У березні всесвітньовідомій самобутній письменниці та малярці, яскравій представниці модернізму в українській культурі другої половини ХХ століттЕммі Іванівні Андієвській виповнилось 94, але мені важко уявити більш енергійну, упевнену в собі, оптимістичну особистість не лише подібного надповажного віку, а й значно молодшу.
На початку зустрічей обов'язково розмовляємо про побут (“Моя щоденно-неухильна робота-зарядка — це прибирання оселі. Все роблю сама — мию, чищу, перу... Навіть фіранки з гардин можу зняти: ставлю драбину й лізу наверх. Знаєте, можу лазити, мов мавпа Фрузя...”, — запально, з гумором, повторює Емма Іванівна).
Я й сам вже переконався в прудкості господині: якось пані Еммі захотілося затулити шторами надмір сонячних променів, то не попрохала це зробити мене, а сама швиденько стала на диван, легко ступила на його спинку, а другою точкою опори став куточок стола поряд, і через дві-три секунди зсунула штори. “Ваші циркові номери — це небезпечно...”, — сказав пані Еммі. Відповіла: “Дрібниці!.. Так і жити ж небезпечно...”.
Згадую відео з Ютубу із виступами Емми Андієвської перед різними аудиторіями, то не бачу, майже, ніякої різниці між її енергетикою двадцяти-десятирічної давнини та нинішньою, розмовно-побутовою: така ж динамічність, по-дикторськи голосова виразність, така ж вишукана українська мова! Розповідає, що своєю інтелектуальною формою завдячує постійному читанню різними мовами.
Гортаючи дві книги сонетів, подаровані пані Еммою (особливо припала до душі збірка під назвою “Межиріччя”, що 1998 р. побачила світ у видавничому домі “Всесвіт”), намагаюсь долати “опір” поетичного матеріалу. А він, цей матеріал, абсолютно незвичний: карколомна метафорика, фантастичні образи, що, здається, не в'яжуться в якусь логічну лінію, велика кількість тире... Що ж це за дивнющий стиль? При читанні у мене виникають асоціації то зі перестрибуванням із каменю на камінь, то з бігом зі прискореннями, а найбільше — із розгадуванням загадок... Це читання не може бути швидким, воно вимагає постійних пауз, перечитування, домислювання текстів.
У цьому незвичному ритмі читання, найперше, хапаєшся, за більш-менш словесно зрозумілі строфи чи рядки, але й у них, нерідко, чекають несподіванки:
“Буття нема. Є січка-монолог
Речей. Скрізь замість цілого — частини.
Єдиний відступ — барва-неврастенік,
Що — сірниками — селезінку й слух...”
(рядки з сонету “Примруженими очима”)
“Найбільше різне те, що так подібне”;
“...Якби ще міст і прірву перескочить
Й — на той бік — скільки вистачить легень. —
Самотній — крізь галактики — бігун,
Що тільки схлипам серця уляга”
(із сонету “На тему маратонського бігу”);
“Із серця власного бере розгін
Дорога, яка — горами — в нікуди...”;
“Світ згас до траєкторії комахи,
Котра — на вході в інший сплеск — мигне...”
(із сонету “Сопілка”).
О. Г.: — Еммо Іванівно, намагаюся вчитуватися у Ваші тексти. Зізнаюсь: вони складні, непрості...
Е. А.: — Так, мої твори непрості. Знаєте, я завжди хотіла дати Україні те, чого в неї нема — і в літературі, і в живописі. Не щось другорядне, а нове, суттєве. Я думаю, що коли старанні читачі чи глядачі не поспішатимуть, а перечитуватимуть мої тексти або уважно вдивлятимуться в мої малярські роботи, вони чимало для себе відкриють, чимало чому навчаться. Звичайно, цього не можна вимагати одночасно від великих аудиторій: сприймання будь-чиєї творчості — це завжди особистісний вибір.
Бачите, я — інакша. Я — особлива. Мої вислови потрібно розшифровувати. В мене треба входити.
О. Г.: — Як приходять настрої, наснага для написання?
Е. А.: Мені все дається. Мені Господь дає. Це чомусь його велика ласка, що він мені дає. Я не думаю про себе. Я, мовби, звертаюся до Всевишнього: “Боже, дай мені написати! Ти — єдиний мій натхненник. І Він мені дає. Це дивно. Коли б це комусь сказати, то подумають: вона, мабуть, з глузду з'їхала. А мені, справді, дається, дарується... Я візіонерка, нічого не вигадую: мені раптом щось являється і я мушу відтворити це: чи то словами, чи фарбами! Це, наче, згущення енергії.
