бюлетені не за реванш «русского міра», а за все хороше. Причому більшість із них і досі так вважає. Тому є сенс придивитися до всієї тієї щирості уважніше.
Чи щирість однозначно є характеристикою позитивною? Залежить. У кабінеті психотерапевта – мабуть. Але це за умови, що ви – пацієнт, а не терапевт. Бо терапевт, який надто щиро братиме до серця всі катаклізми вашого багатого внутрішнього світу, дуже швидко сам перекваліфікується в пацієнта. Що вже казати про літературу, де щирість є найточнішим синонімом безпорадної графоманії. Професійні критики чудово це знають. Нема за що похвалити книжку, а треба? Пиши: автор підкуповує читача своєю щирістю. Не вказуючи, звісно, імені того підкупленого читача. І те саме стосується всіх інших мистецтв. Бах, компонуючи й виконуючи математично вивірені фуги, був далеко не таким щирим, як ті бродячі гітаристи, що, заблукавши в трьох акордах, горлають під моїми вікнами Цоя. Та й сам я, пригадую, граючи в шкільному театрі малого Тараса, набагато щиріше переймався його поневіряннями, ніж, приміром, Гамфрі Боґарт красою Інґрід Берґман у «Касабланці». А однак результат виявився не на мою користь.
Ще марнішою є щирість у тих галузях, щодо яких слово «мистецтво» вживається в переносному значенні. Той-таки я хоч би як щиро спробував приготувати фаршированого верблюда, вполювати чорну мамбу чи вирізати сусідові апендикс – тільки біди б наробив. До речі, навіть наймайстерніші хірурги зазвичай відмовляються оперувати своїх близьких родичів, резонно мотивуючи це тим, що максимально щире бажання врятувати дорогу людину аж ніяк не додає впевненості лікарським рукам.
Ну, і якщо вже зайшла мова про переносне значення, то гріх не погортати роман Артема Чапая «Дивні люди». А також тематично споріднений із ним роман Вільяма Ґолдінґа «Спадкоємці». З тим уточненням, що про впливи й запозичення тут не йдеться: Ґолдінґ не читав «Дивних людей», бо помер задовго до їх публікації, а Чапай не читав «Спадкоємців», бо я не знаю, чому він їх не читав, але не читав. «Спадкоємці» взагалі – не найвідоміший у нас твір Ґолдінґа. У нас передовсім знають його «Володаря мух» – притчу про групу ніби не найгірших на вигляд дітлахів, які, опинившись разом у відокремленому від їхньої повсякденної дійсності просторі, декларують відданість принципам демократії і прагнення створити зразково справедливе суспільство. На практиці ж, позбавлені суворого контролю з боку хай не таких щирих, а все ж мудріших і досвідченіших дорослих, наївно-зухвалі шмаркачі, відчувши власну безкарність, галопом пробігають увесь еволюційний шлях у зворотному напрямку, оскотинюються майже до стану фракції «слуг народу» і в підсумку знищують середовище свого існування. Коротше, гостро актуальна притча, мовби спеціально для України написана. Шкода тільки, що даремно: не помогло нам.
Тим часом у «Спадкоємцях», яких сам автор напівжартома називав «доісторичним романом», Ґолдінґ дослівно повертається до первісної доби і змальовує життя родини неандертальців та її загибель у зіткненні з найдавнішими представниками виду homo sapiens. І власне тому цей роман у мене асоціюється з «Дивними людьми», де головним героєм і заразом оповідачем виступає зачмирений безсовісними «сапієнсами» Стьопа-неандерталець. Лише, як сказано, Ґолдінґ намагається, наскільки це можливо, реконструювати портрети – зокрема й психологічні – реальних неандертальців, які, ясна річ, самі себе ще так не величають, бо їм і на гадку не спадає, що їхні останки допитливі «сапієнси» колись розкопають у долині Неандерталь. Натомість Стьопа у Чапая живе в наші дні, проте щиро вірить, що він є неандертальцем, відтвореним українськими вченими за ДНК, хоч це й не зовсім так. Інакше кажучи, Стьопа – неандерталець, але не в прямому, а в згаданому переносному значенні. У тому значенні, якого він не розуміє, внаслідок чого й поводиться щиро. Як неандерталець.
