(Некрольоґ.)
"Громадська Думка" (ч. 23) приносить дуже сумну вістку про смерть молодого літературного критика, Миколи Євшана.
Сумна це звістка не тільки тому, що загинула ще одна культурна сила, на які ми, взагалі, не дуже багаті, а ще й тому, що Микола Євшан — визначна культурна сила. Безперечно, він був найліпшим критиком на Україні. Скажемо більше, він був першим українським критиком.
Бо єсть критика й критика.
Є критика, яка обертає літературу в якусь архивну установу, де лежать мертво цілі багацтва. Яка не аналізує творчости, не шукає тих таємних, інтуітивних ментів, що цю творчість характеризують. Яка не бачить і не вміє бачити художника.
Ця критика й себе обертає на звичайного архиваріуса, який старанно в хронольоґічному порядкові зазначає авторів і їхні твори, поверхово торкаючись лише тих мотивів, що керували й авторами й їхніми творами.
Типовий представник такого роду критики є славнозвісний п. Огоновський. Сюди ж треба однести й п. Ол. Барвінського, С. Ефремова й других літературних критиків, або вірніше істориків української літератури.
Друга критика мало цікавиться хронольоґією й передаванням змісту творів з деякими своїми зауваженнями. Вона старається дати синтез творчости, пізнати всі її відламини, зрозуміти недоговорене. Оточити творчість диханням співчуття й любови. Вона становить певний художній критерій, яким окреслює коло справжньої творчости й одкидає все те, що з нею немає нічого спільного. Й не буде ніяким парадоксом, коли сказати, що може це найважніше в цій критиці, бо вона не виконала-б свойого задання й не осягла-б своїх цілей, коли-б не виходила з вічного, з того, що завжди житиме, як самодовліюча цінність, як краса, яка ніколи не вмирає, а, противно, набирає все нових і нових форм.
Представником цього напрямку в критиці й був Микола Євшан, який його й зазначив перший в сфері українського літературного життя. В таких тонах писав деякі літературно-критичні замітки Сріблянський (в "Українській Хаті"), а за останній час Ол. Ковалевський (в "Відродженні").
Але перший положив начало цій справжній критиці Микола Євшан, і його заслуга є саме та, що поміж чисельними істориками української літератури він був протягом довшого часу поодиноким літературним критиком.
***
Літературна діяльність М. Євшана рзспочинається власне ще з ґімназіяльних часів. Гурток ґімназіяльної молоді в Станиславові видавав гектоґрафований журнал, в якому М. Євшан уміщує свої перші критичні нариси, присвячені творчости Кропивницького й Карпенка-Карого. Першим друкованим його твором була "Характеристика творчости Карманського", який звертає на нього увагу читаючого громадянства.
Євшан розуміє, що для правдивої оцінки української літературної творчости необхідно зазнайомитись з світовою літературою, й він з захопленням віддається студіюванню творів так німецьких, французьких, як польських і російських письменників. Серіозно він знайомиться також з творами найкращих світових фільозофів, як Шопенгавера, Шілінґа, Ніцше, Новаліса, Гамерлінґа й инших.
Це значно зміцнює його ерудицію, що почувається в кожному його новому нарисі, особливо, в оглядах творів чужих письменників. Один час йому закидалося саме те, що бракує йому ніби відповідної ерудиції. Але, мимо того, що М. Євшан лише роспочав студенські студії й не зміг ще запізнати всього, що необхідно було для нього, як критика, — він мав інтуіцію художню, мав надзвичайний талан поглянути в душу письменника й знайти в переживаннях і настроях всякого письменника те, що цілковито не могли зробити инші присяжні історики й знавці українського письменства.