О. Г.: — А як щодо, так званих, мук творчості? Які у Вас з ними “стосунки”?
Е. А.: — Ніколи не корегую, не правлю своїх віршів: все так іде, як мені явилось. Я точно знаю: тільки ТАК має бути, а не інакше. Пишу блискавично. Фактично, я не вмію працювати: мені або дається, або не дається. Чи це добре, чи погано, не знаю. Я якось так складена, що Провидіння бачить мене і думає: отака скажена. Я ніколи не пишалася тим, що зробила. Якщо зробила, то це Божа ласка.
О. Г.: — А що скажете щодо сонету як віршованого жанру?..
Е. А.: — Сонет — це дисципліна, форма, до якої слід вмістити неформу, розкиданість. Це щось типу посудини, що має наповнитись вологою. Творчість — це сублімація енергії.
О. Г.: — Хочу запитати Вас щодо активного застосування Вами у текстах знаку тире. Мені здається, що таким чином пришвидшується рух думки, образів, динаміка текстів, чи не так?
Е. А.: — Так, застосування тире дозволяє підвищити варіативність текстів. Певні слова випускаються, але хід думки можна зрозуміти та передбачити її хід, виходячи з попереднього контексту. Якщо у мене стоїть тире, то це дозволяє створити ефект різних варіантів прочитання. Я, мовби, даю можливість читачеві “вставити” в текст щось своє.
О. Г. — Отже, це Ваше своєрідне запрошення читачеві до певного співавторства?
Е. А.: — Так, це правильне трактування. Мене часто запитували щодо особливостей мого стилю. Знаєте, над цим я особливо не замислююсь: мій стиль сам, якось, викотився з мене... Якщо мій виклад щирий, непідробний, то читач оцінить.
...На столику біля дивану бачу простенький зошит. На обкладинці напис — “Скалки”. Емма Іванівна каже: “Це мій записник — випадкова чернетка, занотовую все, що приходить в голову...”
Прошу дозволити погортати, читаю:
“Провидіння любить шаленців!”;
“Дощ. Кожна краплина — шафа з м'якими самоцвітами”;
“І, однак, я закохана в Україну!”....
О. Г.: — Еммо Іванівно, коли відпочиваєте, як Вам спиться?
Е. А.: — Я дуже мало сплю, цілими ночами працюю. Так що до мене можна й вночі приходити... (сміється — О. Г.).
Час, вік, невгамовність, пружні скалки думок пані Емми... А як чудово звучить її голос при читанні власних поезій! Уявив Емму Андієвську знову перед мікрофоном рідного радіо “Свобода”, якому вона віддала майже чотири десятиліття життя, і це було б феноменально!
Енергетика, здивування, захоплення ще довго тримаються після відвідин цієї унікальної постаті української культури в Зарубіжжі. Цікаво висловився про поезію Емми Андієвської відомий канадський літературознавець Марко Роберт Стех: “Шлях, який ці вірші вказують, неможливо описати чітким раціональним поясненням, бодай уже тому, що він для кожного із нас дещо інший, бо кожен сам мусить відкрити свою неповторну дорогу в “невимовне””.
З нагоди дня народження пані Емми передав їй вітання від знайомих та друзів, зокрема, від українського та американського письменника, перекладача, одного із засновників авангардної української спілки діяспорних письменників Юрія Тарнавського, з яким законтактував Інтернетом, від письменника, журналіста, творця відомого літературного часопису “Кур'єр Кривбасу” Григорія Гусейнова.
Отримав від пана Григорія схвильованого листа: “Дякую за теплі слова про "Кур"єр" і мене! Думаю, що і Вам, і пані Еммі в такий навіжений час пощастило зустрітися. Це справді неймовірна жінка й світового рівня митець! На жаль, про родичів пані Емми я ніколи не чув і вона згадувала тільки батька й маму. Їй від нашої родини передавайте велике вітання, а ще — щире привітання з Днем її народження, міцного здоров'я, нових творів! В Україні її не лише глибоко шанують в мистецьких колах, поважають, а також просто щиро по-родинному люблять і завжди захоплюються всім, що з нею пов'язується! Дякую і за Ваші зусилля, такі важливі для неї в її віці. Ви щаслива людина, бо отримуєте від неї особливу й світлу енергію!”.
Продовження. Початок див. тут
Текст, фото: Олександр Голобородько
10.06.2025