Криштопа О. Останні українці Польщі. – Брустурів: Дискурсус, 2019.
Якщо ти збираєшся написати про нас книжку, то мусиш нас полюбити, – каже до репортера один з героїв, останніх українців Польщі. Не з тих, котрі в Польщі тимчасово на заробітках, не з емігрантів, а з тих, що після Другої світової війни в рамках акції «Вісла» були переселені (або ж їхні предки) з етнічних українських земель Польщі на північні або західні її терени – саме такі люди стали персонажами цієї книжки. Авторських зізнань у любові до них я не помітив, але видання викликає глибокі почуття до людей, з якими Олег Криштопа поспілкувався, і створює враження майстерно вибудованої насиченої картини їхніх життєвих колізій.
Очевидно, що люди, травмовані насильним переселенням, мають загострену потребу у доброзичливій комунікації, співчутті, порозумінні. Але річ не тільки в депортації, а в тому, яким нині є становище осіб, котрі в несприятливих умовах тримаються за свою ідентичність, усвідомлюючи при цьому, що вони – інші, ніж українці в Україні.
У книжці неодноразово трапляється думка, що Україна, з якою ідентифікують себе Криштопині співрозмовники, – то не та Україна, яку можна побачити, переїхавши кордон. Мама, котра часто розказувала дітям про Україну, посилала своїх шістьох дітей до українського ліцею за 400 кілометрів від дому і наголошувала: «Ми маємо її зберегти» (с. 165), – вона лише одного разу відвідала Україну, а її донька (Стефа Лайкош) називає власний стан, спричинений такими відвідинами, шоком і розчаруванням. Подібні враження виносили з візитів до України й інші. Це стосується як тих, що їздили ще за Союзу, так і тих, котрі побачили Україну на власні очі уже в часи незалежности. Та навіть попри ці розчарування, гірші соціальні умови, непевність в умовах близькости до плацдарму воєнних дій, частина з них, останніх українців Польщі, по кілька разів на рік відвідує Україну, а дехто бачить себе тут у майбутньому – купує землю чи збирається це зробити.
Вони різні – за віком, приналежністю до етнічних регіонів, професіями, вподобаннями. На початку і в передостанньому розділі книжки представлено кількох старожилів. Передовсім – Василя Ласичку: упівця, який, правдоподібно, брав участь у ліквідації заступника міністра оборони генерала Свєрчевського – того самого, чия загибель у березні 1947 року стала приводом (саме приводом – не причиною) до оголошення акції «Вісла». Під кінець книжки – Степан Драницький і Флоріан Сніжко. Перший, відомий також як Степан Семенюк, – один з лідерів Повстанського армії, політв’язень, активний учасник Норильського повстання. На час розмови 99-річний герой перебував у притулку для польських комбатантів – своїх колишніх ворогів – у Зеленій Горі і втрачав зв’язок з реальністю; як незабаром виявилося, то були його останні тижні. Другий, молодший за Драницького лише на сім років, – Флоріан Сніжко, ще досить бадьорий син інтернованого до Польщі бійця армії Української Народної Республіки. Між розмовами з цими воїнами-старожилами – основна частина книжки – репортажі про людей середнього та літнього віку. А насамкінець – розмова з молодою журналісткою, онукою депортованих. У книжці також наведено історичну довідку про акцію «Вісла» та коротко представлено біографії кількох видатних осіб, уже покійних, котрі постраждали або могли постраждати від акції «Вісла», – художника Никифора Дровняка з Криниці, письменниці Уляни Кравченко, іконописця Юрія Новосільського, поета Богдана-Ігоря Антонича.
Рекламна павза. Любиш затишок і комфорт? Шукаєш, куди б поїхати на відпочинок? Тебе цікавлять водойми серед гірських краєвидів? Солинське озеро – найбільше у Польщі штучне водосховище – один з найпопулярніших у Польщі туристичних маршрутів. Чиста вода, численні бази відпочинку, готелі…
“Курорт. Плесо фантастичне.
Ніхто навіть на задумується, що тут, на дні, поховано п’ять українських сіл, – Дивиться на людей Корбабич. – Із церквами і цвинтарями. Вони як тільки це зробили, то, бувало, що якісь шматки на поверхню вимивало” (с. 106).
Варто зазначити, що депортація – це відправна точка, часом вона і справді є центральною темою розмов, але не завжди. Йдеться загалом про українсько-польські стосунки в минулому і теперішньому, про умови збереження українськости в Польщі, про втечі з Польщі і повернення, про розбіжності у родинах на ґрунті національного самовизначення, про школу, церкву, хор і футбол. Між поважних тем часом просочуються курйозні історії. Асимільований сусід вдає з себе поляка, а коли підкріплюється належною дозою спиртного, то переходить на українську лайку. Радянська делегація в Норвегії кладе квіти до пам’ятника невідомому солдатові, а виявляється, що це якийсь Едвард Ґріґ – тобто той самий, якого знають всі, крім радянської делегації, як композитора, а гостям з СРСР норвежці пояснюють, що як солдат він таки невідомий.