Отож, попри відмінності в завданнях та їх реалізації, «Дивні люди» і «Спадкоємці» мають одну спільну рису: «по понятним причинам» і Чапай, і Ґолдінґ зосереджуються на способі сприйняття, мислення і мовлення своїх героїв. Ні українські, ні серйозні вчені наразі не мають чіткої відповіді на питання, чи вміли справжні неандертальці говорити, але за будовою щелепи припускають, що бодай якимсь набором слів, віддалено – як суржик – схожим на мову, вони вже послуговувалися. Відтак чапайський Стьопа саме суржиком і веде свою оповідь. Тобто іноді він чесно старається говорити чистіше, але таке інтелектуальне зусилля його «отвлікає». А вже всілякі метафори й фразеологізми просто вганяють Стьопу в ступор, викликаючи в його уяві картинки, пов’язані винятково з предметним рівнем висловлювання. До прикладу, на пропозицію вибрати собі пиріжок, який на нього дивиться, Стьопа по-неандертальськи обґрунтовано заливається сльозами, бо куди це годиться – їсти того, хто на тебе дивиться? Тим паче – коли на тебе дивиться пиріжок.
Без комічних ефектів, але за подібною логікою моделює своїх неандертальців і Ґолдінґ. Як істоти на найнижчій стадії розвитку, вони допіру починають освоювати світ, надаючи поки що назви наочним і намацальним об’єктам. При цьому назва і те, що за нею стоїть, означник і означуване, в їхній зародковій свідомості є тотожними. Думати, уявляти, розуміти – це їхньою мовою «бачити у своїй голові». Подумати й висловити те, чого немає, для них неможливо. Зіштовхуючись із чимось незбагненним, вони кажуть: «Я так не бачу». Як і Стьопа, персонажі Ґолдінґа абсолютно щирі, бо бути нещирими вони ще не здатні. Але чи це аж така велика заслуга – не застосовувати зброї, про існування якої ти й поняття не маєш? Лок – так звуть головного героя «Спадкоємців» – упродовж роману сприймає випущені в нього «сапієнсами» стріли за подарунки. У фіналі, зазнавши болю, страждань і страху смерті, він фіксує в собі появу якихось складніших думок, вчиться абстрагуватися, проводити аналогії, встановлює елементарні зв’язки між причинами і наслідками. Не виключено, що все це посприяло б його виживанню в майбутньому, але, на жаль, уже запізно: байдужа до нашої щирості, зате не байдужа до конкурентних переваг еволюція в жодне майбутнє Лока не впускає.
І про Стьопу. На мій смак, «Дивні люди» – якщо не звертати уваги на кілька дрібних проколів – це художньо добрий роман. І очуднення як провідний прийом, що дозволяє ефектно постібатися з численних сапієнських вад, і сам Стьопа як суто літературний образ, без сумніву, автору вдалися. Єдине, що мене дивує, – це теревені декотрих надміру простодушних читачів, готових розгледіти в Стьопі мало не життєвий ідеал: ех, мовляв, якби всі «сапієнси» стали такими щирими, як Стьопа.
То маю погану новину. Не скрізь, але щонайменше у політичній площині ми вже цього ідеалу досягли. Бо що продемонстрували наші останні президентські й парламентські вибори, як не перемогу щирості над здоровим глуздом? Щирості неандертальців, неспроможних побачити у своїй голові, чим пряме значення відрізняється від переносного, промовлене слово – від доконаної дії, а ворожа агресія – від дружніх подарунків. Якщо й вибраний ними вождь щиро переконаний, що для закінчення війни досить припинити стріляти, то державна перспектива України видається мені тупиковою, як доля описаної у «Спадкоємцях» гілки еволюції. Скидається на те, що Чапай Чапаєм, а ось Вільям Ґолдінґ мимоволі розповів нам трохи більше, ніж збирався.
10.02.2020