З віком починаєш згадувати їх, тих вродливих і юних, жагучих і ніжних, розтелепаних і забудькуватих, брехливих і не дуже, коли й ти був або юний, або вже й ні, але ще парубкував і бавився у весняні ігри в осінніх садах. І був так само брехливим і розтелепаним.
І власне з віком починаєш шукати їхні сліди. Це спочатку незрозуміле для тебе, дивне й загадкове. Чому саме зараз? Що змусило тебе про них згадати?
Шукаєш їх різними способами. Спочатку через Фейсбук, потім через адресар «Вся Україна», куди треба чомусь вводити ім'я та прізвище лише російською, а місто, вулицю й помешкання – українською. Але як це здійснити, коли вона вийшла заміж і прізвище поміняла? Тоді пірнаєш на ФБ в акаунти тих, з ким вона товаришувала, порпаєшся, як півень на городі, виловлюючи її, колись кохану, по маленьких крупинках, по макових зернинках, щоб нарешті скласти докупи цей скарб.
Оскільки той адресар дещо застарілий, то можна знайти на ньому і її батьків, і бабцю, яка дивилася на тебе, як на розбійника. Потім знімаєш з розшуку її ім'я та прізвище і забиваєш лише адресу. І ось маєш усіх, хто там прописаний, навіть з датами народження. І так ото знаходиш і її, бо прописку в батьківській хаті вона залишила. Тепер тобі відоме її нове прізвище.
І так крок за кроком наближаєшся до дівчини, яка намагалася зробити тобі щось приємне: наприклад, спекти пляцок з румбарбаром. Але той пляцок пригорів і прилип намертво до паперу, яким вона застелила деко. Але ж ти закоханий! Тобі однаково, що з папером, а що без, і ти смакуєш цей дивовижний, цей неймовірно смачний пляцок з румбарбаром, доки вона перебуває в твоїй хаті. Добре, хоч румбарбар не підвів. А як тільки вона їде до батьків, пляцок летить сусідським курам і тому півневі, яким ти милувався.
Ну, і ось, коли ти вже її вичарував зі своїх спогадів та снів, з'ясовується, що її вже нема. Коли? Що? Як? Така молода!
Нема. І тоді думаєш, а що, якби ми одружилися? Може б, і жила довше. Принаймні, не мусила б ніколи більше жодні пляцки пекти.
Але твої пошуки на цьому не завершуються. Бо є ще одна, котра постукала в твої сни. Шукаєш далі. Що з тією сміхованкою, яку ти заволік до Порохової вежі і напоїв шампаном? А потім пристрасно виціловувався з нею на лавочці. І знову пошуки різними шляхами і способами. І ось ти знаходиш її аж у Канаді.
Але і її вже нема. Молодої і вродливої.
Добуваєш її акаунт, розглядаєш світлини, тішишся, що вона була щаслива і так багато людей її любили. Окремі світлини крадеш собі на пам'ять, носиш у телефоні. Навіщо? Її вже нема.
Але тут раптом в приват тобі хтось пише англійською з Канади і запитує: ви чотири рази заходили на акаунт моєї дружини. Чи ви її знали?
О, Господи!
Але що ти можеш відповісти?
Знав? Знав.
Однак відповідаєш: та так, перетиналися іноді.
Не будеш бо описувати ваші лавочки, брами, дахи... Хоча це було ще задовго до того, як вона вийшла заміж. Але ні, це ваша з нею інтимна історія, яку ти сам не довів до щасливого рішенця. Ти злякався свого пориву, бо не був ще готовий для такого роману. Вона студентка. Тобі сорок. І розбите серце. В тебе. Не в неї. В неї воно ще ніжне і квітуче, довірливе і відкрите на всі боки світу, але й раниме.
Однак канадець допитується далі. Його теж мучать спогади. Він хоче знати, якою вона була там, у дощовому Львові на початку 90-х, він радіє, що знайшов когось, хто її знав тоді. І ти обережно, підбираючи відповідні слова, описуєш, якою вона була і як ви взагалі зустрілися. Але ні слова про те, як вона дурила батьків, що йде вчитися до подруги з ночівлею, а їхала до тебе.
І ці спогади мимоволі видушують в тебе сльози, бо важко з цим змиритися, що її вже нема. Хоча ще живі вірші, які ти писав для неї.
Будете в Канаді, пише він, заїжджайте в гості. І ти уявляєш собі цей візит – садок біля хати, барбекю, вино, і ви удвох сидите й згадуєте її заразливий сміх, її улюблені слова, її... о ні, ні – тільки не цілунки і доторки... Почуваєшся мов розвідник, який нізащо не може себе зрадити нерозважливим словом. А потім з'являється її донька – вилита вона – і дивиться на тебе з тихою підозрою. Хтось іще сміє привласнити пам'ять про її маму?
Брехун! З такою думкою про себе прощаєшся і відходиш. І злодій. Бо поцупив не лише шматок пам'яті про неї та світлини, а й цілунки і доторки, сміх і шепіт.
Чому вони саме по смерті стали достукуватися до тебе? Пригадувати себе? Вони раніше, мабуть, і не згадували про тебе, не читали, не стежили за тобою в ФБ, не просилися в друзі. Вони жили своїм щасливим життям. Але по смерті не дають тобі спокою.
Кілька років тому прийшла на твій вечір ще одна панна з твого минулого і, коли ти підписував їй книжку, нагадала про себе, бо ти ж її, телепень, не впізнав. А ти покивав головою, щось пробурмотів, був добряче забембаний, а довкола купа людей в черзі за автографом. І замість того, щоб запропонувати піти на каву і згадати прекрасні часи, коли ви спліталися і розпліталися, ти продовжив підписувати книжки. А вона тихо відійшла, потім ще тільки раз озирнулася і все.
І чомусь саме тепер ти згадав про той випадок і став її шукати. Навіщо? В чому сенс цих пошуків?
А коли знайшов, то довідався, що вона теж недавно померла.
Більше я не шукаю. Не хочу знати нічого про них.
У Маркеса є повість «Записник із моїми сумними курвами». Але ні, я курвів не згадую. В моєму записнику їх нема. Є лише ці – ледь розквітлі пуп’янки з бездонними очима і несміливими вустами.
Мій записник із моїми сумними паннами, з недіючими телефонами, застарілими адресами й прізвищами лягає на дно глибокої шухляди. Краще буду думати, що вони є. Хоча здебільшого їх вже нема.
05.02.2020