Назва книжки провокує задуматися над питанням: останні чи ще не останні? Чи третє, четверте, п’яте покоління польських українців після «Вісли» буде себе ідентифікувати українцями, як робили їхні предки? Адже очевидно, що процес асиміляції поступово звужує це коло. Нова хвиля еміграції аж ніяк не компенсує поступового зменшення української меншини у Польщі, бо не має такого імунітету від полонізації, який мали представники етнічних українців Польщі. Емігранти й автохтони загалом важко знаходять спільну мову. Серед тих, котрі приїжджають на заробітки, не всі й володіють українською мовою.
А саме мова і церква є основними маркерами ідентичности українців Польщі. Хоча з ними і там не все однозначно. Це виразно помітно у репортажах з Холмщини і Підляшшя. Мова персонажів сильно відрізняється від української літературної, місцеві мешканці називають себе не українцями, а – православними. Цього досить, аби дистанціюватися від поляків, але напевно не досить, аби бути частиною українства. На Підляшші акцію «Вісла» не всюди і провадили – уже тоді українське життя на цих землях було досить слабким, а що казати про теперішні часи.
«Православна церква в Польщі – це не моя церква! » (с. 149), – заявляє Орест Стець, один з найбільш динамічних персонажів цієї книжки, і серед іншого згадує епізод з дитинства, коли вони ще жили на зємях одзисканих, на півночі, і батько, почувши в церкві перші слова проповіди російською мовою, гукнув до синів: «Діти, виходимо, це не наша церква!».
Розповідь про цю ситуацію подано у книжці майже безпосередньо після репортажу з Холмщини і Підляшшя, тож конфесійний дисонанс відчувається вповні. Тут я хочу відійти від проблематики книжки і сказати дещо про структуру видання – вона теж заслуговує уваги. То тільки на перший погляд виглядає, ніби автор покладається на нехитрий географічний принцип структуризації матеріалу, а насправді ж там спрацьовують і інші чинники. Деякі співрозмовники з’являються не лише в основній частині книжки, а й на початку та в кінці. Там же, на початку книжки і в кінці, є образи, ситуації, котрі створюють ефект завершености, закільцьованости сюжету. Нема потреби в рецензії переказувати це все, але скажу ще кілька слів про першу сторінку.
«Вітаємо вас в Росії» – вже з цього повідомлення від мобільного оператора, з якого все починається, накреслюється певний конфлікт: у Росії чи може все-таки в Польщі? Коли стає зрозуміло, де саме перебувають співрозмовники, у тексті з’являється інше протиставлення: зоряне небо та моральний закон, про які писав Кант, що жив у сусідньому Кеніґсберзі, і російський напис, який тепер «прикрашає» дім філософа. Ці протиставлення – символічні деталі, які вводять читача в контекст. Смс-повідомлення відображає зміст книжки, героями якої є люди, котрі, хоч і живуть не в Росії, зазнали репресій, що провадилися польською комуністичною владою спільно з владою радянською. Імператив Канта і відгук на нього можна сприймати як протиставлення колишньої Східної Пруссії і теперішньої Росії, що володіє Калінінградською областю, а можна і як універсальний конфлікт між культурою та мораллю, з одного боку, й брутальністю, якої у всі часи не бракувало.
На тій-таки першій сторінці подано промовисту картину спостереження автора та його співрозмовника Михайла Кертичака за лелеками в гнізді. Лелеки ще кілька разів з’являтимуться на сторінках книжки, бо, як відомо, вони – символ любови до рідного краю і продовження роду: а книжка хіба не про це?
Вкоріненість і перелітність – те, що об’єднує багатьох останніх українців Польщі. Кількоро з них жили якийсь час у Канаді, але повернулися, дехто пожив у Німеччині, а є ще ті, котрі повернулися з місць переселення на свою малу батьківщину (попри, як сказано в тексті, токсичність Перемишльського регіону), і ті, котрі регулярно їздять в Україну.
«Тато настільки перейнявся Україною, що навіть середовище українське в Польщі – воно вже для нього не те» (с. 221), – міркує молода журналістка Наталя Стець, онука переселених під час акції «Вісла». Розмова з нею – це певний епілог, завдяки якому сюжет книжки вирулює з колії травмованого минулого, приречености на асиміляцію та дає надію і перспективу збереження українськости в глобалізованому світі. Діти останніх українців Польщі готові жити в будь-якій країні Заходу, аби там було дружнє українське середовище.
Насамкінець зазначу, що книжка «Останні українці Польщі» ще до цього відгуку здобулася на позитивну рецепцію, вона була у фіналі конкурсу сайту «ЛітАкцент», її високо оцінив літературознавець, член журі Ростислав Семків, а ще раніше дуже схвально відгукувався про неї Андрій Любка. Бо й справді – Олег Криштопа зробив дуже важливу справу: зібрав під однією обкладинкою десятки активних українців, яких «Вісла» мала зробити поляками, а натомість відшліфувала їхню пасіонарність. І не просто зібрав, а вибудував з цього матеріалу цікавий сюжет, в якому є місця катастроф і надія на щастя – так, щоб читач мав не лише свідчення про минулі біди й теперішні клопоти, а й задоволення від читання.
