Економічний огляд.
Справа індустріялізації всякої аграрної країни стає зправила пекучою, коли густота її населення починає переходити нормальні межі. Останнє явище сигналізує поява т. званих зайвих робучих рук, чи зайвих ротів у сільському господарстві. Тоді то надвишка сільського населення або починає мандрувати до міст, щоб знайти собі працю і прожиток в інших галузях народнього господарства, зокрема в промислі, торгівлі і ремеслі, або еміґрує з рідного краю для хліба на чужину.
Звичайно відповідальні за долю держави чинники, що здебільша водиться у національно одноцілих державах, трактують еміґрацію своїх громадян як необхідне лихо. Ці чинники, якщо ведуть доцільну, обчислену на довшу мету економічну політику, часто-густо йдуть на менші чи більші жертви майна, а то й крови своїх громадян, щоб тільки забезпечити істнування майбутніх поколінь.
Коштом жертв майна громадян держава дає почин інколи до зовсім нових галузей народнього господарства. Вона підсилює їх розвій, або розбудовує планово, роблячи це посередньо чи безпосередньо, більше скрито чи зовсім отверто.
Цього роду економічну політику стосують головним чином держави хліборобські, що ставлять собі за ціль піднести свій господарський рівень при помочі промислу. Це в свою чергу підносить життєвий рівень населення, збільшує його добробут, створює підстави і засоби істнування для подвійного чи потрійного числа населення, як це було раніше при хліборобській структурі дотичної країни.
Відоме загально явище, що зріст т. званого національного прибутку, народнього багатства відбувається в далеко швидшому темпі у країнах промислових, ніж це має місце в країнах сільсько-господарських. І мабуть не будемо далекі від правди рискуючи твердженням, що зріст національного прибутку в індустріяльних країнах відбувається в проґресії ґеометричній, і зріст такого самого прибутку в аґрарних країнах тільки в аритметичній проґресії. Очевидно више приведеного твердження не хочемо обороняти як чогось абсолютного й непохитного, але видвиґаємо його радше як своєрідню тенденцію.
Проте дещо інакше виглядає справа індустріялізації в державах, що мають у свому складі опріч націй панівних ще й недержавні народи, або т. зв. національні меншини. Прикладом в цьому відношенні можуть бути б. австрійсько-угорська монархія, як також колишня і теперішня російська тюрма народів. В одній і другій українські землі були (в СССР і сьогодні нема в цьому суттєвих змін) своєрідними кольоніями, ринком для збуту промислових виробів німецьких, чеських і російських. Московський державний уряд навмисне не допускав до промисловости на Наддніпрянщині і подібну економічну політику стосувала Австрія до Галичини.
Не могла Австрія перенести нашого нафтового басейну, то бодай збудувала в себе рафінерії для земної ропи, не дозволяючи на будову їх в Галичині. Те саме робила з сільсько-господарською промисловістю, а саме з горальничою, якої півпродукт (сирий спірт) ректифіковано в Австрії. Не було в її інтересі творити дерево-обрібну промисловість, тимто вивозила лісний сирівець у формі кльоців. Одночасно всемогутній австрійсько-чеський цукровий картель поборював всякі спроби навіть у напрямі невеликої цукрової промисловости в Галичині.
Відсутність промисловости, нікчемна земельна площа в розпорядженні нашого селянства, має теж свою сумну історію ще з часів панщини і природний приріст сільського населення довели були вже перед світовою війною до небувалого в Европі роздріблення селянської земельної власности. Наслідком цього була масова зарібкова еміґрація нашого галицького селянства, що доходила напередодні війни річно до майже 10 прц. загалу населення.
Селянські господарства категорії понижче 2 гектарів (3 і пів морґів) виказували в 1902 р. у Сх. Галичині 44,5 прц. загалу господарств.
Статистика з 1921 р. виказала вже 58% господарств тієї катеґорії. Але сьогодні на основі наших підрахунків згадана катеґорія сел. господарств досягла без сумніву до 73% загалу господарств! Іншими словами величезна більшість наших сел. господарств у Галичині не є у спромозі виживити своїх родин, бо морґ землі не видає у нас 15—20 метр. сотнарів збіжжя, але на жаль покищо 7—10 сотнарів. Раціональне ведення сільського чи селянського господарства зі становища сільсько-господарської економії, як каже один з кращих її знавців проф. Лявр, вимагає мінімальної земельної площі 2,5—3 гектарів, і то вже ведучи високо інтензивну господарку. „Вентиль безпеки“ до якого прирівнюють економісти сільсько-господарську зарібкову еміґрацію, від декількох років у нас зовсім нечинний. Українське селянство позбавлене за останні роки можливости набувати взагалі землю з парцеляції великої земельної посілости. Дотого прийшли дошкульні обмеження в обороті нерухомостями, зокрема в прикордонних полосах. До багатьох великих маєтків вперше цього року спровадили їхні власники замісцевих польських сільсько-господарських робітників, позбавляючи праці та хліба наших місцевих зарібників.