Хист критика — це такий же талан, як хист поета, романіста, драматурґа. Критиком не можна зробитися, й ніяка ерудиція не може заступити критичного талану. А у М. Євшана був великий критичний хист, живий талан, який горів в кожному рядкові його кожного нарису. Книжка його "Під прапором мистецтва" є й довго лишатиметься великою і коштовною вкладкою в українську критичну літературу. Його стаття "Проблєми творчости", якою роспочинається ця цікава книжка, зазначає не тільки його субєктивне розуміння задань творчости, але й дає обєктивний критерій, з яким тільки й повинно підходити до художньої творчости. Нариси про Пачовського, Кобилянську, Лепкого, Яцківа й инші, що уміщені як в цій книжці так і в богатьох книжках "Літературно-Наукового Вістника" й "Української Хати", — всі відбивають в собі широкий талан, яскравий талан, який розгортається й обіцяє.
Надзвичайно важною є й друга його книжка "Тарас Шевченко", де він виявляє глибоке й разом з цим ориґінальне розуміння творчости нашого національного ґенія. Можна навіть сказати, що Євшан віднайшов знову того Шевченка, якого занудили й далеко заховали в своїх ювилейних і всяких инших принагідних брошурках наші українофіли. Підійти до студіювання Шевченка без книжки Євшана про нього не можна, бо вона одна дає більше, ніж все, що було писано про Шевченка протягом пятидесяти років.
***
Цікаво одмітити, що доля М. Євшана, як і всіх наших, взагалі, талантів, склалася дуже нещасливо.
Не маючи засобів до життя, М. Федюшок (а це справжнє призвище М. Євшана) з малих років мусить пробивати собі навласноруч дорогу. Він дає уроки й вчиться сам. Тільки одчинення для нього сторінок "Літературно-Наукового Вістника" дає змогу йому заробляти шматок хліба, хоч тою працею, до якої його тягнуло.
Здавалося-б, що він вже починає ставати на ноги, що вже знаходить способи для виявлення й розвитку свойого талану.
Але — приходить війна й обриває всі його мрії, всі його літературні пляни й наукові студії.
Мусить поступити в військову школу, мусить іти на війну. Попадає на італійський фронт, як офіцер 9 полку. Підчас війни дістає дві рани й так і проводить весь час між фронтом і шпиталем. Але й тут природне призвання прокидається в ньому й він в вільний час перекладає твір великого німецького патріота Фіхте: "Промови до німецької нації".
По при все те — війна була пропащим часом для його критичного талану. Майже нічого не писав та й обстанова в жадний спосіб не була відповідною для літературної роботи.
З часів війни він вже не скидає військового убрання; з офіцера австрійської армії після революції стає старшиною галицької армії. В цьому й полягала вся зміна, бо мав він — перш на все — почуття обовязку перед своєю батьківщиною.
Тільки на два місяці М. Євшан дістає розривку, це тоді, коли його покликано було в марті місяці м. р. до редакції "Републіки". Віддається публіцистиці, умішуючи дуже радикальні статті в "Народі" й "Новому життю". В цих статтях Мик. Євшан виявляє серце люблячого й віруючого патріота.
Але в травню вже кидає перо й вертається до війська, з яким перебув весь тяжкий шлях аж до часів катастрофи.
Плямистий тиф його вириває з війська; перевтомлений орґанізм не витримує й 23 листопаду Миколи Євшана не стало.
Вмер він на 31. році життя.
Тяжка це втрата для кожної нашої культурної людини. Не часто народжуються Євшани. А коли її долучити до того, що ми загубили протягом останнього року (і Наддніпрянці й Галичане), то мимоволі хочеться сказати: "чи не занадто?!"
Але з другого боку кожда жертва кричить о помсту, о те, щоб ми довели до кінця ту справу, в імя якої вони жили й вмирали.
І нам здається, що перед свіжою могилою Миколи Євшана, — ми повинні, схиливши в глибокому мовчанні свої голови, — ще щільнійше стулити свої шеренги для дальнішої боротьби в імя і щастя України!
Цим ми виконаємо свій обовязок, який покладає на нас всіх передчасна смерть Євшана.
[Воля, 07.02.1920]
07.02.1920