Все те глибоко ускладнило і дальше ускладнює незавидні й без того господарські відносини на наших землях так, що якась нормальна, розумна розвязка їх переходить, здається нам, межі людської можливости.
Польські державні чинники беручи на увагу в першій мірі обороноздатність держави, беруться за реалізацію господарського пляну — творення т. зв. центральної промислової округи — ЦОП, про що писалося недавно на сторінках „Діла“ (гл. ч. 126). Не сумніваємося і про можливі поважні господарські користи від цього, передусім для польського населення тих районів, як і для самої держави, якщо вдасться повищий плян перевести без перешкод.
Що наші етноґрафічні землі, за винятком частини кількох повітів невключені і не взяті на увагу в повищому пляні, про це будемо тут писати.
Проте наше діло та завдання глядіти хоч би тимчасового порятунку для нашого народнього господарства. Нехай, що це будуть тільки своєрідні інєкції для скріплення знесиленого народньо-господарського орґанізму, то й тоді не слід нам ніяким чином цього зрікатися.
Про індустріялізацію наших земель мусимо передовсім турбуватися ми самі. Хоч є це завдання, що переходять в сучасних умовинах наші сили, нашу матеріяльну спроможність. Через те й не маємо на увазі індустріялізації в повному значінні цього слова, тільки низку галузей т. зв. легкої, зокрема перерібної промисловости. Це далоб змогу зліквідувати вже у поважній частині найболючішу проблєму масового безробіття серед нашого громадянства, тимпаче, що в порівнанні із загальним відсотком всього населення щодо торгівлі, промислу й ремесла на наших землях, українців, що беруть участь у згаданих фахах нараховуємо кругло на 800 тисяч душ замало.
За сільсько-господарську промисловість найкраще братися кооперації, якої головною базою є село. За те інші роди промисловости, що їх осідком особливо місто, дожидають нашої приватної ініціятиви і капіталу. Деякі печатки і спроби в цьому напрямі назагал успішні вже маємо. Чимала заслуга та заразом почесна роля вже сьогодні за нашим Промислово-Торговельним Банком ("Пром-Банком") в доцільній мобілізації дрібних ощадностей і наших розпорошених капіталів. А таких капіталів, не дивлячися на наші злидні, чи то по чужих фінансових установах, чи то таких, що лежать непродуктивно серед нашого громадянства в тому числі і нашого селянства, що не має як сказано можливости доповнювати свої убогі на землю господарства з парцеляції, — найдеться все ще кілька десятків міліонів. Їх брак в особливій мірі відчувають наші промислові, торговельні й ремісничі станиці, що здані виключно на власні сили та засоби. Ці капітали необхідні ще більше для творення нових підприємств, потреба яких така пекуча, що не перебільшуючи, можна сказати, що появу нового нашого підприємства свідоміша частина нашого громадянста починає питати з неменшим зацікавленням, а то й радістю, як деяких монархічних державах народини престолонаслідника.
Та ми булиб короткозорі, чи як то кажуть,не бачилиб зпоза ліса дерев, якщоб поминули одне з найповажніших джерел і засобів при допомозі яких можемо заощаджувати, нагромаджувати і мобілізувати річ-річно вже тепер десятки, а в дальшому сотки міліонів національного капіталу. Є це доволі обережно підрахована нами сума 276 міліонів золотих, що їі віддаємо у формі прибутків здебільша добровільно чужій торгівлі, промислові та ремеслу, що нас обслуговують у господарському відношенні. Ця „маєткова данина" складана нашим народом 16 і пів років, і процентована тільки на 5 % річно, рівняється теперішній вартости всього рухомого та нерухомого нашого приватного майна в сумі 7 міліярдів 33 міліони золотих.
Задержати ці величезні суми національного капіталу можемо здебільша вже сьогодні через послідовне здійснювання відомого назагал господарського гасла: „свій до свого — по своє“, що його вагу і практичне значіння так мало ще доцінює наше громадянство. Таврують серед нас, доречі зовсім слушно, випадки т. зв. національної зради. Але поміркуймо добре і запитаймо себе: як назвати поголовне індиферентне відношення наше у практичному житті до згаданого гасла?
Якнайшвидше і якнайглибше спопуляризоване гасло: „свій до свого по своє" і стосування його в практиці всіми верствами нашого загалу — це питання нашого — бути, або — не бути!
Необхідність реалізації його диктує нам, не, борони Боже, якась господ. Ексклюзивність чи господарський шовінізм, якби це на перший погляд міг хтось незорієнтований у нашій господарській мізерії і відносинах назвати. Ні! Це виключно інстинкт самозбереження, це для нас самих сигнал С. О. С., що його уживають мореплавці, коли мають потапати.
02.07.1863